YaChudo

Джозеф Меррік

Переглядів: 0. Оновлено 09.11.2026.

Джозеф Кері Меррік
англ. Joseph Carey Merrick
Фотографія Мерріка, 1889.
Ім'я при народженніангл. Joseph Carey Merrick Редагувати інформацію у Вікіданих
ПсевдоHome elefant[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився5 серпня 1862
Лестер, Англія, Велика Британія
Помер11 квітня 1890 (27 років)
Королівський шпиталь Лондона, Вайтчепел, Лондон, Англія, Велика Британія
ПохованняСкелет на виставці в Королівському шпиталі Лондона
М'які тканини поховані на лондонському кладовищі та крематорії
ГромадянствоВелика Британія Велика Британія
Діяльністьмитець Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомий завдякиЛюдина-слон
Знання мованглійська[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки активності1884 — 1885

«Людина-слон» (англ. The Elephant Man), справжнє ім'я Джозеф Кері Меррік (англ. Joseph Carey Merrick; 5 серпня 1862, Лестер — 11 квітня 1890, Королівський шпиталь Лондона, Вайтчепел) — англієць, відомий через надзвичайну деформацію тіла.

Меррік народився в Лестері та почав аномально розвиватися у віці п'яти років. Він мав велику кісткову шишку на лобі, нарости на шкірі, збільшені стопи та руки різного розміру. Після смерті матері Мерріка відкинули батько та мачуха, він переїхав до дядька, а у 17 років потрапив до робітничого будинку Лестерського союзу. З 1874 року він брав участь у фрік-шоу під сценічним ім'ям «Людина-слон». Після знайомства з хірургом Фредеріком Трівзом Меррік оселився в лондонському шпиталі, ставши відомим у лондонському суспільстві. Його відвідували заможні леді та джентльмени, в тому числі Олександра, принцеса Уельська. Меррік загинув у шпиталі, коли йому було 27 років. Офіційною причиною смерті була асфіксія, але Трівз дійшов висновку, що Меррік помер від вивиху шиї.

Історія Мерріка була майже забутою, поки увагу до неї наприкінці сімдесятих не привернули п'єса Бернарда Померанса «Людина-слон» (1979) та фільм Девіда Лінча «Людина-слон» (1980). Точна причина деформацій Мерріка залишається незрозумілою, але припускали, що у нього були нейрофіброматоз або синдром Протея.

Біографія

Раннє життя і сім'я

Фотографія Джозефа Мерріка, 1888 рік.

Джозеф Кері Меррік народився 5 серпня 1862 року у Лестері, в родині Джозефа Роклі Мерріка (бл. 1838—1897) та його дружини Мері Джейн (бл. 1837—1873), уродженої Поттертон[3]. Джозеф Роклі Меррік був сином лондонського ткача Барнабаса Мерріка (1791—1856), який переїхав до Лестера у 1820-х або 1830-х роках, та його третьої дружини Сари Роклі[4]. Мері Джейн Поттертон народилася в Евінґтоні в Лестерширі, була дочкою сільскогосподарського робітника Вільяма Поттертона[5]. В молодості вона працювала хатньою робітницею в Лестері, а 1861 року одружилася з Джозефом Роклі Мерріком, що працював на складі[6].

Джозеф-молодший був здоровим при народженні та не мав зовнішніх анатомічних ознак або симптомів будь-якого розладу протягом перших кількох років життя. Він був названий Джозефом на честь батька, а середнє ім'я Кері отримав від матері-баптистки, на честь проповідника Вільяма Кері[7]. У Мерріків було ще двоє дітей: Вільям Артур народився в січні 1866 року, помер від скарлатини 21 грудня 1870 року у віці чотирьох років і був похований на Різдво 1870 року; Маріон Еліза[8] народилася 28 вересня 1867 року, мала фізичні вади та померла від мієліту і «припадків» 19 березня 1891 року у віці 23 років. Вільям похований разом з матір'ю, тітками та дядьками на кладовищі Велфорд Роуд у Лестері;[9] Маріон похована разом з батьком на кладовищі Белґрейв у Лестері[10]. На надгробку Мері Джейн помилково зазначено, що у неї було четверо дітей. Певний час дослідники вважали, що її четвертою дитиною був Джон Томас Меррік (нар. 21 квітня 1864 року), який помер від віспи 24 липня того ж року, але після перевірки записів про народження з'ясувалося, що він не був родичем Джозефа і Мері Джейн Меррік[11].

У брошурі «Автобіографія Джозефа Кері Мерріка», виданій близько 1884 року для супроводу виставки Мерріка, стверджується, що він почав проявляти анатомічні ознаки приблизно у п'ятирічному віці, з «товстою горбистою шкірою ... як у слона, і майже такого ж кольору»[12]. Згідно зі статтею 1930 року в «Ілюстрованій лестерській хроніці», коли Мерріку був 21 місяць, у нього почали з'являтися припухлості на губах, а потім — кісткова шишка на лобі й шорсткість шкіри. Поки він зростав, стала помітна різниця між розміром його лівої та правої рук, а обидві стопи значно збільшилися[13]. Сім'я Мерріків пояснювала симптоми тим, що коли Мері Джейн була вагітна ним, її збив та налякав ярмарковий слон. Концепція материнського враження — що емоційні переживання вагітних жінок можуть мати тривалий фізичний вплив на їхніх ще ненароджених дітей — все ще була поширена в Британії XIX століття[14]. Меррік вважав це причиною своєї інвалідності протягом усього життя[15].

На додаток до уроджених деформацій, в дитинстві Меррік впав і пошкодив ліве стегно. Місце травми інфікувалося і залишило його назавжди інвалідом. Попри фізичні вади, Меррік відвідував школу і був дуже близьким із матір'ю. Вона була вчителькою недільної школи, а батько працював машиністом на бавовняній фабриці, а також займався галантерейним бізнесом[16]. Мері Джейн Меррік померла від бронхопневмонії 29 травня 1873 року, через два з половиною роки після смерті молодшого сина Вільяма[17]. Джозеф Роклі Меррік переїхав з двома дітьми до місис Емми Вуд Антілл, вдови з власними дітьми. Вони одружилися 3 грудня 1874 року[18].

Працевлаштування

Меррік покинув школу у віці 13 років, що було звичайною справою для того часу[19]. Його домашнє життя тепер було «суцільними злиднями»[12], і ні батько, ні мачуха не виявляли до нього прихильності[18]. Він тікав з дому декілька разів, але батько щоразу повертав його назад[12]. Покинувши школу, він знайшов роботу на фабриці, де скручував сигари, але за три роки деформація його правої руки прогресувала настільки, що він більше не мав змоги працювати[19]. Безробітний, він проводив дні, блукаючи вулицями, шукаючи роботу та уникаючи насмішок мачухи[3].

Оскільки Меррік ставав все більшим фінансовим тягарем для сім'ї, батько отримав для нього ліцензію лоточника, що дозволило йому заробляти гроші, продаючи галантерейні вироби. Ця спроба була невдалою, оскільки деформації обличчя Мерріка робили його мову все більш нерозбірливою, а потенційні клієнти з жахом реагували на його зовнішній вигляд. Він ходив від будинку до будинку, але люди відмовлялися відчиняти йому двері, і тепер вони не лише витріщалися на нього, але і йшли за ним з цікавості[20]. Меррік не зміг заробити достатньо грошей, щоб утримувати себе як лоточника. Коли одного разу в 1877 році після повернення додому його жорстоко побив батько, підліток пішов з дому назавжди[21].

Меррік сфотографований у 1889 році, за рік до своєї смерті.

Бездомний Меррік опинився на вулицях Лестера. Його дядько, перукар Чарльз Меррік, дізнався про ситуацію, в якій опинився племінник, розшукав його і запропонував прихисток у своєму будинку. Меррік продовжував бродяжити по Лестеру протягом наступних двох років, але його спроби заробити на життя були марними. Зрештою, його каліцтво призвело до такого незадоволення з боку громадськості, що комісія Hackney Carriages відкликала його ліцензію, коли настав час її поновлення[22]. Маючи на утриманні малолітніх дітей, Чарльз більше не міг дозволити собі прихищати племінника. Наприкінці грудня 1879 року, коли Мерріку виповнилося 17 років, він потрапив до робітничого будинку Лестерського союзу[23].

Меррік був одним з 1180 мешканців робітничого будинку. Його класифікували, щоб визначити, де він буде жити. Система класів визначала відділ або палату, в якій проживала людина, а також кількість їжі, яку вона отримувала. Джозефа віднесли до першого класу для працездатних чоловіків і жінок[24]. 22 березня 1880 року, лише через 12 тижнів після прибуття, Меррік виписався з робітничого дому, та почав знову шукати роботу. За два дні, так нічого і не знайшовши, він був змушений повернутися назад, і залишався в установі протягом наступних чотирьох років[25].

Близько 1882 року Меррік переніс операцію на обличчі. Виступ з його рота виріс до 20-22 сантиметрів, що сильно заважало йому говорити та ускладнювало прийом їжі[26]. Під час операції, проведеної в лазареті робітничого дому під керівництвом доктора Клемента Фредеріка Браяна, значна частина новоутворення була видалена[27].

Виставкове життя

Меррік дійшов висновку, що його єдиним виходом з робітничого дому може бути світ виставок[28]. Він написав знайомому коміку і власнику м'юзик-холу в Лестері Сему Торру, і той приїхав до нього в робітничий дім. Торр вирішив, що зможе заробити на виставці Мерріка; хоча, щоб зберегти новизну Мерріка, останньому доведеться стати мандрівним експонатом[29]. З цією метою він організував для Мерріка групу менеджерів, до якої увійшли власник мюзик-холу Джей Елліс, мандрівний шоумен Джордж Гічкок та власник ярмарку Сем Ропер. 3 серпня 1884 року Меррік покинув робітничий дім, щоб розпочати нову кар'єру[30].

Магазин на Вайтчепел-роуд, де виставлявся Меррік. Сьогодні тут продають сарі.

Шоумени назвали Мерріка Людиною-слоном і рекламували його як «Напівлюдину-напівслона»[30]. Вони показували його по всьому Східному Мідленду, в тому числі в Лестері та Ноттінгемі, перш ніж перевезти до Лондона на зимовий сезон. Джордж Гічкок зв'язався зі знайомим шоуменом Томом Норманом, який керував копійчаними крамничками у лондонському Іст-Енді, де виставлялися дивовижні люди. Норман погодився взяти на себе менеджмент Мерріка, навіть не зустрівшись з ним, і в листопаді Гічкок поїхав з Мерріком до Лондона[31].

Коли Том Норман вперше побачив Мерріка, він був нажаханий ступенем деформацій, побоюючись, що зовнішній вигляд може бути занадто жахливим, щоб стати успішною новинкою[32]. Він показував Мерріка в задній частині порожньої крамниці на Вайтчепел-роуд. Меррік спав на залізному ліжку із завішеною шторою, що забезпечувала йому певну приватність. Одного ранку Норман побачив, як Меррік спить, і дізнався, що той завжди спить сидячи, підібравши ноги й поклавши голову на коліна. Його збільшена голова була занадто важкою, щоб дозволити йому спати лежачи, і, за словами Мерріка, він ризикував «прокинутися зі зламаною шиєю»[33]. Норман прикрасив крамницю плакатами, створеними Гічкоком, із зображенням «жахливої напівлюдини-напівслона»[34]. Була створена брошура під назвою «Автобіографія Джозефа Кері Мерріка», що описувала життя Мерріка до цього часу. Ця коротка біографія, незалежно від того, написана вона самим Мерріком чи ні, надавала загалом точний звіт про його життя. Вона містила неправильну дату народження, але Меррік завжди був невпевнений, коли саме він народився[35].

Норман збирав аудиторію, стоячи перед крамницею і залучаючи натовп своєю скоромовкою шоумена. Потім він заводив глядачів до крамниці, пояснюючи, що Людина-слон «тут не для того, щоб вас налякати, а щоб просвітити». Відсунувши завісу, він дозволяв глядачам — часто помітно переляканим — спостерігати за Мерріком зблизька, описуючи обставини, що призвели до його теперішнього стану, зокрема, нещасний випадок з його матір'ю, яку нібито побив слон[34].

Виставка Людини-слона мала помірний успіх і приносила гроші переважно від продажу автобіографічної брошури[33]. Меррік відкладав свою частку прибутку, сподіваючись заробити достатньо, щоб одного дня купити власний будинок[36]. Магазин на Вайтчепел-роуд знаходився через дорогу від Лондонського госпіталю, тож його відвідували студенти-медики та лікарі, яким було цікаво побачити Мерріка[33]. Одним з них був молодий хірург Реджинальд Такетт. Як і його колеги, Такетт був заінтригований деформаціями Людини-слона і розповів про це своєму старшому колезі Фредеріку Трівзу[37].

Кепка і капюшон Мерріка.

Фредерік Трівз вперше зустрівся з Мерріком у листопаді того ж року на приватному показі, ще до того, як Норман відкрив крамницю[33]. Пізніше Трівз згадував у своїх «Спогадах» 1923 року, що Меррік був «найогиднішим зразком людства, який я коли-небудь бачив… я ще ніколи не зустрічав такої деградованої або збоченої версії людської істоти, яку демонструвала ця самотня фігура»[38]. Показ тривав не більше 15 хвилин, після чого Трівз повернувся на роботу. Пізніше того ж дня він відправив Такетта до магазину, щоб запитати, чи не бажає Меррік прийти до лікарні на обстеження[39]. Норман і Меррік погодилися. Щоб подолати коротку відстань, не привертаючи зайвої уваги, Меррік одягнув костюм, що складався з великого чорного плаща і коричневої кепки з мішком з рогожи, який закривав обличчя, і поїхав на таксі, викликаному Трівзом[40][41].

У лікарні Трівз оглянув Мерріка, зазначивши, що він був «сором'язливий, розгублений, неабияк заполоханий і, очевидно, сильно заляканий». На той момент Трівз вважав Людину-слона імбецилом[38]. Він виміряв окружність голови Мерріка, яка становила 91 см, його правого зап'ястя — 30 см і одного з його пальців — 13 см в окружності. Лікар зазначив, що його шкіра була вкрита папіломами (бородавчастими утвореннями), найбільші з яких виділяли неприємний запах[42]. Підшкірна тканина виглядала ослабленою і викликала розпушення шкіри, яка в деяких місцях звисала з тіла. Деформованими були кістки у правій руці, обох ногах і, що особливо помітно, у великому черепі[43]. Попри коригувальну операцію на роті в 1882 році, дикція Мерріка залишалася ледь розбірливою. Його ліва рука і кисть не були збільшеними або деформованими; пеніс і мошонка також були в нормі. Трівз дійшов висновку, що, за винятком деформацій і кульгавості стегна, загальний стан здоров'я Мерріка був добрим[44].

Пізніше Норман згадував, що Меррік ходив до лікарні на обстеження два або три рази[39], і під час однієї з зустрічей Трівз дав Мерріку свою візитівку[3]. На черговій зустрічі Трівз зробив фотографії Мерріка і надав йому набір копій, які пізніше були додані до автобіографічної брошури[45]. 2 грудня Трівз представив Мерріка на засіданні Патологічного товариства Лондона в Блумзбері[46]. Зрештою, Меррік сказав Норману, що більше не бажає проходити обстеження в лікарні. За словами Нормана, Меррік скаржився, що його «роздягали догола і він відчував себе як тварина на скотному ринку»[47].

У цей час у вікторіанській Британії змінювалося ставлення до виставок фрік-шоу на кшталт «Людини-слона». Такі вистави, як у Нормана, викликали занепокоєння громадськості, як з міркувань пристойності, так і через безлад, спричинений натовпами, що збиралися біля них[48]. Невдовзі після останнього огляду Мерріка Фредеріком Трівзом поліція закрила крамницю Нормана на Вайтчепел-роуд[47], а менеджери Мерріка в Лестері відкликали його з-під опіки Нормана. 1885 року Меррік вирушив у дорогу з мандрівним ярмарком Сема Ропера[49]. Він подружився з двома іншими виконавцями, «ліліпутами Ропера» — Бертрамом Дулі та Гаррі Брамлі, — які при нагоді захищали Мерріка від цькування публіки[41].

Європа

У міру того, як громадський інтерес до фрік-шоу та людських дивацтв продовжувався, поліція та судді ставали дедалі пильнішими, закриваючи шоу. Людина-слон залишався жахливим видовищем для глядачів, але Ропер був занепокоєним через негативну увагу, яку він привертав до себе з боку місцевої влади[41]. Група менеджерів Мерріка вирішила, що той повинен поїхати в турне континентальною Європою, з надією, що тамтешня влада буде більш поблажливою. Його менеджмент взяв на себе невідомий чоловік (можливо, на ім'я Феррарі), і вони виїхали на континент[50].

Людина-слон досягнув у Європі не більшого успіху, ніж у Британії, і місцева влада вжила аналогічних заходів, щоб вислати його за межі своєї юрисдикції. У Брюсселі новий менеджер покинув Мерріка, вкравши його заощадження в розмірі 50 фунтів стерлінгів (еквівалент 5 800 фунтів у 2021 році)[51]. Покинутий і без гроша в кишені, Меррік дістався потягом до Остенде, де спробував сісти на пором до Дувра, але йому відмовили в проїзді[52]. Тоді він поїхав до Антверпена, де зміг сісти на корабель, що прямував до Гарвіча в Ессексі. Звідти він поїхав потягом до Лондона і прибув на станцію Ліверпуль-стріт[53].

Меррік прибув до Лондона 24 червня 1886 року, але не мав куди йти. Він не мав права перебувати у робітничому будинку в Лондоні більше, ніж одну ніч, і єдиним місцем, яке могло його прийняти, був робітничий будинок Лестерського союзу (де він раніше був постійним мешканцем), але Лестер знаходився за 158 км[54]. Він звернувся до незнайомців по допомогу, але його мова була нерозбірливою, а зовнішній вигляд лякав. Він привернув увагу натовпу, після чого поліцейський допоміг Мерріку потрапити до порожньої зали очікування, де той знесилено сів у кутку. Не маючи змоги висловитися, єдиним документом, що він зміг показати, була візитівка Фредеріка Трівза[55]. Поліція зв'язалася з Трівзом, який приїхав на залізничний вокзал і, впізнавши Мерріка, відвіз його в екіпажі до лондонського шпиталю. Мерріка госпіталізували з бронхітом, вимили, нагодували, а потім поклали спати в маленькій ізоляційній кімнаті на горищі лікарні[56].

Лондонська лікарня

Близький друг Мерріка і лікар Фредерік Трівз у 1884 році.

Після того як Мерріка поклали в лікарню, у Трівза з'явився час провести ретельніше обстеження. Він виявив, що фізичний стан Мерріка погіршав за останні два роки й що деформації значно ускладнили його життя[57]. Трівз також запідозрив, що у Мерріка виникла хвороба серця та йому залишилося жити лише кілька років. Загальний стан здоров'я Мерріка покращився протягом наступних п'яти місяців під наглядом персоналу лікарні. Хоча деякі медсестри спочатку мали певний дискомфорт через його зовнішній вигляд, вони змогли це подолати та піклувалися про нього[58].

Проблема неприємного запаху Мерріка була пом'якшена завдяки частому купанню, а Трівз поступово почав розуміти його мову. Було зроблено нову серію фотографій. Голова лікарняного комітету Френсіс Карр Ґомм підтримав Трівза в його рішенні залишити Мерріка, але вже в листопаді стало зрозуміло, що потрібен план довгострокового догляду. Лондонська лікарня не мала ані обладнання, ані персоналу для надання допомоги невиліковно хворим, таким як Меррік[58].

Карр Ґомм зв'язався з іншими установами та лікарнями, пристосованішими для догляду за хронічними хворими, але жодна з них Мерріка не прийняла. Ґомм написав до газети The Times листа, опублікованого 4 грудня, в якому описав випадок Мерріка і попросив читачів висловити свої пропозиції[59]. Громадський резонанс — листи й пожертви — був значним, і ситуацію навіть висвітлив Британський медичний журнал[60]. За фінансової підтримки багатьох донорів Ґомм зміг переконливо довести, що Мерріка варто залишити в лікарні. Було вирішено дозволити йому залишатися там до кінця життя[61]. Його перевели з горища до підвалу, де він зміг зайняти дві кімнати, суміжні з невеликим двориком. Кімнати були пристосовані та обставлені відповідно до потреб Мерріка, зі спеціально сконструйованим ліжком і — за вказівкою Трівза — без дзеркал[62].

Трівз щодня відвідував Мерріка в його новому приміщенні в лондонському госпіталі та проводив з ним кілька годин щонеділі. Тепер, коли Меррік знайшов когось, хто розумів його мову, він із задоволенням вів з лікарем довгі бесіди. Між Трівзом і Мерріком склалися дружні стосунки, хоча Меррік ніколи не довіряв йому повністю. Він розповів Трівзу, що був єдиною дитиною, і у Трівза склалося враження, що його мати, фотографію якої Меррік завжди носив з собою, покинула його ще немовлям[63]. Меррік також неохоче розповідав про своє виставкове життя, хоча висловлював вдячність своїм колишнім менеджерам[64]. Трівз швидко зрозумів, що, всупереч його первинним враженням, Меррік не був розумово відсталим[63].

Єдиний збережений лист, написаний Мерріком.

Трівз звернув увагу, що Меррік був дуже чутливим і легко показував свої емоції[65]. Часом Меррік нудьгував і був самотнім, демонстрував ознаки депресії[66]. Усе своє свідоме життя він провів ізольованим від жінок, спочатку в робітничому будинку, а потім як експонат на виставці[67]. Жінки, яких він зустрічав, або відчували огиду, або були налякані його зовнішністю. Його думка про жінок формувалася зі спогадів про матір і з того, що він читав у книжках. Трівз вирішив, що Меррік хотів би познайомитися з жінкою, і це допомогло б йому відчути себе нормальним. Лікар домовився, щоб Мерріка відвідала його подруга Лейла Матурін, «молода і симпатична вдова»[38]. Вона погодилася і, після чесного попередження про його зовнішній вигляд, пішла до нього в кімнату, щоб познайомитися. Зустріч була короткою, оскільки Мерріка швидко охопили емоції[68]. Пізніше він розповідав Трівзу, що Матурін була першою жінкою, яка посміхнулася йому, і першою, хто потиснула йому руку[38]. Вона підтримувала з ним зв'язок, а лист, написаний Мерріком до неї, в якому він дякує за подаровану книгу та пару тетеруків, є єдиним збереженим листом, написаним Мерріком[69]. Перший досвід зустрічі з жінкою хоч і був коротким, але вселив у Мерріка нове відчуття впевненості в собі. Протягом свого життя в госпіталі він зустрічав інших жінок, і, здавалося, був захоплений кожною з них. На думку Трівза, Меррік сподівався колись жити в закладі для сліпих, де зможе зустріти жінку, яка не бачитиме його каліцтва[70].

Меррік хотів дізнатися про «реальний світ» і розпитував Трівза на різні теми. Одного разу він висловив бажання побачити зсередини те, що вважав «справжнім» будинком, і Трівз виконав його бажання, взявши його відвідати свій таунхауз на Вімпол-стріт і познайомити з дружиною. У лікарні Меррік проводив дні за читанням і конструюванням моделей будівель з картону. Він розважав відвідувачів Трівза та його домашніх хірургів. Щодня він прокидався після обіду і виходив зі своєї палати, щоб прогулятися маленьким сусіднім двориком, коли стемніло[71].

Картонний костел, побудований Мерріком, копія Майнцького собору.

Завдяки листам Карра Ґомма в The Times справа Мерріка привернула увагу лондонського вищого світу. Однією з тих, хто виявив жвавий інтерес, була акторка Медж Кендал[72]. Хоча вона, ймовірно, ніколи не зустрічалася з ним особисто, вона відповідала за збір коштів і громадське співчуття до Мерріка[73]. Вона надіслала йому свої фотографії та найняла майстра з плетіння кошиків, щоб той приходив до нього додому і навчав його ремесла[74]. Інші представники вищого світу також відвідували його, приносячи в подарунок фотографії та книги. Він відповідав їм листами та подарунками ручної роботи — паперовими макетами й кошиками. Мерріку подобалися ці відвідини, і він став достатньо впевненим у собі, щоб розмовляти з людьми, які проходили повз його вікна[75]. Молодий чоловік, Чарльз Тейлор, син інженера, відповідального за переобладнання кімнат Мерріка, проводив з ним час, іноді граючи на скрипці[73]. Час від часу Меррік набирався сміливості, щоб покинути своє маленьке житло і досліджувати лікарню. Коли його знаходили, медсестри завжди квапили його повернутися до своєї кімнати, бо боялися, що він може налякати пацієнтів[75].

21 травня 1887 року в лікарні було завершено будівництво двох нових корпусів, і на їхнє офіційне відкриття прибули принц Едвард і принцеса Олександра Уельські[76]. Принцеса побажала познайомитися з Людиною-слоном, тож після екскурсії лікарнею королівська особа попрямувала до його палати для знайомства. Принцеса Олександра потиснула руку Мерріку і сіла поруч з ним, що викликало у нього неабияку радість[77]. Вона подарувала йому свою фотографію з автографом і щороку надсилала йому різдвяну листівку[38].

Принаймні одного разу Меррік зміг здійснити своє давнє бажання відвідати театр[78]. За допомогою Медж Кендал, Трівз влаштував йому відвідування різдвяної пантоміми в Королівському театрі на Друрі-лейн. Меррік сидів з медсестрами, сховавшись у приватній ложі леді Бердетт-Кутс[79]. За словами Трівза, Меррік був «вражений» і «захоплений», а «видовище позбавило його дару мови, так що коли до нього зверталися, він не звертав уваги»[38]. Меррік розповідав про пантоміму ще кілька тижнів потому, переживаючи цю історію так, ніби вона була реальною[80].

Тричі Меррік залишав лікарню, щоб поїхати у відпустку, проводячи по кілька тижнів у сільській місцевості. Завдяки ретельно продуманим заходам, які дозволяли йому непомітно сісти на поїзд і мати цілий вагон у своєму розпорядженні, Меррік поїхав до Нортгемптонширу, щоб зупинитися у Фослі-Голі, маєтку леді Найтлі[81]. Він зупинився в котеджі єгеря і проводив дні, гуляючи лісами маєтку, збираючи польові квіти[82]. Він подружився з молодим працівником ферми, який пізніше згадував Мерріка як цікаву і добре освічену людину[69]. Трівз назвав цю поїздку «єдиним найвеличнішим святом у житті [Мерріка]», хоча насправді таких поїздок було три[38][83].

Останні роки життя

Стан Мерріка поступово гіршав протягом чотирьох років перебування в лондонській лікарні. Він потребував все більше догляду з боку медперсоналу і більшу частину часу проводив у ліжку або сидячи у своїй палаті[69]. Його деформації обличчя продовжували зростати, а голова ще збільшилася. Він помер 11 квітня 1890 року у віці 27 років. Близько 15:00 домашній хірург Трівза відвідав Мерріка і знайшов його мертвим на ліжку[84]. Його тіло офіційно упізнав його дядько, Чарльз Меррік[85]. 27 квітня дізнання провів Вінн Едвін Бакстер, який здобув популярність після розслідування вбивств у Вайтчепелі в 1888 році[84].

Смерть Мерріка була визнана нещасним випадком, а офіційною причиною смерті — асфіксія, що сталася через велику вагу його голови, коли він лежав[86]. Після розтину Трівз визначив, що Меррік помер від вивиху шиї, який, ймовірно, розірвав його хребетні артерії[87]. Знаючи, що Меррік був змушений завжди спати сидячи, Трівз дійшов висновку, що він, мабуть, «поставив експеримент», намагаючись спати лежачи, «як інші люди»[38][87].

Скелет та зразки шкіри Мерріка були збережені для вивчення[88]. Трівз препарував тіло і зняв гіпсові зліпки з голови та кінцівок Мерріка, взяв зразки шкіри та змонтував скелет. М'які тканини тіла Мерріка були поховані на Лондонському цвинтарі[89]. Зразки шкіри були втрачені під час Другої світової війни, але скелет включений до колекції патологій Королівської Лондонської лікарні у Вайтчепелі, яка в 1995 році об'єдналася з Медичним коледжем лікарні Святого Варфоломія, утворивши Школу медицини й стоматології при Лондонському університеті Королеви Марії[90]. Змонтований скелет Мерріка не виставлений на загальний огляд[91][92].

В університеті є невеликий музей, присвячений життю Джозефа Мерріка, в якому зберігаються деякі його особисті речі та копія скелета, що вперше була виставлена на огляд у 2012 році. Його останки зберігаються у скляній вітрині в окремій кімнаті університету, яку можуть відвідати студенти-медики та фахівці за попереднім записом, «щоб побачити та зрозуміти фізичні деформації, спричинені хворобою Джозефа Мерріка». Хоча університет має намір зберігати його скелет у своїй медичній школі, дехто стверджує, що, оскільки Меррік був побожним християнином, він повинен бути похований по-християнськи в його рідному місті Лестері[93][94][95].

Медичний стан

Скелет Джозефа Мерріка виставлений у Королівській лондонській лікарні

З часів виставкового життя на Вайтчепел-роуд стан Мерріка залишався джерелом цікавості для медичних працівників[96]. Його перша поява на засіданні Патологічного товариства Лондона в 1884 році викликала інтерес у присутніх лікарів, але не привернула до нього уваги настільки, як на те сподівався Трівз. Випадок отримав лише коротку згадку в Британському медичному журналі, тоді як у Lancet взагалі відмовилися згадати про нього[97].

Чотири місяці по тому, у 1885 році, Трівз вдруге згадав цей випадок на засіданні товариства[48]. На той час магазин Тома Нормана на Вайтчепел-роуд був закритий, а Меррік переїхав, тому за його відсутності Трівз обходився фотографіями, які зробив під час обстежень. Одним із лікарів, присутніх на засіданні, був дерматолог, експерт зі шкірних захворювань Генрі Редкліфф Крокер[98]. Почувши опис Мерріка від Трівза та переглянувши фотографії, Крокер припустив, що стан Мерріка міг бути поєднанням пахідерматоцеле (Pachydermatocele або Cutis laxa) та деформації кісток, спричинених змінами в нервовій системі[48]. Крокер описав випадок Мерріка у своїй книзі 1888 року «Хвороби шкіри: опис, патологія, діагностика та лікування»[99].

У 1909 році дерматолог Фредерік Паркс Вебер написав статтю в Британському журналі дерматології[100], посилаючись на Мерріка як приклад хвороби фон Реклінгхаузена (нейрофіброматозу), описаної у 1882 році[101]. Ця гіпотеза згодом була визнана помилковою: при цьому генетичному захворюванні завжди наявні пухлини нервової тканини та кісток, невеликі бородавчасті нарости на шкірі[102], та світло-коричнева пігментація на шкірі, що називається плямами кольору кави з молоком (плямами café au lait), та має особливе значення для діагностики, але на тілі Мерріка їх ніколи не спостерігали[103]. З цієї причини, хоча діагноз був досить популярним протягом більшої частини XX століття, були висунуті інші гіпотетичні діагнози, такі як синдром Маффуччі та поліостотична фіброзна дисплазія (хвороба Олбрайта)[104].

У статті 1986 року в Британському медичному журналі Майкл Коен та Дж. А. Р. Тібблз висунули гіпотезу про те, що у Мерріка був синдром Протея, рідкісне вроджене захворювання, виявлене Коеном у 1979 році. Автори посилалися на відсутність у Мерріка зареєстрованих плям кольору кави з молоком та відсутність будь-яких гістологічних доказів наявності раніше припущеного синдрому. Коен і Тібблз зазначили, що у Мерріка спостерігалися такі ознаки синдрому Протея: «макроцефалія; гіперостоз великого черепа; гіпертрофія довгих кісток; потовщення шкіри та підшкірних тканин, особливо кистей і стоп, включаючи плантарну гіперплазію, ліпоми та інші невизначені підшкірні утворення»[105].

У листі до журналу The Biologist у червні 2001 року британський викладач і дипломований біолог Пол Спайрінг[106] висловив припущення, що у Мерріка могло бути поєднання синдрому Протея та нейрофіброматозу[107]. Цю гіпотезу висунув Роберт Метьюз, кореспондент газети The Sunday Telegraph[108]. Можливість того, що у Мерріка могли бути обидва захворювання, лягла в основу документального фільму 2003 року під назвою «Прокляття Людини-слона», який був створений для каналу Discovery Health компанією Natural History New Zealand[109][110].

2002 року, досліджуючи генеалогію Мерріка для власного фільму, телеканал BBC звернувся з проханням простежити материнську лінію походження Мерріка. Було виявлено, що мешканка Лестера Пет Селбі є онукою дядька Мерріка, Джорджа Поттертона. Дослідницька група взяла зразки ДНК у Селбі, але спроба діагностувати стан Мерріка виявилася невдалою[111]. 2003 року кінематографісти замовили подальші діагностичні тести з використанням ДНК з волосся та кісток Мерріка, але їхні результати виявилися непереконливими, тому точна причина захворювання Мерріка залишається невизначеною[109][110][112].

Спадщина

Мемуари

У 1923 році Трівз опублікував книгу «Людина-слон та інші спогади», в якій детально описав свої знання про життя Мерріка та його особисті стосунки з ним. Ця публікація стала джерелом більшої частини того, що відомо про Мерріка, але містила кілька неточностей[113]. Меррік ніколи повністю не розповідав про своє раннє життя, тому ці деталі у Трівза були уривчастими. Залишається незрозумілою помилка в імені Мерріка: Трівз у своїх журнальних статтях та у книзі наполегливо називав його Джоном Мерріком. Причина цього невідома, оскільки у збережених зразках почерку Мерріка чітко помітно, що він підписувався як «Джозеф». У рукописі «Людина-слон та інші спогади» можна побачити, що Трівз почав свою розповідь з написання «Джозеф», а потім закреслив це ім'я та замінив його на «Джон»[114]. Якою б не була причина розбіжності, вона існувала протягом більшої частини XX століття, а пізніші біографи увічнили цю помилку, базуючись у своїх роботах на книзі Трівза[114][115].

Трівз описав Тома Нормана, шоумена, який виставляв Мерріка на Вайтчепел-роуд, як жорстокого п'яницю, який безжально експлуатував свого підопічного[116][117][118]. У листі до газети «Всесвітня виставка» та у власних мемуарах Норман заперечив цю характеристику. Він пояснив, що виставкові атракціони були засобом для заробітку, додавши, що Мерріка виставляли й тоді, коли він проживав в Лондонській лікарні, але без можливості контролювати, як і коли його переглядають. За словами Наді Дурбах, авторки книги «Видовище деформації: шоу виродків та сучасна британська культура» (2010), погляд Нормана дає уявлення про те, як вікторіанські фрік-шоу дозволяли виживати бідним людям з деформаціями, а також про ставлення медичних працівників того часу. Дурбах застерігає, що мемуари як Трівза, так і Нормана слід розуміти як «наративні реконструкції... які відображають особисті та професійні упередження і задовольняють вимоги та очікування дуже різних аудиторій»[119].

Дослідження

Книга антрополога Ешлі Монтегю «Людина-слон: дослідження людської гідності» (1971) спиралася на книгу Трівза та досліджувала характер Мерріка[120]. Монтегю передрукував розповідь Трівза, лист Карра Гомма до газети «Таймс» у грудні 1886 року та звіт про розслідування Мерріка. Він вказав на невідповідності між розповідями та заперечив деякі версії подій Трівза. Вчений зазначив, наприклад, що за словами Трівза Меррік нічого не знав про зовнішність своєї матері, але Карр Гомм згадував, що Меррік носив із собою її портрет, і розкритикував припущення Трівза про те, що мати Мерріка була «нікчемною та нелюдяною». Разом з тим Монтегю увічнив деякі помилки в роботі Трівза, включаючи використання імені «Джон» замість «Джозеф»[115].

1980 року Майкл Хауелл та Пітер Форд представили результати свого детального архівного дослідження у книзі «Справжня історія Людини-слона», яка розкрила багато нової інформації про Мерріка. Хауелл та Форд змогли надати детальніший опис історії життя Мерріка, а також довели, що його насправді звали Джозеф, а не Джон. Вони спростували деякі неточності в розповіді Трівза, показавши, що Мерріка не покинула мати та він добровільно вирішив виставляти себе на показ, щоб заробляти на життя[121].

У листопаді 2016 року Джоан Вігор-Манговін опублікувала книгу під назвою «Джозеф: життя, часи та місця Людини-слона», передмову до якої написав член родини Мерріка. Книга розглядає раннє життя Мерріка та його родини в рідному місті Вігор-Манговін Лестері, з детальною інформацією про родину Мерріка та його прагнення бути самодостатнім, а не виживати, покладаючись на благодійність інших[122].

Твори мистецтва

Історія життя Мерріка довгий час залишалася майже забутою[123], аж доки 1979 року американський драматург Бернард Померанс поставив п'єсу «Людина-слон», що отримала премію «Тоні»[124]. Персонажа Мерріка першим зіграв Девід Скофілд[125][126], а в наступних постановках — такі актори, як Філіп Енглім, Девід Боуї, Брюс Девісон, Марк Гемілл та Бредлі Купер[127]. 1980 року вийшов біографічний фільм «Людина-слон» режисера Девіда Лінча, який отримав вісім номінацій на премію «Оскар». Мерріка зіграв Джон Герт, а Фредеріка Трівза — Ентоні Гопкінс[123]. У 1982 році американська телевізійна мережа ABC транслювала екранізацію п'єси Померанса за участю Енгліма[128].

2017 австралійський драматург Том Райт поставив п'єсу «Справжня та уявна історія Людини-слона» про життя Мерріка, із Деніелом Монксом в головній ролі[129]. 2023 року відбулася прем'єра вистави в Європі, після чого п'єса Райта була видана як книга[130]. Меррік також є епізодичним персонажем декількох творів, серед яких роман Кіма Ньюмена «Анно Дракула» (1992)[131] або телесеріал «Рік кролика» (2019)[132].

Попспівак Майкл Джексон захоплювався історією Мерріка, і навіть ходили чутки, що він намагався викупити його кістки. У відповідь Джексон включив до кліпу «Leave Me Alone» анімаційний фрагмент, де він танцює разом зі скелетом Людини-слона[133]. Американський метал-гурт Mastodon випустив три пісні, присвячені Джозефу Мерріку — усі вони є інструментальними завершальними композиціями альбомів: «Elephant Man» (з альбому Remission, 2002), «Joseph Merrick» (з Leviathan, 2004) та «Pendulous Skin» (з Blood Mountain, 2006)[134][135].

Примітки

  1. ↑ Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ CONOR.Sl
  3. ↑ а б в Osborne, Peter (Травень 2006) [September 2004]. Merrick, Joseph Carey [Elephant Man] (1862–1890). Oxford Dictionary of National Biography (вид. онлайн). Oxford University Press. doi:10.1093/ref:odnb/37759. Процитовано 24 травня 2010. (Необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства .)
  4. ↑ Howell, 1992, с. 33.
  5. ↑ The National Archives: HO107/2087, f.666, p.12
  6. ↑ Vigor-Mungovin, 2016, с. 38.
  7. ↑ Howell, 1992, с. 42.
  8. ↑ New research on Elephant man. BBC News. 28 лютого 2003. Архів оригіналу за 19 квітня 2023. Процитовано 13 травня 2020.
  9. ↑ Vigor-Mungovin, 2016, с. 58.
  10. ↑ Vigor-Mungovin, 2016, с. 79.
  11. ↑ Vigor-Mungovin, 2016, с. 59.
  12. ↑ а б в "The Autobiography of Joseph Carey Merrick"
  13. ↑ Howell, 1992, с. 43.
  14. ↑ Howell, 1992, с. 129.
  15. ↑ Howell, 1992, с. 128.
  16. ↑ Howell, 1992, с. 44.
  17. ↑ Vigor-Mungovin, 2016, с. 61.
  18. ↑ а б Howell, 1992, с. 47.
  19. ↑ а б Howell, 1992, с. 48.
  20. ↑ Howell, 1992, с. 49.
  21. ↑ Howell, 1992, с. 50.
  22. ↑ Howell, 1992, с. 51.
  23. ↑ Howell, 1992, с. 52.
  24. ↑ Vigor-Mungovin, 2016, с. 88.
  25. ↑ Howell, 1992, с. 57.
  26. ↑ Howell, 1992, с. 58.
  27. ↑ Vigor-Mungovin, 2016, с. 96.
  28. ↑ Elephant Man – The Complete Story of Joseph Merrick. thehumanmarvels.com. 21 квітня 2008. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 18 лютого 2015.
  29. ↑ Howell, 1992, с. 62.
  30. ↑ а б Howell, 1992, с. 63.
  31. ↑ Howell, 1992, с. 64.
  32. ↑ Howell, 1992, с. 72.
  33. ↑ а б в г Howell, 1992, с. 75.
  34. ↑ а б Howell, 1992, с. 73.
  35. ↑ Howell, 1992, с. 53.
  36. ↑ Howell, 1992, с. 78.
  37. ↑ Howell, 1992, с. 5.
  38. ↑ а б в г д е ж и Treves, 1923.
  39. ↑ а б Howell, 1992, с. 76.
  40. ↑ Howell, 1992, с. 13.
  41. ↑ а б в Howell, 1992, с. 81.
  42. ↑ Howell, 1992, с. 23.
  43. ↑ Howell, 1992, с. 24.
  44. ↑ Howell, 1992, с. 25.
  45. ↑ Howell, 1992, с. 79.
  46. ↑ Howell, 1992, с. 26.
  47. ↑ а б Howell, 1992, с. 77.
  48. ↑ а б в Howell, 1992, с. 29.
  49. ↑ Howell, 1992, с. 80.
  50. ↑ Howell, 1992, с. 84.
  51. ↑ Howell, 1992, с. 85.
  52. ↑ Howell, 1992, с. 86.
  53. ↑ Howell, 1992, с. 87.
  54. ↑ Howell, 1992, с. 88.
  55. ↑ Howell, 1992, с. 89.
  56. ↑ Howell, 1992, с. 90.
  57. ↑ Howell, 1992, с. 94.
  58. ↑ а б Howell, 1992, с. 95.
  59. ↑ Howell, 1992, с. 93.
  60. ↑ The "Elephant-Man", British Medical Journal, 2 (1354): 1188—1189, 11 грудня 1886, doi:10.1136/bmj.2.1354.1171, S2CID 220141789
  61. ↑ Howell, 1992, с. 99.
  62. ↑ Howell, 1992, с. 100.
  63. ↑ а б Howell, 1992, с. 102.
  64. ↑ Howell, 1992, с. 103.
  65. ↑ Howell, 1992, с. 104.
  66. ↑ Howell, 1992, с. 106.
  67. ↑ Howell, 1992, с. 105.
  68. ↑ Howell, 1992, с. 107.
  69. ↑ а б в Howell, 1992, с. 145.
  70. ↑ Howell, 1992, с. 108.
  71. ↑ Howell, 1992, с. 114.
  72. ↑ Howell, 1992, с. 109.
  73. ↑ а б Howell, 1992, с. 111.
  74. ↑ Howell, 1992, с. 112.
  75. ↑ а б Howell, 1992, с. 113.
  76. ↑ Howell, 1992, с. 115.
  77. ↑ Howell, 1992, с. 116.
  78. ↑ Howell, 1992, с. 119.
  79. ↑ Howell, 1992, с. 120.
  80. ↑ Howell, 1992, с. 126.
  81. ↑ Howell, 1992, с. 142.
  82. ↑ Howell, 1992, с. 143.
  83. ↑ Howell, 1992, с. 144.
  84. ↑ а б Howell, 1992, с. 146.
  85. ↑ Death Of 'The Elephant Man', The Times, с. 6, 16 квітня 1890
  86. ↑ Howell, 1992, с. 147.
  87. ↑ а б Howell, 1992, с. 151.
  88. ↑ Graham, 1992, с. 23.
  89. ↑ Elephant Man: Joseph Merrick's grave 'found by author'. BBC News. 5 травня 2019. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 5 травня 2019.
  90. ↑ University of London: Queen Mary University of London. lon.ac.uk. Архів оригіналу за 4 жовтня 2013. Процитовано 18 грудня 2012.
  91. ↑ Milmo, Cahal (21 листопада 2002). Scientists hope relative can help explain Elephant Man. The Independent. London. Архів оригіналу за 7 липня 2022. Процитовано 27 травня 2009.
  92. ↑ Joseph's Autobiography. Joseph Carey Merrick Tribute Website. Архів оригіналу за 21 жовтня 2007. Процитовано 7 листопада 2007.
  93. ↑ Farley, Harry (10 червня 2016). 'Elephant man' was a devout believer and should have Christian burial, say campaigners. Christianity Today. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 10 лютого 2019.
  94. ↑ 'Elephant Man' Joseph Merrick 'should be buried in Leicester'. BBC News. 9 червня 2016. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 10 лютого 2019.
  95. ↑ 'Elephant Man' skeleton deserves Christian burial, say campaigners. The Guardian. 9 червня 2016. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 10 лютого 2019.
  96. ↑ Deconstructing The Elephant Man: Mysteries Of Joseph Merrick's Deformities May Soon Be Unlocked. Medical Daily (англ.). 29 серпня 2013. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 22 листопада 2017.
  97. ↑ Howell, 1992, с. 27.
  98. ↑ Howell, 1992, с. 28.
  99. ↑ Howell, 1992, с. 127.
  100. ↑ Howell, 1992, с. 133.
  101. ↑ Howell, 1992, с. 132.
  102. ↑ Howell, 1992, с. 134.
  103. ↑ Korf, 2000, с. 61.
  104. ↑ Howell, 1992, с. 137.
  105. ↑ Tibbles, J.A.R.; Cohen, M.M. (1986), The Proteus syndrome: the Elephant Man diagnosed, British Medical Journal, 293 (6548): 683—685, doi:10.1136/bmj.293.6548.683, PMC 1341524, PMID 3092979.
  106. ↑ List of Current Fellows. Society of Biology. Архів оригіналу за 13 листопада 2013. Процитовано 18 лютого 2015.
  107. ↑ Spiring, Paul R. (Червень 2001). The Improbable Elephant Man. The Biologist (London, England). Institute of Biology (UK). 48 (3): 104. PMID 11399837. Процитовано 1 січня 2015.
  108. ↑ Matthews, Robert (14 червня 2001), Two wrongs don't make a right — until someone joins them up, The Sunday Telegraph, архів оригіналу за 15 квітня 2010, процитовано 23 травня 2010
  109. ↑ а б Elephant man mystery unravelled. BBC News. 21 липня 2003. Архів оригіналу за 9 липня 2020. Процитовано 23 травня 2010.
  110. ↑ а б Highfield, Roger (22 липня 2003), Science uncovers handsome side of the Elephant Man, The Daily Telegraph, архів оригіналу за 21 березня 2021, процитовано 23 травня 2010
  111. ↑ Elephant man's descendant found. BBC News. 20 листопада 2002. Архів оригіналу за 18 квітня 2023. Процитовано 2 червня 2010.
  112. ↑ Bomford, Andrew (29 серпня 2013). Unlocking the secrets of the Elephant Man. BBC News. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 30 серпня 2013.
  113. ↑ Howell, 1992, с. 7.
  114. ↑ а б Howell, 1992, с. 164.
  115. ↑ а б Montagu, 1971, с. 41–42.
  116. ↑ Durbach, 2009, с. 34.
  117. ↑ Toulmin, Vanessa; Harrison, B. (Січень 2008). Norman, Tom (1860–1930). Oxford Dictionary of National Biography (вид. онлайн). Oxford University Press. doi:10.1093/ref:odnb/73081. Процитовано 19 червня 2010. (Необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства .)
  118. ↑ Toulmin, Vanessa (2007), 'It was not the show it was the tale that you told': The Life and Legend of Tom Norman, the Silver King, National Fairground Archive, University of Sheffield, архів оригіналу за 10 жовтня 2010, процитовано 19 травня 2010
  119. ↑ Durbach, 2009, с. 37–38.
  120. ↑ Howell, 1992, с. 171.
  121. ↑ Howell, 1992, с. 178.
  122. ↑ Vigor-Mungovin, Joanne (2016). Joseph: The Life, Times and Places of the Elephant Man. Ernakulam, Kerala, India: Mango Books. ASIN B01M7YFPSK.
  123. ↑ а б How the story of The Elephant Man was almost forgotten. BBC News (брит.). 18 травня 2015. Процитовано 21 травня 2026.
  124. ↑ Associated Press (1 червня 1979), 'Sweeney Todd' is named best, New York Daily News, Mortimer Zuckerman, архів оригіналу за 21 березня 2021, процитовано 2 червня 2010
  125. ↑ David Schofield. Filmbug. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 4 грудня 2015.
  126. ↑ The Elephant Man. unfinishedhistories.com. Архів оригіналу за 21 березня 2021.
  127. ↑ Bowie in 'Elephant Man' role, The Gazette, Canwest, 11 червня 1980, архів оригіналу за 21 березня 2021, процитовано 2 червня 2010
  128. ↑ 'Elephant Man' on ABC Theater, The Telegraph, Telegraph Publishing Company, 28 березня 1981, архів оригіналу за 21 березня 2021, процитовано 2 червня 2010
  129. ↑ Herbert, Kate (10 серпня 2017). Moving performances but uneven impact. Herald Sun (англ.).
  130. ↑ Wright, Tom. The Real & Imagined History of the Elephant Man. Nick Hern Books. Процитовано 21 травня 2026.
  131. ↑ Lara Rutherford-Morrison, Dracula as Prince Consort? Lord Ruthven as PM? The Vampiric Alternate History of Kim Newman’s ‘Anno Dracula’ – Journal of Victorian Culture Online. jvc.oup.com (амер.). Архів оригіналу за 10 листопада 2025. Процитовано 21 травня 2026.
  132. ↑ Review: Year of the Rabbit – Historia Magazine. historiamag.com. Процитовано 21 травня 2026.
  133. ↑ Considine, J.D. (1 лютого 1989). Michael Jackson: The Man Inside 'Moonwalker' Video. Sarasota Herald-Tribune. Процитовано 6 квітня 2010.
  134. ↑ Campagna, Tom (10 серпня 2020). Mastodon Albums Ranked. Heavy Music HQ (амер.). Процитовано 21 травня 2026.
  135. ↑ Pratt, Greg (2 червня 2016). HALL OF FAME COUNTDOWN: MASTODON'S LEVIATHAN. Decibel Magazine (амер.). Процитовано 21 травня 2026.

Література

  • Vigor-Mungovin, Joanne (2016), Joseph: The Life, Times and Places of the Elephant Man, London: Mango Books, ISBN 978-1-911273-05-9
  • Durbach, Nadja (2009), Monstrosity, Masculinity, and Medicine: Reexamining 'the Elephant Man', Spectacle of Deformity: Freak Shows and Modern British Culture, Berkeley, CA: University of California Press, ISBN 978-0-520-25768-9
  • Graham, Peter W.; Oehlschlaeger, Fritz H. (1992), Articulating the Elephant Man: Joseph Merrick and His Interpreters, Baltimore, MD: Johns Hopkins University Press, ISBN 978-0-8018-4357-0
  • Howell, Michael; Ford, Peter (1992) [1980], The True History of the Elephant Man (вид. 3rd), London: Penguin Books, ISBN 978-0-14-016515-9, Howell
  • Korf, Bruce R. (2000), Human genetics: a problem-based approach (вид. 2nd), Wiley-Blackwell, ISBN 978-0-632-04425-2
  • Montagu, Ashley (1971), The Elephant Man: A Study in Human Dignity, New York: E. P. Dutton, ISBN 978-0-87690-037-6
  • Sitton, Jeanette; Stroshane, Mae Siu-Wai (2012), Measured By The Soul: The Life of Joseph Carey Merrick, London: The Friends of Joseph Carey Merrick, ISBN 978-1-300-45725-1
  • Treves, Frederick (1923), The Elephant Man and Other Reminiscences, London: Cassell and Co., OCLC 1546705


Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).