YaChudo

Гассаніди

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

араб. الغساسنة
Гассаніди
220 – 638
Прапор Гассанідів
Прапор
Герб Гассанідів
Герб
Гассанідів: історичні кордони на карті
Гассанідів: історичні кордони на карті
СтолицяДжабія
Мовиарабська
РелігіїСирійська православна церква
Форма правліннямонархія
король  
• 220—265
Джафна I ібн Амр
• 632—638
Джабала ібн Айхам
Історія 
• Засновано
220
• Ліквідовано
638
Населення
 Наступник
Праведний халіфат
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Гассаніди

Гассаніди (араб. الغساسنة; південноарав.: bn Ġs¹n) — християнська арабська королівська династія, що правила у II—VII столітті у Східній Палестині (територія сучасної Йорданії). Були клієнтами Візантійської імперії, виконуючи роль федератів, відповідальних за захист східного кордону імперії від набігів бедуїнів[1]. Часто воювали проти царства Лахмідів, союзника Сасанідської імперії. На піку своєї могутності в VI столітті, особливо за правління Юстиніана I, Гассаніди піднялися з одного з кількох арабських союзників Візантії до колективної влади над усіма ними, утворюючи широку конфедерацію арабських племен[2]. Це започаткувало період потужної домусульманської арабської державності. Ранні мусульманські завоювання завершили період влади Гассанідів на Близькому Сході. У 636 році Гассаніди зазнали остаточної військової поразки в битві при Ярмуку та потрапили під владу Арабського халіфату[3]. Гассаніди значною мірою зберегли свою християнську приналежність, розійшовшись по мелькітській та сирійській церквах[4].

Назва

За легендою своє ім'я Гасаніди отримало від джерела Гассан в Хіджазі, біля якого прибульці осіли з дозволу Саліхідів.

Історія

Походить з бедуїнського кочівного племені Бану Музакія, яке мігрувало у II столітті з півдня Аравійського півострова (з території у сучасному Північному Ємені). Воно поселилися біля джерела Гассан в аль-Мушаллалі, поблизу Мекки, внаслідок чого отримало свою назву. Між II і III століттями Гассаніди були головною племінною конфедерацією (основними племенами були Хуза'а, Авс-і-Хазрадж, Бану Джафна та Бану Амр ібн Мазін ібн аль-Азд), що діяла в Хіджазі з резиденцією в Ясрібі[5]. В цей час плем'я бану-джафна стає провідним і правлячим, тому Гассанідів також стали звати Джафнідами.

Період панування Гассанідів у цьому регіоні закінчився, коли 30 тис. Гассанідів між 250 і 300 роками на чолі із Джафна I ібн Амром, сином Амром і онуком Талабом мігрували на північ до місцевості Джаджаїма на кордоні з Римською Сирією. Пізніші хвилі міграції відбулися близько 400 року[6].

Аль-Харіс I ібн Талаба затвердився у регіоні Авранітида. Наприкінці панування Аль-Харіса II, з у 320-х роках, починаються окремі сутички з Кіндою. Це протистояння тривало за його синів-співправителів аль-Мунзіра I Старшого, аль-Айхама, аль-Мунзіра II Молодшого, аль-Нумана I, Амра II і Джабала II. Втім з середини IV ст. відомості про Гассанідів майже відсутні.

Їхня найдавніша письмова візантійська згадка в записах датується 473 роком, коли їхній вождь (шейх), Амр III ібн іль-Нуман (Аморкес), підписав договір з Візантійською імперією, визнаючи їхній статус федератів.

Ситуація різко змінилася на рубежі V—VI століть, Коли плем'я Гассан під проводом маліка аль-Харіса IV ібн Хіджра з нез'ясованих до кінця дослідниками причин 490 року переселилося ближче до кордонів з Візантією. Тут воно зіткнулося з філархами Саліхідами, яким були зобов'язані платити данину як охоронцям Арабського лімесу. За словами Ібн Хабіба, умови данини Гассанідів становили один динар, півтора динара та два динари для кожного члена племені Гассанідів, залежно від їхнього статусу[7].

500 року, скориставшись поразкою Саліхідів від держави Кінда, стриєчний брат маліка — Джид ібн Амр — повстав проти Саліхідів, вбивши збирача данини (джубі) Сабіта ібн ан-Мунзіра. Гассаніди прийняли християнство, а у 502—503 роках уклали з Візантійською імперією договір і набули статусу її союзників. Отримуючи щороку грошове забезпечення, вони споряджали загони кавалерії для армії Візантії. Вожді гассанідів офіційно іменувалися філархами і мали ранг кларіссімуса, а їхній верховний малік (цар) був зведений в патрикії і удостоєний титулу «глоріозіссім». Землі Гассанідів також постійно виконували роль буферної зони, захищаючи візантійські землі від набігів бедуїнських племен. Серед їхніх арабських союзників були Бану Джудам та Бану Аміла.

У 520 році малік Джабала IV ібн аль-Харіс вступив у конфлікт з візантійським імператором Юстином I через конфесійні суперечності. На деякий час він мігрував до північного Хіджазу[8]. Лише наприкінці панування Юстина I чи на початку панування Юстиніана I відносини було відновллено. Тому Джабала IV відправив війська на допомогу візантійцям у протистоянні з Сасанідами і Лахмідами. Але у битві при Таннурусі малік Гассанідів загинув[9].

Свого розквіту царство Гассанідів досягло за його сина аль-Харіса V ібн Джабали (близько 529—569 роки), який увійшов в історію як один із залежних від Візантії правителів, що 529 року отримав від імператора царський титул «басилевс»[10]. Значну політичну підтримку від отримував від імператориці Феодори. Аль-Харіс чесно виконував свої зобов'язання, беручи участь у придушенні заколотів в Палестині під час повстання самаритян (529—530 роки), у війнах із Сасанідами та Лахмідами. Аль-Харіс був прихильником монофізитської доктрини, що пояснюється, швидше за все, його прагненням відстояти етнокультурну самобутність арабів у візантійського світі. Він допоміг відродити Сирійську міафізитську церкву та підтримував розвиток міафізитів. У роки правління аль-Харіса остаточно склалося так зване Гассанідське царство — кочівна протодержава, що відігравала роль буфера між Візантією та арабськими племенами.

Політику батька продовжив аль-Мунзір III ібн аль-Харіс (569—581). При ньому загострилися розбіжності з Візантією, незадоволеною надмірним посиленням Гассанідів. Ідеологічним приводом протистояння стало дотримання у Гассанідів яковитського напрямку християнства. Він був захоплений разом з дружиною і декількома дітьми візантійським чиновником (куратором) Магном, та доставлений у 581 році до Константинополя. Імператор Тиберій II Костянтин (578—582) посадив його під домашній арешт.

Його старший син ан-Нуман IV ібн аль-Мунзір, що залишився на батьківщині, влаштовував набіги на візантійські володіння, але згодом потрапив у заслання разом з батьком. Близько 585 року царство гассанідів за наказом імператора Маврикія було розділено між 15 вождями арабських племен і припинило існування[11]. Гассаніди втратили вплив на колись велику конфедерацію вірних племен. Деякі з цих племен вирішили залишитися в союзі з візантійцями, тоді як інші незадоволені групи приєдналися до Сасанідської держави[12].

Розпад Гассанідського царства тривав недовго. Імператор Маврикій через 2-3 роки усвідомив, що він не в змозі захистити східний кордон без допомоги Гассанідів, на яких візантійці вже покладалися в цьому завданні до того моменту. Гассанідська конфедерація була відновлена (хоча вони залишалися монофізитами), і Гассаніди повернулися до своїх військових дій проти персів. Інформація про Гассанідів стає мізерною протягом більшої частини решти правління Маврикія до його смерті в 602 році[13]. Відомо лише, що між 587 і 591 роками філархом був Джафна II ібн аль-Мунзір[14]. Ймовірно після смерті останнього у 590-х роках владу над Гассанідами було повернуто ан-Нуману IV ібн аль-Мунзіру, що панував до 600 року[15].

На початку панування імператора Фоки у 602 році відновлення відносин між візантійцями та Гассанідами значно поліпшилися. Аль-Мунзіра III було звільнено із заслання на Сицилії, але про його діяльність майже немає згадок[16]. Ближче до кінця правління Фоки відносини з Гассанідами, можливо, знову погіршилися, оскільки Фока став більш тиранічним прихильником доктрини діофізитів і почав придушувати повстання монофізитів на Сході. Реакція Гассанідів на цей епізод невідома[17].

За часів імператора Іраклія відносини з Гассанідами різко покращилися і стали такими ж хорошими, як і за часів Юстиніана I. В цей час армія Гассанідів брала активну участь у війні Візантії проти Сасанідської держави, зокрема у боях в Малій Азії, контрнаступі Іраклія та у великій битві 627 року при Ніневії[18].

Останньому гассанідському царю Джабалі V ібн аль-Айхаму (633—636) довелося від імені імператора Іраклія I (610—641) вести переговори з делегацією мусульман. Перехід Джабали разом із загоном арабів-християн на сторону мусульман на третій день битви на річці Ярмук (22 серпня 636 року) і звернення в іслам були обумовлені прагматичними міркуваннями: усвідомленням неминучості поразки візантійців через розбрат серед вищого командування і бажанням розділити з мусульманським військом плоди перемоги. Однак після конфлікту з халіфом Омаром ібн аль-Хаттабом, втік до Константинополя, розкаявся, повернувся в лоно християнства, був прощений і оселився в Малій Азії. Велика частина племені Гассан пішла за своїм ватажком, а територію його розселення зайняло велике племінне об'єднання таїтів[19].

Залишки гассанідів на чолі із аль-Хурані залишилися в Сирії, проживаючи в Дамаску та сільській місцевості Гута навколо міста[20]. Принаймні номінально і, ймовірно, поступово багато з цих гассанідів прийняли іслам, особливо за правління Муавії. За Омеядів вони входи до групи племен яман, що протистояла кайсітам. До IX століття залишки племені Гассанідів перейшли до осілого способу життя, і географ аль-Якубі зафіксував, що воно проживало в районі садів Гута в Дамаску та в Гарандалі у Зайордання.

Територія

Географічно держава займала значну частину східного Леванту (від Петри і Філідельфії (Аммана) до Сергіополіса, влада Гассанідів поширювалася через племінні союзи з іншими племенами азді до північного Хіджазу і на південь до Ясріба[21].

Столиця

Основною резиденцією Гассанідів стала Джабія (сир. ܓܒܝܬܳܐ — «Обране»), горбиста місцевість за 80 км на південь від Дамаска, де знаходилися стоянки кочівників[22].

Військо

Основою була кіннота та верблюди. Усі чоловіки залучалися до бойових дій. Гассаніди мали на озброєні широкі мечі та списи. Їх військовим гаслом було «Яла Гассан ібіру»: «О Гассане, стій, стій міцно!»[23].

Економіка

Основе становило скотарство і посередницька торгівля з племеними утвореннями Аравійського півострова. Разом з тим місця традиційного землеробства в цей час зазнали занепаду через екологічну кризу й шпидке опистелювання місцевості. Разом з тим за правління Гассанідів також період значного процвітання для місцевих арабів-торгівців та ремісників на східних околицях Сирії, про що свідчить поширення урбанізації. Скарбниця також поповнювалося завдяки данині з підвладних племен.

Релігія

Гассаніди були послідовними прихильниками позиції міафізитів і монофізитів[24]. Гассанідські філархи були активними учасниками міжнародної церковної політики високого рівня. У 540-х роках гассанідський правитель Аль-Харіс ібн Джабала успішно подав клопотання або втрутився у справу висвячення кількох єпископів-міафізитів Якова Барадея для Антіохійського патріархату, Теодора для Єрусалиму та Павла II для Антіохії[25].

Культура

Збережені описи дворів Гассанідів створюють уявлення про розкіш та активне культурне життя, з покровительством мистецтву, музиці та особливо арабомовній поезії.

Мова

Хоча Гассаніди використовували арабську як свою «внутрішню» мову, їхнє релігійне життя велося престижними мовами. Середньогрецька служила офіційною мовою для церковної ієрархії та спілкування з Візантійською імперією, тоді як сирійська була домінуючою літургійною та культурною мовою міафізитів.[26] У деяких регіонах християнська палестинська арамейська мова також була помітна в релігійних написах[27].

Писемність

Нові дослідження показують, що Гассаніди, можливо, були посередниками поширення давньоарабської писемності. На останню мала вплив набатейська писемність. Найдавніші арабські написи, часто супроводжувані зображеннями хрестів або знайдені в християнському контексті, з'являються в регіонах, де діяли Гассаніди, таких як Хіма в сучасній Саудівській Аравії[28]. Це свідчить про те, що арабські християни, можливо, прийняли окремий письмовий засіб, щоб стверджувати свою ідентичність, відокремлену від південноаравійських писемностей, пов'язаних з юдаїзмом[29]. З огляду на це висувається гіпотеза, яку все більше підтримують, дослідницки, що арабиця виникла при дворі Гассанідів в Джабії, а не в Хірі, як до того припускалося[30].

Архітектура

Археологічні дані свідчать про те, що Гассаніди були тісно пов'язані з пізньоантичною християнською архітектурою в Леванті, хоча було знайдено небагато надійно атрибуованих прикладів. Гассанідська ідентичність більшості пам'яток, пов'язаних з ними, не має конкретного підтвердження. З цієї причини вчені обмежили надійно ідентифіковані Гассанідські будівлі тими, що мають епіграфічне підтвердження. Там, де такі докази існують, архітектура тісно відповідає усталеним римським та візантійським християнським формам, використовуючи грецькі написи, стандартні плани церков та декоративні програми, поширені по всій Сирії та Аравії в VI столітті[31].

Найяскравішим прикладом архітектурного меценатства Гассанідів є собор, палац і баптистерій, замовлена Аль-Мунзіром у Ресафі, що проголошує його тріумф. Стилістично узгоджена з сусідніми церквами та баптистеріями, споруда, ймовірно, виконувала як релігійні, так і політичні функції, виступаючи місцем для зборів. Його розміщення за міськими стінами, у степовому середовищі поблизу основних паломницьких шляхів, відображає цілеспрямовану стратегію: привласнення римської архітектурної та християнської символіки, зберігаючи при цьому певний відокремлений від міського імперського простору[32].

Палац в Каср ібн Вардан

Їхня придворна культура включала схильність до пустельних палаців, таких як Каср ібн Вардан, що став взірцем для халіфів Омейядів та їхнього двору[33]. Іншим палацом був Бурку, замку аль-Кастал, будівля в Амманській цитаделі.

Серед їхніх релігійних будівель - церква Мадаба, монастир з вежею, розташований у Каср аль-Хайр аль-Гарбі, церква аль-Рафід, церква Баріка, церква в Кафр-Насіж, церква у Кафр-Шамс, монастир Святого Георгія в Джабії (з 515 року)[34] та церква і монастир Святого Сергія (фундовано 569 року) в аль-Натталі[35].

Література

Двори Гассанідів були найважливішими центрами арабської поезії до появи халіфських дворів. При їх дворах діяли арабські поети Ан-Набіга аз-Зуб'яні, Лабіт ібн Радіа та Хасан ібн Сабіт. Також знаним свого часу поету був шейх Амр ібн Джафна.

Примітки

  1. ↑ Harris, Jonathan (2016). The Lost World of Byzantium. Yale University Press. p. 75
  2. ↑ Hoberman, Barry (March–April 1983). "The King of Ghassan". Saudi Aramco World.
  3. ↑ Fisher, Greg (2019). Rome, Persia, and Arabia: Shaping the Middle East from Pompey to Muhammad. Routledge, p. 114–115, 159, 170–171
  4. ↑ Bowersock, G. W.; Brown, Peter; Grabar, Oleg (1998). Late Antiquity: A guide to the Postclassical World. Harvard University Press. ISBN 9780674511705
  5. ↑ Robin, Christian J. (2015). "Ghassān en Arabie". In Genequand, Denis; Robin, Christian J. (eds.). Les Jafnides, rois arabes au service de Byzance (VIe siècle de l'ère chrétienne). De Boccard. pp. 79–120.
  6. ↑ Hoberman, Barry (March–April 1983). "The King of Ghassan". Saudi Aramco World
  7. ↑ Shahid, Irfan (1989). Byzantium and the Arabs in the Fifth Century. Washington, D.C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, p. 288
  8. ↑ Shahîd, Irfan (1995). Byzantium and the Arabs in the Sixth Century. Volume 1, Part 1: Political and Military History. Washington, DC: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, pp. 33–39
  9. ↑ Shahîd 1995, pp. 62–69, 174–175
  10. ↑ Shahid, Irfan (2002). Byzantium and the Arabs in the Sixth Century, Volume 2, Part 1, Toponymy, Monuments, Historical Geography, and Frontier Studies. Dumbarton Oaks, p. 51–104
  11. ↑ Shahid, Irfan (1995). Byzantium and the Arabs in the Sixth Century: Volume I: Part 1: Political and Military History. Washington, DC: Dumbarton Oaks, p. 530–532, 537–538
  12. ↑ Shahid 1995, p. 540–548
  13. ↑ Shahid 1995, p. 548–550, 562–563
  14. ↑ Shahid 1995, p. 554–560
  15. ↑ Shahid 1995, p. 563–568
  16. ↑ Shahid 1995, p. 618–620
  17. ↑ Shahid 1995, p. 630–631
  18. ↑ Shahid 1995, p. 634–659
  19. ↑ Athamina, Khalil (1994). "The Appointment and Dismissal of Khālid b. al-Walīd from the Supreme Command: A Study of the Political Strategy of the Early Muslim Caliphs in Syria". Arabica. 41 (2), pp. 263
  20. ↑ Khalek, Nancy (2011). Damascus after the Muslim Conquest: Text and Image in Early Islam. New York: Oxford University Press, pp. 43–44.
  21. ↑ Пигулевская Н. В. Арабы у границ Византии и Ирана. М.; Л., 1964. С. 26, 41, 91, 140, 180–213
  22. ↑ Through the Ages in Palestinian Archaeology: An Introductory Handbook, p. 160, at Google Books
  23. ↑ Shahid 1995, p. 622–626
  24. ↑ Debie, Muriel (2024). "The Arabs and Northern Languages and Scripts before Islam". In Vacca, Alison; Borrut, Antoine; Ceballos, Manuela (eds.). Navigating Language in the Early Islamic World: Multilingualism and Language Change in the First Centuries of Islam. Brepols, p. 238
  25. ↑ Debie 2024, p. 242
  26. ↑ Debie 2024, p. 238, 242
  27. ↑ Debie 2024, p. 204
  28. ↑ Debie 2024, p. 199, 248
  29. ↑ Debie 2024, p. 248
  30. ↑ Shahîd, 2009. Vol. 2. Pt. 2. P. 297–298
  31. ↑ Greg Fisher: Between Empires: Arabs, Romans, and Sasanians in Late Antiquity. (Oxford Classical Monographs.) xvi, 254 pp. Oxford: Oxford University Press, 2011, p. 49–56
  32. ↑ Fisher 2011, p. 49–56
  33. ↑ Ball, Warwick (2000). Rome in the East: The Transformation of an Empire. London: Routledge, pp. 103–105
  34. ↑ Gaube H. Ladjaʾ // Encyclopaedia of Islam. Vol. 5: Khe–Mahi, 1986. Р. 593
  35. ↑ Shahîd, 2002. Vol. 2. Pt. 1. Р. 98–99

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).