YaChudo

Лахміди

Переглядів: 0. Оновлено 11.10.2026.

Лахмідське царство
араб. اللخميون
268 – 611 і 633
Столиця Аль-Хіра
Мова(и) Арабська
середньоперська
Релігія Несторіанство
Язичництво
Форма правління Монархія
Спадкоємність
Сасанідський Іран →
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Лахміди

Лахмі́ди (араб. اللخميون), бану Лахм (араб. بنو لخم) — арабська царська династія, що правила приблизно у 300-602 роках у північно-східній частині Аравії.[1] Столицею держави було місто Аль-Хіра у нижній течії Євфрату (нині територія Іраку). За припущеннями істориків Лахміди мали єменське коріння та проживали на берегах Євфрату від III століття[2]. Лахмідська держава виконувала роль своєрідного буферу між Візантією та Сасанідським Іраном. Упродовж свого правління Лахміди були васалами Сасанідів. Останні підтримували Лахмідів своїми арсеналами в Укбарі й Анбарі. Зокрема, Лахміди отримували від Сасанідів чудові шкіряні намети, які на відміну від повстяних юрт вважались престижною річчю.

Назва

Назва «Лахміди» походить виключно від одного напису кінця III століття, напису Пайкулі, в якому згадується «Амр з Лахмів», тодішній правитель Насрідів, як один з васалів Сасанідської імперії. Він тотожній Амру ібн Аді ібн Насру (засновнику династії Насирідів). Тому вважається більш точнішим називати державу царством Насридів, а не Лахмідів[3]. Історичні джерела, здебільшого візантійські, починають детальніше розглядати Лахмідів лише з кінця V століття[4].

Історія

Лахміди, схоже, з'явилися невдовзі після виникнення Сасанідської імперії, наприкінці III століття. Засновником царства був Амр I ібн Аді, що панував у 293–302 роках[5]. З часів шахіншаха Нарсе Лахміди були союзниками Сасанідів у війнах з Римською імперією[6].

Наступний володар Імру аль-Кайс I розділив панування з братом Аль-Харісом воював з Хім'яром. В цей період було значно розширено кордони, підкорено більшість Неджду, зокрема підкорено племена маад і мадхідж. Кордони дійшли на півдні до Наджрану, що був на кордоні з Хім'яром. Це становило загрозу безпеці хім'яритів, що спонукало царя хім'яритів Шаммара Юхаріша розпочати військову кампанію проти територій, на які поширив своє панування Імру аль-Кайс. Хім'яритські війська просунулися до Неджда, а звідти до аль-Ахси та аль-Катіфа у східній Аравії. Після цього Лахміди обмежилися східною Аравією.

Амр II 363 року брав активну участь у війні Сасанідів проти Римської імперії[7]. Імру аль-Кайс II ібн Амр протягом 25 років зберігав мир з сусідами, звернувшись увагу на розвиток царства. Ан-Нуман I ібн Імру аль-Кайс став покровителем християнства, але сам не навернувся в цю віру через тиск Сасанідів. Наступний малік Аль-Мунзір I ібн ан-Нуман сприяв 421 року затвердженню на троні Держави Сасанідів Бахрама V[8]. За наказом шахиншаха став переслідувати християн. У 420—422 роках невдало брав участь у війні Сасанідів з Візантією, зазнавши низки важких поразок[9]. Також Сабейським царством було відбито його спробу відновити владу над Недждом.

У VI столітті, коли держава Сасанідів ставала дедалі централізованішою та більш формально адмініструвалася, Лахміди стали більш формальними підлеглими Сасанідської імперії. У цей час основною функцією, яку Лахміди виконували для персів, було проектування перської гегемонії на Аравійський півострів, захист Сасанідської імперії від вторгнень агресивних кочових арабських племен, слугувала противагою головному Гассанідам.

Аль-Асуад ібн аль-Мунзір продовжив політику попередників, але зрештою через невдалу участь у внутрішніх інтригах Сасанідської імперії, його було повалено. Ан-Нуман II брав активну участь у новій війні Сасанідів проти Візантії у 502—506 роках. Але 502 року цар Кіндідів Худжр Акіль аль-Мурар, союзник візантійців, захопив аль-Хіру, втім невдовзі, отримавши допомогу від перського шаха, Лахміди вигнали Кіндідів зі своєї столиці. Імру-ль-Кайс III спрямував зусилля на посилення оборони своєї держави, а потім почав війну з племенем бакритів, що стало союзником Кінди.

Найуспішнішим царем Лахмідів у цьому відношенні був Аль-Мунзір III ібн Імру-ль-Кайс. Останній завдав Кіндідам нищівної поразки. 531 року було переможено Гассанідів[10]. У період між 540 і 547 роками царство Кінда було остаточно знищено Лахмідами. Після загибелі аль-Мунзіра III у поході проти племені бану-ханіфа (частина племенного об'єднання бакритів) в Ель-Ямама почався занепад царства. За мирною угодою між Візантією і Сасанідами 561 було погоджено про сплату першою данини Лахмідам за відмову від нападу на візантійськиі землі[11]. 566 року Візантія відмовилася сплачувати данину Лахмідам. Невдовзі на заміну Кіндідам візантійці мобілізували арабське плем'я Гассанідів, з якими невдало воювали Амр III і Кабус. Зрештою перший загинув у війні проти бану-ханіфа. 578 року Гассаніди здійснили набіг і розграбували столицю Лахмідів. Втім через суперечки з Візантією Гассаніди невдовзі втратили владу, а їхнього правителя було заслано[12].

У другій половині VI ст. перси почали частіше втручатися в їхню діяльність[13]. У 602 році відбулося повалення ан-Нумана III (за відмову навернутися до зороастризму) шахиншахом Хосровом II, який поставив на чолі Лахмідської держави Іяса ібн Кабісу з роду Тайїдів. Але вже восени 604 року у битві при Зу-Карі проти племенного об'єднання бакритів Іяс зазнав ніщивної поразки[14]. 611  року Сасаніди офіційно ліквідували царство. З цього часу призначалися перські намісники, першим з яких був Нахіраган. 617 року ним став Азадбег. Проте вони не змогли зберегти перську владу над племенами, що були колись підвладні Лахмідам.

633 року після вторгнення мусульманських військ на чолі із Халідом ібн аль-Валідом персько-арабські війська двічі зазнали поразки, після чого Азадбег втік, чим скористався Аль-Мунзір V, син ан-Нумана III, що повернув собі владу й відновив державу Лахмідів[15]. Але через 8 місяців він зазнав поразки у битві при Джаваті[16]. Зрештою брати Хайя і Фарва, сини Іяса ібн Кабуси, що були намісниками Аль-Хіри, здали це місто без бою Халіду ібн аль-Валіду. Рештки Лахмідів приєдналися до мусульман у наступі на Державу Сасанідів.

Устрій

Володар держави отримав від Сасанідів титул «царя всіх арабів». Загалом ввони носили титул маліка (царя). В окремих випадках шахиншахи призначали своєрідних «заступників царів» (шахраб) не з кола правлячої династії Насридів. Лахмідський правитель щорічно їздив до Сасанідського шахиншаха, брав з собою представників хірської і племінної знаті[17]. З історії хірського сановника і поета кінця VI ст. Аді ібн Зайда відомо, що шахиншах тримав перекладачів, які займалися листуванням із маліками Лахмідів[18].

Правителі Лахмідського царства

  1. Амр I ібн Аді
  2. Імру аль-Кайс I
  3. Аль-Харіс
  4. Амр II ібн Імру-ль-Кайс
  5. Аус ібн Каллам[19]
  6. 380—405 — Імру аль-Кайс II ібн Амр
  7. 405—433 — Ан-Нуман I ібн Імру аль-Кайс
  8. 433—473 — Аль-Мунзір I ібн ан-Нуман
  9. 473—494 — Аль-Асуад ібн аль-Мунзір
  10. 494—500 — Аль-Мунзір ібн аль-Мунзір
  11. 500—503 — Ан-Нуман ібн аль-Асуад
  12. 503—505 — Абу Йафур[19]
  13. 505—513 — Імру-ль-Кайс III ібн ан-Нуман[20]
  14. 513—554 — Аль-Мунзір III ібн Імру-ль-Кайс
  15. 554—569 — Амр ібн аль-Мунзір
  16. 569—574 — Кабус ібн аль-Мунзір
  17. 574—578 — Аль-Мунзір IV ібн аль-Мунзір
  18. 580—602 — ан-Нуман ібн аль-Мунзір
  19. 602—611 — Іяс ібн Кабіса[19]
  20. 611—633 — перські намісники
  21. 633 — Аль-Мунзір V ібн ан-Нуман

Військо

Армія Лахмідів копіювала організацію армії Сасанідів. Цар покладався на загін перських найманців (ашахіб). З представників племен Бану Тайм аль-Лат та Бану Кайс формувалась гвардія (санаїт), куди набирали найзатятіших головорізів. Залога столиці називався давсар чи шахба. Щороку в розпорядження Лахмідів іранці надавали 1000 вершників, що формували окремий підрозділ (вадаїт), що поділялися по фортецям (аль-масаліх). Зрештою, в складі армії був загін з 500 вояків (рахаїн), що складався з узятих серед сусідів заручників. Вони служили протягом 1 року. Загони очолювали командири (ардаф), які були близькими родичами царя. Допоміжні загони з дружніх племен залучались тільки до великих кампаній. Основні сили лахмідської армії складала кіннота[21]. Були обізнані у використанні катапульт та запальних знарядь.

Економіка

Основою було посередницька торгівля, ремісництво і сільське господарство. Землеробство процвітало завдяки родючим землям та наявності річки Хіра. Землі між Хірою, Наджафом та Євфратом засаджено було фініковими пальмами, садами та городами. Серед їхніх найвідоміших сільськогосподарських продуктів було вино Хіра, яке залишалося відомим навіть після появи ісламу.

Ремесло досягло високого рівня майстерності. Важливими також були шкіряна та ткацька промисловість, особливо шовкоробство, лляне та вовняне ткацтво. Вони використовували парчу, оздоблення та вишивку золотими нитками для прикрашання своїх виробів. У палаці Хаварнак працювало кілька ковалів та ткачів[22]. Аль-Хіра уславилася виробництвом такої зброї, як мечі, стріли та наконечники списів.

Столиця було місцем міжнародної і місцевої торгівлі. Їхні каравани (латаїм) Лахмідів пересували вздовж торгівельних маршрутів, що з'єднували Аравійський півострів з Візантією та Державою сасанідів. Ці каравани брали участь у всіх арабських ринках і отримували особливий захист. Наявність річки Хіра, притоки Євфрату, сприяла морській торгівлі. Вони подорожували човнами до свого порту Аль-Убулла в Перській затоці, де сідали на великі кораблі та ходили морями до Індостану на сході та Бахрейну та Адена на заході.

Релігія

Лахміди були поганами, але це почало змінюватися зі зростанням християнства в царстві. Амр I ібн Аді запропонував притулок у Хірі маніхеям, чия релігія була придушена в Сасанідській імперії за Бахрама I та Бахрама II. У IV ст. сюди проникають несторіанські місіонери. Християнство поширилося з часів встановлення Перської церкви. До 410 року в Аль-Хірі був єпископ[23]. Церква аль-Баута в Хірі була резиденцією єпископства і головним релігійним центром, її будівництво з захопленням описують історики. У 424 році в Хірі відбувся Дадішоський синод для впорядкування справ Церкви Сходу. Протягом V ст. відбувалося християнізація знаті. Хінд, дружина аль-Мунзіра III, навернулася до християнства[24].

593 року ан-Нуман III ібн аль-Мунзір під впливом Симеона Джабари, єпископа Аль-Хіри, навернувся до християнства[25].

Культура

Знать підпала під вплив перської культури Держави Сасанідів. Стали відомим як послідовники та насолоджувачі відомої винної культури перського правлячого стану. Їхня участь у перській культурі також проявляється у прийнятті ними інших елементів сасанідської придворної культури, зокрема в перських стилях аксесуарів та меблів. Багато запозичень з перської мови позначають предмети розкоші (включаючи музичні інструменти, архітектуру, вишукану кухню тощо)[26].

Освіта

Значним освітнім центром була столиця держави — Хірі. Коли Халід ібн аль-Валід завоював Айн-аль-Тамр, він знайшов сорок хлопчиків, які навчалися в церкві, серед яких Сірін, батько вченого Мухаммада ібн Сіріна, а також Нусайр, батько Муси ібн Нусайра, завойовника Андалусії, та Ясар, дід історика Ібн Ішака.

Наука

Медицина також була розвинена в Аль-Хірі за часів Лахмідів, і Аль-Хіра зберегла свою славу в медицині в ісламську епоху. Хунайн ібн Ішак аль-Насрані аль-Абаді був одним із найздібніших лікарів Аль-Мутаваккіля в епоху Аббасидів, а його батько був фармацевтом в Аль-Хірі.

Література

Розташування Хіри мало значний вплив на взаємозбагачення цивілізацій. Царі Хіри були зацікавлені в документації, прикладом чого є аль-Нуман III наказав копіювати арабську поезію в зошити. Деякі з них були знайдені в його Білому палаці за часів аль-Мухтара. Маліки заохочували поетів, серед яких були аль-Муткаб аль-Абіді, Абід ібн аль-Абрас, Тарафа, Лакіт ібн Ямур аль-Іяді, Аді ібн Зайд, Амр ібн Култум, Амр ібн Камія, Аль-Аша, Мурракіш Старший та Лабід ібн Рабія. Аль-Нуман III організовував збори поетів в палаці Хаварнак та проводив літературний фестиваль «Аль-Мутамар». Відомою поетесою була аль-Хурка, донька ан-Нумана III.

Архітектура

Розвинувся власних архітектурний стиль відомий як «стиль Хіри», на який ймовірно вплинули візантійські та перські стилі, зокрема від перших запозичено аркаду. Він зберігся навіть за Арабського халіфату. Аль-Масуді згадує, що Аль-Мутаваккіл Аль-Аббасі дотримувався під час будівництва своїх палаців будівельної системи, відомої як Хірі. Характерною рисою цього стилю була система бань, де до центру будівлі було додано три суміжні бані. Якуті також згадує, що мешканці Хіри використовували мозаїку на стінах своїх монастирів, а також золото та зображення на стелях.

Однією з найвідоміших споруд Лахмідів, збудованою поблизу Аль-Хіри, був палац Хаварнак. Нібито його збудував Аль-Нуман I для Бахрама V, поки він виховувався при дворі Лахмідів[27][28]. Згідно з пізнішою традицією, легендарний візантійський архітектор Сенмар був залучений двором Лахмідів для створення проекту будівництва палацу. Іншими визначними палацами були Аль-Аб'яд (Білий палац або відомий також як «Запорука трону»), Бін Баліла, Адасія, Аль-Завра, Бані Мазін, Синдад, Аль-Адіб, Аль-Сінін, Мукатил, Санбар, Шамун, Бардавіль і Аль-Судейр.

Лахміди побудували незліченну кількість монастирів. Серед них найвідомішими були монастирі Хінди Старшої та Хінди Молодшої[29]. Археологи провели розкопки в руїнах Хіри в 1931 році під керівництвом вчених Ратлінгера та Райса, в результаті яких було виявлено дві християнські базиліки з цегли. Розкопки підтвердили, що церкви Хіри не мали апсид, а радше закінчувалися квадратними отворами, як це було поширено в храмах Ассирії та Вавилону. Експедиція також знайшла срібні хрести та скляні лампи. Стіни були покриті шаром штукатурки з квітковим декором. В одному з будинків Хіри було знайдено на стінах розписні прикраси яскравих кольорів, з хрестом, оточеним колом, та деякими зображеннями, що повторюються.

Одяг

Серед одягу були садж, тайласан, дахдар, ямлак, шарабія та сіра. Царі Хіри обдаровували поетів та тих, хто був їм задоволений, одягом, відомим як ар-ріда, що являв собою шати із золотими комірцями, що містили смарагдовий жезл, і серед них був те, що називалося аль-мурфаль.

Примітки

  1. ↑ Esat Ayyıldız, “Lahmîlerin Arap Edebiyatına Etkisi”, 2nd International Archeology, Art, History and Cultural Heritage Congress, ed. Kenan Beşaltı (Şanlıurfa: Iksad Yayınevi, 2022), 38-44.
  2. ↑ Шумов С. А., Андреев А. Р. Ирак: история, народ, культура [Архівовано 21 квітня 2018 у Wayback Machine.] (рос.)
  3. ↑ Fisher, Greg (2011). "Kingdoms or Dynasties? Arabs, History, and Identity before Islam". Journal of Late Antiquity. 4 (2), p. 258
  4. ↑ Fisher 2011, pp. 258–259
  5. ↑ Schiettecatte, Jérémie; Arbach, Mounir (2016). "The Political Map of Arabia and the Middle East in the 3rd Century AD Revealed by a Sabaean Inscription - A View from the South". Arabian Archaeology and Epigraphy. 2, p. 16.
  6. ↑ Debie, Muriel (2024). "The Arabs and Northern Languages and Scripts before Islam". In Vacca, Alison; Borrut, Antoine; Ceballos, Manuela (eds.). Navigating Language in the Early Islamic World: Multilingualism and Language Change in the First Centuries of Islam. Brepols, p. 211–212
  7. ↑ Мишин Д. Е. История государства Лахмидов. — М.: ООО «Садра», 2017, с. 76—77
  8. ↑ The Cambridge History of Iran. — Cambridge: Cambridge University Press, 2000. — Vol. 3 (1), p. 144 & 382
  9. ↑ The Cambridge History of Iran, 2000, p. 145
  10. ↑ Toral-Niehoff, Isabel (2013). "Late Antique Iran and the Arabs: The Case of al-Hira*". Journal of Persianate Studies. 6 (1–2). Brill, p. 119–120
  11. ↑ Debie, Muriel (2024). "The Arabs and Northern Languages and Scripts before Islam". In Vacca, Alison; Borrut, Antoine; Ceballos, Manuela (eds.). Navigating Language in the Early Islamic World: Multilingualism and Language Change in the First Centuries of Islam. Brepols, p. 216
  12. ↑ Гассаниды [Архівовано 16 березня 2018 у Wayback Machine.] (рос.)
  13. ↑ Toral-Niehoff 2013, p. 119–120
  14. ↑ Мишин Д.Е. К вопросу о датировке сражения при Зу-Кāре // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 13. Востоковедение. 2019. № 4. С. 29–31
  15. ↑ Mubarakpuri, Saifur Rahman (2008). The Sealed Nectar: Biography of the Noble Prophet. Dar-us-Salam Publications. ISBN 978-9960899558
  16. ↑ al-Baghdadi, Ibn Habib (1942). Kitāb al-Muḥabbar (in Arabic). Hyderabad, India: Maṭba'at al-Ma'ārif al-'Uthmāniyah
  17. ↑ Мишин Д.Е. История государства Лахмидов. М.: ООО «Садра», 2017. С. 242
  18. ↑ Annales quos scripsit Abu Djafar Mohammed Ibn Djarir at-Tabari / Ed. by M.J. De Goeje et al. Prima series. II. Rec. J. Barth, Th. Nöldeke. Lugduni Batavorum, 1881–1882. P. 1024
  19. ↑ а б в не належав до роду Лахмідів
  20. ↑ присутній не у всіх списках правителів
  21. ↑ Армии месопотамской границы [Архівовано 18 вересня 2017 у Wayback Machine.] (рос.)
  22. ↑ يوسف رزق غنيمة، ص82
  23. ↑ Fisher, Greg (2019). Rome, Persia, and Arabia: Shaping the Middle East from Pompey to Muhammad. Routledge, p. 70
  24. ↑ Debie 2024, p. 231
  25. ↑ Munt, Harry (2015). "Arabic and Persian Sources for Pre-Islamic Arabia". In Fisher, Greg (ed.). Arabs and Empires before Islam. Oxford University Press, p. 358–361
  26. ↑ Toral-Niehoff 2013, p. 122–123
  27. ↑ Munt, Harry (2015). "Arabic and Persian Sources for Pre-Islamic Arabia". In Fisher, Greg (ed.). Arabs and Empires before Islam. Oxford University Press, p. 461
  28. ↑ Debie 2024, p. 212
  29. ↑ Talib, Adam (2013). "Topoi and Topography in the Histories of al-Ḥīra" (PDF). In Wood, Philip (ed.). History and Identity in the Late Antique Near East. Oxford University Press. pp. 123–147

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).