Білий голос

Білий голос (пол. biały głos, серб. бели глас, beli glas) або білий спів (пол. biały śpiew, серб. бело певање, belo pevanje) — це сучасна назва, яка зазвичай використовується у Східній Європі для позначення традиційного (автентичного) стилю співу. Альтернативні назви цієї народної вокальної техніки: відкритий голос, повний голос, природний голос. В Україні частіше використовуються назви автентичний спів або традиційний спів.

Техніка ґрунтується на відкритому горлі та вільному об’ємі звучання з яскравим тембром. Вона охоплює всі голосові реєстри. Іноді наближається до контрольованого крику чи вигуку. Повітря виходить крізь повністю відкрите горло. Використовуються верхні та середні резонатори, гортанні хрящі, кістки й повітряні порожнини голови та горла. Характерною рисою цього типу голосу є його яскравість, виразність (не у значенні тембрового забарвлення)або інтенсивність. Хоча дихання можна брати у довільні моменти пісні, воно є дуже важливим елементом вираження. Сьогодні «відродження» народного співу зробило цей стиль універсальним, рівним і де-факто «плоским». Польові дослідження показують, що стиль значно складніший, ніж просто спів «у ніс» і голосно.^[1] Він залежить головно від країни чи регіону, мовлення, тембру голосу, звучання, сольного чи поліфонічного співу та індивідуальної експресії виконавця.

Такий спів практикувався з давніх часів серед сільського населення в Центральній та Східній Європі. Голосний і чистий спів походить від практики на відкритому повітрі під час роботи в полі. Гучність співу також залежала від виконання з інструментальним супроводом, адже голос виконавця мав «пробивати» музику, щоб бути почутим. Дослідники також вважали, що тривалий унісон і гучний, сильний голос мали магічну силу у традиційних культурах.^[2]

«Білий голос» застосовувався під час таких обрядів переходу, як хрещення, весілля, поховання та щорічні обрядові дійства, пов’язані з аграрним циклом, хороводи,^[3] як у великих громадах, так і в невеликих просторах.

Найвідоміші сучасні гурти, що продовжують цю традицію (але не походять із сіл, а складаються переважно з міських співаків), це: Go_A, Древо та ДахаБраха з України;^[4] The Bulgarian Voices Angelite з Болгарії;^[5] Світлана Спадич із Сербії; Trys Keturiose з Литви, що виконують сутартінес; Warsaw Village Band, Południce та Tulia з Польщі; «Народний Праздник» (Народный Праздник) з Росії; та Guda з Білорусі.

У Білорусі, Болгарії, Хорватії, Латвії, Литві, Північній Македонії, Польщі, Росії, Сербії та Україні «білий голос» є частиною поліфонічного співу. У Чехії, Польщі та Словаччині використовується монодичний спів.^{[джерело?]}

Саме поняття найбільш поширене в Польщі, де «білим співом» (śpiew biały) називають характерну для польського народного музикування манеру, при якій «повітря, що повільно виштовхується через діафрагму, виходить через максимально відкрите горло»^[6]. Як синонімічна використовується назва «співокрик» (śpiewokrzyk)^[7][8] Цією назвою послугуються і польські гурти, що проводять майстер-класи виконання народної музики^[9]. Разом з тим, польські дослідники підкреслюють, що вивчаючи польське традиційне виконавство, у селах не спостерігають єдиної манери співу, а відтак і універсальність техніки «білого співу» підлягає верифікації^[8]

В російській літературі термін «білий звук» («белый звук»), пояснюється як відкритий, плоский співацький звук, акустично обумовлений звучанням верхніх гармонік і недостатнім — нижньої форманти, що надає звукові глибину і округлість, при цьому вказується на його характерність для народних колективів і неприйнятність — для академічних виконавців^[10]

В українській літературі епітет «білий спів» зустрічається рідко і щодо різних явищ. Так, Роман Горак «білим співом» називає такі різні явища, як жіночий спів в карпатських селах, голоси співачок Ніни Матвієнко та Квітки Цісик^[11] В той же час в дисертації випускниці Одеської музичної академії Чжан Мао «так званий білий спів» згадується у зв'язку з ренесансно-бароковою епохою^[12].

• Багатоголосся
• Горловий спів
• Українська народна музика