YaChudo

Балістична ракета

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Траєкторії трьох об'єктів (кут запуску — 70°). Чорний об'єкт не відчуває жодного опору і рухається по параболі. На блакитний об'єкт діє сила, величина якої визначається згідно із законом Стокса, а на зелений об'єкт — сила, що визначається законом в'язкості Ньютона.

Балістична ракета (англ. ballistic missile) — різновид ракетної зброї, що покладається на початкове прискорення за допомогою ракетного двигуна, а не сталу тягу протягом усього польоту (як у крилатих ракет). Історично балістичними ракетами вважали такі, які використовували ракетне прискорення на початковій фазі польоту, а після вимкнення двигуна рухались некеровано за балістичною траєкторією. Натомість сучасні ракети мають значно складніші траєкторії з активним маневруванням на різних фазах польоту, в тому числі за допомогою аеродинамічних поверхонь.[⇨]

Балістичні ракети типово поділяють на типи, залежно від максимальної дальності: тактичні (до 300 км), малої (300—1000 км), середньої (1000—3000 км), проміжної (3000—5500 км) дальності та міжконтинентальні (понад 5500 км).

Балістичні ракети можуть запускатися з різноманітних пускових установок: стаціонарних — шахтних або відкритих, мобільних — на базі колісного або гусеничного шасі, літаків, кораблів і підводних човнів.

Класифікація

Пуск Trident II з підводного човна

Балістичні ракети типово класифікують за дальністю[1][2]:

Існують інші варіанти класифікації ракет за дальністю. Наприклад, Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД) поділяє їх на ракети малої дальності (англ. shorter-range; 500—1000 км) та середньої/проміжної (англ. intermediate-range; 1000—5500 км).[3]

Міжконтинентальні ракети та ракети середньої дальності часто використовують як стратегічні та оснащують ядерними боєголовками. Їхньою перевагою перед літаками є малий час підльоту (менш ніж пів години за міжконтинентальної дальності) і велика швидкість головної частини, що дуже ускладнює їхнє перехоплення навіть сучасною системою ПРО.[джерело?]

Також окремо виділяють балістичні ракети повітряного та підводного запуску, що запускаються з літаків і підводних човнів відповідно.[1]

Опис

Визначення та профіль польоту

Траєкторія ракети Pershing II, що включає маневрування головної частини на термінальній фазі

У найпростішому випадку балістична ракета рухається за траєкторією вільного падіння, за винятком активної фази, коли працюють ракетні двигуни. У строгому розумінні балістична траєкторія після вимкнення двигуна залежить лише від гравітації та опору повітря після входження в атмосферу Землі. В такому випадку після вимкнення двигунів ракета або її бойова частина вільно летить у бік цілі. Такі ракети можуть бути некеровані або керовані під час фази прискорення.[4][5][6]

Проте сучасні ракети дуже часто мають профіль польоту, відмінний від суто балістичного, і це утворює цілий спектр маневровості.[7] МБР з роздільною головною частиною типово можуть надавати додаткові імпульси для індивідуальних блоків, відхиляючи їхні траєкторії, подекуди на відстань порядку 1500 км. Маневрування на кінцевій фазі польоту може слугувати для ускладнення перехоплення та донаведення на ціль. Першою ракетою, яка маневрувала на термінальній фазі, була американська Pershing II, також на це здатні американські ATACMS та LRHW, іранська «Хадж Касем», китайські DF-21 і DF-26, північнокорейська KN-23, російська «Іскандер-М» тощо.[8][4][9]

Деякі ракети, які зазвичай називають балістичними, здатні за допомогою керувальних аеродинамічних поверхонь суттєво змінювати свою траєкторію після входження в атмосферу або взагалі утримувати знижену траєкторію (англ. depressed trajectory) в межах атмосфери[прим. 1].[10] Фактично, їхня траєкторія може взагалі не бути балістичною. Ракети, що відходять від балістичної траєкторії, називають квазібалістичними (англ. quasi-ballistic); а також, якщо вони лишаються в атмосфері та мають неперервне аеродинамічне керування — аеробалістичними (англ. aero-ballistic) або напівбалістичними (англ. semi-ballistic). До цієї категорії належать, наприклад, «Точка-У», «Іскандер-М», DF-12 тощо. Проте, як і строго балістичні ракети, для руху вони покладаються на тимчасове прискорення протягом активної фази, а не сталу тягу протягом польоту.[7][11][12]

Чіткого поділу між балістичними та гіперзвуковими ракетами не існує. Хоча більшість балістичних ракет досягає гіперзвукової швидкості (5 М, ~1700 м/с) на певних ділянках польоту, до гіперзвукової зброї зазвичай відносять таку, що підтримує цю швидкість та здатна на ній маневрувати протягом більшої частини небалістичної траєкторії в атмосфері. Зокрема, гіперзвуковий планер після початкового ракетного прискорення починає планерування до цілі на гіперзвуковій швидкості. Перспективні гіперзвукові крилаті ракети мають за допомогою ракетного прискорення досягнути швидкості, що кількакратно перевищує швидкість звуку, для можливості запуску гіперзвукового повітряно-реактивного двигуна, що також розмиває традиційне визначення крилатих ракет як таких.[5][13]

Швидкість

Індивідуальні бойові частини МБР можуть входити в атмосферу на швидкостях порядку 6-8 тисяч м/с.[1]

Двигун

Балістичні ракети використовують ракетні двигуни: рідинні, твердопаливні або гібридні. У двигуні відбуваються хімічні перетворення, внаслідок якого утворюється великий тиск газів, який утворює тягу та рухає ракету вперед. Рідке пальне зазвичай дешевше та більш енергомістке, проте менш стабільше, токсичніше й складніше для зберігання, ніж тверде. Гібридні двигуни можуть поєднувати переваги обох типів.[1]

Міжконтинентальні ракети типово є багатоступеневими, тобто, мають кілька розгінних блоків, що послідовно відділяються під час активної фази польоту.[1]

Пускові системи

Балістичні ракети запускають з різних носіїв, серед яких підземні шахти, кораблі, підводні човни, мобільні та залізничні пускові комплекси, а також літаки.[1][10]

Наведення

Високоякісна інерційна система навігації на МБР може забезпечити точність порядку кількох сотень метрів на відстані понад 10 тисяч кілометрів. Покращити точність може супутникова навігація та донаведення на термінальній фазі польоту.[10]

Бойова частина

Фото з довгою витримкою, на якому відзнято входження в атмосферу боєголовок ракети LGM-118 Peacekeeper

Балістичні ракети можуть бути оснащені конвенційними (фугасними, касетними, бронебійними, термобаричними) та неконвенційними (ядерними, біологічними, хімічними) бойовими частинами.[14] Зазвичай маса конвенційної БЧ не перевищує 1000 кг, за винятком південнокорейської протибункерної Hyunmoo-5 з бойовою частиною маси близько 7700 кг, що є найпотужнішою неядерною ракетою у світі.[15]

Стратегічні ракети можуть мати роздільну головну частину з блоками індивідуального наведення (РГЧ ІН), що можуть містити до 10 окремих блоків, кожен з яких несе ядерний заряд. Блоки наведення деяких ракет можуть незалежно маневрувати, ускладнюючи перехоплення та уникаючи систем протиракетної оборони.[1]

Уникнення протиракетної оборони

Багато балістичних ракет використовують засоби протидії для ускладнення перехоплення. Для цього можуть використовуватись різноманітні системи, що обманюють, засліплюють чи придушують ворожі засоби виявлення. Іншими способами ускладнення перехоплення є роздільні головні частини, маневрування під час польоту, траєкторії з меншою висотою.[10]

Історія

Передумови

Роберт Ґоддард і перша ракета з рідинним двигуном (1926)

Піонери ракетної техніки надихались науковою фантастикою, яка передбачала космічні подорожі, як-от «Із Землі на Місяць» Жуля Верна.[16][17] Одні з перших спроб створити теоретичне підґрунтя для ракетної техніки зробив Костянтин Ціолковський на межі XIX й XX століть, проте його роботи здебільшого були невідомі на Заході й мало вплинули на розвиток техніки.[18][19]

Роберт Ґоддард зі Смітсонівського інституту в США був одним із піонерів ракетотехніки. Впродовж 1912—1913 років він почав створювати теоретичне підґрунтя для власних ідей, впродовж наступних років доповнив його практичними дослідами й 1919 року опублікував впливову статтю «A Method of Reaching Extreme Altitudes» («Метод досягнення екстремальних висот»). На основі власних досліджень він ввів до вжитку сопло Лаваля та 1926 року вперше в історії запустив ракету з рідинним двигуном, що споживала бензин і рідкий кисень. Ґоддард і надалі займався ракетами, методом спроб і помилок покращувавши результати впродовж багатьох років. Його досліди тривали й під час Другої світової: він навіть пропонував військовим посадовцям свої здобутки, проте ті не виявили зацікавлення.[20][21]

Іншим важливим піонером ракетно-космічної галузі став німець Германн Оберт, який 1923 року опублікував книжку «Die Rakete zu den Planetenräumen» («Ракета до міжпланетного простору»), що здобула широке визнання. Не мавши таких інженерних навичок, як у Ґоддарда, він значно більше заохочував інженерів до нової галузі, в результаті чого в Німеччині з'явились різноманітні спільноти ракетотехніків-ентузіастів. Він надихнув багатьох тогочасних інженерів, у тому числі Карла Бекера, Вальтера Дорнберґера та Вернера фон Брауна, які стояли у витоків майбутньої балістичної ракети V-2.[22][23]

Ракетна програма нацистської Німеччини

Балістична ракета V-2

На відміну від інших країн, у Німеччині військові посадовці цікавились ракетною зброєю для власних військових цілей. Зокрема, ракети як різновид наддалекобійної артилерії розглядав голова відділення балістики та боєприпасів оберстлейтенант Карл Бекер, який запросив до команди талановитого ентузіаста Вернера фон Брауна. Нацисти, захопивши владу 1933 року, проявили ще більший інтерес до ракетної зброї та розширили ракетні програми, зокрема й програму Aggregat з розроблення ракетної зброї. 1936 року Вермахт схвалив розроблення ракети Aggregat 4 (A-4), яка пізніше стала V-2. Процес супроводжувався значними труднощами, зокрема, з надійністю двигуна та інерційною системою навігації, перші запуски були невдалими. 3 жовтня 1942 року відбувся перший успішний старт, ракета подолала 190 км і влучила всього за 4 км від запланованої цілі.[24]

Максимальна дальність ракети становила 320 км з найвищою висотою підіймання 93,3 км, які вона долала за 5,5 хвилини — тобто, середня швидкість становила близько 1550 км/год. За сучасними мірками ракета була вкрай неточна: середнє відхилення влучання становило 7-17 км, спричинене нерівномірною роботою двигуна. Ракета досягала швидкості 1840 м/с при входженні в атмосферу та сповільнювалась до 1290 м/с при ударі. Ракета несла бойову частину з 730 кг вибухівки. Злітна маса становила 12,4 тонни. Ракета працювала на метанолі та рідкому кисні.[25]

Серійне виробництво ракети розпочалось 1943 року, проте через виробничі проблеми й затримки перший бойовий пуск відбувся лише у вересні 1944 року, вже в рамках концепції «Зброї відплати» (нім. Vergeltungswaffen — звідси назва V-2). Всього Німеччина змогла виготовити 6422 ракети[26] та запустити 3172 з них. Висока швидкість ракети унеможливлювала збиття, тож єдиним способом боротьби залишались удари по виробничих потужностях і пускових майданчиках.[25] Наприкінці війни німці мали напрацювання щодо нових типів ракет, зокрема вони розробляли двоступеневу міжконтинентальну ракету A-9/A-10, яка мала б діставати до США.[27]

На свій час V-2 була технологічним дивом, проте цілковито економічно неефективною зброєю. Вартість балістичної програми була співставна з вартістю проєкту «Мангеттен», і в результаті до цілей було доставлено менше вибухівки, ніж це міг зробити один авіаналіт Союзників. Ракети V-2 вбили кілька тисяч цивільних мешканців, проте значно більше робітників загинуло під час виробництва ракет. Крилата ракета V-1 була значно дієвішим засобом терору. Ця зброя з'явилась зарано — за кілька десятиліть до того, як технології дозволили б втілення ефективних зразків такого типу.[28][29]

Спадщина V-2

Хоч V-2 була неефективна, вона відіграла ключову роль у розвитку космічних і збройних технологій надалі.[30]

Ще наприкінці Другої світової розпочались перегони між США, СРСР і Великою Британією за збір зразків секретного німецького озброєння. V-2 викликала особливий ажіотаж, оскільки її двигун і система наведення істотно випереджали будь-що створене на той час. США й СРСР мали власні напрацювання щодо далекобійної ракетної зброї та різних видів ракетного палива, проте вони не створили нічого подібного до німецьких зразків.[30][31]

У квітні 1945, незадовго до падіння Райху, Гітлер наказав ліквідувати ключових розробників ракет, однак вони вирішили перейти на бік переможців війни. США змогли вивезти багато інформації та обладнання з Міттельверка, де збирали ракети, а також отримали у своє розпорядження головних розробників V-2 — Вальтера Дорнберґера та Вернера фон Брауна, також частину фахівців отримали в ході операції «Пейперкліп». СРСР також отримав значну кількість інформації, полігон Пенемюнде та інженера Гельмута Ґреттрупа. V-2 та її розробники мали величезний вплив на розроблення ракетної зброї та космічних проєктів обох країн, посприявши перегонам озброєнь і космічним перегонам.[30][32]

Розвідка Союзників знала про перспективну німецьку зброю вже 1943 року. З початку 1944 року в США заснували низку дослідницьких проєктів зі створення ракет. В червні 1944 одна V-2 при випробуванні впала на території Швеції й була отримана Союзниками, що призвело до американської програми Hermes, започатковану 1944 року, в межах якої досліджували V-2, виготовляли її копії та вдосконалені варіанти. До грудня було розроблено ракету Private, котра показала досяжність створення балістичної ракети в США. Також протягом того року ракетотехнік Франк Маліна запропонував створення метеорологічних ракет як першого етапу на шляху до зенітних, на що отримав дозвіл.[33] Протягом 1945—1947 років на основі V-2 відбувалось створення міжконтинентальної ракети MX-774.[34]

Радянська балістична програма рухалась швидше, оскільки в СРСР замість поступового та скрупульозного дослідження одразу почали зі сторення великих ракет. Крім того, радянські проєкти мали ширшу державну підтримку.[33]

Створення радянських балістичних ракет спочатку також базувалося на копіюванні німецької техніки, Р-1 була точною копією V-2, а вже наступні Р-2 і Р-5 використовували замість водного етанолу більш енергоєму суміш ізопропанолу та метанолу. Зі створенням першої радянської стратегічної ракети Р-5М можливості вдосконалення трофейного німецького двигуна були повністю вичерпані, тож міжконтинентальна ракета Р-7 була вже принципово новим виробом.[35]

Поступ у військових ракетних технологіях упродовж 1950-х зрештою уможливив вихід у космос.[36] Найперші міжконтинентальні балістичні ракети СРСР та США стали основою для родин ракет-носіїв Р-7 і Atlas відповідно, які використовуються для цивільних космічних програм донині.[37][38]

Холодна війна

Під час Холодної війни розробка балістичних ракет стала центральною в ядерному суперництві між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Ранні післявоєнні ракети були обмежені дальністю, точністю, надійністю та часом підготовки до запуску, але швидкий прогрес у рушійних установках, системах наведення та конструкції боєголовок призвів до все більш потужних балістичних ракет середньої дальності, балістичних ракет проміжної дальності та міжконтинентальних балістичних ракет.[39]

Радянська Р-7 стала першою МБР, яка здійснила успішний політ 21 серпня 1957 року. Модифікована Р-7 запустила «Супутник-1» — перший штучний супутник — 4 жовтня 1957 року, пов'язавши ранню розробку МБР із початком космічної ери.[40] Сполучені Штати розробили власні ранні МБР, зокрема Atlas і Titan, за якими послідувало сімейство твердопаливних ракет Minuteman.

Твердопаливні ракети підвищили боєготовність, оскільки їх можна було зберігати протягом тривалішого часу і запускати швидше, ніж багато попередніх рідинних ракет. Minuteman III набула оперативного стану в 1970 році і була першою ракетою, яка несла кілька блоків індивідуального наведення (РГЧ ІН).[41] РГЧ ІН дозволяли одній ракеті доставляти кілька боєголовок проти окремих цілей і стали важливим фактором у стратегічному ядерному плануванні та дебатах щодо протиракетної оборони.

Балістичні ракети підводних човнів

Розробка балістичних ракет підводних човнів (БРПЧ) додала морський компонент до ядерного стримування. Військово-морські сили США розробили твердопаливну ракету «Polaris» для запуску із занурених підводних човнів з балістичними ракетами. USS «Джордж Вашингтон» здійснив перший запуск «Polaris» із зануреного положення 20 липня 1960 року і вирушив у перше американське патрулювання з метою ядерного стримування на підводному човні з балістичними ракетами 15 листопада 1960 року.[42][43] БРПЧ підвищили живучість ядерних сил, розмістивши ракети на мобільних і прихованих платформах у морі.

Пізніші системи БРПЧ, зокрема «Poseidon» і «Trident», збільшили дальність, точність і корисне навантаження порівняно з «Polaris».[44] Радянський Союз та інші ядерні держави також розробили балістичні ракети для своїх ПЧАРБ під час Холодної війни.[45]

Сучасність

Протягом 2010-х і 2020-х популярність балістичних ракет, зокрема тактичних, малої та середньої дальності, суттєво зросла в багатьох країнах. Іран, Китай, Північна Корея та Росія фінансували масштабні балістичні програми. Самі ракети протягом цього стали точнішими та складнішими для перехоплення.[46] Російський удар ракетою «Орешник» по Україні 2024 року став, імовірно, першим бойовим застосуванням керованих бойових блоків в історії.[47]

Військовий експерт Фабіан Гінц з Міжнародного інституту стратегічних досліджень припускає, що масована ракетна атака Ірану проти Ізраїлю 1 жовтня 2024 року, з використанням до 200 ракет, стала найбільшою атакою балістичними ракетами в історії людства. Згідно повідомлення німецького видання Spiegel, в деяких окремих місцях, Ірану вдалося подолати багатошарову протиракетну оборону Ізраїлю.[48][49]

Оператори

Станом на 2023 рік 31 країна світу мала у своєму розпорядженні балістичні ракети, з них 10 мали ракети з дальністю понад 1000 км[прим. 2]. Власне виробництво балістичних країн має обмежена кількість країн, зокрема Ізраїль, Індія, Іран, Китай, Пакистан, Південна Корея, Північна Корея, Росія, США, Тайвань, Туреччина та деякі інші.[50][51] Україна, станом на липень 2026 року, проводить розробку та випробування власних балістичних ракет, зокрема «Сапсан», FP-7 і FP-9.[52]

Вага що закидається

Максимальна вага, що закидається або кидальна вага (англ. throw-weight) — це міра ефективної ваги бойового навантаження балістичних ракет. Вона вимірюється в кілограмах або тоннах. Кидальна вага дорівнює загальній масі боєголовок ракети, блоків повторного входу в атмосферу, автономних механізмів розподілу, засобів прориву протиракетної оборони та будь-яких інших компонентів, що є частиною доставленого бойового навантаження, але не включає масу самої ракети (наприклад, стартового прискорювача чи пального для запуску)[53].

Кидальна вага може стосуватися будь-якого типу боєголовок, але в сучасному контексті зазвичай використовується переважно для позначення ядерних або термоядерних бойових частин. У минулому цей показник також враховувався під час проєктування військово-морських кораблів та визначення кількості й калібру їхніх гармат.

Кидальна вага використовувалася як критерій для класифікації різних типів ракет під час переговорів про обмеження стратегічних озброєнь (SALT) між Радянським Союзом і Сполученими Штатами[54]. Цей термін став політично спірним під час дебатів щодо договору про контроль над озброєннями, оскільки критики угоди стверджували, що радянські ракети можуть нести більші бойові навантаження, що дозволяє СРСР підтримувати вищу кидальну вагу порівняно з американськими ракетами, які мали приблизно таку ж кількість, але меншу вантажопідйомність[55].

Ракети з найважчими бойовими навантаженнями у світі — це радянська/російська Р-36М (SS-18) та китайська DF-5 (CSS-4). Станом на 2017 рік Росія розробляла нову важку міжконтинентальну балістичну ракету на рідкому паливі під назвою Сармат[56][відсутнє в джерелі].

Див. також

Примітки

  1. ↑ Тактичні балістичні ракети часто не виходять за межі атмосфери (вище лінії Кармана) й без додаткового керування.
  2. ↑ Власники балістичних ракет: Афганістан, Бахрейн, Білорусь, Велика Британія, Вірменія, В'єтнам, Греція, Грузія, Єгипет, Ємен, Ізраїль, Індія, Ірак, Іран, Казахстан, Китай, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Південна Корея, Північна Корея, Польща, Росія, Румунія, Саудівська Аравія, Сирія, Словаччина, Сполучені Штати Америки, Тайвань, Туреччина, Туркменістан, Україна, Франція;
    Понад 1000 км: Велика Британія, Ізраїль, Індія, Іран, Китай, Пакистан, Північна Корея, Росія, Сполучені Штати Америки, Франція
  1. ↑ а б в г д е ж Ballistic Missile Basics. Missile Defense Advocacy Alliance (амер.). Архів оригіналу за 1 липня 2026. Процитовано 19 липня 2026.
  2. ↑ Missile Survey: Ballistic and Cruise Missiles of Selected Foreign Countries (PDF). Congressional Research Center. 2005.
  3. ↑ Intermediate-Range Nuclear Forces Treaty (INF Treaty). U.S. Department of State. Процитовано 19 липня 2026.
  4. ↑ а б Ballistic and Cruise Missile Threat, 2020, p. 12.
  5. ↑ а б Dunham, Steven T.; Wilson, Robert S. (2020). The Missile Threat: A Taxonomy for Moving Beyond Ballistic (PDF) (англ.). Center for Space Policy and Strategy.
  6. ↑ Баллистическая ракета // А — Бюро военных комиссаров / [под общ. ред. А. А. Гречко]. — М. : Военное изд-во М-ва обороны СССР, 1976. — С. 380—381. — (Советская военная энциклопедия : [в 8 т.] ; 1976—1980, т. 1). (рос.)
  7. ↑ а б Dunham, Steven T.; Wilson, Robert S. (2020). The Missile Threat: A Taxonomy for Moving Beyond Ballistic (PDF) (англ.). Center for Space Policy and Strategy.
  8. ↑ Lt. Col. Schmidt, Andreas (2024). Hypersonic Capabilities: A Journey from Almighty Threat to Intelligible Risk (PDF). Military Review: Space & Missile Defence. US Army University Press: 85—94.
  9. ↑ Hoffmann, Fabian. What Happened to Ukraine's Ballistic Missile Defense? Explaining the Reported Drop in Patriot's Effectiveness (англ.). Архів оригіналу за 7 березня 2026. Процитовано 20 липня 2026.
  10. ↑ а б в г Ballistic and Cruise Missile Threat, 2020, p. 8–9.
  11. ↑ Saad та Mount, 2019, p. 6–7.
  12. ↑ Hoffmann, Fabian. What Happened to Ukraine's Ballistic Missile Defense? Explaining the Reported Drop in Patriot's Effectiveness (англ.). Архів оригіналу за 7 березня 2026. Процитовано 20 липня 2026.
  13. ↑ «Циркон» — насправді квазібалістична ракета. Militarnyi (укр.). Архів оригіналу за 23 червня 2026. Процитовано 1 липня 2026.
  14. ↑ Ballistic and Cruise Missile Threat, 2020, p. 6.
  15. ↑ Відповідь Пхеньяну. Південна Корея розгортає протибункерну ракету з рекордною неядерною потужністю. NV (укр.). Архів оригіналу за 19 липня 2026. Процитовано 19 липня 2026.
  16. ↑ Hunley, 2026, p. 41.
  17. ↑ Zaloga, 2013, p. 3–4.
  18. ↑ Hunley, 2026, p. 22.
  19. ↑ Brief History of Rockets. www.grc.nasa.gov. Архів оригіналу за 20 квітня 2026. Процитовано 15 липня 2026.
  20. ↑ Hunley, 2026, p. 22–23.
  21. ↑ Robert Goddard | Biography and Facts | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 15 липня 2026.
  22. ↑ Hunley, 2026, p. 46–47, 50.
  23. ↑ Hermann Oberth | German Rocket Scientist, Spaceflight Pioneer | Britannica. www.britannica.com (англ.). 21 червня 2026. Процитовано 15 липня 2026.
  24. ↑ Zaloga, 2013, p. 3–5.
  25. ↑ а б Zaloga, 2013, p. 19–34.
  26. ↑ Zaloga, 2013, p. 8–9.
  27. ↑ Neufeld, 1990, p. 41–42.
  28. ↑ Zaloga, 2013, p. 36–38.
  29. ↑ Kloeppel, 2015, Chapter 4 — Assessment of Military Utility, Chapter 5 — Conclusion.
  30. ↑ а б в Zaloga: V-2, 2013, с. 38—42.
  31. ↑ Neufeld, 1990, p. 38–40.
  32. ↑ 82 роки тому нацисти вдало випробували першу балістичну ракету Фау-2. Нова суперзброя не допомогла виграти війну, але відкрила дорогу в космос для США і СРСР. Історія в архівних кадрах. babel.ua (укр.). 3 жовтня 2024. Архів оригіналу за 27 травня 2024. Процитовано 17 квітня 2025.
  33. ↑ а б Neufeld, 1990, p. 41–44.
  34. ↑ Neufeld, 1990, p. 44–50.
  35. ↑ Судариков, 2005, с. 53—56.
  36. ↑ Siddiqi, 2000, p. xi.
  37. ↑ Soyuz. astronautix.com. Архів оригіналу за 7 січня 2010. Процитовано 18 липня 2026.
  38. ↑ Atlas. www.astronautix.com. Архів оригіналу за 29 лютого 2008. Процитовано 18 липня 2026.
  39. ↑ Reichhardt, Tony (3 жовтня 2017). 60 Years Since Sputnik. Air & Space/Smithsonian. Процитовано 20 травня 2026.
  40. ↑ Reichhardt, Tony (3 жовтня 2017). 60 Years Since Sputnik. Air & Space/Smithsonian. Процитовано 20 травня 2026.
  41. ↑ Boeing LGM-30G Minuteman III. National Museum of the United States Air Force. Процитовано 20 травня 2026.
  42. ↑ Navy Commemorates 50th Anniversary Of First SSBN Deterrent Patrol. United States Navy. 17 листопада 2010. Процитовано 20 травня 2026.
  43. ↑ Our History. United States Navy Strategic Systems Programs. Процитовано 20 травня 2026.
  44. ↑ Ballistic Missiles. National Museum of American History. Процитовано 20 травня 2026.
  45. ↑ Rocket and missile system - Strategic missiles. Encyclopaedia Britannica. Процитовано 20 травня 2026.
  46. ↑ Ballistic and Cruise Missile Threat, 2020, p. 8–38.
  47. ↑ Oreshnik | Missile Threat. Missile Threat (амер.). Архів оригіналу за 7 серпня 2026. Процитовано 8 серпня 2026.
  48. ↑ So hat Iran die Flugabwehr Israels überwältigt. Von Oliver Imhof. 02.10.2024, 13.55 Uhr
  49. ↑ Удар Ірану по Ізраілю, ймовірно, став найбільшою атакою балістичними ракетами в історії - Spiegel. 02.10.2024, 20:23
  50. ↑ Клуб обраних. Хто у світі має балістику та чи зможе Україна створити власний ракетний "меч". РБК-Україна (укр.). Процитовано 16 липня 2026.
  51. ↑ Worldwide Ballistic Missile Inventories. Arms Control Association (англ.). 2023. Архів оригіналу за 14 липня 2026.
  52. ↑ 16/07/2026 16:57 (16 липня 2026). Україна провела успішне тестування балістики в день звільнення уряду. novynarnia.com (укр.). Процитовано 16 липня 2026.
  53. ↑ What is throw weight?. The New York Times. 15 липня 1991. с. 10, Sec. A. Процитовано 13 квітня 2024.
  54. ↑ James John Tritten, Throw-Weight and Arms Control [Архівовано 2007-11-23 у Wayback Machine.], Air University Review, Nov-Dec 1982.
  55. ↑ What Is Throw-Weight? [Архівовано 2022-11-26 у Wayback Machine.], New York Times, July 15, 1991.
  56. ↑ Ballistic and Cruise Missile Threat. Defense Intelligence Ballistic Missile Analysis Committee. Червень 2017. Архів оригіналу за 18 липня 2017. Процитовано 31 січня 2025.

Література

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).