Аль-Ахбаш

Релігійна організація

Аль-Ахбаш
араб. جمعية المشاريع الخيرية الإسلامية
Інші назви:	Організація благодійних ісламських проектів
Засновник:	Абдуллах аль-Харарі
Країни:	Ліван  Україна
Лідери:	Ахмед Тамім
Підконтрольні організації:	ДУМУ
Доктрина:	суннізм (суфізм)
Правова школа:	Шафіїтский мазхаб
Віровчення:	ашаріти, матурідіти
Орден:	Ріфаія, Кадірія
Противники:	Хізб ут-Тахрір та Вахабіти
Офіційний сайт:	AICP.Org, islamyat.Org habashiti.Ru

Аль-Ахбаш (араб. الأحباش‎ — «ефіопи»), офіційна назва Асоціація ісламських благодійних проєктів (араб. جمعية المشاريع الخيرية الإسلامية‎, Jam'iyyat al-Mashari' al-Khayriyya al-Islamiyya, AICP) — міжнародна сунітська релігійна організація та ідейна течія, заснована на початку 1980-х років у Лівані. Рух базується на вченні ефіопського шейха Абдуллаха аль-Харарі (1910–2008).

Вірування Аль-Ахбаш є інтерпретацією ісламу, що поєднує елементи сунітського і шиїтського ісламу з суфійським спіритизмом. Аль-Ахбаш дотримується школи Шафі та теології ашарі, їх суфійський аспект походить від братства Ріфаї. Група відкидає ісламістських діячів, таких як Ібн Таймія, Мухаммад ібн Абд аль-Ваххаб і Саїд Кутб. Він виступає за ісламський плюралізм і опозицію до політичної активності (його гаслом є «дзвінкий голос поміркованості»). Він також просуває свої переконання на міжнародному рівні через велику присутність в Інтернеті та регіональні офіси, зокрема в Сполучених Штатах.

У Канаді та Сполучених Штатах Аль-Ахбаш молиться, використовуючи південно-східний напрямок, на відміну від більшості мусульман у регіоні, які моляться обличчям до північно-східного напрямку у своїх мечетях.

Переїхавши в 1950-х роках з Ефіопії до Сирії, Абдуллах аль-Харарі займався викладанням ісламських наук. Вчення аль-Харарі, засноване на крайностях, звинувачення у невірі своїх опонентів та жорсткої вертикалі влади, не знайшло розуміння серед суфіїв Сирії. У 1975 році він переселився до Лівану, який був охоплений протистоянням між сунітами, шиїтами та християнами . Тут довкола нього поступово згуртувалася велика група послідовників. Розгорнута там широкомасштабна діяльність передбачала наявність у нього серйозної матеріально-фінансової підтримки. У громадянській війні, що розгорілася в 1975 році, хабашити стали зраджувати і звинувачувати в зневірі всіх незгодних з ними мусульман, що стало одним з головних дестабілізуючих факторів ^[1] .

У 1983 році Нізар аль-Халябі, послідовник аль-Харарі, стає керівником «Організації благодійних ісламських проектів », завдяки чому за кілька років роботи хабашити змогли сильно поширити свій вплив у Лівані, Йорданії та інших арабських країнах, а також у країнах Європи, Америки та Австралії.

Активність руху розпочалася наприкінці 1980-х років у Сіднеї, де зосереджена велика ліванська діаспора. Офіційно AICP Australia була зареєстрована на початку 1990-х.

Як і в інших західних країнах, рух прийшов через ліванську діаспору. Офіційна реєстрація AICP UK відбулася в середині 90-х років. Головним осередком став Лондон, де організація зосередила свої ресурси на викупі нерухомості для створення ісламських центрів.

Після терактів у Лондоні 7 липня 2005 року (7/7), британський уряд розпочав програму Prevent, спрямовану на боротьбу з ісламістським екстремізмом. Хабашити активно скористалися цією можливістю. Вони позиціонували себе як «справжніх поміркованих сунітів», які мають готову ідеологічну базу для спростування ідей «Аль-Каїди» та «Братів-мусульман».

У Британії традиційно сильні позиції мають вихідці з Південної Азії (Пакистан, Бангладеш), які належать до шкіл Деобанді або Брелві. Хоча обидві групи шанують святих і святкують Мавлід, хабашити часто конфліктують з ними через тонкощі акиди та прагнення AICP домінувати в інтелектуальному полі.

Шейх Абдуллах аль-Харарі розпочав свою діяльність у місті Харер (історичний центр ісламу в Ефіопії). У 1940-х роках він вступив у конфлікт із місцевою елітою та прихильниками нових релігійних течій. У 1948 році, після приходу до влади імператора Хайле Селассіє, шейха звинуватили у підбурюванні до заворушень, і він був змушений покинути країну, зрештою оселившись у Лівані, де й сформував рух «Аль-Ахбаш».

Ситуація змінилася після падіння комуністичного режиму ДЕРГ, коли в країні почалося релігійне відродження. У 1990-х та 2000-х роках ліванський центр AICP почав активно експортувати вчення шейха назад на його батьківщину, знаходячи прихильників серед традиційних суфіїв.

У 2011–2012 роках Ефіопія пережила найбільш резонансний етап поширення хабашизму, коли уряд країни вирішив використати цей рух як ідеологічну противагу зростаючому впливу салафізму та «Братів-мусульман». Держава ініціювала програму примусового перенавчання духовенства, організувавши обов’язкові семінари для тисяч імамів, де викладання велося виключно за програмами ліванської організації AICP. Це викликало масові протести мусульман («Dimtsachin Yisema» — «Нехай наші голоси будуть почуті»), які звинуватили уряд у втручанні в релігійні справи та нав'язуванні «чужого» ліванського вчення.

Після приходу до влади прем’єра Абія Ахмеда у 2018 році державна підтримка хабашизму зменшилася. Було досягнуто компромісу між різними ісламськими течіями, і Вища рада була реформована. Сьогодні хабашити залишаються впливовою, але вже не домінуючою групою. Їхніми головними центрами є Аддис-Абеба та Харер. Вони продовжують позиціонувати себе як захисники традиційного ефіопського ісламу проти «саудівського впливу».

Рух проник в Індонезію через студентів та паломників, які навчалися на Близькому Сході (переважно в Лівані та Сирії). Оскільки індонезійський іслам традиційно є шафіїтським за мазгабом та ашарійським за віровченням, ідеї шейха аль-Харарі знайшли тут сприятливий ґрунт.

В Індонезії рух офіційно представлений як філія міжнародної асоціації AICP (Association of Islamic Charitable Projects), але часто діє через мережу місцевих фондів та шкіл (Yayasan). Головні центри зосереджені на острові Ява (Джакарта, Сурабая) та в провінції Західна Суматра. Вони активно реєструють свої «Песантрени» (ісламські школи-інтернати), де викладають акиду шейха аль-Харарі.

Головний акцент діяльності Аль-Ахбаш в Індонезії — це жорстка інтелектуальна та релігійна війна проти салафітських груп і руху «Братів-мусульман» (які в Індонезії представлені партією PKS). Хабашити видають масу літератури індонезійською мовою, де звинувачують опонентів у «таджсімі» (антропоморфізмі — приписуванні Богу людських рис). Вони активно використовують соціальні мережі для поширення відео, де розбирають помилки відомих індонезійських проповідників.

Рух почав активно розвиватися в Йорданії у 1980-х роках. Завдяки спільним кордонам із Ліваном та Сирією, ідеї шейха аль-Харарі швидко поширилися серед місцевого населення. Офіційно організація зареєстрована як філія AICP (Association of Islamic Charitable Projects).

В Йорданії хабашити мають унікальний статус завдяки своїй ідеології. Йорданська влада (монархія Хашимітів) традиційно підтримує поміркований суфійський та ашарійський іслам. Хабашити, які жорстко виступають проти ваххабізму та «Братів-мусульман» (які є впливовою опозицією в Йорданії), стали природними союзниками держави у боротьбі за релігійний вплив.

Діяльність AICP у Йорданії повністю вписується в державну політику «поміркованого ісламу», що дозволяє їм безперешкодно відкривати центри та проводити заходи.

Вони володіють мережею приватних шкіл (наприклад, школи Al-Thaqafah), які вважаються престижними та дають високий рівень світської освіти разом із релігійним вихованням. Хоча більшість мечей у країні контролюються Міністерством вакуфів, хабашити мають значний вплив у конкретних громадах, де їхні імами офіційно проводять проповіді.

Саме в Йорданії відбуваються найбільш запеклі інтелектуальні дуелі між хабашитами та салафітськими вченими (наприклад, послідовниками шейха Аль-Албані, який тривалий час жив у Йорданії).

Перші активісти руху з’явилися в Канаді як біженці або студенти під час громадянської війни в Лівані. Оскільки засновник руху, шейх Абдуллаг аль-Харарі, базувався в Бейруті, ліванська діаспора в Монреалі та Оттаві стала природним середовищем для поширення його ідей.

У 1991 році була офіційно зареєстрована Association of Islamic Charitable Projects (AICP) Canada. Центром руху став Монреаль (провінція Квебек), де зосереджена найбільша франкомовна ліванська громада. У цей період організація викуповує перші приміщення під ісламські центри. Акцент робиться на реєстрації саме як «благодійної організації» (Charitable Organization), що дає податкові пільги та офіційний статус.

У середині 1990-х років AICP у Канаді та США вступає у відкрите протистояння з великими ісламськими організаціями (як-от ISNA). Хабашити Канади офіційно відмовилися приймати розрахунки більшості мечетей (північний схід) і почали будувати власні молитовні зали з напрямком на південний схід.

Сьогодні AICP Canada діє як мережа автономних, але ідеологічно централізованих центрів. Організація підкреслено лояльна до канадської влади, активно бере участь у заходах з протидії радикалізму, позиціонуючи себе як захисника «традиційних цінностей» проти екстремістських течій. Вони мають власне радіомовлення та видавництва, що розповсюджують літературу шейха аль-Харарі англійською та французькою мовами.

Перші осередки виникли наприкінці 1980-х років у середовищі ліванських мігрантів. Офіційна реєстрація AICP (Islamischer Verein für Wohltätigkeitsprojekte e.V.) відбулася в 1991 році. Головним центром став Берлін, де рух зумів швидко акумулювати ресурси для купівлі нерухомості.

Штаб-квартира та найбільша мечеть руху — Мечеть Омара ібн Аль-Хаттаба (Masjid Omar). Це багатофункціональний комплекс із власними торговими площами та навчальними класами. Великі філії діють у Гамбурзі, Франкфурті-на-Майні, Оффенбасі та Ганновері.

Німецька філія AICP часто виступає видавцем німецькомовної літератури шейха аль-Харарі, яка потім розповсюджується в Австрії та Швейцарії.

Організація офіційно засуджує тероризм, радикалізм та «політичний іслам» (зокрема «Братів-мусульман» та «Хізб ут-Тахрір»). Це робить їх прийнятними партнерами для міських адміністрацій у питаннях діалогу.

Активне поширення ідей розпочалося з приїздом ліванських емігрантів, які рятувалися від громадянської війни. Перші осередки виникли у великих містах, де вже були ліванські громади: Філадельфії, Лос-Анджелесі та Форт-Лодердейлі. У 1989 році була офіційно заснована Association of Islamic Charitable Projects (AICP) of North America.

Основним центром стала Філадельфія (Пенсильванія), де організація придбала велику будівлю для свого головного офісу.

У 90-х роках вони виступили з різкою критикою майже всіх мечетей США щодо напрямку молитви. Більшість організацій (як-от ISNA) використовували метод «великого кола» (напрямок на північний схід). AICP, посилаючись на традиційні тексти та візуальне спостереження за сонцем, наполягала на південному сході.

Вони активно співпрацювали з державними структурами США, позиціонуючи себе як мусульмани, що виступають проти ваххабізму та ідеологій «Братів-мусульман» (яких вони звинувачували у витоках тероризму). Це допомогло їм отримати певну прихильність з боку місцевих влад як «безпечній» і поміркованій течії ісламу.

У 1976 році уродженець Лівану Ахмед Тамім приїхав до Києва, де здобув освіту на факультеті електронної техніки (кафедра мікроприладів) Київського політехнічного інституту. На відміну від Криму, де іслам історично мав етнічний кримськотатарський характер, у Києві новостворена структура зробила ставку на багатонаціональність, об’єднавши арабських студентів, представників народів Північного Кавказу та місцевих мусульман.

У 1992 році в незалежній Україні шейх Ахмед Тамім ініціював створення та очолив Духовне управління мусульман України (ДУМУ). Діяльність цієї організації безпосередньо пов’язують із поширенням ідеології хабашитів (послідовників ефіопського шейха Абдуллаха аль-Харарі) на пострадянському просторі. ДУМУ підтримує тісні зв'язки з ліванською Асоціацією ісламських благодійних проєктів (AICP), яка є головним світовим центром хабашитського руху.

Підготовка імамів здійснюється через власний Ісламський університет у Києві. Навчальна програма базується на працях аль-Харарі, де ханафітське право (фікг) поєднується з ашаритською акидою (віровченням).

На початку 2000-х хабашити активізували діяльність на півострові як опозиція до офіційного Духовного управління мусульман Криму (ДУМК). Зареєстрований ними «Духовний центр мусульман Криму» (ДЦМК) став осередком хабашитського впливу, що спровокувало тривалий конфлікт із ДУМК та Меджлісом, які звинуватили організацію в ідеологічному розколі кримськотатарського народу.

З початком російської агресії ДУМУ чітко задекларувало підтримку територіальної цілісності України. Шейх Ахмед Тамім, як член Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), активно бере участь у державних заходах, позиціонуючи мусульманську громаду як невід'ємну частину українського суспільства.

• Али Джума. Кто такие хабашиты?. Архів оригіналу за 31 жовтня 2007. Процитовано 24 січня 2014.
• Сайид аш-Шахрани. Фиркат аль-Ахбаш. Процитовано 24 січня 2014.