YaChudo

Італізація

Переглядів: 0. Оновлено 04.11.2026.

Листівка доби фашистської італізації, що забороняла співати чи говорити «слов'янською мовою» на вулицях та у громадських місцях Діньяно (нині Воднян у Хорватії). Підписана сквадристами (чорносорочечниками) з погрозами використати «переконливі методи» для забезпечення дотримання закону.

Італізація (італ. italianizzazione italjaniddzatˈtsjoːne [it]; хорв. talijanizacija; фр. italianisation; ісп. italianización; порт. italianização; словен. poitaljančevanje; нім. Italianisierung; грец. Ιταλοποίηση, трансліт. Italopoíisi) — політичне просування і впровадження італійської мови, культури та ідентичності шляхом інтеграції або асиміляції.[1][2] Також відома як процес, організований Королівством Італія з метою примусової асиміляції корінного населення, яке проживало, насамперед, на колишніх австро-угорських землях, переданих Італії після Першої світової війни взамін за приєднання Італії до Антанти у 1915 році. Процес переважно проводився в період фашистського правління з 1922 до 1943 року.

Охоплені території та народи

У проміжку з 1922 року до початку Другої світової війни італізація поширилася на німецькомовне і ладинськомовне населення Трентіно-Альто-Адідже, фріулів та словенців і хорватів у Юлійській Країні. Пізніше процес торкнувся земель, анексованих протягом Другої світової війни, охопивши словенців у новоутвореній провінції Любляна, хорватів у Горському Котарі та прибережній Далмації, греків на Іонічних островах та, меншою мірою, франкомовних і арпітанськомовних областей західних Альп (як-от долина Аоста). З іншого боку, інші корінні етнічні групи (у Ломбардії, Венето та на Сардинії) вже зазнали культурної та мовної італізації раніше.

Істрія, Юлійська Країна і Далмація

Фашисти палять словенський Народний дім у Трієсті 13 липня 1920 року
Частка істрійських італійців в Істрії у 1910 році, за даними австро-угорського перепису

Колишнє Австрійське Примор'я італійська армія зайняла після перемир'я з Австро-Угорщиною. Услід за анексією цієї території Італія заборонила 400[3] культурних, спортивних (наприклад, «Сокіл»), молодіжних, суспільних і професійних слов'янських організацій, бібліотеки («читальні»), три політичні партії, 31 газету і журнал та 300 кооперативів і фінансових установ, а пізніше з ухваленням Закону про спілки (1925), Закону про публічні демонстрації (1926) та Закону про громадський порядок (1926) закрила класичний ліцей у Пазині та 488[3] словенських і хорватських початкових шкіл.

Період жорстоких переслідувань словенців у Трієсті розпочався із заворушень 13 квітня 1920 року, влаштованих у помсту за напад місцевого хорватського населення на італійські окупаційні війська у Спліті. Під час заворушень знищено багато крамниць і будинків, які належали словенцям, кульмінацією чого став підпал Народного дому (місця громадських зібрань трієстських словенців), скоєний групою італійських фашистів на чолі з Франческо Джунтою.[4] Беніто Муссоліні розхвалив цю акцію як «шедевр трієстського фашизму». Двома роками пізніше він став прем'єр-міністром Італії.[5]

У вересні 1920 року Муссоліні сказав:

Маючи до діла з такою расою, як слов'янська — низькосортною і варварською — нам треба вести політику не пряника, а батога. Нам не слід боятися нових жертв. Італійський кордон повинен проходити через перевал Бреннер, Монте-Невосо і Динарські Альпи. Я б сказав, ми можемо легко пожертвувати 500 000 варварських слов'ян заради 50 000 італійців.

— Беніто Муссоліні, промова, виголошена в Пулі 20 вересня 1920 року[6]

Це виражало поширену фашистську думку проти хорватської та словенської меншини в Юлійській Країні.[5]

Частка далматинських італійців у Далмації у 1910 році, за австро-угорським переписом

У школи призначали італійських учителів, обмежували вживання хорватської та словенської мов в адміністративних і судових установах. Після березня 1923 року ці мови заборонили в адміністративній сфері, а після жовтня 1925 року — і в судах. 1923 року, в контексті підготовленої фашистським міністром Джованні Джентіле органічної шкільної реформи, скасовано викладання мовами, відмінними від італійської. У Юлійській Країні це означало кінець викладання хорватською і словенською мовами. Близько 500 словенських вчителів, майже половину всіх словенських вчителів у Примор'ї, італійці перемістили з цієї області вглиб Італії, а навчати словенських дітей присилали італійських учителів, які їх навчали італійською мовою.[7] Однак у Шушнєвиці після 1923 року було дозволено вживання істрорумунської мови.[8]

У 1926 році, стверджуючи, що він відновлює прізвища до їхньої первісної італійської форми, італійський уряд оголосив про італізацію німецьких, словенських і хорватських прізвищ.[9][10] У самій тільки провінції Трієст було змінено 3000 прізвищ, а 60 000 осіб переробили свої прізвища на італійський лад.[3] Також італізувалися імена.

Словенські та хорватські товариства та спортивні і культурні об'єднання мали припинити будь-яку діяльність відповідно до рішення провінційних фашистських секретарів від 12 червня 1927 року. За окремим наказом префекта Трієста від 19 листопада 1928 року, розпустили і політичне товариство «Едіност». Хорватські та словенські фінансові кооперативи в Істрії, що їх спочатку поглинули ощадні каси Пули або Трієста, поступово ліквідували.[11]

У 1927 році міністр громадських робіт фашистської Італії Джузеппе Коболлі Джільї написав у фашистському виданні журналі Gerarchia, що «Істрійська муза назвала фойбами ті місця, що придатні для поховання ворогів національних [італійських] особливостей Істрії».[12][13][14][15]

1927 року виникла словенська бойова антифашистська організація ТІГР. Вона координувала словенський опір фашистській Італії до її розформування фашистською таємною поліцією в 1941 році. У той час деякі колишні члени ТІГР приєдналися до словенських партизанів. У результаті репресій понад 100 000 словенців і хорватів між першою і другою світовими війнами емігрували з італійської території, переважна більшість — у Югославію.[7] Серед відомих словенських емігрантів із Трієста були письменники Владімір Бартол та Йосип Рибичич, теоретик права Борис Фурлан і архітектор Віктор Сулчич.

Під час італійської анексії Далмації у Другій світовій війні далматинський губернатор Джузеппе Бастіаніні відразу започаткував масову і насильницьку італізацію анексованих провінцій: туди на посади відправляли політичних секретарів фашистської партії, клубів дозвілля, сільськогосподарських консорціумів, а також лікарів, учителів, муніципальних службовців, яких одразу зненавиділи ті, чиї робочі місця вони забрали.[16] Італійська насаджувалася як обов'язкова мова для урядовців і вчителів, хоча сербохорватська допускалася у спілкуванні серед працівників цивільних адміністрацій.[17] У великих центрах різні вивіски, написані хорватською мовою, були замінені написами італійською, хорватські прапори, газети і плакати були заборонені, за винятком двомовних, виданих італійськими цивільними та військовими органами влади; культурні та спортивні товариства розпущено, запроваджено римське вітання, відновлено деякі італійські прізвища.[18] Так само, як і в Юлійській Країні та Південному Тіролі, було проведено італізацію географічних назв, вулиць та площ.[17] Спеціальне управління для адріатичних земель пропонувало позики і пільги тим, хто бажав денаціоналізуватися, а придбану тим часом землю перерозподілити між колишніми італійськими учасниками бойових дій.[19] Для далматинців, які хотіли продовжити навчання в Італії, було засновано стипендії, якими скористалися 52 далматинські італійці та 211 хорватів і сербів.[20]

Південний Тіроль

Розподіл населення Південного Тіролю за національною ознакою згідно з переписом 1880 року. Зеленим кольором позначено німецьку більшість, синім — ладинську більшість і червоним — італійську більшість.

У 1919 році, на момент анексії, населення Південного Тіролю майже на 90% складалося з носіїв німецької мови.[21][22] А вже в жовтні 1923 року використання італійської мови стало обов'язковим (хоча й не виключним) на всіх рівнях федерального, провінційного та місцевого врядування.[23]

Правові норми органів фашистської влади вимагали, щоб усі види вивісок та публічних оголошень були лише італійською мовою. Карти, листівки та інші графічні матеріали повинні були містити італійські назви місць.[23] У вересні 1925 року італійська стала єдиною дозволеною мовою в судах.[23] Місцева німецькомовна більшість для навчання дітей німецької мови організувала нелегальні «катакомбні школи» (нім. Katakombenschulen). Уряд створював стимули для заохочення імміграції корінних італійців до Південного Тіролю. Кілька чинників обмежували впливи італійської політики, а саме: несприятливий характер території (головним чином гори та долини з важким доступом), труднощі для італійськомовних осіб у пристосуванні до зовсім іншого середовища і згодом союз між Німеччиною та Італією: згідно з Південно-Тірольською опційною угодою 1939 року, Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні визначили статус німців, які проживали в провінції. Вони повинні були або обрати еміграцію до Німеччини, або залишитися в Італії та повністю італізуватися. Через початок Другої світової війни ця угода так і не була повністю виконана, і більшість етнічних німців залишилися або повернулися наприкінці війни.

Після Другої світової війни Південний Тіроль був однією з перших областей, якій надали автономію через її особливу мовну ситуацію; будь-які подальші спроби італізації припинилися офіційно.

У XXI столітті, трохи більше ніж через 100 років після італійської анексії краю,[24] 64% населення Південного Тіролю розмовляють німецькою як своєю першою та повсякденною мовою.

Валле-д'Аоста

Лінгвістична карта північно-західної Італії, до якої належить Валле-д'Аоста

Фашизм намагався італізувати Валле-д'Аоста, утискаючи франкомовні школи (фр. Écoles de hameau), встановлюючи виключне використання італійської мови в судових установах (королівський указ № 1796 від 15 жовтня 1925 року), придушуючи викладання французької мови (королівський указ № 2191 від 22 листопада 1925 року), італізуючи топоніми (постанова від 22 липня 1939 року) та придушуючи газети французькою мовою, такі як Le Duché d'Aoste, Le Pays d'Aoste та La Patrie valdôtaine. Крім того, королівським указом № 1 від 2 січня 1927 року утворено італійську провінцію Валле-д'Аоста, до якої включили і частину італійськомовного району Канавезе.

Для захисту самобутності Валле-д'Аоста та права вживати французьку мову в області виникло таємне товариство під назвою «Вальдотенська ліга», засновником якої був Ансельм Реан (фр. Anselme Réan). 19 грудня 1943 року в Ківассо на таємній зустрічі представники італійського руху Опору з альпійських долин підписали однойменну декларацію на захист їхнього партикуляризму. В ніч із 18 на 19 травня 1944 року у в'язниці вбили заарештованого фашистською міліцією учасника опору Еміля Шану (фр. Émile Chanoux).

Сардинія

У 1720 році острів Сардинія передали Савойському дому, який на той час уже управляв низкою інших держав на материковій частині Італії, зокрема П'ємонтом. Савойці нав'язали Сардинії італійську мову в рамках ширшої культурної політики, покликаної прив'язати острів до материнської частини Італії таким чином, щоб запобігти майбутнім спробам політичного відокремлення або перепинити поновлення інтересу з боку Іспанії. Насправді, непростий мовний склад корінних острів'ян, якому досі була чужа італійська мова та її культурна сфера, століттями перекривала іспанська як престижна мова вищого класу; у цьому контексті італізація, хоча спочатку й складна, задумувалася як культурна політика, за допомогою якої суспільні та економічні структури острова могли б дедалі більше переплітатися з материком і, зокрема, з П'ємонтом, де знаходилася центральна влада королівства.[25] «Досконале злиття» 1847 року, здійснене з асиміляційним наміром[26] і політично аналогічне Акту унії між Британією та Ірландією, визначило умовний момент, від якого, за словами Антонієтти Детторі, сардинська мова перестала розглядатися як ознака самобутності певної етнічної групи, а натомість була об'єднана з діалектним конгломератом, який на материку довгий час підпорядковувався національній мові.[27][28] Юрист Карло Бауді ді Весме у своєму есе 1848 року Considerazioni politiche ed economiche sulla Sardegna ​​твердив, що сардинська мова була однією з найважливіших перепон, що відділяли уродженців острова від жителів материкової частини Італії, і лише придушення їхніх діалектів могло забезпечити, що вони могли б зрозуміти урядові вказівки, видані італійською мовою, і стати належним чином «цивілізованими» підданими Савойського королівства.[29]

Однак лише з появою фашизму сардинську мову було активно заборонено та/або виключено з будь-якої залишкової культурної діяльності з метою забезпечити повний перехід на італійську мову.[30][31] За словами Гвідо Меліса, асиміляція, що виникла в результаті цього, створила «міжпоколінний розрив, який більше не можна було загоїти».[32]

Сардинські мови

Після закінчення Другої світової війни продовжувалися зусилля щодо подальшої італізації населення, виправдовуючи це тим, що таким способом, як засвідчують принципи теорії модернізації, острів міг позбутися «давніх традиційних практик», які стримували його, вважаючись спадщиною варварства, від якої слід негайно позбутися, щоб долучитися до економічного зростання материка;[33] Таким чином, італізація стала масовим явищем, вкорінюючись у досі переважно сардинськомовних селах.[34] Для багатьох сардинців відмова від своєї мови та засвоєння італійської як культурної норми було засобом, за допомогою якого вони могли дистанціюватися від своєї первісної групи, яку вони сприймали як маргіналізовану та позбавлену престижу, і таким чином інтегруватися в зовсім іншу соціальну групу.[35] Таким чином, сардинців спонукали розлучатися зі своєю мовою, оскільки вона носила на собі ознаку стигматизованої ідентичності,[36] втілення довгостраждального соціального і політичного підпорядкування у «скованому суспільстві», на відміну від суспільного просування, яке їм давало прийняття італійської мови;[37] така соціальна стигма виходила за межі самої сардинської мови та охоплювала також акцент під впливом сардинської під час розмови італійською, який на відміну від інших акцентів вважався однаково і грубим, і гідним злочинців або невігластва.[38] Дослідження етнолінгвістичних упереджень засвідчили почуття меншовартості серед сардинців супроти жителів материка та італійської мови, яка сприймалася як символ континентальної переваги та культурного домінування.[39] Багатьом корінним культурним практикам судилося зникнути, поступившись місцем іншим формам соціалізації.[34]

Протягом кількох поколінь сардинська, як і каталонський діалект Альгеро, стали мовами меншин, якими розмовляли все менше сардинських сімей, більшість із яких перетворилися на одномовних і монокультурних італійців.[40][41] Цей процес відбувався повільніше в сільській місцевості, ніж у великих містах, де він став найочевиднішим.[42]

Сьогодні сардинці лінгвістично та культурно розчинилися в італійськомовному масиві та, незважаючи на офіційне визнання сардинської мови національним законом 1999 року, за словами Джуліо Пауліса, «ідентифікують себе зі своєю мовою меншою мірою, ніж інші мовні меншини в Італії, а натомість, здається, ідентифікують себе з італійською більшою мірою, ніж інші мовні меншини в Італії».[43][28] За оцінками, близько 10—13 відсотків молодих людей, народжених на Сардинії, все ще володіють сардинською мовою,[44][45] і нині цією мовою виключно користуються лише 0,6% від загальної чисельності населення.[46] .[47] Дослідження, проведене 2012 року університетами Кальярі та Единбурга, показало, що ті респонденти з Сардинії, які володіють найвищим ступенем почуття італійської ідентичності, також найбільш несхвально висловлювалися і про сардинців.[47]

Острови Додеканес

Під управлінням Італії з 1912 до 1945 року перебували дванадцять основних островів Додеканесу, найбільший із яких Родос. Після періоду військового правління у 1923 році, невдовзі після того, як Італією почали правити фашисти, а на островах з'явилися італійські поселенці, настала пора призначених цивільних губернаторів. Перший губернатор Маріо Лаґо заохочував шлюби між італійськими поселенцями та греками, надавав стипендії молодим грекам для навчання в Італії та заснував Додеканеську церкву, щоб обмежити вплив Грецької православної церкви. На островах запроваджувалися фашистські молодіжні організації, а італійська влада заохочувала італізацію імен. Однак острів'яни не діставали повного громадянства і не були зобов'язані служити в італійських збройних силах. Населенню було дозволено обирати власних мерів. Наступник Лаґо Чезаре Марія де Веккі запустив у 1936 році кампанію примусової італізації. Італійська мова стала обов'язковою в освіті та громадському житті, а грецька мова стала лише факультативним предметом у школах. У 1937 році обраних мерів замінили призначені лояльні фашисти. 1938 року на островах запроваджено нові італійські расові закони.[48]

Іонічні острови

Культурні залишки венеційської доби послужили для Муссоліні приводом до включення Іонічних островів до складу Королівства Італія.[49] Ще до початку Другої світової війни та греко-італійської Зимової війни 1940—1941 років Муссоліні висловив бажання анексувати Іонічні острови, зробивши їх італійською провінцією.[50] Після падіння Греції на початку квітня 1941 року італійці окупували більшість країни, включаючи і ці острови. Муссоліні повідомив генерала Карло Джелозо, що Іонічні острови утворять шляхом фактичної анексії окрему італійську провінцію, але німці цього не схвалили. Проте італійська влада продовжувала готувати ґрунт для анексії. Зрештою, 22 квітня 1941 року, після обговорень між німецьким та італійським правителями, Гітлер погодився, що Італія може здійснити фактичну анексію островів. Таким чином, 10 серпня 1941 року острови Корфу, Кефалонія, Закінф, Лефкас і деякі дрібніші стали офіційно анексованими Італією як частина Великої спільноти Нової Римської імперії (італ. Grande Communità del Nuovo Impero Romano).

Як тільки фашистський губернатор П'єро Паріні облаштувався на Корфу, він рішуче розпочав політику примусової італізації, яка тривала до кінця війни.[51] Острови пройшли фазу італізації в усіх царинах, від державного управління до економіки. Італійська мова була визначена єдиною офіційною мовою островів. Щоб перешкодити торгівлі з рештою Греції, яку заборонив Паріні, вводилася нова валюта — іонічна драхма. Було обмежено транспортне сполучення з континентальною Грецією. У судах судді повинні були застосовувати італійське законодавство, а шкільне навчання наслідувало освітню модель материкової Італії. Грецькі управлінські кадри витісняли італійськими, урядовців неіонічного походження виганяли, місцевих жандармів частково замінили італійські карабінери. Хоча Паріні спочатку дозволив грецьким суддям продовжувати свою роботу, зрештою їх замінив Італійський військовий суд з осідком на Корфу. «Повернення до венеційського порядку» та італізація, яких дотримувався Паріні, були ще більш дошкульними, ніж політика італізації деінде, позаяк їхньою метою було примусове і різке припинення всіх культурних та історичних зв'язків зі старою материнською країною. Єдина газета на островах Giornale del Popolo виходила італійською мовою.[51][52][53][54] До початку 1942 року довоєнні політики на Іонічних островах почали протестувати проти жорсткої політики Паріні. Той відреагував відкриттям концентраційного табору на острові Паксос, до якого додалися ще два табори на островах Отоної та Лазаретто. Підрозділи поліції Паріні заарештували близько 3500 осіб, яких ув'язнили в цих трьох таборах.[51] Спроби італізації на Іонічних островах завершилися у вересні 1943 року після перемир'я в Кассібіле.

Примітки

  1. ↑ "Processo di assimilazione alla cultura italiana." Italianizzazione. Dizionario della Lingua Italiana Sabatini Coletti. Архів оригіналу за 1 серпня 2020. Процитовано 22 квітня 2020.
  2. ↑ «1) Trans.: Rendere italiano; comunicare, trasfondere la cultura, i sentimenti, gli ideali, le abitudini, le leggi e il linguaggio propri degli Italiani. 2) Far assumere una forma italiana a un nome, a un vocabolo, a una struttura letteraria; adattare secondo le leggi fonetiche, morfologiche, grammaticali della lingua italiana; tradurre in italiano. 3) Intr. con la particella pronom.: Diventare italiano; uniformarsi ai modi, alle tradizioni, alle abitudini, alle leggi degli Italiani; assimilarne i sentimenti, le aspirazioni, gli ideali.» Battaglia, Salvatore (1961). Grande dizionario della lingua italiana, UTET, Torino, V. VIII, p.625.
  3. ↑ а б в Cresciani, Gianfranco (2004) Clash of civilisations [Архівовано 2020-05-06 у Wayback Machine.], Italian Historical Society Journal, Vol. 12, No. 2, p. 4
  4. ↑ 90 let od požiga Narodnega doma v Trstu: Požig Narodnega doma ali šentjernejska noč tržaških Slovencev in Slovanov [90 Years From the Arson of the National Hall in Trieste: Arson of the National Hall or the St. Bartholomew's Night of the Triestine Slovenes and Slavs]. Primorski dnevnik [The Littoral Daily] (словен.). 2010. с. 14—15. Шаблон:COBISS. Архів оригіналу за 14 жовтня 2012. Процитовано 28 лютого 2012.
  5. ↑ а б Sestani, Armando, ред. (10 лютого 2012). Il confine orientale: una terra, molti esodi [The Eastern Border: One Land, Multiple Exoduses]. Gli esuli istriani, dalmati e fiumani a Lucca [The Istrian, Dalmatian and Rijeka Refugees in Lucca] (італ.). Instituto storico della Resistenca e dell'Età Contemporanea in Provincia di Lucca. с. 12—13. Архів оригіналу за 28 березня 2020. Процитовано 8 жовтня 2012.
  6. ↑ Verginella, Marta (2011). Antislavismo, razzismo di frontiera?. Aut aut (італ.). Il Saggiatore. ISBN 9788865761069.
  7. ↑ а б dLib.si – Izseljevanje iz Primorske med obema vojnama. www.dlib.si. Архів оригіналу за 2 серпня 2020. Процитовано 8 квітня 2020.
  8. ↑ PUŞCARIU, Sextil. Studii istroromâne. Vol. II, București: 1926
  9. ↑ Regio decreto legge 10 Gennaio 1926, n. 17: Restituzione in forma italiana dei cognomi delle famiglie della provincia di Trento
  10. ↑ Mezulić, Hrvoje; R. Jelić (2005) Fascism, baptiser and scorcher (O Talijanskoj upravi u Istri i Dalmaciji 1918–1943.: nasilno potalijančivanje prezimena, imena i mjesta), Dom i svijet, Zagreb, ISBN 953-238-012-4
  11. ↑ A Historical Outline Of Istria [Архівовано 2008-01-11 у Wayback Machine.]
  12. ↑ Gerarchia, vol. IX, 1927: "La musa istriana ha chiamato Foiba degno posto di sepoltura per chi nella provincia d'Istria minaccia le caratteristiche nazionali dell'Istria"(серб.) [1] [Архівовано 2008-09-21 у Wayback Machine.]
  13. ↑ (серб.) http://www.danas.rs/20050217/dijalog1.html [Архівовано 2012-03-03 у Wayback Machine.]
  14. ↑ (італ.) http://www.lavocedifiore.org/SPIP/article.php3?id_article=1692
  15. ↑ (італ.) http://www.osservatoriobalcani.org/article/articleview/3901/1/176/ [Архівовано 2009-02-07 у Wayback Machine.]
  16. ↑ G. Zanussi, Guerra e catastrofe d'Italia,volume I, pagina 233
  17. ↑ а б Marina Cattaruzza, L'Italia e il confine orientale, 1866-2006, Bologna, Il Mulino, 2007, pagina 213
  18. ↑ Giorgio Bocca, Storia d'Italia nella guerra fascista 1940-1943, Mondadori; pag. 404
  19. ↑ Giorgio Bocca, Storia d'Italia nella guerra fascista 1940-1943, Mondadori; pagg. 404-405
  20. ↑ Burgwy, Empire on the Adriatic, pag. 116
  21. ↑ Oscar Benvenuto (ed.): "South Tyrol in Figures 2008", Provincial Statistics Institute of the Autonomous Province of South Tyrol [Архівовано 2016-08-18 у Wayback Machine.], Bozen/Bolzano 2007, p. 19, Table 11
  22. ↑ Georg Grote, Hannes Obermair (2017). A Land on the Threshold. South Tyrolean Transformations, 1915–2015. Oxford, Bern, New York: Peter Lang. с. 417+. ISBN 978-3-0343-2240-9. Архів оригіналу за 12 жовтня 2022. Процитовано 12 вересня 2023.
  23. ↑ а б в Steininger, Rolf (2003) South Tyrol: A Minority Conflict of the Twentieth Century , Routledge, pp. 23-24
  24. ↑ astat info Nr. 38 (PDF). Table 1 — Declarations of which language group belong to/affiliated to — Population Census 2011. Архів (PDF) оригіналу за 12 серпня 2011. Процитовано 12 червня 2012.
  25. ↑ Omar Onnis (2015). La Sardegna e i sardi nel tempo. Arkadia. с. 143.
  26. ↑ According to Pietro Martini, who stood at the forefront for the cause and rose to become one of its leading exponents, the Fusion may have opened the way to "the transplant, without any reserves and obstacles, of the culture and civilization of the Italian Mainland to Sardinia, and thereby form a single civil family under a Father better than a King, the great Charles Albert". (Pietro Martini (1847). Sull'unione civile della Sardegna colla Liguria, col Piemonte e colla Savoia. Cagliari: Timon. с. 4.)
  27. ↑ «...la 'lingua della sarda nazione' perse il valore di strumento di identificazione etnica di un popolo e della sua cultura, da codificare e valorizzare, per diventare uno dei tanti dialetti regionali subordinati alla lingua nazionale." Dettori, Antonietta, 2001. Sardo e italiano: tappe fondamentali di un complesso rapporto, in Argiolas, Mario; Serra, Roberto. Limba lingua language: lingue locali, standardizzazione e identità in Sardegna nell'era della globalizzazione, Cagliari, CUEC, с. 88
  28. ↑ а б Naomi Wells (2012). Multilinguismo nello Stato-Nazione, in Contarini, Silvia; Marras, Margherita; Pias, Giuliana. L'identità sarda del XXI secolo tra globale, locale e postcoloniale. Nuoro: Il Maestrale. с. 158.
  29. ↑ Carlo Baudi di Vesme (1848). Considerazioni politiche ed economiche sulla Sardegna. Dalla Stamperia Reale. с. 49—51.
  30. ↑ "Dopo pisani e genovesi si erano susseguiti aragonesi di lingua catalana, spagnoli di lingua castigliana, austriaci, piemontesi ed, infine, italiani [...] Nonostante questi impatti linguistici, la "limba sarda" si mantiene relativamente intatta attraverso i secoli. [...] Fino al fascismo: che vietò l'uso del sardo non solo in chiesa, ma anche in tutte le manifestazioni folkloristiche.» De Concini, Wolftraud (2003). Gli altri d'Italia: minoranze linguistiche allo specchio, Pergine Valsugana: Comune, с. 195-196.
  31. ↑ Omar Onnis (2015). La Sardegna e i sardi nel tempo. Arkadia. с. 204.
  32. ↑ Guido Melis, La Sardegna contemporanea, in Manlio Brigaglia (1982). La Sardegna. La geografia, la storia, l'arte e la letteratura. 1. Cagliari: Edizioni Della Torre. с. 132.
  33. ↑ Omar Onnis (2015). La Sardegna e i sardi nel tempo. Arkadia. с. 215—216.
  34. ↑ а б Omar Onnis (2015). La Sardegna e i sardi nel tempo. Arkadia. с. 216.
  35. ↑ "Come conseguenza dell'italianizzazione dell'isola – a partire dalla seconda metà del XVIII secolo ma con un'accelerazione dal secondo dopoguerra – si sono verificati i casi in cui, per un lungo periodo e in alcune fasce della popolazione, si è interrotta la trasmissione transgenerazionale delle varietà locali. [...] Potremmo aggiungere che in condizioni socioeconomiche di svantaggio l'atteggiamento linguistico dei parlanti si è posto in maniera negativa nei confronti della propria lingua, la quale veniva associata ad un'immagine negativa e di ostacolo per la promozione sociale. [...] Un gran numero di parlanti, per marcare la distanza dal gruppo sociale di appartenenza, ha piano piano abbandonato la propria lingua per servirsi della lingua dominante e identificarsi in un gruppo sociale differente e più prestigioso.» Gargiulo, Marco (2013). La politica e la storia linguistica della Sardegna raccontata dai parlanti, in Lingue e diritti. Lingua come fattore di integrazione politica e sociale, Minoranze storiche e nuove minoranze, Atti a cura di Paolo Caretti e Andrea Cardone, Accademia della Crusca, Firenze, с. 132-133
  36. ↑ «La tendenza che caratterizza invece molti gruppi dominati è quella di gettare a mare i segni che indicano la propria appartenenza a un'identità stigmatizzata. È quello che accade in Sardegna con la sua lingua (capp. 8-9, in questo volume)." Mongili, Alessandro (2015). Topologie postcoloniali. Innovazione e modernizzazione in Sardegna, Chapt. 1: Indicible è il sardo
  37. ↑ "...Per la più gran parte dei parlanti, la lingua sarda è sinonimo o comunque connotato di un passato misero e miserabile che si vuole dimenticare e di cui ci si vuole liberare, è il segno della subordinazione sociale e politica; la lingua di classi più che subalterne e per di più legate a modalità di vita ormai ritenuta arcaica e pertanto non desiderabile, la lingua degli antichi e dei bifolchi, della ristrettezza e della chiusura paesane contro l'apertura, nazionale e internazionale, urbana e civile." Virdis, Maurizio (2003). La lingua sarda oggi: bilinguismo, problemi di identità culturale e realtà scolastica, cit. in Convegno dalla lingua materna al plurilinguismo, Gorizia, 4.
  38. ↑ For Sardinian language, (almost) all work is yet to be done [Архівовано 2023-02-17 у Wayback Machine.]
  39. ↑ "It turns out that the Italian: Sardinian dichotomy is not so much realized in the form of affective group-images, but that Italian is generally perceived as symbolizing continental superiority and cultural dominance. In her dissertation on ethnolinguistic prejudice, Diana (1981) points to the feelings of inferiority Sardinians have in relation to Italians.» Rebecca Posner, John N. Green (1993). Bilingualism and Linguistic Conflict in Romance. De Gruyter Mouton. с. 279.
  40. ↑ «Gli effetti di una italianizzazione esasperata - iniziata e voluta dai Savoia fin dal lontano 1861 con l'Unità d'Italia - riprendevano fiato e vigore, mentre il vocabolario sardo andava ormai alleggerendosi, tagliando molti di quei termini perché non più appropriati alla tecnologia emergente o perché lontani dalla dalla mentalità e dall'azione delle nuove generazioni che andavano ormai identificandosi nella lingua e nella cultura imposte dal "sistema" italiano, che ignorava la lingua e la cultura dei nostri padri.» Melis Onnis, Giovanni (2014). Fueddariu sardu campidanesu-italianu, Domus de Janas, Presentazione
  41. ↑ «...se è vero che la lingua è memoria attiva, struttura del ragionamento, cosmo delle emozioni; altrimenti tutto ciò che ci appartiene rischia di esser visto, anche e proprio a casa nostra, da noi stessi voglio dire, con gli occhi dello straniero che guarda l'esotico: e non esagero nel dire ciò, nei centri urbani e nei ceti urbanizzati si pensa alle cose della tradizione o della specificità sarda con le parole della pubblicità di un agenzia turistica. [...] Bisogna partire dal constatare che il processo di 'desardizzazione' culturale ha trovato spunto e continua a trovare alimento nella desardizzazione linguistica, e che l'espropriazione culturale è venuta e viene a rimorchio dell'espropriazione linguistica." Virdis, Maurizio (2003). La lingua sarda oggi: bilinguismo, problemi di identità culturale e realtà scolastica, cit. in Convegno dalla lingua materna al plurilinguismo, Gorizia, 5-6.
  42. ↑ "The results of the Oristano surveys seem to show that the change in the use of the two languages is taking place very quickly ([...]), while the detailed studies of Ottava and Bonorva (Province of Sassari) show that Italianization in the countryside is hampered by the lack of social mobility and by the normative pressure of the rural Sardinian-speaking community network." Rosita Rinler Shjerve (1997). Kontaktlinguistik / Contact Linguistics / Linguistique de contact, v. 2. Berlin & New-York: Walter de Gruyter. с. 1379.
  43. ↑ "[I sardi] si identificano con loro lingua meno di quanto facciano altre minoranze linguistiche esistenti in Italia, e viceversa sembrano identificarsi con l'italiano più di quanto accada per altre minoranze linguistiche d'Italia." Paulis, Giulio (2001). Il sardo unificato e la teoria della panificazione linguistica, in Argiolas, Mario; Serra, Roberto, Limba lingua language: lingue locali, standardizzazione e identità in Sardegna nell'era della globalizzazione, Cagliari, CUEC, с. 16)
  44. ↑ Coretti, Paolo, 04/11/2010, La Nuova Sardegna, Per salvare i segni dell'identità
  45. ↑ Piras, Luciano, 05/02/2019, La Nuova Sardegna, Silanus diventa la capitale dei vocabolari dialettali
  46. ↑ ISTAT, lingue e dialetti, tavole [Архівовано 2020-10-22 у Wayback Machine.]
  47. ↑ а б Gianmario Demuro; Francesco Mola (2013). Ilenia Ruggiu (ред.). Identità e autonomia in Sardegna e Scozia. Santarcangelo di Romagna: Maggioli Editore. с. 38—39.
  48. ↑ Aegeannet, The Dodecanese under Italian Rule [Архівовано 2011-07-21 у Wayback Machine.]
  49. ↑ Rodogno, Davide (2003). Il nuovo ordine mediterraneo : le politiche di occupazione dell'Italia fascista in Europa (1940 - 1943) (вид. 1.). Torino: Bollati Boringhieri. с. 586. ISBN 978-8833914329.
  50. ↑ MacGregor, Knox (1986). Mussolini Unleashed, 1939-1941: Politics and Strategy in Fascist Italy's Last War. Cambridge University Press. с. 140. ISBN 978-0521338356.
  51. ↑ а б в Commissione Italiana di Storia Militare (1993). L'Italia in Guerra - Il Terzo Anno 1942. Rome: Italian Ministry of Defense. с. 370. Архів оригіналу за 6 листопада 2016. Процитовано 5 листопада 2016.
  52. ↑ Vallianatos, Markos (2014). The untold history of Greek collaboration with Nazi Germany (1941–1944). Lulu.com. с. 74. ISBN 978-1304845795.
  53. ↑ Commissione Italiana di Storia Militare (1993). L'Italia in Guerra – Il Terzo Anno 1942. Rome: Italian Ministry of Defense. с. 370. Архів оригіналу за 6 листопада 2016. Процитовано 5 листопада 2016.
  54. ↑ Rodogno, Davide (3 серпня 2006). Fascism's European Empire: Italian Occupation During the Second World War. Cambridge University Press. ISBN 9780521845151.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).