Іван XIV Калека

Іван XIV Калека
Печатка патріарха Івана XIV Калеки
Патріарх Константинопольський
лютий 1334 — 2 лютого 1347
Церква:	Константинопольська православна церква
Попередник:	Ісайя
Наступник:	Ісидор I
Діяльність:	православний священник
Народження:	бл. 1283 Апрос, Фракія, Візантійська імперія
Смерть:	29 грудня 1347 Константинополь, Візантійська імперія
Іван XIV Калека у Вікісховищі

Іван XIV Калека (грец. Ἰωάννης ΙΔ΄ Καλέκας, Ἰωάννης ὁ Καλέκας; бл. 1283, Апрос, Фракія — 29 грудня 1347, Константинополь) — константинопольський патріарх із лютого 1334 до 2 лютого 1347 року, візантійський церковний діяч, каноніст, ритор і письменник. Відомий також як Іван Апрен (грец. Ἀπρηνός) за назвою міста походження. Був активним учасником ісихастської суперечки та громадянської війни у Візантії 1341—1347 років.^[2][3]

Спершу завдячував кар'єрою Іванові Кантакузину, проте після смерті імператора Андроніка III увійшов до регентської ради при малолітньому Іванові V Палеологу і став політичним противником свого колишнього покровителя. У богословській полеміці підтримав противників Григорія Палами, зокрема Григорія Акиндіна. Його скинули з патріаршого престолу в лютому 1347 року; наприкінці того самого року він помер.^[3][4]

Іван народився в місті Апрос у Фракії в родині невисокого суспільного становища. Прізвисько «Апрен» («Апроський») походить від назви цього міста, а не є його іменем при народженні. За повідомленням візантійського історика Никифора Григори, він не здобув повноцінної класичної освіти, проте вирізнявся доброю пам'яттю та промовистістю: міг відтворювати прочитане через кілька годин і виголошував проповіді без письмового тексту. До початку великої церковної кар'єри був одружений, мав сина й дочку; згодом припинив шлюбні стосунки, що давало змогу обіймати вищі єпископські посади.^[2][3]

Певний час Іван служив священником при імператорському дворі та був духівником Івана Кантакузина, одного з найвпливовіших сановників імператора Андроніка III Палеолога. Саме Кантакузин за згодою імператора висунув його на константинопольський патріарший престол. Частина членів патріаршого синоду спочатку заперечувала проти такого призначення. Для подолання спротиву Івана висвятили на митрополита Фессалонік, після чого він став патріархом у лютому 1334 року, змінивши Ісайю.^[2]

Історик церкви Іоанн Меєндорф припускав, що імператорське оточення прагнуло обмежити вплив монашества на управління церквою, а тому надавало перевагу кандидатові, тісно пов'язаному з двором і досвідченому в правових питаннях. Це є дослідницькою інтерпретацією мотивів призначення, а не зафіксованим у джерелах офіційним обґрунтуванням.^[2][5]

Діяльність Івана XIV припала на період реформ візантійського судочинства. За Андроніка III поруч із синодальними судовими установами діяли «вселенські судді ромеїв», створені 1329 року й наділені ширшими повноваженнями 1334 року. Питання розмежування світської та церковної юрисдикцій залишалося складним. Перший збережений документ патріаршої канцелярії за підписом Івана XIV датується липнем 1337 року. За його патріаршества судові акти знову почали оформлювати в коротшій формі, без докладного переліку всіх учасників синодальних засідань.^[2][6]

Серед справ, які розглядалися за Івана XIV, були суперечки щодо церковного майна, дисциплінарні порушення кліру та відносини з митрополитами, які залишили свої кафедри через воєнні події. У 1337 році суддівські установи Візантії опинилися в центрі розслідування зловживань. Показовим є також листопадове рішення 1338 року у справі Георгія Церенца, якого звинувачували в заняттях магією: вирок церковного суду при храмі Святої Софії згодом підтвердив патріарх. Збережені документи свідчать про те, що духовна влада намагалася протидіяти магічним практикам і серед мирян, і серед духовенства.^[2][6]

Окремою проблемою були наслідки османських завоювань у Малій Азії. Після захоплення Нікеї османами 1331 року патріарший синод у 1338—1339 роках розглядав становище християн, які перейшли до ісламу, і можливість їхнього повернення до православної громади. У відповідних постановах підкреслювалася можливість повернення до церкви за умови покаяння. Ці рішення відображають спробу Константинопольського патріархату пристосувати церковну практику до зміни політичної та релігійної ситуації в регіоні.^[2]

Узимку 1334—1335 років до Константинополя прибула папська делегація, до якої входили домініканці Рікардо Англіко та Франческо ді Камеріно. Предметом перемовин було можливе відновлення єдності між Східною та Західною церквами. Іван XIV доручив Никифорові Григорі підготувати відповідну промову, яку сам виголосив перед посланцями. Серед розглянутих питань була ідея спеціального церковного третейського суду для вирішення богословських розбіжностей без скликання вселенського собору. Підсумком цих контактів не стало відновлення церковної єдності.^[2]

За патріаршества Івана XIV загострилася суперечка навколо ісихазму — духовної практики, поширеної передусім серед ченців Афону. Варлаам Калабрійський виступив із критикою деяких її форм і богословських пояснень; на захист ченців став Григорій Палама. Дискусія стосувалася, зокрема, Ісусової молитви, природи Фаворського світла та співвідношення божественної сутності й енергій. Іван XIV спочатку прагнув обмежити публічну полеміку й досягти компромісу, не підтримуючи всіх тез жодної зі сторін.^[2][3]

10 червня 1341 року в соборі Святої Софії відбувся собор за участю імператора Андроніка III та патріарха Івана XIV. Обвинувачення Варлаама проти ісихастів були відхилені, а його заклик до засудження практик афонських ченців не дістав підтримки. Водночас собор заборонив подальші публічні богословські суперечки. Його постанови не варто ототожнювати з остаточним утвердженням усього паламітського вчення про божественні енергії: це стало предметом наступних соборних рішень.^[2][5]

Після смерті імператора в червні 1341 року церковна суперечка дедалі більше перепліталася з боротьбою за владу. Головним богословським опонентом Палами став Григорій Акиндін, із яким співпрацював патріарх. У 1342—1343 роках становище прихильників Палами погіршилося. Навесні 1343 року Паламу та кількох його учнів затримали в соборі Святої Софії; Паламу ув'язнили, що викликало суперечки також через порушення права церковного притулку. На синоді 4 листопада 1344 року Паламу та його прихильника Ісидора, майбутнього патріарха, відлучили від церкви.^[2][3]

У листопаді—грудні 1344 року Іван XIV висвятив Григорія Акиндіна на священника, посиливши становище антипаламітської групи. Утім протистояння не зводилося лише до заперечення ісихастської молитви: патріарх намагався протидіяти тому, що вважав богословськими нововведеннями Палами, та обстоював рішення про припинення суперечок. Після зміни політичної влади 1347 року ці його рішення були переглянуті.^[2][4]

Після смерті Андроніка III 15 червня 1341 року його спадкоємець Іван V Палеолог був ще дитиною. Між групами імператорського двору розгорнулася боротьба за регентство. Іван XIV підтримав імператрицю-вдову Анну Савойську і разом із нею та впливовим сановником Олексієм Апокавком став одним із керівників регентського уряду. Супротивником цієї групи став Іван Кантакузин, який раніше сприяв піднесенню самого патріарха.^[2][3]

Восени 1341 року Іван XIV переніс свою резиденцію до імператорського палацу у Влахернах і взяв активну участь в охороні інтересів малолітнього імператора. У своїх творах Кантакузин звинувачував патріарха у прагненні захопити владу, тоді як Никифор Григора вважав його значною мірою залежним від інтриг придворних угруповань. Через зацікавленість обох авторів у політичній боротьбі їхні оцінки потребують критичного зіставлення.^[2][3]

26 жовтня 1341 року прибічники Кантакузина проголосили його імператором у Дідимотиці, що прискорило перехід протистояння у відкриту громадянську війну. У відповідь 19 листопада 1341 року Іван XIV коронував у Константинополі Івана V Палеолога. Патріарх виступив проти Кантакузина та його прибічників і застосовував проти них церковні санкції. Водночас підтримка регентського уряду й антипаламітська позиція поступово зближувалися, хоча богословські й політичні табори не завжди повністю збігалися.^[2][5]

11 червня 1345 року в Константинополі було вбито одного з провідників регентського уряду Олексія Апокавка. Його загибель послабила політичні позиції супротивників Кантакузина. 21 травня 1346 року Кантакузин разом із дружиною був коронований в Адріанополі за участю єрусалимського патріарха Лазаря; водночас церковні прихильники Кантакузина виступили за позбавлення Івана XIV патріаршого сану. Таке коронування не слід плутати з проголошенням Кантакузина імператором у 1341 році.^[2][4]

За патріаршества Івана XIV важливим питанням були відносини Константинополя з церковними структурами земель Русі. У липні 1339 року київський митрополит Феогност звернувся по роз'яснення щодо вшанування свого попередника, митрополита Петра. Відповідь патріарха стосувалася порядку місцевого церковного прославлення і згодом по-різному тлумачилася зацікавленими сторонами.^[2]

Окремим предметом суперечок стала Галицька митрополія. Після періоду фактичного підпорядкування її єпархій київському митрополитові єпископ Теодор домагався відновлення самостійного митрополичого управління в Галичі. Іван XIV погодився з його домаганнями та визнав окремий митрополичий статус Галицької кафедри. Точний час цього рішення в літературі визначають по-різному: згадується 1337 рік, а також період після 1341 року. Тому датувати його беззастережно одним роком недоцільно.^[7][2]

У 1347 році, уже після усунення Івана XIV та перемоги Кантакузина, Галицьку митрополію скасували. Відповідне рішення було прийнято за наполяганням митрополита Феогноста та за підтримки московського князя Семена Гордого; повідомлення про нього адресували також князеві Любарту. Історія Галицької митрополії показує, що рішення Константинопольського патріархату впливали не лише на богословські суперечки у столиці, а й на церковно-політичне становище українських земель.^[7][2]

До кінця 1346 року стосунки Івана XIV з імператрицею Анною Савойською погіршилися. Частина митрополитів оскаржувала його дії та богословську політику. 2 лютого 1347 року собор у Константинопольському імператорському палаці за участю Анни Савойської та Івана V постановив усунути Івана XIV від патріаршества й відлучити його від церкви. Це рішення передувало входженню Кантакузина до Константинополя в ніч проти 3 лютого.^[4]

Наприкінці лютого 1347 року інший собор підтвердив засудження колишнього патріарха та ухвалив синодальний томос. На початку березня Кантакузин, уже контролюючи столицю, видав імператорський акт, яким підтвердив ці церковні рішення. Дослідник Антоніо Ріго розрізняє перше засідання 2 лютого, друге засудження наприкінці лютого та окремий імператорський документ початку березня; в пізніших викладах ці події іноді помилково об'єднували в один собор.^[4][5]

Після усунення Івана XIV тримали під вартою в константинопольському монастирі, а згодом заслали до Дідимотики. Повернувшись до Константинополя, він помер 29 грудня 1347 року. Його наступником на патріаршому престолі в травні 1347 року став Ісидор I, прихильник Григорія Палами.^[3][4][2]

Діяльність Івана XIV відображена в патріарших посланнях, синодальних ухвалах, судових актах і богословських творах. Йому належить пояснення соборного томосу 1341 року; збереглися також антипаламітські полемічні тексти, зокрема «Апологія», та промова з нагоди коронації Івана V Палеолога. Останню опублікував П. Йоанну 1961 року. Частину документів патріаршества надруковано у виданнях Patrologia Graeca та Acta et diplomata graeca medii aevi.^[2][3][8]

Водночас приписувати Іванові XIV всі проповіді зі збірки, що побутувала під його ім'ям, було б некоректно: дослідники вказують, що відповідний гоміліарій містив давніший матеріал, пов'язаний, зокрема, з добою патріарха Івана IX Агапіта. Його писемну спадщину необхідно відрізняти від текстів, лише пізніше атрибутованих патріархові.^[3]

Іван XIV був одним із найвпливовіших церковних учасників політичної та богословської кризи середини XIV століття. Його дії демонструють тісне переплетення питань патріаршої юрисдикції, імператорської влади та суперечки про ісихазм. Пізніші історичні оцінки значною мірою спиралися на свідчення його політичних і богословських опонентів, зокрема Кантакузина та Никифора Григори, а тому потребують зіставлення з документальними джерелами.^[3][4]

Збереглася печатка Івана XIV з його патріаршим титулом. Її напис передає традиційну формулу: «Іван, Божою милістю архієпископ Константинополя — Нового Рима і вселенський патріарх». Саме цей титул указує на його статус очільника Константинопольської церкви.^[9]

• Иоанн XIV Калека. Православная энциклопедия (рос.). 2015. с. 493—496.
• Chiovaro F. John XIV Calecas, Patriarch of Constantinople // New Catholic Encyclopedia.
• Rigo A. Il prostagma di Giovanni VI Cantacuzeno del marzo 1347 // Zbornik radova Vizantološkog instituta. — 2013. — Vol. 50. — P. 741–762.
• Meyendorff J. Le Tome synodal de 1347 // Zbornik radova Vizantološkog instituta. — 1963. — Vol. 8/1. — P. 209–227.
• Preiser-Kapeller J. Patriarch and Synod in the Late Byzantine Period (1204–1453) // A Companion to the Patriarchate of Constantinople. — Leiden: Brill, 2021. — P. 63–83.
• Todt K.-P. Johannes XIV. Kalekas, Ökumenischer Patriarch von Konstantinopel // Biographisch-Bibliographisches Kirchenlexikon. — 1992. — Bd. 3. — Sp. 426–428.
• Joannou P. Joannes XIV. Kalekas Patriarch von Konstantinopel, unedierte Rede zur Krönung Joannes V // Orientalia Christiana Periodica. — 1961. — Vol. 27. — P. 38–45.
• Lencyk W. Halych metropoly // Internet Encyclopedia of Ukraine.

• Печатка Івана XIV Калеки на Вікісховищі.