YaChudo

Інститутка

Переглядів: 0. Оновлено 31.10.2026.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Інститутка (значення).
Інститутка Редагувати інформацію у Вікіданих
Обкладинка книги «Інститутка» (Видавництво BookChef, 2021).
Жанрповість
Формаповість Редагувати інформацію у Вікіданих
АвторМарко Вовчок
Моваукраїнська
Написано1858-1859
Опубліковано1862
Q: Цей твір у Вікіцитатах
S: Цей твір у Вікіджерелах
let Цей твір потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу

«Інститутка» (початкова назва «Панночка») — повість української письменниці Марко Вовчок, вперше видана у 1862 році в українському діаспорному журналі Санкт-Петербургу «Основа». Перша в українській літературі соціальна повість.

В основі сюжету твору — наростання соціальних суперечностей в українському селі напередодні ліквідації кріпацтва, розкриття характерів двох антагоністичних сил: панів-кріпосників і селян-кріпаків, стихійний протест проти жорстокості та сваволі панства, засудження кріпацтва як великого соціального зла.

Повість має присвяту Тарасові Шевченку.

Сюжет

Оповідачка Устина розказує про свої поневіряння: вона сирота, змалку кріпачка. Стара пані була доволі спокійна, лише не дозволяла своїм служницям покидати свій маєток, хіба що на велике свято відпускала до церкви. У старої була онука, листи від якої вона часто перечитувала. Одного разу онука повідомила, що переїде з київського інституту до маєтку. Приготування до її приїзду було жвавим і звеселило служниць.

Панночка жалілася на навчання інституті, добре вчилася тільки танців, музики та французької мови (бо вони допомагають справити гарне враження на інших панів). Вона стала вибирати собі дівчину-покоївку й обрала оповідачку — Устину, але одразу почала погано до неї ставитися, бо Устина не вміла її обслуговувати. Устина сприйняла це, що така її доля.

Наступного дня до маєтку приїхало багато гостей і панночка керувала приготуваннями. Поступово панночка перевернула все на свій лад. Бабусі заборонила плести (бо перед гостями соромно), вимагала від служниць шити їй одяг. Поступово почала їх штурхати, а потім і бити. Устину одного разу стала душити, що та знепритомніла. Стара пані пригрозила відправити Устину в Сибір. Лише коли приїжджали гості, панночка на показ ставилася до служниць добре. Її бабуся мріяла, щоб чоловіком панночки став князь або граф.

Одного разу панночка дізналася, що у місті працює дуже вродливий і гордий лікар. Щоб заманити його до себе в гості, вона вдала з себе хвору. Лікар, хоч і не одразу, приїхав. Між ними зародилося взаємне кохання. Це було не до вподоби старій пані, вона продовжувала мріяти, що онука одружиться з аристократом. Паничі, побачившизалицяння лікаря, перестали приїжджати, зате сам лікар відвідував маєток щодня. Панночка ж вихвалялася перед подругами, що здобула владу над цим чоловіком і він зробиться задля неї що завгодно. Спершу панночка журилася, що лікар бідний, і хвалилася бабусиними подарунками, нібито вони від залицяльника. Але потім лікар успадкував від тітки хутір. Панночка проте вважала, що це замало, і нарікала на свою долю. Бабуся, на радість онуки, пообіцяла лишити їй у спадок свій маєток.

На заручини приїхало багато гостей, вітали молодих. Панночка почала готувати свій посаг, детально планувала весілля, від чого прислузі тільки побільшало роботи. Після одруження вона стала збиратися в дорогу на хутір. З нею вирушила саньми й Устина. Під час зупинки в місті дівчина не зважилася вийти з саней, коли пани обідали, тому лишилася голодною. Візник Назар кликав її, але вона відповіла, що не хоче їсти. Повернувшись, пан хотів відпустити її на хвилинку, та панночка заборонила, сказала, що він надто м'яко ставиться до служниці.

На хуторі молодих зустріли люди з хлібом-сіллю біля будинку, де вони мали оселитися. Пан привітався до них, а молода вскочила в хату й почала кричати, що її не поважають, що він її принижує своїм панібратським ставленням до кріпаків, демонстративно плакала. На Устину тим часом звернув увагу парубок Прокіп. Потім бабуся, власниця будинку, закликала Устину вечеряти, та спочатку спитала дозволу у панночки. Разом з бабусею дівчина йде до іншого будиночка вечеряти. Там сидів візник Назар, його дружина Катря, і Прокіп. Всі розпитували її про панночку, і дівчина сказала, що її хазяйка недобра. Це сильно засмутило Катрю.

Минуло пів року, життя на хуторі після прибуття панночки ставало дедалі важчим. Люди отримували різну непосильну роботу. Спочатку надіялися на пана, та потім побачили, що він цілком слухається дружини. Вона ж маніпулювала ним, вдавала з себе ображену, плакала, щоб той виконував її забаганки. Інші пани вважали її здібною господаркою. Устя з Прокопом покохали одне одного. Це стало їхньою єдиною радістю. Пані бачила це і перешкоджала їхнім стосункам. У Катерини захворіла дитина, але пані не давала їй дивитися за дочкою, змушувала працювати.

Одного дня хворе дитя вмерло. Попри горе, пані прогнала її на панщину. Жінка заявила, що їй тепер байдуже, але через деякий час збожеволіла: блукала, шукаючи свою дитину, і втопилася. Назар спохмурнів, хоча вдавав, ніби йому не так погано. Замість Катрі з міста взяли куховара-москаля, який вмів догодити хазяйці і закликав Прокопа все терпіти. Прокіп з ним не погодився і пообіцяв, що втече.

Зрештою стара пані вмерла. Коли у панночки народився син, прибуло багато гостей. Прокіп та Устина скористалися цією нагодою, щоб одружитися. Пан завів їх до будинку і попросив дружину благословити. У присутності гостей та не наважилася суперечити. Тим більше, що пропозицію підтримав кум-полковник. Устина з Прокопом того ж дня обвінчалися. Пані почала ще більше мордувати Устину, все не могла пробачити, що кріпаки зуміли зроби щось проти її волі.

Одного разу кріпаки збирали яблука у садку. Старенька бабуся побачила дітей і почала наділяти їх яблуками. Це побачила пані й звинуватила стару в крадіжці. Бабуся гордо відповіла, що завжди жила чесно. Тоді хазяйка почала її бити, та вдарила стару сокирою. Прокіп заступився за стару, за що пан віддав Прокопа в солдати та повіз до міста на муштру. Разом з ним поїхала й Устина, не взявши із собою нічого. Прокіп, однак, був щасливий, бо служба в армії означала, що він і його дружина звільняються з кріпацтва. В місті Устина найнялася на поденну роботу, жила з чоловіком у однієї вдови. Потім солдатів відправили у похід. Перед виходом молоді попрощалися на хуторі із бабусею, яка була їм наче матір. Назар втік з хутора, розповів Устині з Прокопом про скрутне життя там, подарував 4 карбованці і більше про нього не чули.

Устина дійшла з чоловіком, Прокопом, до Києва і залишилася там, а Прокіп разом з солдатами далі йшов у похід до Литви, пообіцявши повернутися. Стара бабуся була жива і терпіла, як і інші. Минуло 7 років, а про Прокопа не було звісток. Жилося Устині важко, вона сумувала за Прокопом, але все ж почувалася вільнішою, ніж у прислузі в панночки.

Літературний аналіз твору

Жанр, сюжет, композиція

«Інститутка» — перша в українській літературі соціальна повість. Оповідь ведеться від імені кріпачки Устини. Композиція повісті проста, події розгортаються послідовно. У першому розділі, який є експозицією, подається портрет Устини, крізь призму світосприймання якої розповідається про людей та події, робиться натяк на скорий приїзд панночки-інститутки. Зав'язкою є приїзд панночки і обрання Устини покоївкою. Розвиток дії настає через загострення стосунків панночки з кріпаками, її одруження та переїзд на хутір. Кульмінація повісті — сцена побиття панною старої кріпачки, її спроба побити Устину і втручання Прокопа. Розв'язка повісті — Прокопа віддають у рекрути, Устина позбувається знущань панночки й працює наймичкою в місті. Основним композиційним прийомом є антитеза, яку авторка використовує для підсилення непримиренності двох протилежних соціальних груп, неминучої боротьби між ними.

Ідейно-тематичний зміст

У повісті зображена доля села напередодні ліквідації кріпацтва. У конкретних явищах, що відбуваються переважно в одному поміщицькому маєтку, відтворено кріпосницьку дійсність у її найтиповіших виявах. В загостренні соціального конфлікту повісті відтворюється процес посилення реальних класових суперечностей між кріпаками, доведеними до нестерпних страждань, і поміщиками, до краю розбещеними своїм повновладдям над кріпаком. Зображення суспільного життя в його розвитку, розкриття характерів у їх еволюції, соціальній детермінованості — усе це були важливі художньо-естетичні явища процесу формування в українській прозі творчих принципів реалізму. Викриття кріпосницької дійсності набуло особливої сили, ширшою і розмаїтішою стала галерея народних образів, рельєфніше окреслені людські індивідуальності. І. Франко зазначив, що цей твір проникає «найглибше в суть кріпацького лихоліття» і належить до «найкращих перел нашої літератури»[1]. Твір художньо переконує, що паразитичне існування й повновладдя над кріпаком становлять загрозу морально-духовного виродження панівної верхівки, втрати нею людських рис. Провідним мотивом у творі є думка Устини: «Любо на волі дихнути!»

Повістю «Інститутка» Марко Вовчок переконливо доводила, що ліквідація кріпосної системи є головним завданням доби. Відображуючи життя межах конкретних картин невеликого масштабу, Марко Вовчок підводить, однак, до висновків широкого суспільного змісту — про антигуманну сутність, неприродність усього суспільного ладу. В українській прозі зароджувалася радикально-демократична концепція розуміння народного життя, соціальної дійсності.

Образна система повісті

У повісті використано багатий арсенал творення художніх образів: самоаналіз героїв, зовнішнє мовлення (діалог), внутрішні монологи, непрямі характеристики, наскрізну психологічну деталь. Персонажі чітко поділені на дві антагоністичні групи: пани (панночка, бабуся інститутки, полковий лікар, чоловік панночки) і кріпаки (Устина, Прокіп, бабуся-служниця, Назар, Катря). У повісті зображено два покоління панів і два покоління кріпаків. Поміщиця-внучка показується ще жорстокішою й аморальнішою кріпосницею, ніж стара пані. Те, що представники молодшого покоління кріпаків, на відміну від терплячої бабусі-кріпачки, протидіють панським знущанням, прагнуть позбутися влади поміщиків, виражає думку про наростання антикріпосницьких настроїв у суспільстві. Головна героїня — Устина — хоч і не підноситься до активного протесту проти панських знущань, але її ненависть до панів зростає, її симпатії на боці волелюбного Назара й рішучого Прокопа. Разом з чоловіком, відданим панами в солдати за вияв протесту проти катування кріпаків, Устина звільняється від влади поміщиків і працює наймичкою в місті.

Кріпосників Марко Вовчок змальовує в сатиричному плані. Викриття розгульного, паразитичного панства в збірному сатирично-памфлетному динамічному портреті його («Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Інша добродійка у двері не втовпиться!») та індивідуалізованих образах інститутки, пана, старої пані досягає великої художньої сили. В образі інститутки, виписаному різкими штрихами, узагальнені найхарактерніші риси експлуататора-самодура, хижака, породженого кріпосницькою системою. Поданий у розвитку, цей характер розкривається переважно в дії, вчинках, а також через бачення й оцінку різних персонажів. Так, крім інших способів характеристики, пані інститутці даються прямі оцінки оповідачкою Устиною («недобра», «немилосердна», «охижіла», тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить", «все злісливіша, все лютіша»), Назаром («дивиться так, що аж молоко кисне»), Катрею («вона вже й оком своїм нас пожерла»), Прокопом, панами-сусідами. Виступає інститутка і з самохарактеристикою (науку «я в одно ухо впускала, а в друге випускала», «Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу»).

Образом чоловіка інститутки Марко Вовчок спростовує думку про істотну залежність долі кріпаків від доброти та освіченості їхніх панів. Пан-лікар показаний і освіченим, і добрішим за жінку, але від того кріпакам не легше, бо, зрештою, він підкоряється жорстокій і владній дружині, своєму класовому оточенню й загалом кріпосницьким порядкам.

Видання-першодруки

Марко Вовчок почала писати повість «Інститутка» (початкова назва «Панночка») 1858 року в Немирові, а закінчила наступного, 1859 року, в Санкт-Петербурзі.

В журнальному форматі повість «Інститутка» вперше надруковано в українському оригіналі у 1862 році в українському діаспорному журналі «Основа»[2].

Окремою книгою «Інститутка» вперше вийшла у виданнях повних зібрань українських творів Марка Вовчка, дві версії якого вийшли у 1877 та 1878 роках. Перше повне зібрання українських творів Марка Вовчка вийшло трьома томами у Львові у 1877 році накладом редакції Газети Школьной, повість надрукована у другому томі[3][4]. Друге повне зібрання українських творів Марка Вовчка вийшло трьома томами у Львові у 1878 році стараннями Гната Онишкевича. Повість «Інститутка» увійшла до другого тому[5][6].

Переклади іншими мовами

Повість вперше надрукована у російськомовному перекладі у 1860 році, за два роки до появи україномовного оригіналу, в російському журналі «Вітчизняні нотатки» (рос. Отечественные записки)[7] (переклад підписаний Іваном Тургенєвим, хоча справжнім перекладачем був найімовірніше Пантелеймон Куліш[a]). Того ж 1860 року, цей же російськомовний переклад було передруковано в російському журналі «Світанок; журнал наук, мистецтв та літератури для дорослих дівок» (рос. Рассвет; журнал наук, искусств и литературы для взрослых девиц). Через рік, у 1861 році, цей же російськомовний переклад виходить окремим виданням у збірці Марко Вовчок. Нові повісті та оповідання (рос. Марко Вовчок. Новые повести и рассказы).

  • Марко Вовчок. Институтка. Перев. с малороссійскаго: Иван Тургенев // Отечественные записки. 1860, Т. CXXVIII [128], № 1-2. С. 1-44.(рос.)[7]
  • Marko Vovčok. Institutka. Prev. iz ruskoga:[b] Stojan Novaković // Vienac. 1872. NoNo 9,10,11(хор.)[12][13]
  • Marko Vovčok. Instytutka // Marko Vovčok. Slečinka z pensionátu a jiné prózy. Z ukr. orig. přel. a pozn. opatřil: Rudolf Hůlka; předmluva: Božena Johnová. Praha: SNKLHU. 1958. 176 s.: ?-? (Světová četba)(чеськ.)[14]
  • Marko Vovchok. Instytutka // Marko Vovchok. Ukrainian folk stories: a selection. Translated from the Ukrainian by N. Pedan-Popil; edited by H.B. Timothy. Saskatoon: Western Producer Prairie Books, 1983. 159 p.: 97-134. ISBN 9780888331038 (англ.)
  • Marko Vovchok. After Finishing School. Translated from the Ukrainian by Oles Kovalenko. Kyiv: Dnipro, 1983. 124 p. (англ.)
  • Marko Vovtchok. Une Dame Instruite. Traduit de l'ukrainien par Stanislas Dovhaniuk; illustre par Serguii Adamovytch. Kyiv: Dnipro. 1986. 118 p. (фр.)

Відгуки

Найпершим відгук на повість «Інститутка» надрукував у 1860 році Пантелеймон Куліш у передмові до альманаху «Хата». Альманах вийшов ще до першого друку україномовного оригіналу повісті (у 1862 році в журналі «Основа») та навіть ще до першого друку російськомовного перекладу повісті (у журналі «Вітчизняні нотатки» (рос. Отечественные записки), де переклад був підписаний Іваном Тургенєвим, але який, ймовірно зробив Куліш[a]), тож на момент виходу альманаху «Хата» у 1860 році Куліш вже прочитав «Інститутку».

Загалом Куліш прохолодно відгукнувся про Вовчкову «Інститутку», зазначаючи що[15]:

…тут, здається, ступив [Вовчок] дальш од первих оповіданій; а все ще крізь картину пробиваються в нього натурщики й натурщиці, з котрих він посписував собі етюди. Самостайнього творчества ми ще і в «Інститутці» не вбачаємо. Геній народний виносить на своїх крилах фантазію Вовчкову; сам автор не здолав і досі пробити нову дорогу народному генію, як-от Шевченко.

Див. також

Виноски

  1. ↑ а б Переклад з української на російську Вовчкових «Народних оповідань» та «Інститутки» Тургенєву точно не належав, оскільки Тургенєв не володів українською. Найімовірніше російськомовним перекладачем творів Марка Вовчка, підписаних Іваном Тургенєвим, був Пантелеймон Куліш, а Тургенєв лише відредагував Кулішевий переклад. Авторство Куліша підтверджується в листах Тургенєва за 1859 рік, де згадується що Тургенєв отримав оригінали творів Вовчка, разом з російськомовним підрядковим перекладом Панька Куліша та, частково, завідувача петербурзької друкарні Куліша Данила Каменецького. Зокрема, Тургенєв у листі з села Спаського до В. Карташевської від 31 березня 1859 року незадоволено писав «Я досі не отримав [російськомовний] переклад „Інститутки“ [від Панька Куліша] — хоч мені потрібен і оригінал, безперечно…» [8]. Кулішеве авторство російськомовних перекладів творів Марка Вовчка, підписаних Іваном Тургенєвим, опосередковано підтверджується й у листах Марії Вілінської; так, відповідаючи на лист голови видавничої комісії «Комітету грамотності» Г. А. Фальборка від 23 вересня 1894 року, Вілінська зазначала, що звертатися до власника прав на твори Івана Тургенєва по дозвіл на перевидання російськомовних перекладів її оповідань немає підстав, оскільки «Іван Тургєнєв, якому малоросійське нарєчіє було цілком невідомо, ніколи й не перекладав українських оповідань [Марка Вовчка] й надав своє ім'я за проханням видавця, здається, Кожанчікова, який бажав у такий спосіб забезпечити успіх свого видання»[9][10][11].
  2. ↑ Хоча Стоян Новакович перекладав хорватською інші україномовні твори Марка Вовчка саме з україномовного оригіналу, саме «Інститутку» він переклав з російського перекладу.

Примітки

  1. ↑ Зібрання творів, т. 26, с. 354
  2. ↑ Вовчок, Марко (березіль 1862). Інститутка (PDF). Основа (3): 34—77. Архів оригіналу (PDF) за 5 листопада 2020.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки з посиланнями на джерела, що мають зайву точність в параметрі year (посилання)
  3. ↑ Народні оповідання Марка Вовчка у 3 ч. Львів: Накладом ред. «Газеты Школьнои»; Друк. Т-ва им. Шевченка. 1877. 159 стор. (ч. 1), 167 стор. (ч. 2), 144 стор. (ч. 3) (2-е выданє)
  4. ↑ Бєляєва, Лілія (2019). Міжнародний зведений каталог-репертуар української книги, 1798—1923: Науково-бібліографічне видання: у 3 т. (PDF) (укр.). Т. 1. Київ: Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського. с. 206. ISBN 978-966-02-8908-6. Архів оригіналу (PDF) за 18 березня 2020.
  5. ↑ Повісти Марка Вовчка у 3 ч. (укр.). Т. 2. Львів: Видання Онишкевича. 1878.
  6. ↑ Бойко, Василь (1918). Марко Вовчок: історично-літературний начерк (з біографією письменниці і покажчиком літератури) (укр.). Київ: Друкарь. с. 10—81. Архів оригіналу за 9 липня 2018.
  7. ↑ а б Марко Вовчок. Институтка. С малороссійскаго перевел: Иван Тургенев // Отечественные записки. 1860, Т. CXXVIII [128], № 1-2. С. 1-44. (рос.)
  8. ↑ Иван Тургенев. Полное собрание сочинений и писем: в 28-ми т. Письма в 13-ти т.: Т. III, Письма 1856—1859. Москва-Ленинград: Академия наук СССР. 1961. С. 288 (рос.)
  9. ↑ Марко Вовчок. Твори. Т. IV: Листування. Київ, 1928. С. 481 (рос.)
  10. ↑ Олекса Засенко. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. Київ: Видавництво АН УРСР, 1964. 655 стор.: 44
  11. ↑ Олекса Дорошкевич. Реалізм і народність української літератури XIX ст. Київ: Наукова думка, 1986. 311 стор.: С. 76-83
  12. ↑ Українська література в країнах колишньої Югославії: Вовчок Марко / Vovčok Marko // Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті у 5 т: Т. 5, Українська література в країнах Центральної і Південно-Східної Європи, матеріали до бібліографії. Укладачі: П. М. Рудяков, Г. М. Сиваченко, І. П. Ющук та ін. Київ: Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України; Київ: Центральна наук. б-ка ім. В. І. Вернадського; Київ: Наукова думка. 1994. 616 стор.: 514—550, 518—520, С. 519. ISBN 5-12-003272-9
  13. ↑ Ukrajinska književnost u Hrvatskoj (Bilješke uz građu iz XIX stoljeća) // Croatica. Vol. 1 No. 1, 1970. str. 195—209 (хор.)
  14. ↑ Vovčok Marko // Česke knihy 1958. Praha: Národní knihovna v Praze; Stát ní Knihovna ČSR. 1958. S. 531 (чеськ.)
  15. ↑ Куліш, Панько (1860). Переднє слово до громади: Погляд на украінську словесність (PDF). Хата. СПб: VII—XXII. Архів оригіналу (PDF) за 7 листопада 2021. {{cite journal}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 1 березня 2018? (довідка)

Література

  • Бондар М. Особливості втілення художнього конфлікту в оповіданнях Марка Вовчка // Марко Вовчок. Статті і дослідження. — К., 1985.
  • Грицай М. Марко Вовчок. Творчий шлях. — К., 1983.
  • Гончар О. І. Марко Вовчок // Історія української літератури ХІХ століття. Книга друга.— К.: Либідь, 1996.— с. 209—235.
  • Засенко О. Є. Марко Вовчок // Українська літературна енциклопедія. Том 1.-К. 1988.- с. 342.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).