Великий Юанський улус

кит.: 大元 Дай Юан Улс Великий Юанський улус
Монгольська держава — наступниця Монгольської імперії
↓ 1271 – 1368 ↓
Територія Великого Юанського улусу близько 1294 року
Столиця	Даду (сучасний Пекін), Шанду 39°54′ пн. ш. 116°23′ сх. д. / 39.900° пн. ш. 116.383° сх. д.
Мови	монгольська китайська
Релігії	буддизм, даосизм, конфуціанство, шаманізм, іслам
Форма правління	Монархія
Імператор Китаю та великий хан монголів
• 1271—1294	Хубілай
• 1333—1368	Тоґон-Темур
Історія
• Прийняття державної назви «Велика Юань»	18 грудня
• Втрата Даду та влади над Китаєм	1368
Населення
Валюта	чао
Попередник Наступник Династія Сун Монгольська імперія Династія Мін Династія Північна Юань
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Великий Юанський улус

Великий Юанський улус — монгольська держава в Східній Азії, що під офіційною назвою Велика Юань (кит.: 大元, піньїнь: Dà Yuán) існувала в 1271—1368 роках. В українській історіографії поширена також назва Імперія Юань, а в китайській історичній традиції — «династія Юань» (кит.: 元朝, Yuán cháo). Назва «Великий Юанський улус», яку використовують у сучасних монголознавчих дослідженнях, підкреслює її місце серед монгольських держав, що постали внаслідок розпаду Монгольської імперії, та відмінність від поняття правлячої династії. У період найбільшого розширення держава охоплювала Китай, Монгольське плато та прилеглі землі.^[1][2][3]

Правителі улусу належали до гілки Чингізидів, заснованої Хубілаєм, онуком Чингісхана, та поєднували титули імператорів Китаю й великих ханів монголів. Однак сама назва «Юань» не була назвою їхнього роду, а позначала державу й відповідний період китайської історії.^[2]

18 грудня 1271 року Хубілай прийняв для своєї держави офіційну назву «Велика Юань». Влада його уряду на той час уже поширювалася на значну частину північного Китаю та Монголії. Після завоювання держави Південна Сун, завершеного 1279 року, Юань контролювала весь Китай. Водночас Улус Джучі (Золота Орда), Улус Хулагу (Ільханат) та Улус Чагатая фактично мали самостійне управління, попри претензії правителів Юань на загальномонгольську верховну владу.^[4][5]

У XIV столітті імперію послабили боротьба за престол, фінансові труднощі, природні лиха й повстання, зокрема повстання червоних пов'язок. У 1368 році війська Чжу Юаньчжана, засновника держави Мін, зайняли столицю Юань Даду. Монгольський імператорський двір відступив на північ і зберіг владу над частиною монгольських земель; цей наступний період його історії називають Північною Юань. Отже, 1368 рік означає втрату Юань влади над Китаєм, а не зникнення монгольської правлячої лінії.^[6]

Офіційну державну назву «Велика Юань» (大元) запровадив Хубілай 1271 року, використавши китайську імператорську традицію найменування держав. Натомість «Великий Юанський улус» — історіографічна назва, що наголошує на монгольській політичній спадщині цього утворення. Термін улус у монгольській традиції позначав підданих певного володаря, його володіння або державу. Історик Крістофер Етвуд уживає у назві дослідження термін Yuan Ulus («Юанський улус»), а Девід Робінсон зазначає використання назви Great Yuan ulus («Великий Юанський улус») у сучасній японській історіографії. Це наукові позначення держави, а не окрема правляча династія.^[4][2][7]

В українській історіографічній традиції поширена назва «Імперія Юань», зокрема її використовує Енциклопедія історії України.^[3] У китайській історіографії звичний термін «династія Юань» (元朝) позначає не лише правлячу лінію, а й державу та період її панування в Китаї. Проте в генеалогічному розумінні володарі Юань належали не до окремого роду «Юань», а до Чингізидів, точніше — до нащадків Толуя через Хубілая. Вживання назви «Великий Юанський улус» дає змогу розглядати цю державу також у ширшому контексті монгольської історії, не зводячи її лише до зміни імператорських династій у Китаї.^[2]

Великий Юанський улус не слід ототожнювати з усією Монгольською імперією в період її найбільшого розширення. Після боротьби за великоханський престол у 1260-х роках єдине управління монгольськими володіннями розпалося. Хубілай та його наступники зберігали титул великого хана й претензії на верховенство, проте Улус Джучі, Улус Чагатая та Улус Хулагу мали власні правлячі двори, війська та зовнішню політику. Отже, Великий Юанський улус був державою з центрами в Даду й Шанду, а не назвою всієї сукупності монгольських улусів.^[4]

Після смерті великого хана Мунке в 1259 році між двома його братами — Хубілаєм і Ариг-бугою — розгорнулася боротьба за верховну владу. Хубілай спирався на частину монгольської знаті та управлінців північного Китаю, тоді як Ариг-буга мав прихильників у монгольських степах і серед інших гілок Чингізидів. У 1260 році обидва претенденти були проголошені великими ханами на різних курултаях. Збройне протистояння, відоме як громадянська війна в Монгольській імперії, завершилося капітуляцією Ариг-буги в 1264 році.^[1]

Водночас Хубілай почав оформлювати свою владу за зразком китайської імператорської традиції: запровадив девіз правління «Чжунтун», залучив китайських радників і поступово створював адміністративні установи. Його перемога над братом не означала відновлення повного контролю над усіма колишніми частинами імперії Чингісхана.^[4]

Улус Джучі, Улус Чагатая та Улус Хулагу поступово стали самостійними політичними утвореннями. Їхні володарі могли визнавати церемоніальну першість Хубілая та його наступників, але зберігали власну владу, військо й зовнішню політику. Номінальне врегулювання відносин між монгольськими державами на початку XIV століття не відновило єдиного імперського управління.^[1]

Хубілай залучав до управління китайських і центральноазійських радників, знайомих із адміністративними традиціями завойованих держав. Це сприяло поступовому переходу від устрою монгольської кочової імперії до державного апарату, здатного управляти багатолюдними землеробськими територіями.^[4]

Після перемоги над Ариг-бугою Хубілай зміцнював свій осередок влади в Північному Китаї. У 1264 році він переніс головну резиденцію до району колишньої столиці держави Цзінь й наказав розбудувати там нове місто. Китайська назва столиці з 1272 року — Даду («Велика столиця»); у монгольській та центральноазійській традиціях уживали також назви Дайду й Ханбалик. Другою важливою резиденцією залишалося Шанду. У 1271 році Хубілай прийняв назву держави «Велика Юань», а Даду став її головною столицею. Так монгольська великоханська влада була оформлена також у термінах китайської імператорської державності; на цей час південнокитайська держава Сун ще зберігала незалежність.^[1][4]

На початку 1270-х Хубілай посилив наступ проти Південної Сун. У 1273 році після тривалої облоги монгольські війська здобули Сян'ян, що відкрило шлях до долини Янцзи. У 1276 році вони зайняли Ханчжоу, проте прихильники Сун продовжували опір на півдні. Вирішальною стала морська битва при Ямені 19 березня 1279 року, після якої династія Сун припинила існування. Монгольська Юань відтоді контролювала весь Китай.^[8]

Після утвердження влади в Китаї Хубілай намагався посилити вплив Юань у Східній та Південно-Східній Азії. Експедиції проти Японії 1274 і 1281 років закінчилися невдачею. Війська Юань здійснили також походи проти держав на території сучасного В'єтнаму, вторгнення на Яву (1293) та воєнні кампанії в Бірмі. Ці походи суттєво навантажували державні фінанси, але не привели до тривалого безпосереднього управління більшістю згаданих країн. Відносини з ними набували різних форм — від воєнного протистояння до визнання зверхності Юань і обміну посольствами.^[4]

На відміну від ранніх правителів Монгольської імперії, Хубілай спирався на розгалужену цивільну адміністрацію китайського зразка, пристосовану до потреб багатонаціональної монгольської держави. Водночас при дворі зберігалися монгольські військові, родові та церемоніальні інституції.^[4]

Хубілай зміцнював централізоване управління, використовуючи частину китайських імперських установ та створюючи провінційні адміністрації. За його правління розширювали транспортну мережу, зокрема Великий китайський канал, розвивали систему зернових запасів та впорядковували оподаткування. Водночас монгольській знаті та вихідцям із Центральної Азії надавали переваги під час призначення на державні посади, а доступ китайських учених-чиновників до вищих щаблів адміністрації був обмежений.^[9]

За Хубілая розвивалися торговельні контакти між Китаєм та іншими частинами Євразії. Відомості про його двір поширювалися в Європі, зокрема через опис подорожі Марко Поло, який перебував у Китаї наприкінці XIII століття. Ці повідомлення слід розглядати в контексті ширших торговельних і дипломатичних зв'язків монгольської доби.^[1]

За Юань паперові гроші чао (钞) стали основним засобом грошового обігу. Вони були відомі в Китаї ще за династії Сун, однак монгольська влада розвинула систему їх державного випуску та застосування на великій території. Наприкінці правління династії нестабільність грошової системи посилила фінансову кризу.^[10]

Хубілай також прагнув зберегти верховенство над іншими монгольськими державами й вплив у Центральній Азії. Проте розділення імперії на самостійні володіння Чингізидів фактично збереглося, хоча імператори Юань надалі користувалися титулом великого хана.^[1]

Після смерті Хубілая 1294 року влада перейшла до його онука Темура (Олджейту-хана, 1294—1307). Спочатку спадкоємцем вважали сина Хубілая Чжень-Цзіня, але він помер ще 1285 року. За Темура уряд зменшив масштаб зовнішніх завойовницьких кампаній і більше уваги приділяв підтриманню порядку, стабільності оподаткування та господарським потребам підвладних територій. Двір продовжував підтримувати конфуціанські ритуали, хоча зберігав власні монгольські традиції державного управління.^[4]

Наступний імператор Хайсан (1307—1311) намагався збільшити доходи скарбниці та провів грошові заходи, що не усунули фінансової нестабільності. За його наступника Аюрбарібади (1311—1320) посилився вплив прихильників китайської адміністративної традиції. У 1313 році уряд оголосив про відновлення державних іспитів для добору чиновників; перші іспити за відновленою системою відбулися 1315 року. Однак система іспитів не скасувала переваг, які в адміністрації мали монгольські та центральноазійські еліти.^[4][9]

Син Аюрбарібади Шідебала (1320—1323) продовжив частину реформ за підтримки канцлера Байджу. Водночас дедалі більшої ваги в політиці набували придворні угруповання, імператорська гвардія та військові командири. Впливові представники монгольської знаті змагалися за визначення порядку престолонаслідування і способів керування китайськими землями, що стало передумовою наступних криз.^[4]

Після загибелі Шідебали 1323 року боротьба за великоханський та імператорський престоли посилилася. Численні зміни володарів виснажували державні фінанси й послаблювали центральні установи. За оцінкою історика Крістофера Етвуда, суперечки про спадщину Хубілая та способи управління Китаєм стали важливим чинником нестабільності Юань.^[4]

У 1323 році імператор Шідебала загинув унаслідок заколоту, після чого престол посів Єсун-Темур. Він помер у 1328 році, і його смерть знову загострила боротьбу за владу. У Даду та Шанду були проголошені суперницькі імператори — Туг-Темур і Раджапіка. Під час війни двох столиць перемогло угруповання Туг-Темура, підтримане воєначальником Ель-Темуром. У 1329 році Туг-Темур тимчасово передав престол братові Хошілі, який невдовзі помер за суперечливих обставин; після цього Туг-Темур повернувся на престол.^[11]

За Туг-Темура (1328—1329, 1329—1332) було засновано Академію Куйчжан (Kuizhang ge), пов'язану з книжковою та історіографічною діяльністю імператорського двору. Сановник Ель-Темур зберіг істотний вплив на політичні призначення. Після смерті Туг-Темура імператором ненадовго став Ірінджібал (1332), а з 1333 року престол належав Тоґон-Темуру — останньому імператорові Юань у Китаї.^[4]

На початку правління Тоґон-Темура значну владу мав Баян, якого усунули 1340 року. Його наступник Тогто намагався реформувати державне управління й фінанси. Під час повстань Тогто очолював урядові військові заходи, однак у 1355 році втратив посаду й помер у засланні. Центральний уряд дедалі більше залежав від провінційних воєначальників.^[4]

У середині XIV століття повені на Хуанхе, неврожаї, епідемії, податковий тиск і примусові роботи загострили соціальну кризу. З 1351 року розгорнулося повстання червоних пов'язок, з якого виросла низка повстанських держав. Один із їхніх провідників, Чжу Юаньчжан, у 1356 році опанував Нанкін і поступово усунув суперників на півдні Китаю. У січні 1368 року він проголосив династію Мін, а 14 вересня того самого року його війська захопили Даду.^[6][12]

Тоґон-Темур і монгольський двір відступили до Шанду, а згодом далі на північ. У 1370 році Тоґон-Темур помер, і його спадкоємцем став син Аюшірідар. Монгольська державність на чолі з тією самою гілкою Чингізидів продовжилася за межами Китаю; в історіографії цей період називають Північною Юань. Проте її територія, система управління й політичні можливості суттєво відрізнялися від імперії з центром у Даду. Окремі прихильники Юань продовжували чинити опір Мін у південно-західних областях; зокрема, сили Басалавармі в Юньнані зазнали остаточної поразки на початку 1380-х років.^[1]

У політичній культурі монгольського двору важливе місце мали імператорська тамга, печатки, почесні таблиці-перепустки (пайцза) й ознаки влади, успадковані від Монгольської імперії. Водночас правителі Юань використовували китайські імператорські регалії, ритуали та девізи правління. Збережені зразки печаток, перепусток і монет засвідчують співіснування монгольської та китайської форм державної репрезентації.^[13][4]

Основні території Юань охоплювали Китай, Маньчжурію та Монгольське плато. Держава також управляла землями сучасної Юньнані, а владу в Тибеті здійснювала через особливу систему відносин із тибетськими релігійними і політичними діячами. Реальні кордони та ступінь контролю над прикордонними й кочовими територіями змінювалися; тому картографічні оцінки площі держави потребують пояснення обраного часу й критеріїв належності.^[1]

На прикордонних територіях співіснували пряме адміністративне управління, володіння монгольських князів і різні форми залежності місцевих правителів. Зокрема, Корьо зберігала власну династію та внутрішні інституції, але перебувала в тісній політичній залежності від монгольського двору. Натомість Дайв'єт, Тямпа й Паганське царство не були звичайними провінціями Юань. На мапах держави необхідно відрізняти території безпосереднього управління від сфер військового впливу, союзних і залежних країн.^[4][1]

Відносини з іншими монгольськими державами визначалися спільним походженням їхніх правителів від Чингісхана, але також суперництвом за території, торговельні шляхи й верховний титул. Улус Джучі, Улус Хулагу та Улус Чагатая не підпорядковувалися чиновникам Юань. Попри періодичне визнання престижу великого хана, вони самостійно провадили війни, укладали союзи й керували власними землями. На початку XIV століття відбулося політичне примирення між провідними гілками Чингізидів, яке полегшило дипломатичні та торговельні контакти, проте не відновило спільного імперського уряду.^[4][14]

У Східній Азії імператори Юань використовували дипломатичні посольства, військовий тиск, династичні шлюби та відносини данини. Найтісніше з Китаєм була пов'язана Корьо, тоді як спроби підкорення Японії, частини Південно-Східної Азії та острова Яви не дали стійкого результату. Учасники міждержавних відносин могли визнавати престиж двору Юань, не втрачаючи власної державності. Через торговельні й дипломатичні шляхи монгольського світу Китай підтримував також зв'язки із Західною та Центральною Азією, а опосередковано — з Європою.^[4][1]

Відтворити точну чисельність населення Юань складно через неоднорідні методи обліку, міграції та неповноту податкових реєстрів. Монгольські завоювання супроводжувалися значними людськими втратами й переміщеннями населення, однак пряме порівняння переписів різних держав і часів не дає надійної кількості загиблих.^[9]

Згідно з Юань ши, під час реєстрації 1290 року було обліковано 13 196 206 домогосподарств і 58 834 711 осіб. Ці дані не охоплювали всіх жителів імперії, зокрема частину населення віддалених гірських територій та домогосподарств зі спеціальним правовим статусом. Тому цифру не можна без застережень ототожнювати з повною чисельністю населення. У джерелах також наводиться 13 400 699 податкових домогосподарств на 1330 рік, але ця величина має іншу облікову основу і не є безпосередньо порівнянною з кількістю осіб 1290 року.^[9][10]

Історики пропонують різні оцінки населення Юань, що враховують невраховані домогосподарства та середню кількість людей у родині. Для демографії XIV століття важливими чинниками залишалися епідемії, стихійні лиха та масштабні війни останніх десятиліть існування держави з центром у Даду.^[9]

Політичний устрій Юань поєднував дві традиції верховної влади. Як імператор Китаю правитель очолював чиновницьку адміністрацію, спирався на імператорські укази та легітимував свою владу через китайські ритуали. Як великий хан він залишався головою монгольського правлячого дому й спирався на військову знать, родові союзи, курултаї та степові інституції. Престол передавався всередині гілки Чингізидів, проте порядок спадкування нерідко ставав предметом боротьби між претендентами та впливовими угрупованнями двору.^[4][2]

Претензії правителів Великого Юанського улусу на верховенство над іншими монгольськими улусами відображали спадщину єдиної Монгольської імперії, а не існування спільного уряду для всіх Чингізидів. Відносини з Улусом Джучі, Улусом Хулагу та Улусом Чагатая змінювалися від війни та суперництва до дипломатичного примирення. При цьому володарі згаданих держав зберігали власну адміністрацію та військові сили.^[4][15]

Державний апарат Юань використовував елементи китайського управління, успадковані від імперій Тан, Сун, Ляо і Цзінь, але функціонував у монгольському політичному середовищі. Основними центральними інституціями були Центральний секретаріат (чжуншушен) у цивільних справах, Таємна рада (шуміюань) у військових і Цензорат для нагляду за чиновниками. На практиці цивільні й військові повноваження могли перетинатися. Великий вплив на рішення імператора мали канцлери, воєначальники, гвардійські командири та представники монгольської знаті.^[4]

Цивільна бюрократія з Центральним секретаріатом як головною установою працювала через Шість міністерств, що займалися кадровими призначеннями, фінансами, ритуалами, військовими справами, судочинством та громадськими роботами. Однак поділ повноважень не був сталим: за окремих правителів додатковий Департамент державних справ (шаншушен) отримував значні, передусім фінансові, функції. Урядова структура змінювалася разом із придворними угрупованнями й потребами держави.^[16]

Паралельно з загальними урядовими органами діяли установи для управління імператорським домом, військовими формуваннями, поштовою службою, окремими релігійними громадами й територіями з особливим статусом. Монгольська знать і вихідці з Центральної та Західної Азії мали помітні переваги в доступі до важливих посад, але в адміністрації працювали й китайські чиновники. У 1313 році було оголошено про відновлення імператорських іспитів; перші іспити за новим порядком відбулися 1315 року, проте іспитова система не стала єдиним способом добору посадовців.^[16][9]

Правителями імперії були нащадки Хубілая з гілки Чингізидів. Саме їхнє правління в історії Китаю традиційно називають «династією Юань». У таблиці наведено володарів держави від офіційного прийняття назви «Велика Юань» 1271 року до втрати влади над Китаєм 1368 року. Монгольських великих ханів до Хубілая було посмертно включено до офіційних династичних родоводів, але вони правили до запровадження назви «Юань». Після 1368 року частина тієї самої правлячої лінії продовжила правити в Монголії, у державі, відомій як Північна Юань.^[1][11]

Внутрішній устрій імперії не був однаковим на всіх підвладних територіях. Безпосередньо Центральному секретаріату (чжуншушен) підпорядковувався Центральний регіон (腹裏) навколо столиці, тоді як більшою частиною китайських земель управляли провінційні відділення секретаріату (行中書省). Особливий статус мали території, пов'язані з Тибетом: їхніми справами відав орган, відомий як Бюро буддійських і тибетських справ (Сюаньчженюань). Степові володіння та залежні країни не завжди підпорядковувалися звичайній провінційній адміністрації. Інші монгольські улуси не були провінціями Юань.^[4][1]

За Юань склалася система провінційних відділень Центрального секретаріату, що вплинула на подальший адміністративний устрій Китаю. Найважливішою частиною імперії був Центральний регіон, який охоплював землі навколо столиці Ханбалика (Даду): частини сучасних Хебею, Шаньдуну, Шаньсі, Внутрішньої Монголії та Хенані. Ці землі перебували під безпосереднім управлінням столичного секретаріату. Спеціальні установи займалися справами тибетських володінь, монгольських військових родів і залежних політичних утворень.^[4]

Провінціями управляли відділення Центрального секретаріату (сінчжуншушен). Їхні межі й кількість змінювалися протягом існування держави. Поряд із провінціями існували підвладні центральним установам області, а також особливі військові й дипломатичні структури, призначені для справ із залежними державами. Наприклад, адміністрація Чжендун була пов'язана передусім із відносинами з Корьо та організацією походів проти Японії, а не з фактичним управлінням японською територією.^[1]

Нижче провінційного рівня функціонували префектурні, окружні та повітові органи, зокрема адміністративні одиниці лу, фу, чжоу і сянь. Їхнє підпорядкування не завжди утворювало єдину послідовну ієрархію: воно залежало від регіону, військового значення території та статусу місцевої адміністрації. Провінційні установи Юань справили вплив на територіальне управління наступних китайських держав, хоча ті змінили їхню організацію.^[16][17]

На рівні сільських поселень влада спиралася на реєстрацію домогосподарств, розподіл податкових і трудових повинностей та місцевих старост. Способи організації громад різнилися між північними й південними областями Китаю, тому їх не можна зводити до незмінної для всього улусу схеми.^[16][9]

У законодавчій і адміністративній практиці Юань населення традиційно поділяли на чотири великі статусні категорії: монголів, сему (переважно вихідців із Центральної та Західної Азії), ханьжень (населення Північного Китаю, зокрема ханьців, киданів та чжурчженів) і наньжень (населення колишньої Південної Сун). Така класифікація відображала історію завоювань та прагнення монгольського двору контролювати доступ до посад і привілеїв.^[9][18]

Ці категорії не були цілком однорідними етнічними чи економічними станами. Зауваження історика Фредеріка Моута свідчить, що чотириступеневий поділ не усунув стару китайську еліту й не гарантував усім монголам і сему високого матеріального становища. Проте він впливав на кар'єрні можливості, юридичні процедури та адміністративні призначення. Поряд із ним існувала складна система реєстрації домогосподарств за заняттями та обов'язками: землеробських, ремісничих, військових, поштових та інших.^[9]

Значну політичну роль відігравали родина Чингісхана й пов'язана з нею знать. Монгольські нойони мали військові та господарські привілеї, а жінки з правлячих і союзних родів, зокрема хатун, могли впливати на міжродові союзи, розподіл володінь і престолонаслідування. Шлюбні зв'язки з родами онггіратів та інших союзників були одним з інструментів підтримання династичної легітимності.^[1]

Рабство, залежні домогосподарства та різні форми примусової служби існували, але їхні форми і поширення залежали від регіону й часу. Для характеристики суспільства Юань недостатньо узагальнювати все населення як одну незмінну станову піраміду.^[9]

Правова система Юань поєднувала монгольські звичаєві норми й розпорядження великих ханів із китайськими адміністративними та судовими практиками. Згадки про «Велику Ясу» Чингісхана не означають існування збереженого єдиного писаного зводу, який регулював усі сфери життя імперії. Для повсякденного правозастосування особливе значення мали імператорські укази, постанови відомств і рішення за конкретними справами.^[19][20]

Хубілай намагався впорядкувати законодавство завойованих земель. Одним із результатів стала збірка Чжіюань сіньге («Нові правила епохи Чжіюань») 1291 року. Однак, попри кілька кодифікаційних ініціатив, у державі не з'явилося всеохопного кодексу, аналогічного деяким попереднім китайським імператорським зводам. Потреба враховувати різні групи підданих та мінливі розпорядження центральної влади зумовлювала важливість прецедентів і документальних збірок.^[20][19]

Одне з головних джерел з історії юанського права — Юань дяньчжан («Установлення Юань»), збірка імператорських указів, адміністративних розпоряджень і матеріалів судової практики. Її було укладено й, імовірно, видано 1322 року; дослідники розглядають це видання як неофіційну або приватну компіляцію, а не як проголошений імператором загальнодержавний кодекс. Натомість Да Юань тунчжі («Загальні закони Великої Юань») було укладено та оприлюднено 1323 року. Таким чином, ці два різні пам'ятники не слід ототожнювати ні за датою, ні за юридичним статусом.^[19][20]

У 1346 році з'явилася збірка Чжічжен тяоге («Упорядковані правила епохи Чжічжен»). Частину тексту згодом вважали втраченою, доки відповідні матеріали не було виявлено в Кореї. Сукупність збережених збірок дає змогу досліджувати зміни законодавства, сімейні та майнові відносини, державні повинності й адміністративну діяльність, але не створює підстав говорити про повну уніфікацію права всіх народів Юань.^[19][20]

Місцеві цивільні урядовці брали участь у розгляді спорів та кримінальних справ, а складні й важливі випадки могли переходити до вищих адміністративних або спеціалізованих інстанцій. Юридичне становище учасників справи залежало не лише від змісту спору, а й від їхньої службової належності та статусу в соціальній системі Юань; для окремих категорій підданих діяли особливі процедури. Твердження про одну універсальну, незмінну «етнічну» судову систему не відображає регіональних і хронологічних відмінностей.^[16][19]

Основою господарства Великого Юанського улусу залишалося землеробство, насамперед вирощування зернових на рівнинах Північного Китаю та рису в басейні Янцзи. Водночас економіка охоплювала степове скотарство, ремісництво, гірничі промисли, виробництво шовку й порцеляни, внутрішню та зовнішню торгівлю. Монгольські завоювання спричинили втрати населення й порушення господарських зв'язків в окремих регіонах, тоді як об'єднання північних і південних китайських земель під однією владою відкрило нові можливості міжрегіонального обміну.^[9][16]

Постачання зерна до Даду було одним з головних завдань уряду. Після підкорення Південної Сун значні обсяги продовольства перевозили з багатого на рис півдня на північ. Для цього використовували Великий китайський канал і прибережне морське судноплавство; транспортна система залежала від стану водних шляхів, гідротехнічних споруд і безпеки перевезень. Юаньська держава також підтримувала мережу зерносховищ, здійснювала громадські роботи та регулювала використання частини сільськогосподарських земель.^[16][4]

За монгольського правління пожвавилися зв'язки між Китаєм, Центральною Азією та землями Близького Сходу. Проте далекі сухопутні маршрути не були безперешкодними протягом усього періоду: політичні конфлікти між монгольськими улусами могли ускладнювати торгівлю. Важливими морськими торговельними центрами залишалися Цюаньчжоу та Гуанчжоу, через які проходили товари й купці з Південно-Східної та Західної Азії. Урядові відомства регулювали морську торгівлю і стягували з неї збори.^[21][4]

У Монголії та прилеглих степових землях скотарство зберігало значення як основа повсякденного господарства, кінного транспорту й забезпечення війська. Імператорський двір утримував пасовища та стада, а військові й поштові потреби потребували коней і фуражу. На землеробських територіях існували як приватні, так і казенні та пожалувані земельні володіння, пов'язані з різними видами повинностей.^[9][16]

Доходи держави формувалися з податків із землеробських домогосподарств, торговельних мит, державних монополій та інших зборів. Податкові зобов'язання могли виконуватися зерном, іншими продуктами, тканиною, працею або грошима — залежно від регіону та часу. Важливими джерелами надходжень були, зокрема, державний контроль над сіллю й оподаткування її продажу. Значна частина видатків спрямовувалася на утримання двору, війська, столиці й транспортної інфраструктури.^[16][10]

Особливу роль у перерозподілі ресурсів відігравала система спадково зареєстрованих домогосподарств, зобов'язаних виконувати спеціалізовані служби: військову, ремісничу, поштову й інші. Такий порядок забезпечував державу робочою силою, але нерівномірно розподіляв обов'язки між населенням. Війни, повстання та господарська криза XIV століття ускладнювали збір податків і постачання до столиці.^[9][16]

Юань відома широким використанням державних паперових грошей — чао (鈔). Така форма грошей існувала в Китаї до монгольського завоювання, але уряд Хубілая надав паперовим випускам особливо важливого місця в загальнодержавних розрахунках, збиранні податків та оплаті урядових витрат. Поряд із банкнотами в окремі періоди використовували срібло, мідні монети й інші засоби обміну; їхня відносна роль змінювалася.^[10]

Економісти Ханьхуей Ґуань, Нуну Палма та Мен У виділяють три основні етапи еволюції юанської грошової системи. У 1260—1275 роках паперові гроші мали забезпечення й могли обмінюватися на срібло; у 1276—1309 роках можливість такого обміну істотно звузилася, а з 1310 року їхній обіг набував переважно характеру нерозмінних державних грошей. Уряд змінював грошові випуски та їхні номінали, намагаючись підтримати довіру до паперової валюти й задовольнити потреби скарбниці.^[10]

На фінансову систему впливали великі державні видатки, зокрема витрати на воєнні кампанії та придворний апарат. Особливо гострою криза стала під час повстань середини XIV століття: для покриття видатків уряд збільшував емісію, що сприяло швидкому знеціненню банкнот. Дослідження грошового обігу засвідчує, що пояснювати юанську інфляцію лише неврожаями, нібито низькою якістю паперу чи однією невдалою реформою некоректно. У другій половині 1350-х років державний випуск утратив колишню роль у значній частині господарства.^[10]

Збройні сили Юань виникли на основі військової системи Монгольської імперії, але після завоювання Китаю охоплювали значно ширше коло військових формувань. Поряд із монгольськими кінними підрозділами служили війська, набрані з населення Північного та Південного Китаю, а також вихідці з інших частин Євразії. Частину військової служби організовували через спадково зареєстровані військові домогосподарства. Тому юанське військо не можна розглядати як суто кочову монгольську кінноту.^[22][4]

Управління військами було пов'язане з імператорським двором і Таємною радою (шуміюань), а в провінціях — із відповідними військовими установами. Частина командних посад передавалася всередині військових родин, тоді як інші залежали від призначень центральної влади. Імператор мусив зважати на вплив великих воєначальників та придворних військових угруповань; у часи престолонаслідних криз їхня підтримка нерідко визначала підсумок боротьби за владу.^[22][16]

Охорону правителя та членів його родини забезпечували гвардійські частини, пов'язані зі старою монгольською інституцією кешигу (хешиг). У Юань поряд із традиційною особистою охороною формувалися численні гвардійські й столичні підрозділи, що охороняли резиденції, супроводжували двір і виконували інші завдання. Служба в таких частинах давала військовій знаті доступ до імператора та могла перетворюватися на джерело політичного впливу.^[22][4]

Основою озброєння монгольської кінноти залишалися композитний лук, стріли, спис і холодна зброя. Війська китайського походження використовували також арбалети, піхотну зброю й облогові машини. Під час воєн проти Південної Сун монголи активно запозичували й удосконалювали облогові методи, зокрема застосовували противагові требушети, пов'язані з діяльністю інженерів із західних частин монгольського світу.^[23][22]

За Юань продовжився розвиток порохової зброї, раніше відомої в Китаї. Поряд із запалювальними снарядами й вибуховими пристроями з'являлися ранні зразки зброї з металевим стволом. Збережені археологічні знахідки кінця XIII — XIV століття допомагають простежити перехід від вогневих списів до ручної вогнепальної зброї. Водночас ці технології співіснували з традиційними луками, арбалетами та облоговими механізмами і не витіснили їх упродовж юанського періоду.^[23][24]

Захисне спорядження було різноманітним: поряд зі шкіряними та текстильними елементами використовували ламелярні панцирі, металеві шоломи та інші засоби захисту. Його склад залежав від виду війська, матеріальних можливостей воїна й характеру військової служби; універсального однакового комплекту для всіх юанських солдатів не існувало.^[22][23]

Після завоювання Південної Сун уряд Юань отримав доступ до китайських корабельних майстерень, досвідчених моряків і традицій річкового та морського судноплавства. Морські сили були потрібні як для воєнних походів, так і для перевезення людей, спорядження та продовольства. Великі флотилії залучалися до вторгнень у Японію 1274 і 1281 років, а згодом — до воєнних експедицій у Південно-Східній Азії.^[25]

Під час морських кампаній застосовували луки, арбалети, метальну зброю й вибухові снаряди. Про використання порохових бомб свідчать японські ілюстровані джерела та археологічні знахідки. Водночас зображення і пізніші описи не дають підстав без додаткових доказів переносити на кораблі XIII століття озброєння, характерне для значно пізніших епох. Невдача японських експедицій пояснюється сукупністю військових, організаційних і природних чинників, а не одним лише «божественним вітром».^[25][23]

У державі Юань співіснували тибетський буддизм, інші течії буддизму, даосизм, китайські місцеві культи, конфуціанські ритуальні практики, іслам та різні християнські громади. Однак ця багатоконфесійність не означала однакових політичних можливостей усіх віросповідань. Відносини влади з релігійними спільнотами залежали від політичної доцільності, ступеня близькості до двору й конкретного правителя.^[13][26]

Хубілай особливо підтримував тибетську буддійську школу Сак'я. Чільне місце при дворі посів її представник Пагба-лама (Пхагпа), який отримав титул імператорського наставника. Пов'язаний із двором центральний орган Сюаньчженюань відав справами тибетських земель та частини буддійських інституцій. Підтримка тибетського буддизму сприяла обміну релігійними й мистецькими традиціями між Тибетом, Непалом, Монголією та Китаєм.^[27][13]

Мусульманські купці, ремісники й урядовці були помітною частиною населення багатьох міст, особливо торговельних осередків. Матеріальні пам'ятки також засвідчують присутність східних християн та інших релігійних громад. Водночас правителі могли обмежувати окремі релігійні звичаї; тому державну політику доби Юань некоректно характеризувати як безумовну свободу віросповідання.^[13][21]

Наукові й технічні знання в Юань розвивалися на основі китайської традиції, доповненої зв'язками з іншими частинами Євразії. Особливого значення для імператорського уряду мали астрономія, календарні обчислення, картографія, медицина й водогосподарські роботи, необхідні для управління сільськогосподарською країною. Можливості обміну знаннями розширювалися завдяки переміщенню фахівців і текстів у межах монгольського світу.^[4][16]

Важливим досягненням стала календарна реформа під керівництвом астронома й інженера Го Шоуцзіна. Після початку робіт у 1270-х роках було організовано широку програму астрономічних спостережень і вдосконалено вимірювальні прилади. Результатом став календар Шоуши лі, запроваджений 1281 року. Спостереження здійснювали в мережі пунктів, зокрема в Денфені, де збереглася пов'язана з ними астрономічна споруда.^[28]

У математиці особливе місце належить Чжу Шицзе, авторові трактату Сиюань юйцзянь («Нефритове дзеркало чотирьох невідомих», 1303). Праця розвивала алгебраїчні методи розв'язування систем рівнянь із кількома невідомими та прийоми обчислення коефіцієнтів. Частину методів Чжу спирав на здобутки попередників, тому приписувати йому винахід усієї китайської алгебраїчної традиції було б помилкою.^[29]

Медичні тексти юанського періоду відображають поєднання китайських і центральноазійських знань. Зокрема, Ху Сихуей, лікар при імператорському дворі, уклав Їньшань чжен'яо («Основні принципи їжі й пиття», 1330) — працю про харчування, лікувальні властивості продуктів і придворну дієтетику. Її цінність для істориків полягає також у свідченнях про культурні контакти та харчові звичаї монгольського двору.^[30]

Культурне життя Юань формувалося в умовах взаємодії китайських, монгольських, тибетських, центральноазійських і близькосхідних традицій. Монгольський двір підтримував мистецтва, пов'язані з його владою та релігійним покровительством, тоді як у китайських містах продовжували розвиватися література, театр, живопис і ремесла. Неоднакове соціальне становище різних спільнот впливало на доступ до посад, освіти й придворного патронату.^[13][9]

Монгольська мова була важливою мовою правлячого двору та військово-політичного спілкування. Китайська мова залишалася незамінною в місцевій адміністрації, судочинстві та книжній культурі більшості китайських земель. У столиці, на торговельних маршрутах і в релігійних установах уживали також тибетську, уйгурську, перську та інші мови. Утім співіснування мов не означало їхнього однакового офіційного статусу чи використання в усіх установах.^[4][16]

За дорученням Хубілая тибетський наставник Пагба-лама створив квадратне письмо Пагба (ʼPhags-pa), проголошене імперським письмом у 1269 році. Його призначенням було передавання звуків різних мов держави, насамперед монгольської та китайської. Знаки письма з'являлися на імператорських указах, печатках, пайцзах і банкнотах; проте воно не витіснило традиційних китайських і монгольських систем письма.^[31][32]

У китайському мистецтві доби Юань зберігалася традиція каліграфії, тісно пов'язана з літературною освітою та живописом. Одним із найвпливовіших майстрів був Чжао Менфу, який звертався до стилів давніших епох і сприяв оновленню художньої мови освічених митців. Працювали також інші майстри, пов'язані з державними установами й середовищем учених-літераторів.^[13][6]

Китайська література періоду Юань особливо відома розвитком драматургії та поезії, пов'язаної з музичними формами. Поряд із традиційними жанрами поширилися пісенно-поетичні твори саньцюй, побудовані за певними мелодійними схемами, а драматичний жанр цзацзюй набув широкого визнання. Відомими авторами були Гуан Ханьцін, Ван Шіфу та Бо Пу. Розширення театральної культури було одним із помітних явищ міського життя XIII—XIV століть.^[33][13]

Літературне життя не обмежувалося театром: укладали історичні твори, географічні описи, релігійні тексти та поезію класичною китайською мовою. Зберігалася діяльність учених, які не завжди прагнули державної служби за монгольського панування; частина з них присвячувала себе поезії, книжковим колекціям і живопису.^[6][9]

За Юань значного розвитку досяг живопис учених-літераторів, які надавали особливої ваги роботі тушшю, індивідуальному почерку та поєднанню зображення з каліграфією й поезією. Серед визначних художників були Чжао Менфу, Хуан Гунван, У Чжень, Ні Цзань та Ван Мен. Зміна соціального становища освічених китайських еліт впливала на тематику й форму творчості, але мистецькі стилі цього часу не можна пояснити одним лише протиставленням «монгольського» й «китайського».^[6][13]

У декоративно-ужитковому мистецтві важливе місце посіли кераміка, тканини, металеві вироби й різьблення. У Цзіндечжені розвинулося виробництво порцеляни з синім підполивним розписом на основі кобальтового пігменту. Імпортні матеріали та смаки торговельних ринків сприяли поширенню мотивів, пов'язаних із Західною і Центральною Азією; деякі зразки порцеляни призначалися для експорту.^[5][13]

Будівельна діяльність Юань поєднувала китайські містобудівні традиції з потребами монгольського двору й тибетсько-буддійським релігійним покровительством. Найважливішим столичним проєктом стало місто Даду (Ханбалик), розплановане як імператорська столиця. Інша резиденція, Шанду, відображала значення сезонних переміщень монгольського двору.^[13][4]

Однією з найвідоміших пам'яток є Біла ступа монастиря Мяоїн у сучасному Пекіні, створена за проєктом непальського майстра Ажаніко (Аніґе) й завершена 1279 року. Її форма відображає тибетсько-непальські буддійські архітектурні впливи й відрізняється від традиційної китайської багатоярусної пагоди.^[34]

За Юань активно використовували ксилографію — друк із вирізьблених дерев'яних дощок. Друкували буддійські, конфуціанські, історичні, медичні та інші тексти, а також урядові документи. У цей час були відомі й експерименти з рухомими літерами, однак саме ксилографія залишалася основною технологією книжкового друку.^[35]

Державний випуск паперових грошей також спирався на друкарську технологію. Друковані банкноти містили позначення номіналу, влади-емітента та інші службові написи. Використання паперу й відтисків демонструє зв'язок між технологією масового відтворення тексту та фінансовим управлінням держави.^[10][13]

Музика становила невіддільну частину придворних церемоній, релігійних обрядів, свят і театру. Китайські пісенні форми співіснували з інструментальними та виконавськими традиціями, поширеними серед монголів і вихідців із Центральної Азії. Важливе місце у міській культурі посіли мелодійні схеми цюй, за якими виконували поетичні тексти та театральні арії.^[13][33]

У XIII—XIV століттях юанська драма (цзацзюй) стала визначним явищем китайської сценічної культури. Вистави поєднували діалоги, спів, музику й акторську гру. Твори Гуан Ханьціна, Ван Шіфу та інших драматургів увійшли до класичної китайської літературної спадщини. Відомі сюжети охоплювали соціальні конфлікти, історичні події, родинні стосунки та правосуддя; їхнє виконання відрізнялося залежно від трупи й часу.^[33][13]

Повсякденне життя населення Юань істотно різнилося між землеробськими селами, торговельними містами та степовими кочовими громадами. Монгольська знать зберігала низку кочових традицій, зокрема сезонні переміщення двору, полювання та використання переносних жител; натомість більшість підданих китайських земель жили в осілих поселеннях і займалися землеробством, ремісництвом чи торгівлею. Узагальнення, нібито всі монголи були воїнами й не брали участі в господарстві, не відповідає різноманітності суспільства держави.^[9][13]

При дворі поширювалися одяг зі шовку, хутра та коштовних тканин, а вбрання монгольської знаті включало довгі халати, зручні для верхової їзди. Прикраси й церемоніальний одяг свідчили про статус власника та поєднання ремісничих традицій різних частин монгольського світу. Форми одягу залежали від статі, соціального становища, сезону й нагоди.^[13][36]

Характерною ознакою урочистого жіночого вбрання представниць монгольської верхівки був високий головний убір бокка (боґта, гугу). Його виготовляли на жорсткій основі та оздоблювали коштовними тканинами, підвісками й пір'ям. Цей убір відомий за зображеннями придворних жінок та збереженими археологічними матеріалами; його не слід вважати повсякденним головним убором усіх мешканок Юань.^[36][13]

Харчування залежало від клімату, регіону й господарства. Для кочового населення монгольських степів важливими були м'ясо, молочні продукти та напої з кобилячого молока; для більшості землеробського населення китайських земель — зернові, овочі та місцеві продукти. Придворна кухня поєднувала ці традиції, а широкі торговельні зв'язки сприяли поширенню окремих інгредієнтів і способів приготування.^[30][35]

Праця придворного лікаря Ху Сихуея Їньшань чжен'яо (1330) описує страви, інгредієнти та рекомендації щодо харчування. Вона містить відомості про поєднання китайських і центральноазійських харчових звичаїв, однак як нормативна придворна книга не може вважатися повним відображенням раціону всіх підданих Юань.^[30]

• Рубель, В. А. (2002). Історія середньовічного Сходу (Підручник) (укр.). К.: Либідь. ISBN 966-06-0234-0.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним використанням параметра location (посилання)
• Atwood, Christopher P. Encyclopedia of Mongolia and the Mongol Empire. New York: Facts On File, 2004. С. 603—612 (стаття «Yuan dynasty»).
• Atwood, Christopher P. The Empire of the Great Khan: The Yuan Ulus, 1260—1368 // The Cambridge History of the Mongol Empire. Vol. 1, pt. 1 / ed. by Michal Biran and Hodong Kim. Cambridge University Press, 2023. С. 107—180. DOI: 10.1017/9781316337424.003.
• Biran, Michal; Kim, Hodong. Introduction // The Cambridge History of the Mongol Empire. Vol. 1 / ed. by Michal Biran and Hodong Kim. Cambridge University Press, 2023.
• Ch'en, Paul Heng-chao. Chinese Legal Tradition under the Mongols: The Code of 1291 as Reconstructed. Princeton University Press, 1979.
• Birge, Bettine. Marriage and the Law in the Age of Khubilai Khan: Cases from the Yuan dianzhang. Harvard University Asia Center, 2017.
• Endicott-West, Elizabeth. Mongolian Rule in China: Local Administration in the Yuan Dynasty. Harvard University Press, 1989.
• Endicott-West, Elizabeth. The Yüan Government and Society // The Cambridge History of China. Vol. 6. Cambridge University Press, 1994.
• Farquhar, David M. The Government of China under Mongolian Rule: A Reference Guide. Stuttgart: Franz Steiner Verlag, 1990.
• Hsiao, Ch'i-ch'ing. The Military Establishment of the Yuan Dynasty. Harvard University Press, 1978.
• Chaffee, John W. Cultural Transmission by Sea: Maritime Trade Routes in Yuan China // Eurasian Influences on Yuan China. ISEAS Publishing, 2013. С. 41—59.
• Guan, Hanhui; Palma, Nuno; Wu, Meng. The rise and fall of paper money in Yuan China, 1260—1368 // The Economic History Review. 2024. Vol. 77, no. 4. P. 1222—1250.
• Mote, Frederick W. Chinese Society under Mongol Rule, 1215—1368 // The Cambridge History of China. Vol. 6: Alien Regimes and Border States, 907—1368. Cambridge University Press, 1994. P. 616—664.
• Robinson, David M. Yuan Dynasty // Oxford Bibliographies in Chinese Studies. Oxford University Press, 2013. DOI: 10.1093/obo/9780199920082-0025.

• Монгольська династія Юань
• Династія Юань