YaChudo

Ідумея

Переглядів: 0. Оновлено 27.10.2026.

Ідумея
30°19′43″ пн. ш. 35°26′31″ сх. д. / 30.328611111111° пн. ш. 35.441944444444° сх. д.
Дата створення / заснуванняXIII століття до н. е. Редагувати інформацію у Вікіданих
СтолицяБусайра Редагувати інформацію у Вікіданих
Форма правліннямонархія Редагувати інформацію у Вікіданих
На замінуХанаан Редагувати інформацію у Вікіданих
Мова комунікаціїЕдомська моваd Редагувати інформацію у Вікіданих
Час/дата припинення існування533 до н. е. Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа розташування
Мапа
CMNS: Ідумея у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Ідуме́я (грец. Ἰδουμαία, івр. אֱדוֹם, Едом) — назва об'єднання племен, що заселяли історичну область на півдні Палестини. На півночі Ідумея межує з Юдеєю, з півдня виходить до Мертвого моря і країни Моав, на сході з пустелею південного Зайордання, на півдні із затокою (Акаба), на заході з Синайським півостровом. країни.

Згідно з Біблією засновником Ідумеї вважається син біблійного патріарха Ісаака Ісав (Едом), брат Якова. Він не переселився слідом за ним до Єгипту. Першим історично відомим царем є Бела. Столицею Ідумеї було місто Петра, розташоване у високих неприступних горах. Вже з перших днів свого існування Ідумея показала себе дуже войовничою і агресивною державою.

Назва

Стародавньою назвою є «Едом», греки стали називати регоін Ілумеєю. У ассирійських джерелах відома як «Удуму»[1], в давньоєгипетських — «Адума» (

iA2d
W		 G20qmAxAst

)[2]

Семітський корінь слова «едом» — «дм», що означає «людина» (звідки «Адам») та «червоний»[3]. Його семантичні розширення включають «землю» (адам-ат) та «пустелі»[4]. У Танаху про Ісава, старшого сина ізраїльського патріарха Ісаака, написано, що він народився «червоним увесь»ref>Genesis 25:25</ref>.] У молодому віці він продав своє право первородства братові Якову за порцію «червоної юшки»[5]. Танах описує ідумеїв (едомлян) як нащадків Ісава[6].

Історія

Ідумея ймовірно були споріднені з кочовими племенами шасу та шуту, згаданими в єгипетських джерелах. Кочові племена ідумеїв населяли Зайордання у пізньому бронзовому віці та на початку першого залізного віку, десь з 1500 року до н.е. Назва Едом може навіть датуватися XV ст. до нашої ери, якщо топонім «ідма», що з'являється у списку Тутмоса III, дійсно означає «Едом»[7]. Також лист єгипетського писаря (папірус Анастасія VI) бл. 1200/1216 року до н.е. з прикордонної фортеці у Ваді Тумілат за часів фараона Мернептаха повідомляє про переміщення кочових «племен шасу з Адуми» до водопоїв в Амон Ікв у Ваді-Тумілат.[8]. Фараон Мернептах дозволяє їм проходити через форт, щоб залишитися в Єгипті зі своїми стадами[9]. Найдавніші поселення залізної доби, можливо, табори мідних гірників, датуються XI століттям до н.е.[10] Заселення посилювалося до кінця VIII століття до н.е., а основні розкопані досі пам'ятки датуються VIII-VI століттями до н.е. За розселенням біля місцеості або гори Сеїр їх також стали звати «народом Сеїр».

Відносини з Єгиптом стають менш мирні за панування Рамзеса III (в папірусі Гарріса), де він стверджує, що знищив «людей Сеїру серед племен Шасу»[11]. Інші, датовані початком XII ст. до н.е., згадують про їхнє існування. Саме тоді панували Беор та Бела, що були вождями ідумеїв, яких в подальшому стали вважати за царів. Гора Сеїр згадується в кількох єгипетських документах, безпосередньо пов'язаних з шасу. Амарський список говорить про «Сеїр у землі Шасу».

Існують суперечки щодо початку осілого заселення Едому. Віднесення кераміки до першого чи другого залізного віку є складним, і ці дискусії ілюструють труднощі встановлення стратиграфії для пам'яток Ідумеї. Якби едомляни були присутні з першого залізного віку, процес осілості був би паралельним процесу ранніх ізраїльтян[12]. Осідла зайнятість могла бути наслідком краху Ханаану. Населення, яке сформувало Едом, ймовірно, було переважно осілими кочівниками корінного походження. Як і сусідні народи — аммонітяни, моавітяни та ізраїльтяни — вони були нащадками населення, яке вже було присутнє в регіоні. Немає жодних доказів міграції чи заселення нових груп з матеріальною культурою, відмінною від культури пізньої бронзової доби, хоча зростання населення через міграцію залишається можливим[13]. При виході з Єгипту жителі Ідумеї не дозволили євреям на чолі з Мойсеєм пройти через їхні землі (Чис. 20:21).

Перехід від скотарства до осілого способу життя сприяв економічній та політичній організації Едому[14]. Це дозволило збирати податки, систему перерозподілу та створило систему влади. Ймовірно саме на це час приходить панування Йовава. Едомляни селилися в районах, найбільш придатних для сільського господарства, таких як Умм-ель-Біяра, Тавілан і Бушейра. Села були засновані на ізольованих вершинах пагорбів. Мало які місця були заселені, хоча існування населених місць засвідчено єгипетськими джерелами. У ранній залізній добі поселення були невеликими та розсіяними, без міського центру.

Існування Ідумейського царства було підтверджено археологами на чолі з Езрою Бен-Йосефом та Томом Леві за допомогою методології, що називається моделлю пунктуативної рівноваги, у 2019 році[15]. Хірбат-ен-Нахас — це масштабне місце видобутку міді, розкопане археологом Томасом Леві на території сучасної південної Йорданії. Масштаби видобутку корисних копалин на цьому місці вважаються свідченням існування сильного, централізованого царства X століття до н.е.[16] Але вже у XI столітті до н. е. ізраїльський цар Саул переміг ідумейського царя Самлу, а бл. 1000 року до н.е. цар Давид поставив Ідумею в залежність від себе, перемігши царя Адада II[17]. На початку свого панування цар Соломон придушив повстання ідумеїв на чолі із Ададом III. Коли Ізраїль розділився на два царства, Едом став залежним від Юдейського царства. За часів Йосафата Танах згадує царя Едому[18], який, ймовірно, був ізраїльським намісником, призначеним царем Юдеї. Останній повстав проти Юдеї разом Аммоном і Моавом, але вони зазнали поразки. Втім повстання ідумеїв відбувалися проти царів Йорама і Амасії.

У IX—VII ст. до н. е. Ідумея була данником Ассирії. Експансія едомітів на захід, Зайордання, розпочалася з правління Ассирії. Цар Космалка скористався ассирійською присутністю в регіоні протягом першої половини VII століття до н.е. та ослабленням Юдейського царства, щоб встановити тривалу присутність в Араві та Негеві, на південь від долини Беер-Шеви[19]. Загроза, яку Едом становив для Негеву, виражена в 40-му остраконі Арада, датованому часом до походу Сеннаххеріба 701 року до н. е., де йдеться про «зло, яке вчинив Едом»[20]. Після походу Сеннаххеріба едомляни на чолі із царем Косгабаром скористалися руйнуванням ассирійцями юдейських фортів у Негеві, щоб почати закріплюватися в регіоні. На той час, коли цар Манасія почав відбудовувати південний кордон Юдеї, едомляни вже добре там закріпилися. Таким чином, Юдея втратила контроль над Аравою та фортецями Хірбет-Хелейфе та Ейн-Хахева. Хірбет-Хелейфе, на березі Червоного моря, біблійний Еціон-Ґебер, був зайнятий едомлянами з кінця VIII століття до н. е. У цьому порту на узбережжі Червоного моря було засновано адміністративний центр та форт. На півночі, в Ейн-Гахеві, біблійній «Тамар», едомітяни збудували невеликий форт на місці, яке колись було найбільшим юдейським фортом у регіоні<refStern 2001, p. 276></ref>. Це місце, розташоване поблизу джерела води, було пунктом перетину на арабських торгових шляхах. Воно також було обладнане святилищем, багатим на культові речі. Протягом VII століття до н.е. південна оборонна лінія долини Беер-Шеви потрапила під контроль Едому (Хорват-Уза, Тель-Мальхата та її святилище в Кітміті, Ароері, Тель-Ірі та Тель-Масосі), що відсунуло юдейський кордон далі на північ[21]. У своїй експансії едомляни спиралися на ассирійські форти західного Негеву (Тель-Масос, Тель-Харор, Тель-Сера та Тель-Гамма). Остання однозначна згадка про Ідумею як самостійне царство — це ассирійський напис 667 року до н.е. Близько 660 року до н. е. війська з Ідумеї брали участь в ассирійській кампанії проти арабів.

604 року до н.е. стає данником Нововавилонського царства. У 599 році Юдейське царство вирішило об'єднатися з Єгиптом проти Вавилона. Вавилон, не маючи змоги негайно втрутитися, заохочував едомітів вступити в конфлікт з Юдеєю. Тиск на Негев незадовго до 597 року призвів, згідно з Арадським остраконом 24, до переміщень юдейських військ[22]. У 582 році вавилонський цар Навуходоносор II очолив кампанію проти Аммону, Ідумеї та Моаву. Вавилонське панування призвело до масштабного руйнування населених пунктів у регіоні. Разом із вавилонянами ідумеї брали участь в облозі та руйнуванні Єрусалима (586 р. до н. е.)[23], і до кінця VI століття до н. е. оволоділи частиною Південного Ізраїлю. Ідумея перестала існувати як держава, коли її завоював вавилонський цар Набонід у 553 році до н.е.[24]. Владу було передано наміснику, який служив вавилонській адміністрації. Кордон, що захищав Трансйорданію від племен пустелі, було занедбано. Кочові племена проникли в ідумеїські поселення, що призвело до їх занепаду[25]. Після завоювання Юдеї вавилонянами оселилися в регіоні Хеврон[26].

Після захоплення Нововалилонського царства перським царем Киром II 539 року до н.е. Ідумея опинилася під владою Єгипту. Ідумеї напевне потрапили під владу Імперії Ахеменідів під час походу царя Камбіса II у 525 році до н.е. проти Єгипту.

Наприкінці V століття до н.е. великий арабський племінний союз кедаритів на чолі із Гушаму захопила землі Ідумеї. Порівняно з сусідніми моавітянами та аммонітянами, назва «Едом» в цей час повністю зникла з території на схід від Арави[27]. Кедарити створити тут свою державу, яка 385 року до н.е. зазнала поразки від Імперії Ахеменідів, яка зуміла затвердитися тут лише у 365 році до н.е.[28]

У IV ст. до н.е. стала частиною імперії Александра Македонського, а потім Держави Птолемеїв. Перша згадка про Ідумею в позабіблійних джерелах походить від Діодора Сицилійського, який описує її по черзі як єпархію та сатрапію, описуючи походи військ Антигона Одноокого проти набатеїв у 312/311 році до н. е.[29]

Згідно з остраконами з пам'яток в Ідумеї різноманітне населення арабів, ідумеїв, юдеїв та фінікійців населяло цю територію в пізній перський період. Ідумейський ономастикон, каталогізований на остраконах, знайдених у південній Палестині та датований IV століттям до н.е., виявляє переважання арабських імен, що закінчуються на «вав» та характеризуються як «протонабатейські»[30].

З утворенням Набатейського царства (кінець III століття до н. е.) велика частина території Ідумеї увійшла до його складу. Західна Ідумея у Південному Ізраїлі (центр — Хеврон) являла собою самостійне царство Ідумею. Юдеї під керівництвом Юди Маккавея спочатку перемогли ідумеїв у двох прикордонних ідумейських містах Хевроні та Марісі та пограбували їх близько 163 року до н. е.[31] Бл. 112 року до н. е. Ідумею завоював юдейський цар Йоханан Гіркан із династії Хасмонеїв. Все його населення було навернено на юдаїзм[32]. З ідумеїв походив цар Ірод Великий.

За часів Ірода Великого провінцією Ідумея керувала від його імені низка намісників, серед яких були його брат Йосип бен Антипатр та його зять Костобар. У 63 р. до н. е. Ідумею разом із Юдеєю підкорив Рим, і вона перебувала під римським протекторатом. Страбон вважав, що ідумейці, яких він визначав як набатейських походженням, становили більшість населення західної Юдеї, де вони змішувалися з юдеями та переймали їхні звичаї[33]. Бл. 66 року н. е., під час Першої юдейсько-римської війни, лідер зелотів Симон бар Гіора напав на навернених Верхньої Ідумеї та майже повністю знищив навколишні села та сільську місцевість у цьому регіоні[34]. За словами Йосипа Флавія, під час облоги Єрусалима в 70 році н. е. Титом 20 000 ідумейців під керівництвом Івана, Симона, Фінееса та Якова приєдналися до зелотів, коли вони облягали Храм.

У 106 р. н. е. Ідумея втратила статус васального царства, значна частина її території увійшла до складу римської провінції Аравія Петреа. Після цього її державність ніколи не відновлювалася. Після юдейсько-римських війн ідумейський народ зникає з письмової історії, хоча географічний регіон «Ідумея» все ще згадується за часів Єроніма Стридонського[35].

Територія

Згідно з Танахом, первісна країна едомлян простягалася від Синайського півострова до Кадеш-Барнеа. На південь вона сягала Ейлата, морського порту Ідумеї[36]. На півночі від Едому розташовувалася територія Моава[37]. Кордоном між Моавом та Едомом був Зеред, який зараз називається Ваді-ель-Хаса[38].

Давньою столицею була Боцра[39], в елліністичну добу — Маріса[40]. Було 11 сіл площею від 1 до 2 га. Лише Боцра мало більшу площу, займаючи 8 га[41].

Устрій

Мала монархічну форму панування, але влада царя була не міцною. Значною владою користувалися вожді кланів, «князі» (алуф), що були часто напівнезалежними, але співпрацювали та визнавали монархію. Найпотужнішими кланами були Тімна, Алва, Єтет, Оголівама, Ела, Пінон, Кеназ, Теман, Мівцар, Магдіїл та Ірам. Племінний характер едомітського суспільства зберігався до елліністичного та навіть римського періодів[42].

Економіка

Основу становили сільське господарство і посередницька торгівля. Було розвинено землеробство і скотарство. Значний зиск давала торгівля з арабськими племенами Аравійського півострова. Ідумейська кераміка вважається характерною для місць поселень з VIII по VI століття до н.е. Подібна кераміка згодом була виявлена ​​на інших пам'ятках в Йорданії та Негеві. Він складається з підносів, мисок, горщиків для приготування їжі, глечиків, глечиків для зберігання та ламп. Грубі, неоздоблені предмети знайдені на всіх пам'ятках і призначалися для домашнього використання[43]. Деяка кераміка демонструє зовнішній вплив та імітує ассирійські візерунки[44]. Найпоширенішими мотивами є червоні та чорні геометричні візерунки, включаючи горизонтальні та вертикальні лінії.

Релігія

Природа релігії ідумеїв була значною мірою невідомою до їхнього навернення до юдаїзму. Епіграфічні дані свідчать про те, що головним богом царства був Каус (קוס) (також відомий як «Кауш», «Кос» або «Кавс»)[45]. Іншими божествами, яким вони оклонялися були Ель, Ваал та Узза[46].

Відомо небагато святилищ. У Боцрі була ідентифікована спорудов як святилище[47]. З розширенням культу Кауса поширився по всій Араві та Негеві. Два інших святилища були засновані на захід від річки Йордан, одне в Кітміті в долині Арад, а інше в Ейн-Хацеві в Араві. У Кітміті святилище розташовувалося на вершині пагорба недалеко від Тель-Мальхати. Воно складалося з трикімнатної будівлі з супутньою культовою платформою, вівтарем та умивальником. У форті Ейн-Хацева святилище також розташовувалося за межами поселення, за оборонними стінами. На цих місцях було знайдено глиняні фігурки чоловіків, жінок та тварин, кераміку з антропоморфними мотивами та вівтарі.

Культура

Мова

Користувалися власною мовою, що належала до ханаанської гілкизахідносемітських мов[48]. Її існування засвідчено з VII століття до нашої ери завдяки остраконам та печаткам з іменами царів, управителів або жерців. Ідумейська мова тісно пов'язана зі стародавнім івритом та моавітянською мовою. Наприкінці VIII століття до н.е. ідумеї прийняли арамейський алфавіт. На цю писемність вплинула арамейська мова, що використовувалася ассирійською адміністрацією[49].

У період еллінізму ідумеї розмовляли арамейською мовою та використовували її для літературних та юридичних документів[50].

Примітки

  1. ↑ Parpola, Simo (1970). Neo-Assyrian Toponyms. Kevaeler: Butzon & Bercker. pp. 364–365
  2. ↑ Chaby, Richard; Gulden, Karen, eds. (2014). Mots et Noms de l'Egypte Ancienne (in French). Vol. 1: Egyptien – Français. p. 557
  3. ↑ Altorientalische Forschungen. Vol. 8–9. Akademie der Wissenschaften der DDR. Zentralinstitut für Alte Geschichte und Archäologie. 1981. p. 55
  4. ↑ Cooper, Julien (2020). Toponymy on the Periphery Placenames of the Eastern Desert, Red Sea, and South Sinai in Egyptian Documents from the Early Dynastic Until the End of the New Kingdom. Brill. p. 216. ISBN 978-90-04-42221-6
  5. ↑ Genesis 25:29–34
  6. ↑ Genesis 36:9
  7. ↑ Justin Kelley, « Toward a new synthesis of the god of Edom and Yahweh », Antiguo Oriente, vol. 7,‎ 2009, p. 257
  8. ↑ Redford (1992), Egypt, Canaan and Israel in Ancient Times, Princeton University Press, pp. 228, 318.
  9. ↑ André Lemaire, « Edom and the Edomites », dans André Lemaire et Baruch Halpern (dir.), The Books of Kings: Sources, Composition, Historiography and Reception, Leyde et Boston, Brill, coll. « Supplements to Vetus Testamentum », 2010, p. 226
  10. ↑ Crowell, Bradley L. (2021). Edom at the Edge of Empire: A Social and Political History. SBL Press, p. 47
  11. ↑ Raphael Givéon, Les bédouins Shosou des documents égyptiens, Leyde, 1971, p. 131 à 136
  12. ↑ Lester L. Grabbe, Ancient Israel : What Do We Know and How Do We Know It?, London, New York, T&T Clark, 2007, p. 96—97
  13. ↑ Thomas E. Levy (dir.), Øystein S. LaBianca et Randall W. Younker, Archaeology of Society in the Holy Land, 1995, p. 406
  14. ↑ Benjamin W. Porter, « Authority, polity, and tenuous elites in Iron Age Edom (Jordan) », Oxford Journal of Archaeology, vol. 23, no 4,‎ 2004, p. 373-395 (ISSN 0262-5253)
  15. ↑ Reich, Adam (19 September 2019). "Israeli researchers identify biblical kingdom of Edom". Jerusalem Post.
  16. ↑ Draper, Robert (December 2010), "Kings of Controversy", National Geographic
  17. ↑ Josephus, Perseus Project AJ8.7.6
  18. ↑ 2 Kings 3:9–26
  19. ↑ Ephraim Stern, Archeology of the land of the Bible, volume II : The Assyrian, Babylonian and Persian Periods 732-332 BCE, 2001, p. 269
  20. ↑ Lemaire 2010, p. 236
  21. ↑ Stern 2001, p. 278
  22. ↑ Lemaire 2010, p. 238
  23. ↑ Dykehouse, Jason (2013). "Biblical Evidence from Obadiah and Psalm 137 for an Edomite Treaty Betrayal of Judah in the Sixth Century B.C.E." Antiguo Oriente. 11: 75–122
  24. ↑ Tebes, Juan Manuel (2022). "Edom and the Southern Jordan in the Iron Age". In Keimer, Kyle H.; Pierce, George A. (eds.). The Ancient Israelite World. Taylor & Francis, p. 651
  25. ↑ Stern 2001, p. 331
  26. ↑ Ptolemy, Geography, vol. 16
  27. ↑ Levin, Yigal (2020-09-24). "The Religion of Idumea and Its Relationship to Early Judaism". Religions. 11 (10): 487
  28. ↑ Graf, David Franck (1 January 2003). Sartre, Maurice (ed.). "Arabs in Syria: Demography and epigraphy". Topoi. La Syrie hellénistique. 13 (Suppl. 4). Lyon, France: Société des Amis de la bibliothèque Salomon-Reinach/Maison de l'Orient et de la Méditerranée Jean Pouilloux (Fédération de recherche sur les sociétés anciennes): 310–340. ISSN 2496-7114
  29. ↑ Graf, David Franck (1 January 2003). Sartre, Maurice (ed.). "Arabs in Syria: Demography and epigraphy". Topoi. La Syrie hellénistique. 13 (Suppl. 4). Lyon, France: Société des Amis de la bibliothèque Salomon-Reinach/Maison de l'Orient et de la Méditerranée Jean Pouilloux (Fédération de recherche sur les sociétés anciennes): 310–340. ISSN 2496-7114
  30. ↑ Graf, David (2015), "Arabs in Palestine From the Neo-Assyrian to the Persian Periods", Aram, 27 (1&2): 283–299
  31. ↑ Josephus, Perseus Project AJ12.8.6
  32. ↑ Richard Gottheil, Max Seligsohn (1901-06-19). "Edom, Idumaea". The Jewish Encyclopedia. Vol. 3. Funk and Wagnalls. pp. 40–41. LCCN 16014703
  33. ↑ Strabo, Perseus Project 16.2.34
  34. ↑ Josephus, Perseus Project BJ4.9.3
  35. ↑ Richard Gottheil, Max Seligsohn (1901-06-19). "Edom, Idumaea". The Jewish Encyclopedia. Vol. 3. Funk and Wagnalls. pp. 40–41. LCCN 16014703
  36. ↑ Deuteronomy 1:2; 2:1–8
  37. ↑ Judges 11:17–18; 2 Kings 3:8–9
  38. ↑ Deuteronomy 2:13–18
  39. ↑ Genesis 36:33; Isaiah 34:6, Isaiah 63:1
  40. ↑ Lepinski, Nadav (1980). "Tell Maresha". In Ben-Yosef, Sefi (ed.). מדריך ישראל : אנציקלופדיה שימושית לידיעת הארץ [Israel Guide: A Useful Encyclopedia for the Knowledge of the Country] (in Hebrew). Vol. 9. Jerusalem: Keter Publishing House, in affiliation with the Israel Ministry of Defence. p. 325
  41. ↑ Bradley L. Crowell, « Nabonidus, as-Silaʿ, and the Beginning of the End of Edom », Bulletin of the American Schools of Oriental Research, no 348,‎ 2007, p. 75, 88 (JSTOR 25067039)
  42. ↑ Richard A. Horsley, « The expansion of Hasmonean rule in Idumea and Galilee : toward a historical sociology », dans Philip R. Davies et John M. Halligan (dir.), Second Temple Studies III : Studies in Politics, Class and Material Culture, Sheffield Academic Press, coll. « Journal for the study of the Old Testament / Supplement series » (no 340), 2002 (ISBN 0-8264-6030-5) p. 145, p. 148, p. 152
  43. ↑ Juan Manuel Tebes, « Cerámicas ‘Edomita’, ‘Madianita’ y ‘Negevita’: ¿Indicadoras de grupos tribales en el Negev? », Antiguo Oriente, Buenos Aires, Centro de Estudios de Historia del Antiguo Oriente, vol. 2,‎ 2004, p. 27-49
  44. ↑ Bartlett 1997, p. 190
  45. ↑ Ahituv, Shmuel. Echoes from the Past: Hebrew and Cognate Inscriptions from the Biblical Period. Jerusalem, Israel: Carta, 2008, pp. 351, 354
  46. ↑ Leuenberger, M. (2017). "YHWH's Provenance from the South". In J. van Oorschot; M. Witte (eds.). The Origins of Yahwism. Berlin/Boston: Walter de Gruyter. ISBN 9783110447118
  47. ↑ Stern 2001, p. 280
  48. ↑ Stern 2001, p. 268
  49. ↑ John R. Bartlett, « Edom », dans Eric M. Meyers (dir.), Oxford Encyclopaedia of Archaeology in the Near East, 5 vol., Oxford et New York, Oxford University Press, 1997, p. 190
  50. ↑ Goodblatt, David, ed. (2006). "Theoretical Considerations: Nationalism and Ethnicity in Antiquity". Elements of Ancient Jewish Nationalism. Cambridge: Cambridge University Press. pp. 21–22

Посилання

http://www.jewishencyclopedia.com/articles/5434-edox-idumea [Архівовано 6 лютого 2012 у Wayback Machine.]

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).