YaChudo

Ємільчине

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

селище Ємільчине
Герб Ємільчиного Прапор Ємільчиного
В'їзд до Ємільчиного
В'їзд до Ємільчиного
В'їзд до Ємільчиного
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район Звягельський район
Тер. громада Ємільчинська селищна громада
Код КАТОТТГ UA18080130010016971 Редагувати інформацію у Вікіданих
Облікова картка с-ще Ємільчине 
Основні дані
Перша згадка 1585
Статус із 2024 року
Площа 8 км²
Населення 7 392 (2001)
Густота 827 осіб/км²;
Поштовий індекс 11201
Телефонний код +380 XXX
Географічні координати 50°52′15″ пн. ш. 27°48′10″ сх. д. / 50.87083° пн. ш. 27.80278° сх. д.
Висота над рівнем моря 206 м[1]
Водойма р. Уборть, р. Бересток


Відстань
Найближча залізнична станція: Яблунець
До станції: 23 км
До обл. центру:
 - фізична: 134 км
Селищна влада
Адреса вул. Соборна, 51, с-ще Ємільчине, Звягельський р-н, Житомирська обл., 11201
Голова селищної ради Сергій Володимирович Волощук
Вебсторінка Ємільчинська селищна рада
Карта
Ємільчине. Карта розташування: Україна
Ємільчине
Ємільчине
Ємільчине. Карта розташування: Житомирська область
Ємільчине
Ємільчине
Мапа

Ємільчине у Вікісховищі

Ємі́льчине (до 1944 року — Емільчине, до кінця 19 ст. також вживалася назва Межирічка, Межирічки або Межиріч) — селище в Україні, адміністративний центр Ємільчинської селищної громади Звягельського району Житомирської області. Чисельність населення становить 7 392 особи (2001). До 1923 року — волосний центр, у 1923—2020 роках — районний центр, у 1923—2017 роках — центр однойменних сільської та селищної рад. До 1957 року — село, у 1957—2024 роках — селище міського типу.

Загальна інформація

Розміщується на річці Уборть у місці впадіння її притоки Бересток, за 230 км від Києва, за 134 км від Житомира та за 23 км від залізничної станції Яблунець[2][3]. На початку 2000-х років у селищі були льонозавод, хлібозавод, два будівельних підприємства, комбінат громадського харчування, два дошкільні заклади, дві загальноосвітні школи, музична школа, будинок культури, кінотеатр, дві бібліотеки, краєзнавчий музей, райлікарня, поліклініка, стоматологічна поліклініка, готель, відділення двох банків. Діяли народний ансамбль «Дозвілля», хореогрофічні і театральні колективи, духовий оркестр, виходить газета «Народна трибуна». Релігійні громади: УПЦ МП, УПЦ КП, РКЦ, євангельських християн-баптистів, християн віри євангельської, адвентистів сьомого дня. Встановлено пам'ятний знак Т. Шевченку, обеліск Слави, пам'ятник воїнам-афганцям, 5 пам'ятних знаків, пов'язаних з подіями 2-ї світової війни. Була пам'ятка монументального мистецтва — родинне поховання Уварових (поч. 20 ст.). На правому березі Уборті на північній околиці с-ща — курган 10 століття[2]. На честь селища названий астероїд, відкритий 29 вересня 2003 року в Андрушівській обсерваторії[4].

Населення

За довідником 1885 року в поселенні мешкало 980 осіб, налічувалося 134 дворових господарства[5].

Відповідно до результатів перепису населення Російської імперії 1897 року, загальна кількість мешканців становила 2 477 осіб, з них: православних — 1 424, юдеїв — 1 049, чоловіків — 1 237, жінок — 1 240[6].

Наприкінці 19 століття в містечку налічувалося 2 743 мешканці, дворів — 560[7][8], у 1906 році — 1 835 осіб, дворів — 306[9], у 1923 році — 3 722 мешканці, дворів — 660[10].

За даними перепису населення СРСР 1939 року, чисельність населення становила 5 184 особи, з них українців — 3 541, росіян — 205, німців — 128, євреїв — 1 115, поляків — 134, інших — 61[11].

На початок 1970-х років в селищі був 1 331 двір із населенням 7 400 осіб[3].

Відповідно до результатів перепису населення СРСР, кількість населення станом на 12 січня 1989 року становила 8 177 осіб. Станом на 5 грудня 2001 року, відповідно до перепису населення України, кількість мешканців становила 7 392 особи[12].

Мова

Рідна мова населення за даними перепису 2001 року[13]:

Мова Чисельність, осіб Доля
Українська 7 138 96,56 %
Російська 248 3,35 %
Інші 6 0,09 %
Разом 7 392 100,00 %

Історія

В ранньому середньовіччі на околицях селища були рудні, де випавляли залізо з болотяної руди. Раніше тут було багато курганів, траплялися знахідки камінних знарядь праці[8]. Вперше згадується в житомирських міських актових книгах близько 1585 року як маєтність князя Костянтина Острозького. До кінця 19 століття вживалася назва Межирічка (Межирічки, Межиріч). У 17—18 століттях — власність князів Любомирських[2][3]. Згадується у люстрації Київського воєводства 1754 року як місто Межирічка, яке належало до Звягеля, подимне вносили від 26 дворів[14]. Після приєднання Правобережної України до Російської імперії з 1796 року стало містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. У 1812 році перейшло у власність графа Уварова[2][3]. Одна з Любомирських-Звягельських Марія-Юзефа, донька генерала російських військ Каспра Любомирського, розведена з графом Петром Потоцьким, вийшла заміж за генерала Уварова, а що була бездітною, то всі свої колосальні добра передала синам свого чоловіка Уварова, під впливом та за наказом царя Олександра I[15]. Близько 1820 року в Емільчині охмістром Царського двору Сергієм Уваровим, сином Апполона Уварова, була закладена фабрика порцелянових виробів, де працювало близько 200 осіб. Фабрика була власністю графів Уварових, працювала понад 25 років, ліквідована 1852 року[16].

У другій половині 19 століття — містечко на півночі Новоград-Волинського повіту Волинської губернії, на річці Уборть. Раніше Межиріч. Тут розміщувалася волосна та станова (поліційна) управи. Багате на всі поліські продукти — смолу, лико, гриби тощо, які на ємільчинських ярмарках обмінювали на збіжжя та інші рільничі продукти. В нескінчених лісах водилися лосі, дикі свині та рисі, часто можна було зустріти медведів. В околицях було багато смолярень, шкляна гута, два тартаки, кілька млинів, гуральня. Торгівля мала значні обсяги, мешканці жили заможно, ємільчинсько-звягельський тракт був зажди оживленим. Окрасою містечка був новий поміщицький палац, хоч і дерев'яний, але недавно збудований. Містечко разом із навколишніми селами, обсягом земель 68 283 десятини, було власністю Уварових. Селянам-землевласникам, у кількості 361 особа, належало 1 868 десятин землі[15][8].

За довідником 1885 року — колишнє поміщицьке село Емільчинської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Лежало на річці Уборть, за 40 верст від повітового міста. Були волосна управа, церковна парафія, дім молитви, школа, заїзд, лавка, недільні базари, два вітрових млини, бондарня, винокурня[5]. У 1873 році відкрито двокласне училище, у 1897 році збудовано церкву Різдва Богородиці, яку знищено у 1930-х роках. У цей час на честь доньки графа Уварова Емілії за містечком закріплено назву Емільчине[2].

Наприкінці 19 століття — містечко Емільчин (також Межирічки) Емільчинської волості Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Розміщувалося на річці Уборть, за 120 верст від Житомира, за 40 верст від Новограда-Волинського та найближчої поштової станції, за 100 верст від найближчої залізничної станції Полонне. Великий землевласник — Анна Уварова. Діяли суконна фабрика та смоляний завод. сім разів на рік відбувалися ярмарки. З 1873 року існувало двокласне училище. Церковна парафія належала до 2-го благочинного округу Новоград-Волинського повіту. Дерев'яну церкву збудовано у 1757 році невідомо ким. 15 серпня 1830 року вона згоріла разом із дзвіницею. У 1839 році за кошти поміщика Аполона Уварова було збудовано дерев'яну на кам'яному підмурівку покриту бляхою церкву, з дерев'яною дзвіницею. При церкві було 48 десятин землі, розміщена поблизу, маловрожайна. На землю був проєкт від 15 серпня 1857 року. До парафії входили села Середи (4 версти), Мокляки (6 верст), Хутір (5 верст), Нараївка (8 верст), Горбів (7 верст). Дворів 471, вірян 3 830 осіб, римо-католиків 50 та євреїв 800. До 1869 року до прафії була приписана церква у Симаківці із селами Степанівка та Королівка. Сусідні парафії: Куліші (6 верст), Підлуби (8 верст)[17]. У 1890-х роках тут працював лісопильний завод, що належав Софії Володимирівні Уваровій, дружині дійсного статського радника Сергія Уварова, де працювало 18 осіб. Крім заводу, у її власності перебувало ще 65000 десятин землі[18]. Емільчинський чавуноливарний завод був найбільшим на Волині — у 1890 році там виплавлено 8 804 пуди чавуну в штиках, 5 585 пудів у відливках[2].

У 1906 році — село Емільчинської волості (2-го стану) Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Відстань до повітового центру м. Новоград-Волинський становила 37 верст. Поштове відділення — Емільчин[9].

У 1923 році включене до складу новоствореної Емільчинської (згодом — Ємільчинська) сільської ради, яка 7 березня 1923 року увійшла до складу новоутвореного Емільчинського (згодом — Ємільчинський) району Коростенської округи; адміністративний центр ради та району[19].

У період радянських репресій у 1937—1939 роках у селищі репресовано 86 осіб, з них 36 розстріляно[20].

На фронтах Другої світової війни воювало 638 жителів, 376 з них нагороджені орденами й медалями, 262 загинуло. На їх честь споруджено обеліск Слави.

В радянські часи в селищі розміщувалася центральна садиба колгоспу, який обробляв 5,9 тис. га угідь, з них 2,8 тис. га — рілля. 391 мешканця нагороджено орденами й медалями СРСР, зокрема директора школи робітничої і сільської молоді Г. І. Новодерьожкина — орденом Трудового Червоного Прапора. В селищі були лікарня, поліклініка, дві аптеки, дві середні, початкова та робітнича школи, музична школа, будинок культури, дві бібліотеки, кінотеатр, універмаг, автоматична телефонна станція, дитячі ясла-садок[3].

15 серпня 1944 року, відповідно до указу Президії Верховної ради Української РСР «Про перейменування, уточнення, та внесення змін в найменування деяких міст, районних центрів і районів Української РСР», уточнено назву села на Ємільчине та району на Ємільчинський. 5 квітня 1957 року, відповідно до рішення Житомирського облвиконкому № 287 «Про віднесення окремих населених пунктів до категорії селищ міського типу», віднесене до категорії селищ міського типу[19].

29 березня 2017 року включене до складу новоутвореної Ємільчинської територіальної громади Ємільчинського району Житомирської області[21]. Від 19 липня 2020 року, разом з громадою, в складі новоствореного Новоград-Волинського (згодом — Звягельський) району Житомирської області[22].

26 січня 2024 року, відповідно до Закону України «Про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України» від 28 липня 2023 року, віднесене до категорії селищ[23].

Відомі люди

Примітки

  1. ↑ Прогноз погоди в смт. Ємільчине. weather.in.ua. Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 26 квітня 2020.
  2. ↑ а б в г д е Євтушок І., Сокирко В., Яценко В. Ємільчине // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. — Т. 9 : Е — Ж. — 711 с. — ISBN 978-966-02-5720-7.
  3. ↑ а б в г д Чорнобривцева О. С. (голова редколегії тому). Ємільчине, Ємільчинський район, Житомирська область // Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. — 727 с. — 15 000 прим.
  4. ↑ База даних малих космічних тіл JPL: Ємільчине (англ.) . Процитовано 2014.05.08. Останнє спостереження 2014.04.07.
  5. ↑ а б Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. — С. 228. (рос. дореф.)
  6. ↑ Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий : по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого — С.-Пб. : Типография «Общественная польза»: [паровая типолитография Н. Л. Ныркина], 1905. — С. 29. — X, 270, 120 с.(рос. дореф.)
  7. ↑ Emilczyn // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1900. — Т. XV, cz. 1. — S. 471. (пол.)
  8. ↑ а б в Цинкаловський О. Емельчин // Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег : Накладом Товариства «Волинь», 1984. — Т. 1 : А — К. — С. 384.
  9. ↑ а б Эмильчинъ // Списокъ населенныхъ мѣстъ Волынской губерніи (PDF) (рос. дореф.) (вид. Изданіе Волынскаго Губернскаго Статистическаго Комитета). Житомир: Волынская губернская типографія. 1906. с. 159. Архів оригіналу (PDF) за 14 грудня 2017. Процитовано 23 серпня 2026.
  10. ↑ Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года (PDF) (рос.) (вид. Издание Волынского Губернского Отдела Управления). Житомир: Волынская губернская административно-территориальная комиссия. 1923. с. 127. Архів оригіналу (PDF) за 14 грудня 2017. Процитовано 23 серпня 2026.
  11. ↑ Всесоюзная перепись населения 1939 года. Национальный состав населения районов, городов и крупных сел союзных республик СССР. Демоскоп Weekly (російська) . Процитовано 17 березня 2023.
  12. ↑ Населення Житомирської області. pop-stat.mashke.org. Архів оригіналу за 4 вересня 2021. Процитовано 23 серпня 2026.
  13. ↑ Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних
  14. ↑ Жеменецький К. (2015). Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року (PDF) (пол.). Біла Церква: Олександр Пшонківський. с. 197. ISBN 978-617-604-057-6. Процитовано 23 серпня 2026.
  15. ↑ а б Emilczyn // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1881. — Т. II. — S. 352. (пол.)
  16. ↑ Soubise Bisier G. O fabrykach ceramiki w Polsce // Warszawa: Nakład Tow. Opieki nad Zabytkami Przeszłości; Druk. Artyst. K. Kopytowskis S-ka, 1913. — S. 10. (пол.)
  17. ↑ Теодорович Н. (1888). Историко-статистическое описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи. Том I. Уѣзды Житомирскій, Новоград-Волынскій и Овручскій (PDF) (рос. дореф.). Почаїв: Типографія Почаєво-Успенської лаври. с. 211-212. Процитовано 22 серпня 2026.
  18. ↑ Список земледельцев и арендаторов Волынской губернии. — Житомир: Волын. губ. тип., 1913. — С. 86. (рос.)
  19. ↑ а б Кондратюк Р., Самолюк Д., Табачник Б. (2007). Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795—2006: Довідник (PDF) (вид. Житомирська обласна державна адміністрація; Державний архів Житомирської області). Житомир: Вид-во «Волинь». с. 274, 542, 555. ISBN 966-690-090-4. Архів оригіналу (PDF) за 8 жовтня 2021. Процитовано 23 серпня 2026.
  20. ↑ Ємільчине // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У 7 т / редколегія (голова П. Т. Тронько, заступники голови О. П. Реєнт, Ю. З. Данилюк та ін.); редколегія тому (голова І. М. Синявська, заступник голови Л. А. Копійченко та ін., науково-редакційна група при редколегії тому). — Житомир : Полісся, 2006. — Т. 1. — С. 256,361,368,380,383,507,536,545,566,574,582,605,624. — ISBN 966-655-220-5.
  21. ↑ Перелік актів, за якими проведені зміни в адміністративно-територіальному устрої України. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 23 серпня 2026.
  22. ↑ Про утворення та ліквідацію районів. Голос України. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 23 серпня 2026.
  23. ↑ Ігнатьєв О. (26 січня 2024). Набув чинності новий закон про міста, села, селища, райони. КиївВлада. Процитовано 23 серпня 2026.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).