YaChudo

Ріаннон

Переглядів: 0. Оновлено 25.10.2026.

Ріаннон
валл. Rhiannon Редагувати інформацію у Вікіданих
Ріаннон верхи в Арберті. З Мабіногіону, переклад Шарлотти Гест, 1877
ПояваМабіногіон Редагувати інформацію у Вікіданих
Інформація
Статьжін. Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністькоролева Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Ріаннон у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Ріаннон (валлійська вимова: [r̥iˈan.ɔn]) — жіночий персонаж валлійській міфології та головна героїня «Мабіноґі» в її Першій та Третій гілках. Рональд Гаттон описав її як «одну з найвидатніших жіночих постатей у світовій літературі», додавши, що «насправді в попередній людській літературі немає нікого подібного до неї».[1] Ріаннон також є персонажем середньовічній валлійській поезії XIV століття.

У «Мабіноґі» Ріаннон — це сильна правителька, придворна дама та віддана мати. Вона розумна, має політичний стратегічний підхід, відома своєю витонченою бесідою та вражаючою зовнішністю, а також багатством і щедрістю подарунків, особливо менестрелям.

У Першій гілці Ріаннон обирає Пвілла, принца Дайфеду (південно-західний Уельс), своїм чоловіком, порушуючи угоду із Ґваулом, іншим принцом. Її фатальний вибір використовує два худіау (чари): невловимого коня та майже ненаповнюваний мішок. З Пвіллом у неї народжується син, Придері. Вона переживає трагедію, коли її новонароджену дитину викрадають, і її звинувачують у дітовбивстві. Пізніше її виправдовують від цього наклепу; коли дитину повертають, і її син Придері належним чином успадковує владу в Дайфеді. У Третій гілці Ріаннон, уже вдова, одружується з Манавіданом, позбавленим престолу спадкоємцем британської королівської родини. Разом із ним, своїм сином та його дружиною вона переживає нові випробування й пригоди, пов'язані з різноманітними чарами — передусім із Спустошенням усього Діфеду, а також із семирічною помстою Ллуїда, друга-чаклуна Ґваула.

Ріаннон, можливо, спочатку походить від богині, вперше цю думку зафіксував Вільям Овен П'ю (1803). Образ Ріаннон як Великої Богині-матері та Богині-Коня ґрунтовно розвинув Едвардом Анвілом (1906), його праця з'являється без належного посилання в дослідженні В. Дж. Ґріффіда (1953). Тему богині структурно проаналізував Патрік К. Форд (1977), а Роберта Валенте (1986) розкритикувала такий підхід за те, що він затьмарює Ріаннон як людський, жіночий образ.[2] Можливо, у традиціях Марі Луїд зберігся певний спадок цього образу: її обрядові обходи (вассайлінг) зосереджені навколо кінського черепа й збігаються з географічним поширенням культу Ріаннон в Уельсі.[3] Адар Ріаннон (Птахи Ріаннон) також виражають її парадоксальну силу чарів: далека, але близька, жива і мертва. Вони спочатку з'являються як у Мабіноґі, так і в Калхвх ак Олвен.[4]

Схоже, Ріаннон успадковує традиції більш раннього кельтського божества, галльської богині коней Епони.[5] Ріаннон тісно асоціюється з кіньми, як і її син Придері. Її та її сина часто зображують як кобилу та лоша. Як і Епона, вона іноді спокійно та стоїчно сидить на своєму коні.[6] Цей зв'язок з Епоною загальновизнаний серед дослідників Мабіноґі та кельтології, але Рональд Гаттон, історик язичництва, ставиться до нього скептично.[7]

Її ім'я пов'язують з лінгвістичною реконструкцією бриттської форми *Rīgantonā, що походить від *rīgan — «королева» (пор. валлійське rhiain «діва», давньоірландське rígain «королева»).[8]

Історія Ріаннон

Мабіноґі: Перша гілка

Ріаннон вперше з'являється на Ґорседд-Арберті, родовому кургані поблизу одного з головних дворів Дайфеду. Пвілл, принц Дайфеду, прийняв виклик магічної традиції кургану — явити райведавт (диво) або ж зазнати ударів. Ріаннон з'являється йому та його двору як обіцяне диво. Вона — прекрасна жінка, одягнена в золоту шовкову парчу, верхи на блискучому канвелу (блідо-білому) коні. Пвілл двічі посилає своїх найкращих вершників навздогін за нею — вони переслідують її по два дні, але вона щоразу лишається попереду, хоча її кінь іде не швидше, ніж спокійною ходою. На третій день він сам вирушає за нею й не досягає більшого, аж доки зрештою не звертається до неї з проханням зупинитися заради нього.

Ріаннон, у притаманній їй манері, дорікає йому за те, що він не здогадався вчинити так раніше, а тоді пояснює, що сама розшукала його, аби одружитися з ним, надаючи йому перевагу перед своїм теперішнім нареченим, Ґваулом ап Клудом. Пвілл із радістю погоджується, але під час весільного бенкету в палаці її батька невідомий чоловік просить Пвілла виконати прохання — і той обіцяє зробити це, навіть не запитавши, чого саме хочуть. Чоловік виявляється Ґваулом і просить віддати йому Ріаннон.

Ріаннон вдруге докоряє Пвіллу за його необачну обіцянку, але пропонує засоби та план, як врятувати ситуацію. Вона влаштовує другий весільний бенкет для Ґваула, де виставляє людей Пвілла на вулиці в саду. Вона сказала Пвіллу увійти до зали, одягненим як жебрак, і смиренно попросити Ґваула наповнити «мішечок» їжею. Але вона зачарувала «мішечок», тому його неможливо наповнити у звичайний спосіб. Ґваула вмовляють залізти всередину, щоб приборкати чари, і тоді Пвілл закриває його в ньому. Люди Пвілла вриваються та оточують залу, потім б'ють і штовхають Ґваула, як у грі «борсук у мішку». Щоб урятувати своє життя, Ґваул змушений повністю відмовитися від Ріаннон, а також від помсти. Ріаннон одружується зі Пвіллом, а потім вирушає до Дайфеду як його королева.

Ув'язнення Придері та Ріаннон, Альберт Гертер. Із книги Томаса Вентворта Гіґґінсона «Оповіді про зачаровані острови Атлантики».

Після двох щасливих років Пвілл потрапляє під тиск вельмож, які вимагають народження спадкоємця. Він відмовляється виставити Ріаннон безплідною, і на третій рік у них народжується син. Однак у ніч його народження немовля, яке перебувало під опікою шести сонних служниць Ріаннон, зникає. Налякані загрозою смерті, жінки вбивають цуценя та намазують його кров'ю обличчя сплячої Ріаннон. Вранці вони звинувачують її в дітовбивстві та канібалізмі. Ріаннон радиться зі своїми радниками та погоджується пройти покуту. Пвілла знову закликають залишити її, але він відмовляється і замість цього призначає покуту: вона повинна щодня сидіти біля воріт замку на кінній стоянці та розповідати свою історію мандрівникам. Також вона має пропонувати носити їх на спині, хоча мало хто на це погоджується. Однак, як показує кінець історії, Пвілл залишає її королевою, оскільки під час бенкету вона сидить поруч із ним у залі.

Новонароджену дитину знаходить Тейрнон, лорд Ґвент-Іс-Коеду (Південно-Східний Уельс). Він коняр і його чудова кобила народжує щороку напередодні травня, але лошата щоразу зникають. Він забирає кобилу до свого будинку та стежить за нею. Після народження лошати він бачить жахливий кіготь, який намагається витягнути новонароджене лоша через вікно, і рубає чудовисько мечем. Вибігши надвір, він виявляє, що чудовисько зникло, а біля дверей залишилося людське немовля. Він та його дружина вважають хлопчика своїм, назвавши його Ґврі Воллт Еурин (Гврі Золотоволосий), бо «все волосся на його голові було жовтим, як золото».[9] Дитина росте з надлюдською швидкістю, маючи велику прихильність до коней. Тейрнон, який колись був придворним Пвілла, упізнає в хлопчикові схожість із його батьком. Як благородна людина, він повертає хлопчика до королівського дому Дайфеду.

Після возз'єднання з Ріаннон, дитину офіційно назвали традиційним чином, згідно з першими словами матері, зверненими до нього, Придері (гра слів від «доставлений» та «турбота», «турбота» або «втрата»). Згодом Пвілл помирає, і Придері править Діфедом, одружившись із Циґфою Глостерською та об'єднавши сім кантревів Морганнвгу зі своїм королівством.

Мабіноґі: Третя гілка

Придері повертається з руйнівних ірландських війн одним із сімох, що вижили. Манавідан — ще один вижилий, його добрий товариш і друг. Вони виконують свою обіцянку поховати голову померлого короля Британії (Брана Благословенного) в Лондоні, щоб захистити Британію від вторгнення. Але під час їхньої тривалої відсутності королівство Британії узурпував племінник Манавідана, Кассівелаун.

Манавідан відмовляється продовжувати війну, щоб повернути свої права. Придері щедро винагороджує його, надаючи йому в користування землю Діфеду, хоча й зберігає свій суверенітет. Також Придері влаштовує шлюб між овдовілою Ріаннон та Манавіданом, які ставляться одне до одного з любов'ю та повагою. Щоб запобігти ворожості узурпатора Кассівелауна, Придері обачно сплачує йому данину за Дайфед.

Манавідан стає головним героєм Третьої Гілки, і її зазвичай називають на його честь. Разом з Ріаннон, Придері та Циґфою він сидить на Ґорседд-Арберті, як колись робив Пвілл. Але цього разу трапляється лихо. На землю спадає грім і магічний туман, залишаючи її порожньою, без жодної свійської тварини і людей, окрім чотирьох головних героїв.

Проживши деякий час завдяки полюванню, вони вирушають до прикордонних регіонів (тепер — Англія) та заробляють на життя ремеслами. У трьох різних містах вони будують успішний бізнес із виробництва сідел, щитів, а потім взуття. Але запекла конкуренція ставить їхнє життя під загрозу. Замість того, щоб боротися, як бажає Придері, Манавідан вирішує тихо рухатися далі. Повернувшись до Дайфеду, Манавідан та Придері вирушають на полювання та слідують за чарівним білим кабаном до нещодавно збудованої вежі. Всупереч пораді Манавідана, Придері входить до неї, щоб забрати своїх гончих. Він потрапляє в пастку прекрасної золотої чаші. Манавідан повертається до Ріаннон, яка різко дорікає йому за те, що він навіть не спробував урятувати свого доброго друга. Але, спробувавши врятувати сина, вона зазнає такої ж долі, як і він. У «ковдрі туману» Ріаннон, Придері та вежа зникають.

Манавідан зрештою викуповується, домагаючись відшкодування збитків для Ріаннон, Придері та Дайфеду. При цьому відбувається майже комічна серія магічних перемовин щодо вагітної миші. Чарівник Ллуїд ап Кілкоед змушений звільнити землю та родину від своїх чар і ніколи більше не нападати на Дайфед. Його мотив розкривається як помста за свого друга Ґваула, відкинутого залицяльника Ріаннон. Все щасливо закінчується возз'єднанням родини та поверненням Дайфеду.

Тлумачення як богині

Ріаннон часто асоціюють з Епоною

Уперше Ріаннон з'являється, як таємнича фігура, частина потойбічної традиції Ґорседд-Арберта. Її парадоксальний стиль повільної, але недосяжної їзди дивний і чарівний, хоча цей парадокс також зустрічається в середньовічній любовній поезії як еротична метафора. Ріаннон має «мішечок», який також є чарівним парадоксом, оскільки його неможливо наповнити в жодний звичайний спосіб. Під час покути Ріаннон демонструє силу велетки або силу коня, носячи подорожніх на спині.

Ріаннон пов'язана з трьома містичними птахами. Птахи Ріаннон (Адар Ріаннон) з'являються у Другій Гілці, в Тріадах Британії та в Кулхв ак Олвен. В останній, велетень Ісбаддаден вимагає їх, як частину викупу за наречену для своєї дочки. Їх описують як таких, «що будять мертвих і заколисують живих». Це, можливо, говорить про те, що Ріаннон заснована на ранній богині кельтського політеїзму.

Книга В. Дж. Ґраффіда «Ріаннон» (1953) була спробою реконструювати оригінальну історію. Вона в основному зосереджена на стосунках між чоловічими персонажами історії та, на думку інших дослідників, переставляє елементи історії занадто вільно, хоча загалом його дослідження є детальним та корисним. Патрик Форд припускає, що Третя гілка «зберігає залишки міфу, в якому Бог моря спаровувався з Богинею-Кобилою».[10] Він припускає, що «міфічне значення цілком могло бути зрозумілим для аудиторії одинадцятого століття». Подібні евгемеризми дохристиянських божеств можна знайти в іншій середньовічній кельтській літературі, де християнські писарі та редактори переробляли старіших божеств на більш прийнятних велетнів, героїв чи святих. У «Таїн Бо Куайнге» Мача та Морріган також постають як постаті, більші за життя, але ніколи не описуються як богині.

Позиція Проінсіаса Мак Кани полягає в тому, що «[Ріаннон] перевтілює богиню суверенітету, яка, взявши собі за чоловіка, тим самим висвятила його на законного короля території, яку вона уособлювала».[11] Міранда Ґрін залучає міжнародний фольклорний мотив обмовленої дружини, кажучи: «Ріаннон відповідає двом архетипам міфу… милостивій, щедрій богині-цариці; та… „скривдженій дружині“, яку хибно звинувачують у вбивстві сина».[12]

У неоязичництві

Ріаннон включено до різних кельтських неоязичницьких традицій із 1970-х років, з різним ступенем точності щодо оригінальних літературних джерел.

У масовій культурі

Ріаннон з'являється в багатьох переказах та виставах Мабіноґі (Мабіногіон).

Романи та оповідання

Ріаннон з'являється в багатьох сучасних фентезійних романах,[13] як-от «Не заради всього золота Ірландії» (англ. Not For All The Gold In Ireland; 1968) Джона Джеймса, де Ріаннон одружується з ірландським богом Мананнаном.[14] Також вона фігурує в «Пісні Ріаннон» (1972) Еванджелін Волтон, яка переказує третю гілку Мабіногіону.[15]

В оповіданні «Sion ap Siencyn» (1921) Кеннета Морріса йдеться про чарівних «співочих птахів Ріаннон».[16]

Лі Брекетт використала ім'я Ріаннон у своєму планетарному любовному романі «Меч Ріаннон» (1949); у цій книзі Ріаннон — це ім'я могутнього марсіянина чоловічої статі.[17] В епізоді «Король-дурень» серіалу «Робін із Шервуду» (1984) Колесо Ріаннон — це назва кам'яного кола, де персонажам являється Герн-мисливець.[18]

У фентезійному світі роману Пола Андерсона «Три серця та три леви» існує «Університет Ріаннон», де викладають магію. В поєднаному науково-фантастичному та фентезійному світі «Хроніка таємного світу» (англ. The Secret World Chronicle) Мерседес Лекі та інших, у Школі Святої Ріаннон для дітей з особливими потребами викладають магію. В католицькій церкві немає святої Ріаннон.

Музика

Прикладом сучасного натхнення від Ріаннон є пісня Fleetwood Mac «Rhiannon» (1975). Стіві Нікс надихнулася на створення пісні після прочитання роману Мері Бартлет Лідер «Тріада: роман про надприродне» (англ. Triad: A Novel of the Supernatural). У романі згадано валлійську легенду, але Ріаннон у романі мало схожа на свою оригінальну валлійську тезку. Тим не менш, попри незначні неточності щодо оригінальної Ріаннон, пісня Нікс не суперечить канону і швидко стала музичною легендою.[19]

Образотворче мистецтво

У творах мистецтва Ріаннон надихнула на створення кількох захопливих образів. Яскравим прикладом є Алан Лі (1987 та 2001), який проілюстрував два основні переклади «Мабіноґі», а його картини привернули увагу шанувальників.

Примітки

  1. ↑ Hutton, Ronald (5 травня 2023). Finding Lost Gods in Wales. YouTube. Gresham College. Процитовано 10 липня 2023.
  2. ↑ William Owen Pughe, 1803. Geiriadur Cenhedlaethol, Cymraeg a Caesneg: A National Dictionary of the Welsh Language, Explained in English; with Numerous Illustrations from the Literary Remains and from the Living Speech of the Cymry, II of 3 (London: E. Williams), p. 466. Edward Anwyl, 1906. Celtic Religion in Pre-Christian Times (Archibald Constable), pp. 240–41. William John Gruffydd, 1953. Rhiannon. Patrick K. Ford, ed. trans. 1977. The Mabinogi and Other Welsh Tales (Berkeley, California, USA; repr. Routledge, 2015; & Kindle). Roberta Valente, 1986. ‘Merched y Mabinogi: Women and the Thematic Structure of the Four Branches’ (unpublished doctoral dissertation, Cornell University), p. 6.
  3. ↑ Shân Morgain, 2025. 'Mabinogi Rhiannon', pp. 432-34.
  4. ↑ Shân Morgain, 2025. 'Mabinogi Rhiannon', pp. 407-14.
  5. ↑ Patrick Ford (trans.) 1977. The Mabinogi and Other Welsh Tales (Berkeley, Caifornia, USA, 1977; repr. Routledge, 2015; & Kindle); 'Sioned Davies (trans.), The Mabinogion, Oxford 2007, p. 231.
  6. ↑ Gruffydd, W. J. Rhiannon: An Inquiry into the Origins of the First and Third Branches of the Mabinogi
  7. ↑ Hutton, Ronald (2014). Pagan Britain. Yale University Press. с. 366. ISBN 978-0300197716.
  8. ↑ Edward Anwyl, 1897. ‘The Four Branches of the Mabinogi’, Ch. II, (Zeitschrift für celtische Philologie), p. 288; and ibid. 1901, Ch. IV, (ZCP), p. 126.
  9. ↑ The Mabinogion. Davies, Sioned. 2005.
  10. ↑ Patrick K. Ford, The Mabinogi and Other Medieval Welsh Tales (1977).
  11. ↑ Mac Cana, p. 56.
  12. ↑ Green, p. 30.
  13. ↑ Sullivan, Charles William III. «Conscientious Use: Welsh Celtic Myth and Legend in Fantastic Fiction.» [Архівовано 8 квітня 2014 у Wayback Machine.] Celtic Cultural Studies, 2004.
  14. ↑ David V. Barrett, "James, John" in St. James Guide To Fantasy Writers, edited by David Pringle. St. James Press, 1996, ISBN 9781558622050 (pp. 308-9) .
  15. ↑ Cosette Kies, «Walton, Evangeline» in St. James Guide To Fantasy Writers, edited by David Pringle. St. James Press, 1996, ISBN 9781558622050 (pp. 586-7).
  16. ↑ Schweitzer, Darrell. «The Dragon Path: the Selected Stories of Kenneth Morris (review)». In Windows of the Imagination: Essays on Fantastic Literature, Wildside Press, Berkeley Heights, NJ, 1999. ISBN 9781880448601 (pg. 176).
  17. ↑ Michael Moorcock and James Cawthorn, Fantasy: The 100 Best Books. Carroll & Graf Publishers, New York, 1991. ISBN 9780881847086 (pp. 157-158).
  18. ↑ Richard Carpenter, Robin of Sherwood. Harmondsworth, Middlesex, England : Puffin Books, 1984 ISBN 9780140316902 (pp. 157-8)
  19. ↑ Stevie Nicks on Rhiannon. inherownwords. Процитовано 22 січня 2016.

Джерела

  • Guest, Charlotte. «The Mabinogion.» (Illust. Alan Lee). London and NY.: HarperCollins., 2001.
  • Jones, Gwyn and Jones, Thomas. «The Mabinogion ~ Medieval Welsh Tales.» (Illust. Alan Lee). Dragon's Dream., 1982.
  • MacKillop, James (2004). «Rhiannon» in A Dictionary of Celtic Mythology. Oxford University Press. ISBN 9780198691570ISBN 9780198691570
  • Sullivan, Charles William III. «Conscientious Use: Welsh Celtic Myth and Legend in Fantastic Fiction.» Celtic Cultural Studies, 2004. Див. тут
  • William J. Gruffydd (1953). Rhiannon. Cardiff.

Посилання

  • Паркер, Вілл. «Переклади Мабіноґі». Переклади Мабіногі, 2003. Надійний онлайн-текст, корисний для швидкого пошуку або копіювання цитат. Див. тут (англ.)
  • Історія Ріаннон (англ.)

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).