Начальник кінноти

Начальник кінноти лат. Magister equitum
Країна	Римська республіка
Тип	Магістратура Стародавнього Риму і ротмістр
Керує	Командувач усієї римської кінноти (*equitatus*) та допоміжних військ
Пов'язана категорія	Екстраординарна магістратура
Інше
Посада існувала бл. 501 — 44 рр. до н. е.; скасована: Закон Марка Антонія (Lex Antonia). Походження: Спочатку виключно патриції; з 368 до н. е. — також плебеї Суспільний стан: Вища військово-політична еліта, Нобілітет Роль: Вищий офіцер, заступник диктатора Головні битви: Битва біля Регілльського озера, Друга Пунічна війна, Громадянські війни I ст. до н. е. Нагороди та почесті: Участь у Післявоєнному тріумфі та церемонії *transvectio equitum*

Начальник кінноти (лат. magister equitum) — помічник диктатора у Стародавньому Римі, фактично його заступник на час або у місці його відсутності. Формально не міг діяти самостійно на свій розсуд, навіть за відсутності диктатора. Головний обов'язок (і повноваження) начальника кінноти — командування римською кіннотою у складі війська, довіренного диктатору. Начальник кінноти не міг залишатися на посаді довше диктатора й автоматично позбавлявся повноважень, щойно диктатор складав з себе свої. Остаточний занепад інституту відбувся наприкінці республіканської епохи. Після вбивства Юлія Цезаря його колишній соратник і начальник кінноти Марк Антоній ініціював ухвалення закону Lex Antonia (44 р. до н. е.), який офіційно скасував інститут диктатури в Римі, а разом з ним і посаду його заступника. Остаточно ця магістратура вичерпала свою актуальність із затвердженням системи Принципату, за якої принцепс одноосібно керував військом і більше не потребував спеціального помічника для виконання цих обов’язків.

Ще з самого початку заснування Рим («Урбе») піддавався постійному тиску та нападам латинських общин із сусідніх територій. Якщо політику першого і другого римських царів можна охарактеризувати як спрямовану на запобігання виникненню нових конфліктів, то вже третій цар — Тулл Гостілій — зруйнував Альба-Лонгу, головне місто тогочасного Латинського союзу.

У науковому просторі та джерелах виникнення магістратури начальника кінноти пов’язують із періодом повалення влади Тарквініїв або завершенням Царського періоду, що мало на меті запобігти встановленню нової монархічно-деспотичної влади. Після вигнання царського роду останній цар, Тарквіній Гордий, звертався до латинян, зокрема до свого зятя Октавія Мамілія, аби підняти проти Риму весь Лаціум. У цьому вчинку був і жест відплати, оскільки існують згадки про те, що латиняни звинувачували Рим у пропуску етруської армії для нападу на латинське місто Аріція^[1]. Об'єднавши в союз близько 30 латинських міст під керівництвом Октавія Мамілія та Секста Тарквінія (сина останнього римського царя), вони прагнули повалити республіканський лад.

Ця новина сполохнула Рим і викликала атмосферу загального страху (metus), у тому числі через складну процедуру призначення першого диктатора^[2]. Посада була запроваджена у кризові часи, коли державі була необхідна людина, чий досвід та авторитет могли повернути стабільність. Тому диктатура створювалася як механізм швидкого реагування на небезпеку, що потенційно загрожувала цілісності держави. У того, хто обіймав цю посаду, було право найвищого імперіума (summum imperium), який був сильнішим за консульський. Його влада була непідсудною та виключала право апеляції до народу (provocatio).

Джерела розповідають, що першою людиною, призначеною на цей пост, був Тит Ларцій, а начальником кінноти — Спурій Кассій, обидва з яких донедавна обіймали посади консулів. Кожного з них охороняли ліктори: у Ларція було 24 вартових, тоді як у Спурія — всього 6. Як у консульстві, так і тут простежувався принцип колегіальності. Римляни пам’ятали, що одноосібна влада, а тим більше в умовах недоторканності, здатна повернути тиранію, тому навіть у надзвичайних ситуаціях суспільство прагнуло бачити двох магістратів, які працюють разом.

Magister populi («начальник піхоти»), згідно з архаїчними законами, не мав права сідати на коня^[3], через що йому був необхідний заступник для безпосереднього командування кіннотою на полі бою — саме так і з’явилася посада magister equitum. Назва посади буквально означає «начальник вершників». Згідно з працями Марка Теренція Варрона, вона отримала своє найменування через те, що володіла найвищою владою над кіннотою та допоміжними військами, тоді як диктатор керував усім народом (піхотою)^[4]. У битві при Регілльському озері начальник кінноти Тит Ебуцій Тріціпін зображений як кінний воїн, що вступив у запеклий двобій із ворожим вождем.

Джерела імперського періоду, наприклад Помпоній у Дігестах Юстиніана, прямо пов'язують начальника кінноти з царською посадою трибуна целерів (tribunus celerum)^[5]. Tribunus celerum був командиром особистої кінної охорони царя (celeres), яка складалася з 300 найкращих молодих вершників. Він вважався другою особою в державі після монарха і мав право скликати збори. Римські історики вважали, що magister equitum є республіканською адаптацією цієї царської посади, яка виконувала схожі функції заступника вищої влади.

Перш за все, потрібно розглянути регламент затвердження диктатора, а вже потім і начальника кінноти, оскільки останній виступав допоміжним елементом у вирішенні питань, що стосувалися республіки. Диктатор призначався за постановою Сенату і за рекомендацією обох консулів. Марк Туллій Цицерон зазначав із цього приводу:

Натомість право призначення начальника кінноти належало виключно диктаторові. Одразу після вступу на посаду та проведення спеціальних ауспіцій диктатор на світанку оголошував ім'я свого помічника^[6]. Повноваження вищого магістра (magister populi) щодо вибору заступника були абсолютними. Хоча Сенат або народні збори могли пропонувати власного кандидата, юридично диктатор не був зобов'язаний узгоджувати свій вибір із будь-ким. Він здійснював ритуал ауспіцій і, якщо знамення були сприятливими, magister populi просто проводив відповідний закон через курії^[7].

Такий порядок обумовлювався двома ключовими факторами: з одного боку, начальник кінноти виступав найближчою довіреною особою диктатора, допомагаючи йому реалізувати надзвичайний мандат; з іншого — цей інститут слугував додатковим запобіжником проти узурпації влади, зберігаючи давню республіканську традицію колегіальності магістратур.

Початковою функцією magister equitum було безпосереднє командування кавалерією та допоміжними військами (auxilium), тоді як диктатор очолював важку піхоту. У такому розподілі обов'язків яскраво простежувався архаїчний царський пережиток. Очолюючи піхотні лави, диктатор демонстрував особисту мужність, що цементувало його авторитет як полководця і знімало будь-які звинувачення у боягузтві.

Водночас начальник кінноти виконував функцію «додаткового джерела лідерства» в армії. Він брав участь у військових радах вищого командування та виконував функції ад’ютанта, що пояснює високу політичну та військову вагу цієї посади^[8].

В адміністративному плані за вказівкою диктатора магістр міг залишатися в Римі для управління містом на правах префекта (praefectus urbi), підготовки військового набору або забезпечення логістики. За часів пізньої Республіки (зокрема за диктатури Юлія Цезаря) начальники кінноти фактично виконували функції головних адміністраторів Італії, поки сам диктатор вів воєнні дії в провінціях.

З політичної точки зору підлеглий диктатора мав широкий спектр повноважень: право скликати Сенат (ius habendi senatus) та народні збори (ius agendi cum populo). Крім того, він міг видавати обов'язальні до виконання едикти і, за потреби, головувати на виборах.

У контексті ієрархії та підлеглості показовим є прецедент, що відбувся під час Другої Пунічної війни. Після катастрофи біля Тразименського озера диктатором обрали Фабія Максима, а начальником кінноти — Марка Мінуція Руфа. Магістрати мали протилежні характери та погляди на стратегію: Фабій віддавав перевагу стриманій тактиці виснаження, тоді як Руф був запальним та нетерплячим. Після перших тактичних невдач Фабія його стратегія зазнала шквалу критики, а сам Руф відверто висміював диктатора^[9]. На тлі цього конфлікту у 217 році до н. е. плебейський трибун провів закон Метілія (Lex Metilia), який установив рівність влади (par potestas) між диктатором і магістром кінноти. Це рішення фактично розділило єдиновладдя навпіл. В історіографії цю подію вважають початком занепаду класичної диктатури, оскільки вона зруйнувала принцип абсолютної влади однієї особи^[10].

Для порівняння варто розглянути ситуацію періоду Самнітських воєн. Тодішній диктатор Луцій Папірій Курсор, який, за словами Тита Лівія, «перевершував усіх військовою славою», призначив магістром кінноти Квінта Фабія Максима Рулліана. Отримавши несприятливі релігійні знамення перед боєм, Папірій наказав заступнику залишатися в таборі та не вступати у бій. Проте Рулліан дізнався про непідготовленість самнітів, самовільно напав на них і здобув блискучу перемогу. Новина розлютила диктатора: він звинуватив підлеглого у порушенні військової дисципліни та привласненні слави. Проти magister equitum порушили судову справу, але суворого вироку вдалося уникнути завдяки заступництву війська, преторів та народу, які апелювали до переможного результату битви^[11].

Порівняння цих двох епізодів наочно демонструє еволюцію та руйнування традиційного принципу підлеглості заступника. У IV столітті до н. е. влада диктатора Папірія Курсора залишалася абсолютною й сакральною, тому самовільний бій Рулліана вважався тяжким злочином попри перемогу. Натомість у III столітті до н. е. криза Пунічної війни змусила римське суспільство ухвалити закон Lex Metilia, який юридично зрівняв у правах бунтівного заступника Мінуція Руфа з диктатором Фабієм Максимом. Якщо в першому випадку сувора ієрархія встояла, то в другому — республіканська система сама розділила єдиновладдя навпіл через політичний тиск. Зрештою, ця трансформація посади magister equitum із підлеглого виконавця у незалежного співправителя ознаменувала занепад класичного інституту римської диктатури.

Термін повноважень начальника кінноти був нерозривно пов'язаний із диктатурою. Він автоматично втрачав владу, як тільки диктатор складав свої повноваження, помирав або якщо його обрання визнавалося релігійно недійсним. Традиційно вважалося, що начальник кінноти, як і диктатор, обмежений терміном у шість місяців.

Проте фактичний термін перебування на посаді зазвичай залежав від виконання конкретного військового завдання (мандата). Яскравим прикладом цього є Луцій Квінкцій Цинциннат, який склав свої повноваження одразу після досягнення військової мети, витративши на всю кампанію лише 16 днів. Також відомі випадки, коли обидва магістрати змушені були піти у відставку через релігійні похибки під час призначення (наприклад, через писк миші)^[12].

У начальника кінноти під безпосереднім керівництвом перебували кінні підрозділи римської armiї, які мали складну ієрархічну структуру. Відмінність піхоти від кавалерії описував Флавій Вегецій Ренат у своїй праці «Короткий виклад військової справи»:

До того ж кожен декуріон мав свого заступника — опціона, який замикав стрій. Увесь цей військовий корпус складався з представників найзаможнішого класу громадян, які володіли необхідним майновим цензом для проходження кінної служби.

Основним завданням кінноти під проводом магістра була дезорганізація ворожих піхотних формувань. Це досягалося шляхом завдання ударів у фланги або тил, що сіяло паніку та руйнувало єдність ворожого строю. Окрім ударних функцій, кіннота займалася розвідкою, переслідуванням відступаючого ворога та нейтралізацією ворожої кавалерії для захисту власних флангів. Специфічною римською тактикою було спішування вершників під час бою, що дозволяло вести стабільну рукопашну сутичку в умовах обмеженого простору або за потреби підтримати легку піхоту^[13].

У військових кампаніях начальник кінноти виступав головним помічником диктатора (adiutor). Вони працювали у тісному контакті: диктатор визначав загальну стратегію, а магістр відповідав за маневреність і дії кінних загонів. Прикладом такої взаємодії (хоча й без формального призначення диктатора) є Битва при Замі, де Гай Лелій, діючи як командир кавалерії, завдав вирішального удару в тил армії Ганнібала^[14].

Водночас начальнику кінноти могли передавати повноваження для виконання автономних завдань, таких як проведення каральних експедицій, облога міст або боротьба з розбійницькими загонами. Наприклад, під час облоги Капуї римська кавалерія у співпраці з велітами (легкою піхотою) проводила складні тактичні операції для нейтралізації переваги ворожої кінноти.

Під час урочистого вступу у місто після здобутої перемоги римляни віддавали шану своєму полководцю, і начальник кінноти не залишався осторонь. Як вищий офіцер, під час тріумфу він демонстрував свої трофеї та нагороди, які пізніше вивішувалися в атріумі його будинку як символ мужності (virtus) та заслуг перед державою^[15]. У ширшому контексті тріумфальні процесії сприяли зростанню політичного престижу всього стану вершників, з якого зазвичай і призначалися магістри, що підвищувало популярність цього роду військ у суспільстві.

Щороку в Римі проводилася церемонія transvectio equitum — урочистий виїзд вершників вулицями міста, під час якого кожен учасник демонстрував свої військові відзнаки, зокрема фалери (phalerae — бронзові або срібні медальйони). Як верховний командувач цього класу, магістр кінноти мав винятковий статус і очолював підрозділи під час таких релігійних та військових свят^[16].

У цей період відбувалося активне використання магістратури начальника кінноти. Вона мала виразний військовий характер і була невід’ємною частиною класичного інституту диктатури, призначеною для подолання надзвичайних короткострокових криз — переважно воєн проти сусідніх племен (латинян, сабінян, вольсків) або придушення гострих внутрішніх заворушень, зокрема плебейських виступів через їхнє безправне становище.

Начальника кінноти зазвичай обирав сам диктатор, Сенат виступав лише як дорадчий орган і на кінцевий результат ніякого впливу не мав. Вища влада (imperium) була подібна до преторської через схожу кількість лікторів, яка його оточувала, а також обов'язково підтверджувалася куріатним законом (lex curiata). Це була екстраординарна магістратура, в якій діяло традиційне двовладдя та сувора військова спеціалізація: поки диктатор (якого називали magister populi — «начальник піхоти») очолював монолітну фалангу, його заступник як «права рука» діяв на полі бою як безпосередній командир вершників (equitatus). Він керував мобільними крилами армії задля ефективного прориву передової лінії противника, що дозволяло основним силам, які рухалися в другому ешелоні, завдати вирішального удару по менш захищених підрозділах ворога. Цей уривок підтверджується ситуацією з періодом диктаторства Цинцинната, де його начальник кінноти був обраний через сміливість, відвагу та знання військової справи. В джерелах описано, як він особисто шикує вершників, веде їх у бій та виконує накази вищого командування^[17].

Детально розглянувши цю посаду з точки зору соціального складу, складається враження, що спершу вона слугувала надійним інструментом патриціанського контролю над військовою сферою, бо більшість призначенців походили з лав патриціїв, які вже мали досвід консульства або військового трибунату з консульською владою. Проте після ухвалення закону Ліцинія і Секстія (368 р. до н. е.) відбувся революційний момент — призначення Гая Ліцинія Кальва, першого плебея на цій посаді (368 р. до н. е.). Цей прецедент довів, що представники нижчих станів також здатні очолювати вищі магістратури.

Цей етап став переломним для магістратури через кардинальну зміну ролі Римської держави в регіоні. Рим перейшов від локальних італійських сутичок до довготривалих кампаній з великим числом боїв та застосуванням значних сил (Самнітські війни та Пунічні війни). Нові виклики вимагали більшої гнучкості, тому начальник кінноти перетворився з вузького військового спеціаліста на повноцінного генерала, який міг самостійно очолювати цілі легіони, резерви або окремі військокові корпуси незалежно від кавалерії.

Паралельно, починаючи з 363 року до н. е., виникла практика наділення начальника кінноти виконанням суто цивільних чи релігійних завдань за аналогічними повноваженнями диктатора^[18]:

• вбивання сакрального цвяха (clavi figendi causa);
• проведення виборів за відсутності вищого магістрата (comitiorum habendorum causa);
• організація масштабних святкувань з нагоди військових тріумфів.

У таких випадках начальник кінноти залишався обов'язковим за законом, але часто ставав суто формальним колегою. Сенат також вдався до політичного маніпулювання, використовуючи наприкінці III ст. до н. е. призначення молодих амбітних політиків начальниками кінноти як зручний «трамплін» для їхнього швидкого обрання консулами на наступний рік.

Криза традиційної ієрархії сягнула піку під час Другої Пунічної війни (217 р. до н. е.), коли відбулася безпрецедентна подія: через невдоволення тактикою вичікування плебейський трибун провів закон Метілія (Lex Metilia). Цей акт законодавчо прирівняв повноваження начальника кінноти Марка Мінуція Руфа до влади самого диктатора Квінта Фабія Максима (par potestas), фактично розділивши абсолютне єдиновладдя навпіл.

Після 202 року до н. е. (призначення Гая Сервілія Геміна) класична диктатура, а разом з нею і посада начальника кінноти, повністю виходять з ужитку на понад сто років. Римська еліта більше зосередилася на судовому захисті та накопиченні багатства як нових маркерах статусу, а республіка навчилася долати кризові ситуації у віддалених провінціях через збільшення обсягу повноважень консулів та преторів.

У I ст. до н. е., в умовах запеклих громадянських воєн, посада начальника кінноти була відроджена в радикально зміненій, політизованій формі, перетворившись на інструмент легітимізації особистої влади. Перший крок до цього зробив Луцій Корнелій Сулла, який у 82 році до н. е. відродив диктатуру для «реформування та впорядкування держави», надавши їй безстрокового характеру. Його начальник кінноти, Луцій Валерій Флакк, до цього обіймав посаду інтеррекса, і за порадою самого ж Сулли призначив його диктатором, допоки Італія, струшена міжусобицями та війнами, не зміцніла ^[19].

Остаточна трансформація інституту відбулася за Юлія Цезаря (49–44 рр. до н. е.), який перетворив цю магістратуру на найвищий адміністративний орган держави. Поки диктатор воював у провінціях, його начальники кінноти — зокрема Марк Антоній (з 48 р. до н. е.) та Марк Емілій Лепід — фактично виконували роль політичних намісників та «віцедиктаторів», одноосібно керуючи Римом та Італією з надзвичайними повноваженнями й використовуючи війська для контролю над містом. Водночас особи, призначені на ці посади, опинилися втягнутими у цілу низку скандалів, що призвело до дискредитації цього інституту та нівелювання його колишнього авторитету.

Яскравим свідченням такої деградації у пізньореспубліканський період є характер діяльності Марка Антонія, детально описаний Марком Туллієм Цицероном у «Другій філіппіці» проти Марка Антонія^[20]. Автор наголошує, що Антоній здобув посаду начальника кінноти виключно завдяки лобіюванню своїх спільників і одразу перетворив її на інструмент особистого збагачення. Використовуючи надзвичайні повноваження, він свавільно розпоряджався державним майном, привласнив уподобаний ним приватний будинок і фактично вдався до протиправних експропріацій — грабунків, конфіскацій та відверто кримінальних за своєю суттю розпоряджень.

Сам Цезар активно використовував цю посаду як засіб прояву політичної ласки до своїх прибічників: він призначав заступників на рік наперед і навіть призначав кількох осіб одночасно, що повністю руйнувало республіканську традицію єдиноначальності. Проте наявність начальника кінноти допомагала диктатору уникати звинувачень у відновленні монархічної влади, формально зберігаючи республіканський принцип колегіальності (два магістрати замість одного). При цьому сам Цезар демонстративно відмовлявся від королівського титулу, зафіксувавши це відомою фразою: «Я не Рекс (цар), я — Цезар»^[21].

Подальша еволюція магістратури за Цезаря показує її остаточний відхід від старих традицій і перетворення на інструмент династичної політики. Це виразно простежується на прикладі долі молодого Октавіана. Цезар взяв його з собою на війну в Іспанію, коли Октавіану тільки-но виповнилося 18 років, і тримав виключно при собі — можливо, в цьому виявлявся батьківський жест, а можливо, він оберігав юнака від рук змовників. Після закінчення кампанії Октавіан був посланий навчатися в Аполлонію, аби розвивати свій природний дар. Замисливши війну з гетами і парфянами, Цезар мав намір зробити його своїм соратником і де-факто — начальником кінноти^[22]. У цій ситуації очевидно, що традиційні військові функції повністю покинули цю посаду: Октавіан мав виступати лише як дорадчий орган і не мав реальної влади над кавалерією, як це було раніше. Можливо, за цим жестом Цезар прагнув, аби юнак, не маючи великого бойового досвіду, наочно побачив, як влаштована війна, і зрозумів усі її принципи та устрій, — проте достеменно це невідомо.

Ця інституційна еволюція супроводжувалася і глибокими соціальними змінами: до моменту фіналу Республіки римська еліта остаточно перестала служити рядовими вершниками, віддаючи перевагу офіцерським чи суто адміністративним постам. Сама же римська кіннота як військовий підрозділ уже складалася переважно з іноземних найманців-ауксиліаріїв (auxilia).

Остаточний крах інституту відбувся у 44 році до н. е. після вбивства Цезаря. Марк Антоній, будучи консулом, провів закон (Lex Antonia), який назавжди скасував диктатуру та посаду начальника кінноти, аби запобігти появі нового тирана в майбутньому. Згодом Октавіан Август під час розбудови системи Принципату демонстративно та принципово відмовлявся від цих титулів.

Роль, яку відіграла посада начальника кінноти в республіканському Римі, є досить значною, проте її варто розглядати через призму конкретних часових проміжків та інституційної еволюції. Якщо в період Ранньої Республіки (V ст. — середина IV ст. до н. е.) диктатура разом із начальником кінноти мала важливе практичне значення через інституційну слабкість тогочасного державного утворення та постійні загрози з боку коаліції вороже налаштованих сусідів, то в Пізній Республіці ця магістратура зазнала суттєвих змін і стала об'єктом критики через зловживання тогочасних призначенців.

У ранній період вольски, екви та інші племена Латинського союзу бачили в Римі головного суперника за гегемонію в регіоні й прагнули послаблення його військових та економічних позицій. Тож у цьому часовому проміжку згадана посада передбачала насамперед забезпечення територіальної цілісності та згуртованості держави в разі військового нападу.

У часи Середньої Республіки (середина IV ст. — кінець III ст. до н. е.) посада поступово втрачала свою початкову актуальність через зміну цінностей та політичних інтересів вищих верств римського суспільства. Від початку Самнітських воєн і до Першої Пунічної війни магістратура не відзначалася особливими змінами в обсязі повноважень чи своєю спрямованістю. Проте в період Другої Пунічної війни, коли Римська держава переживала руйнівну та економічно виснажливу навалу карфагенян, посада різко трансформувалася. Це відбулося внаслідок ухвалення закону Метілія (Lex Metilia), суть якого описана вище. Теоретично й практично це послаблювало єдиноначальність командування, провокувало конфронтацію через особисті суперечки між двома магістратами та негативно позначалося на ефективності виконання бойових завдань і керівництва армією на полі бою. Наприкінці цього періоду Сенат і диктатори також почали використовувати призначення на цю посаду для просування лояльних кандидатів, які часто були представниками вузького кола патриціанських сімей та релігійних колегій.

У пізньореспубліканський період (I ст. до н. е.) інститут диктатури та посада начальника кінноти тривалий час залишалися недіючими — їх не призначали приблизно 120 років. Ситуація змінилася, коли Луцій Корнелій Сулла відродив цю практику у 82 році до н. е., обґрунтовуючи це необхідністю «впорядкувати державу після тривалих міжусобиць, які виснажили Рим». Ця диктатура кардинально відрізнялася від класичної: вона мала безстроковий характер, а начальник кінноти відігравав роль формального політичного інструмента, який забезпечував легітимізацію влади диктатора.

Остаточна деградація та фінал цієї магістратури пов'язані з діяльністю Марка Антонія. Після вбивства Юлія Цезаря у 44 році до н. е. в державі знову виникла загроза відновлення одноосібної тиранії. Антоній, який на той момент обіймав посаду консула, вирішив використати тогочасні антидиктаторські настрої в суспільстві та Сенаті задля власного політичного капіталу. Він виступив ініціатором закону Антонія (Lex Antonia), який офіційно й назавжди скасовував як інститут диктатури, так і посаду начальника кінноти.

Цей крок позиціонувався як порятунок республіканських свобод і запобігання появі нового тирана, хоча насправді Антоній намагався заспокоїти переконаних республіканців та усунути потенційних конкурентів, які могли б претендувати на абсолютну владу. Так чи інакше, саме цей закон поставив крапку в багатовіковій історії посади начальника кінноти, перетворивши її на політичний анахронізм, від якого згодом демонстративно та принципово відмовлявся навіть Октавіан Август під час розбудови системи Принципату.

• Аппіан Александрійський. Римська історія. Книги XIII–XVII: Громадянські війни.
• Валерій Максим. Діяння і вислови, гідні подиву.
• Веллей Патеркул. Римська історія.
• Дигести Юстиніана.
• Діонісій Галікарнаський. Римські старожитності.
• Кассій Діон Кокцеян. Римська історія.
• Марк Теренцій Варрон. Про латинську мову (De lingua latina).
• Марк Туллій Цицерон. Друга філіппіка проти Марка Антонія // Промови.
• Марк Туллій Цицерон. Про закони.
• Плутарх. Антоній // Порівняльні життєписи.
• Плутарх. Фабій Максим // Порівняльні життєписи.
• Полібій. Загальна історія.
• Тит Лівій. Історія Рима від заснування міста.
• Флавій Вегецій Ренат. Короткий виклад військової справи.

• Jordan B. The magister equitum in the Roman Republic: The Evolution of an Extraordinary Magistracy. — Berlin ; Boston : Walter de Gruyter GmbH, 2024. — ISBN 978-3-11-134123-1.
• Lintott A. The Constitution of the Roman Republic. — Oxford : Oxford University Press, 1999. — ISBN 978-0-19-924446-1.
• Martínez-Pinna J. L. Tarquinius magister equitum (458 a. C.) // Gerión. Revista de Historia Antigua. — 2011. — V. 29, n^o 1. — P. 71–82. — ISSN 0213-0181.
• McCall J. B. The Cavalry of the Roman Republic: Cavalry combat and elite reputations in the middle and late Republic. — London ; New York : Routledge, 2002. — ISBN 978-0-415-25713-8.
• Mommsen Th. Römisches Staatsrecht. — Leipzig : Verlag von S. Hirzel, 1874. — Т. Bd. 2, abt. 1. — (Handbuch der römischen Alterthümer / J. Marquardt, Th. Mommsen ; Bd. 2)
• Rotondi G. Leges publicae populi Romani: Elenco cronologico con una introduzione sull’attività legislativa dei comizi romani. — Milano : Società Editrice Libraria, 1912.
• Thommen L. Das Volkstribunat der späten Römischen Republik. — Stuttgart : Franz Steiner Verlag, 1989. — (Historia Zeitschrift für Alte Geschichte. Einzelschriften ; Hft. 59) — ISBN 978-3-515-05187-3.
• Vervat F. J. The scope and historic significance of the 'Lex Metilia de aequando M. Minuci magistri equitum et Q. Fabi dictatoris iure' (217 B.C.E.) // Studia et Documenta Historiae et Iuris (SDHI). — Romae : Pontificia Universitas Lateranensis, 2007. — Vol. LXXIII. — P. 131–180.
• Wilson M. B. Dictator: The Evolution of the Roman Dictatorship. — Ann Arbor : University of Michigan Press, 2021. — ISBN 978-0-472-13266-9.