Гагаузи

Гагаузи
Конгрес гагаузів
Самоназва	гаг. Gagauzlar
Регіон	Молдова  147 500  Україна      31 900  Греція       30 000  Туреччина 15 000  Росія        12 000  Румунія      3 000  Казахстан      700  Болгарія        540
Кількість	~240 тисяч
Близькі до	болгари, турки
Входить до	тюрки
Мова	гагаузька
Релігія	православні християни
Прапор
Гагаузи у Вікісховищі

Гагаузи або ґаґаузи — тюркомовний народ у Буджаці та Добруджі. У складі Молдови існує автономне територіальне утворення Гагауз Єрі зі столицею в місті Комрат.

Загальна чисельність — близько 250 000 осіб.

Про походження гагаузів існує декілька версій. Згідно з однією, предками гагаузів були тюркомовні кочові племена — огузи та половці, що прийшли у Пруто-Дністровське межиріччя з Балкан^[1], печеніги. У Молдові найчастіше притримуються теорії походження цього етносу від огузів, котрі мали прийняти християнство в XI—XII ст. від русинів, а наступно переселитися на Балкани^[2].

Першим державним утворенням предків гагаузів вважають Карвунське поліетнічне князівство (у північно-східній Болгарії), утворене у XIV столітті^[3].

Основна частина мешкає в Молдові (135 000 осіб), а також в Україні (31 000 осіб), Росії (11 000 осіб), Туреччині (5000 осіб), Греції (30 000 осіб), Болгарії (1400 осіб), Румунії (1200 осіб), Казахстані (1000), Узбекистані, Туркменістані, Білорусі, Латвії, Естонії, Грузії, Канаді та Бразилії. За переписом 2001 року в Україні проживало 31,9 тис. гагаузів, з них 27,6 тис. (86,5 %) — в Одеській області, решта — у Запорізькій, Миколаївській, Донецькій та ін. областях.

Більшість досліджень (зокрема аналіз Y-хромосоми та мітохондріальної ДНК) показують, що гагаузи генетично споріднені з народами Балканського півострова.

Найближчі генетичні сусіди — болгари, македонці, румуни, серби та греки.

Гаплогрупи: у гагаузів переважають лінії, характерні для палеолітичного та неолітичного населення Європи — I2a, E1b1b, R1a та J2.

Попри те, що вони розмовляють мовою, близькою до турецької (огузька група), частка «центральноазіатського» або «східноєвразійського» генетичного компонента у них дуже низька (зазвичай від 1 % до 5 %).

Це підтверджує теорію елітарного запозичення мови: невеликі групи тюркських кочівників (можливо, печеніги, кумани або огузи) могли передати свою мову та соціальну структуру значно більшому місцевому населенню Балкан, не залишивши при цьому глибокого сліду в генофонді.

Гагаузька мова належить до огузької групи тюркських мов. Писемність на основі латинського алфавіту.

Традиційна релігія гагаузів — православ'я (зустрічається думка, що гагаузи — єдиний тюркомовний народ, який сповідує християнство; це не так: наприклад, основною релігією чувашів і якутів також є православ'я; поширене православ'я також серед чулимців і хакасів, хоча ці народи зберігають і традиції шаманізму). За традиційною культурою гагаузи близькі до балканських народів, передусім до болгар.

• 
  Дівчата, одягнені у традиційне гагаузьке вбрання

• Гагаузька кухня
• Гагаузи в Молдові
• Гагаузи в Україні
• Гаджали

• Л. В. Ковпак, М. І. Ярмоленко. Гагаузи [Архівовано 16 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 13. — ISBN 966-00-0405-2.
• Пригарін О. А., Тхоржевська Т. В., Агафонова Т. А., Ганчев О. І. Кубей і кубейці: Побут та культура болгар і гагаузів в с. Червоноармійське Болградського району Одеської обл. — Одеса: Маяк, 2002. — 86 с.

• М. І. Ярмоленко. Ґаґаузи // Енциклопедія Сучасної України: енциклопедія / ред.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2007. Т. 7.
• Про гагаузів — невидимих сусідів України [Архівовано 17 листопада 2019 у Wayback Machine.]
• Л. Чорна. Переселення гагаузів у Буджак та облаштування їх господарства у XVIII — ХІХ ст. // Філологічна освіта у поліетнічному просторі: регіональний досвід. Збірник наукових статей з нагоди 50-річчя факультету іноземних мов Ізмаїльського державного гуманітарного університету / Відп. ред. Т. Шевчук. — Ізмаїл, 2013. — С. 279—282.

Це незавершена стаття з етнології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.