Остапчук Яцко Дмитрович

Яцко Дмитрович Остапчук
нім. Jacko Ostapczuk чес. Jacko Ostapčuk
Фото з журналу "Wiener Bilder", 1907
Посол Австрійського парламенту
17.06.1907 — 30.03.1911
Монарх	Франц Йосиф I
Народився	4 січня 1873 с. Луб'янки Нижні, Збаразький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Помер	30 січня 1959 (86 років) м. Ужгород, УРСР, СРСР
Виборчий округ	68
Відомий як	громадсько-політичний діяч
Громадянство	Австро-Угорщина →  ЗУНР →  Чехословаччина →  УРСР
Національність	українець
Політична партія	РУРП → УСДП → СДППР
Батько	Остапчук Дмитро (1844-1907), землероб, політик, офіцер, дяк[1]
Мати	Юстина Остапчук (дів. Кальба)
У шлюбі з	Марія Остапчук (дів. Пастушенко) (1886-1966)[1]
Діти	Анда, Ольга, Дмитро, Володимир, Мирослава, Ірина, Дар'я
Брати	Левко, Василь
Професія	землероб, політик
Релігія	греко-католик
Медіафайли у Вікісховищі

Яцко Остапчук (нім. Jacko Ostapczuk; 4 січня 1873, с. Луб'янки Нижні, нині с. Нижчі Луб'янки Збаразького району — 30 січня 1959, м. Ужгород, УРСР, СРСР) — український громадсько-політичний діяч, посол (депутат) від Збаразького повіту Королівства Галичини та Володимирії парламенту Австро-Угорської імперії 11-го скликання.

Народився 4 січня 1873 року в с. Нижчі Луб'янки (Тернопільщина)^[a] в заможній селянській сім'ї, син Дмитра Остапчука.

Початкову освіту здобув у Красносільцях, після чого навчався в гімназії у Збаражі, Першій тернопільській гімназії та Львівській академічній гімназії.

Свою політично-партійну діяльність Остапчук розпочав в Українській радикальній партії, у лавах якої перебував до 1897 року.^[2] У 1896 і 1898 роках супроводжував Івана Франка під час його перебування на Тернопільщині, виступах на вічах у Збаразькому повіті.^[3]

У 1892 році його відрахували з Львівської гімназії через зв’язки з Русько-українською радикальною партією (РУРП), Іваном Франком та Михайлом Павликом

Із 1899 року став членом новоствореної Української соціал-демократичної партії, упродовж 1905—1907 редагував її друкований орган «Червоний прапор». Від соціал-демократів був висунутий у депутати^[2] і обраний депутатом австрійського парламенту (з 1907 по 1911) від 68 двомандатного округу — судові повіти Козова, Тернопіль, Збараж (крім сіл Розношинці, Красносільці, Нижчі Луб'янки і Вищі Луб'янки), Нове Село (крім сіл Нове Село, Гнилиці Малі, Гнилиці Великі, Терпилівка, Сухівці, Шельпаки, Кошляки, Токи і Пальчинці). В парламенті входив у Представництво русько-українських соціал-демократів (в Асоціації соціал-демократичних депутатів).^[1]

У парламенті зав’язав тісні стосунки з Томашем Гаррігом Масариком, послом (депутатом) від Чеської прогресивної партії, чия програма була близькою до соціал-демократичної. Водночас розійшовся з галицькими послами, які звинувачували його в зраді національних інтересів через підтримку соціал-демократичних ідей. У своїх виступах з трибуни парламенту підіймав питання реорганізації адміністрації Галичини, створення українського університету, збільшення кількості українських шкіл, земельної реформи та рівноправності українців. Його промова 21 грудня 1907 року, де він проголосив ідею самостійної України, стала знаковою. За часи каденції виступив 23 рази активно захищаючи права українців, поляків і євреїв.

У 1911 році, після розпуску парламенту і під тиском звинувачень галицьких послів, не балотувався повторно.

До Першої світової війни організував страйк малоземельних селян у Тарасівці.^[3] У 1912 році за порадою Томаша Масарика придбав маєток у селі Нижня Радвань (нині Радвань-над-Лаборцем, Словаччина) в угорського землевласника за кошти, зароблені під час посольської діяльності. Заснував читальню «Просвіти», де ставилися українські п’єси, а до Остапчуків часто приїжджали інтелігенти з Галичини та Східної України.

Під час Першої світової війни брав участь у роботі Союзу визволення України в таборах українських військовополонених.

У 1918 році брав участь у вічі у Старій Любовні, де було засновано Руську Народну Раду, що проголосила приєднання Закарпаття та Пряшівщини до України. Коли возз’єднання стало неможливим, він підтримав приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

У травні 1920 року разом із Степаном Клочураком, Євгеном Пузою, Володимиром Клемпушем заснував Підкарпаторуську незалежну соціал-демократичну партію, яка згодом була перейменована на Соціал-демократичну робітничу партію Підкарпатської Русі, дочірню організацію Чехословацької соціал-демократичної партії. Деякий час був її головою, допомагав у справі видання друкованого органу партії «Народ», а пізніше — «Вперед».

У 1923 році переселився до села Страбичово біля Мукачева, придбавши там маєток.

Унаслідок кризи всередині СДППР і через незгоду з деякими передвиборчими кроками її керівництва 8 жовтня 1929 Я. Остапчук офіційно вийшов із лав партії.

У 1938–1939 роках підтримував Карпатську Україну, але не вірив у можливість її автономії. Написав меморандуми до європейських політиків, закликаючи допомогти закарпатцям. Після окупації Закарпаття угорською армією в березні 1939 року та вбивства сина Дмитра і арешт сина Володимира, Яцко звернувся до угорської влади, але був заарештований і засуджений до смертної кари разом із Володимиром. Завдяки зусиллям доньки Анди їх вдалося врятувати. Яцко змушений був покинути Угорщину.

Переїхав до дочки Анди в Братиславу, а згодом до дочки Дарії в Брандіс-над-Лабою-Стара-Болеслав. Там він працював над спогадами, які частково публікувалися в «Народній волі» та збірнику «Збаражчина».

У 1957 році разом з дружиною Марією переїхав до дочки Ірини в Ужгород. У січні 1959 року його запросив до Львова академік Іван Крип’якевич для запису спогадів про Івана Франка. Дорогою додому застудився і помер від запалення легенів 30 січня 1959 року в Ужгороді. Похований на цвинтарі «Кальварія».

• Мельничук Б., Уніят В. Остапчук Яцко (Яків) Дмитрович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 694. — ISBN 966-528-199-2.
• Токар М. Ю. Остапчук Яцко // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 672. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини Записки Наук. тов. ім. Т. Шевченка. К, 1991. Т. ССХХІІ. С. 71-110.
• Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія в Галичині. Нарис історії (1899-1918 рр.). К.: Основні цінності, 2000. 168 с
• Кравець М. До питання про русько-українську радикальну партію у Східній Галичині в 90-х роках XIX ст. 3 історії західноукраїнських земель. 36 статей. К., 1957. Вип.2. С.124-140.
• Кугутяк М. Радикальна партія в Східній Галичині. Укр. історичний журн. К., 1990. № 10. С. 55-63.
• Магочій П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Ужгород, 1994. 296 с.
• Мушинка M. Резолюція з'їзду закарпатських українців у Станіславі (Івано-Франківськ) 3 травня 1919 р. Науковий збірник товариства «Просвіта» в Ужгороді. Ужгород, 2000. Річник IV.С.48-50.
• Стерчо П. Карпато-Українська держава. Львів, 1994. 188 с
• Химка Дж.-П. Український соціалізм Галичині (до розколу в радикальній партії 1899 р.). Journal of Ukranian Oraduate Studies. Toronto, 1979. №7 P. 33-51.

Це незавершена стаття про українського політичного діяча. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.