Яременко Василь Васильович
| Василь Яременко | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Народився | 12 лютого 1932 Сєнно, Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, СРСР  | |||
| Помер | 29 жовтня 2025 (93 роки) Київ, Україна | |||
| Країна |  СРСР Україна | |||
| Національність | українець | |||
| Діяльність | філолог, українознавець, літературознавець, викладач університету, літературознавець | |||
| Галузь | українська[1], українська література[1], українознавство[1], українська філологіяd[1] і журналістика[1] | |||
| Alma mater | Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова | |||
| Науковий ступінь | кандидат філологічних наук | |||
| Знання мов | українська[1] і німецька[1] | |||
| Заклад | КНУ імені Тараса Шевченка, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Київський столичний університет імені Бориса Грінченка і МАУП | |||
| Партія | КПРС | |||
| Діти | Богдан, Ярослав | |||
| Нагороди |
| |||
| Звання | професор | |||
| ||||
Васи́ль Васи́льович Яре́менко (12 лютого 1932, Сєнно, Вітебська область, Білорусь — 29 жовтня 2025[2], Київ) — український філолог, професор, голова Федерації патріотичних видань (з 2003), провідний науковий співробітник НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка (з лютого 2013).
Життєпис
Народився 12 лютого 1932 року в місті Сінно Вітебської області, Білорусь.
Батько Василь Макарович (1888–?) — приписний козак, репресований; мати Христина Леонтіївна (1896—1995) — козачка. З 1936 року, коли після 5-літнього перебування у Білорусі родина повернулася в Україну, мешкав у селі Воскобійники Миргородського району Полтавської області.
Закінчив Великосорочинське педагогічне училище (1951) та філологічний факультет Київського педагогічного інституту (1956—1961). Там же закінчивши аспірантуру (1961—1964), захистив кандидатську дисертацію «Творчість Бориса Грінченка» (1968).
З жовтня 1966 по січень 2001 — викладач, старший викладач, доцент, професор (1994) Київського університету ім. Т. Шевченка.
Заступник голови Товариства української мови у 1989—1990 роках. Член редколегії журналу «Дніпро» (з 1990).
Директор Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень Міжрегіональної академії управління персоналом (2003—2013).
Володів словацькою, польською, німецькою, чеською, старослов'янською мовами. Захоплення: бібліофіл, архіви, шахи, футбольний вболівальник із 1954 року.
Дружина Світлана Михайлівна (*1947) — учитель української мови і літератури гімназії № 117 ім. Лесі Українки. Син Олесь (*1965) — інженер-програміст; син Богдан (*1971) — дипломат, народний депутат України; син Ярослав (*1978) — юрист.
Помер 29 жовтня 2025 року у віці 93 років[3]. Похований у селі Романки на Полтавщині[4].
Праці
Автор понад 200 публікацій.
Книги: «Історія української журналістики» (1983, співавтор), «Ключі від рідної хати збереглись» (1992), «Повість врем'яних літ» (1990, переклад, коментарі, післямова), «Євреї в Україні сьогодні…» (2003), «Україна в лещатах сіонізму» (МАУП, 2004).
Упорядник понад 40 книжок, зокрема: «Українська поезія XVI ст.» (1987), «Українське слово» (в 4 т.; т.1, 1994; т.2, 2001; т.3, 2003), «Золоте слово» в 2 т. (2002), творів Б. Грінченка (у 2 т., 1963), П. Куліша, В. Свідзинського, Г. Чупринки, М. Куліша, А. Чайковського, В. Симоненка, рецензент енциклопедичного довідника Миколи Сухомозського та Надії Аврамчук «Україна у світі», який визнано переможцем у відповідній номінації IX Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2007».
У 1998 році опублікував Новий тлумачний словник української мови (у 4 томах), у співавторстві з Оксаною Сліпушко), який автори «Словника української мови» в 11 томах назвали «98-відсотковим плагіатом чистісінької води».[5]
Нагороди та відзнаки
- Лауреат премій ім. Г. Сковороди (1993), «Дружба» (1995), ім. І. Нечуя-Левицького (2006), ім. В. Короленка (2011), ім. В. Винниченка (2012), ім. Олени Пчілки (2016).
- Відмінник освіти України (1997).
- Орден «За заслуги» ІІІ ст. (2002), II ст. (2016[6]), І ст. (2021) [1] [Архівовано 15 жовтня 2021 у Wayback Machine.]
Примітки
- ↑ а б в г д е ж Чеська національна авторитетна база даних
- ↑ Яременко Василь Васильович. Архів оригіналу за 10 серпня 2017. Процитовано 10 серпня 2017. [Архівовано 2017-08-10 у Wayback Machine.]
- ↑ Пам'яті професора Яременка - Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина". siver.com.ua. Процитовано 30 жовтня 2025.
- ↑ Яременко Василь Васильович — ЕСУ
- ↑ Василь Німчук. Про сучасну українську тлумачну лексикографію [Архівовано 17 липня 2019 у Wayback Machine.] // Українська мова, № 3, 2012.
- ↑ Про відзначення державними нагородами України з нагоди 25-ї річниці незалежності України. Архів оригіналу за 14 серпня 2021. Процитовано 14 листопада 2021.
Джерела
- Видатні українці — Василь Яременко [Архівовано 10 серпня 2017 у Wayback Machine.]
- Яременко Василь Васильович [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] на politicians.com.ua
- Праці В. Яременка на Чтиві [Архівовано 28 жовтня 2019 у Wayback Machine.]
- Василь Яременко: Що написано — неспростовно. Відомий літературознавець — про більшовицькі репресії в літературі, рукописи, зшиті нитками містифікацій, і свою кришталеву мрію. Україна Молода. Номер 153 за 16.10.2012 [Архівовано 12 лютого 2019 у Wayback Machine.]
- Жиди в Україні сьогодні. Реальність без міфів. [Архівовано 23 січня 2022 у Wayback Machine.]
- Олег Бабишкін. Василю Яременку — 50 // Київ. університет. — 1982, 22 лют.
- Олекса Мишанич. Повість врем'яних літ // Дніпро. — 1991. — № 10.
- Олесь Гончар. Небуденна подія // Літ. Україна. — 1994. — 29 вер.
- Валерій Шевчук. Початок синтезу // Літ. Україна. — 1996. — 18 лип.
- Валерій Шевчук. Творець духовної ноосфери // Персонал плюс. — 2006, 8-14 лют.
- Наталка Сподаренко. Слово, яке ставить на крило // Сільські вісті. — 2006, 16 лют.
- О. М. Мислива. Яременко Василь Васильович: Бібліографічний покажчик (1963—2018). — К. : Укр. пропілеї, 2019.
- Професор Василь Яременко: «Література має ставити десятки проблем» // Україна молода. — 2020. — 12 лют.
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).