Федераліст

Федераліст
Назва	англ. Federalist Papers
Головний предмет твору	Конституція США
Формат творчої роботи	колекція есеївd
Видання або переклади	The Federalist, 1863 editiond, The Federalist, 1898 editiond, O Federalista, Tomo Id, O Federalista, Tomo IId, O Federalista, Tomo IIId, The Federalist Papersd, The Federalistd і The Federalist Papersd
Автор	Александер Гамільтон, Джеймс Медісон, Джон Джей і Publiusd
Видавець	John McLean & Companyd
Дата публікації	22 березня 1788 і 28 травня 1788
Країна походження	США
Мова твору або назви	англійська
Твір доступний на	eto.box/book/e867f2d369394a9087c4f6753aac5dd5
Статус авторських прав	🅮 і 🅮
Федераліст у Вікісховищі

Федераліст або Записки Федераліста чи Федералістські листи(The Federalist Papers) — збірник з 85 статей на підтримку ратифікації Конституції США.

Опублікований «батьками-засновниками» США А. Гамільтоном, Дж. Медісоном і Дж. Джеєм з 27.11.1787 по 29.05.1788 у газетах штата Нью-Йорк The Independent Journal та The New York Packet.

«Федераліст» вважається не лише цінним джерелом тлумачення Конституції США (у збірці значення положень Конституції пояснюється самими її авторами), а й видатним філософським і політичним твором.

Перші сімдесят сім із цих есе були опубліковані частинами в газетах «Independent Journal», «New York Packet» та «Daily Advertiser» у період з жовтня 1787 року по квітень 1788 року^[1]. Збірка цих 77 есе та ще восьми інших була опублікована у двох томах під назвою «Федераліст: Збірка есе, написаних на підтримку нової Конституції, узгодженої Федеральним конвентом 17 вересня 1787 року» видавництвом J. & A. McLean у березні та травні 1788 року^[2][3]. Останні вісім статей (№№ 78–85) були перевидані в нью-йоркських газетах у період з 14 червня по 16 серпня 1788 року.

Автори «Федераліста» мали намір вплинути на виборців, щоб ті ратифікували Конституцію. У «Федералісті № 1» Гамільтон чітко окреслює цю дискусію в широких політичних термінах:

Часто зазначалося, що, здається, саме народу цієї країни, завдяки його поведінці та прикладу, судилося вирішити важливе питання: чи справді людські спільноти здатні, чи ні, створити добру владу на основі роздумів і вибору, чи ж вони назавжди приречені покладатися у своїх політичних конституціях на випадковість і силу^[4]

У «Федералісті № 10» Медісон розглядає засоби запобігання пануванню більшості та виступає за створення великої торговельної республіки. Цю думку доповнює «Федераліст № 14», у якому Медісон аналізує стан Сполучених Штатів, визнає їх придатними для розширеної республіки та завершує свою роботу пам’ятним виступом на захист конституційної та політичної творчості Федерального конвенту^[5].

У «Федералісті» № 84 Гамільтон доводить, що немає потреби вносити поправки до Конституції шляхом додавання Білля про права, наполягаючи на тому, що різні положення пропонованої Конституції, що захищають свободу, є «біллем про права»^[6]. «Федераліст» № 78, також написаний Гамільтоном, закладає основи для доктрини судового перегляду федеральними судами федерального законодавства або актів виконавчої влади. У «Федералісті» № 70 Гамільтон висловлює аргументи на користь одноосібного глави виконавчої влади. У «Федералісті» № 39 Медісон подає найчіткіше викладення того, що згодом стало називатися «федералізмом». У «Федералісті» № 51 Медісон виклав аргументи на користь системи стримувань і противаг у есе, яке часто цитують як виправдання влади як «найбільшого з усіх відображень людської природи». За словами історика Річарда Б. Морріса, есе, що складають «Федералістські статті», є «неперевершеним викладом Конституції, класикою політичної науки, яка за своєю широтою та глибиною не має рівних серед творів жодного пізнішого американського письменника»^[7].

21 червня 1788 року запропоновану Конституцію ратифікувала мінімальна кількість штатів — дев’ять, як того вимагала стаття VII. Наприкінці липня 1788 року, коли нову Конституцію ратифікували одинадцять штатів, розпочався процес формування нової влади^[8]

Федеральний конвент (Конституційний конвент) передав проект Конституції Конгресу Конфедерації, який, у свою чергу, наприкінці вересня 1787 року виніс його на ратифікацію штатам. 27 вересня 1787 року в пресі Нью-Йорка вперше з'явився «Катон», який критикував пропозицію; 18 жовтня 1787 року з'явився «Брут»^[9]. Ці та інші статті й публічні листи, що критикували нову Конституцію, зрештою стали відомі як «Антифедералістські статті» (або «Записки Антифедераліста»). У відповідь Александер Гамільтон вирішив розпочати виважену оборону та детальне пояснення запропонованої Конституції жителям штату Нью-Йорк. У «Федералісті № 1» він написав, що серія «намагатиметься дати задовільну відповідь на всі заперечення, які з’являться і які, можливо, заслуговують на вашу увагу»^[10].

Гамільтон залучив до проекту своїх соратників. Він запросив Джона Джея, який після написання чотирьох есе («Федераліст» №№ 2, 3, 4 та 5) захворів і додав до серії лише ще одне есе — «Федераліст» № 64. Джей також виклав свої аргументи у брошурі навесні 1788 року під назвою «Звернення до народу штату Нью-Йорк»^[11]; Гамільтон схвально процитував її у «Федералісті» № 85. Джеймс Медісон, який перебував у Нью-Йорку як делегат Вірджинії на Конгресі Конфедерації, був залучений Гамільтоном і Джеєм і став головним співавтором Гамільтона. Також розглядалися кандидатури Гувернера Морріса та Вільяма Дьюера. Однак Морріс відхилив запрошення, а Гамільтон відхилив три есе, написані Дьюером^[12]. Пізніше Дьюер писав на підтримку трьох авторів «Федералістів» під псевдонімом «Філо-Публій» ("Philo-Publius")^[13], що означало або «друг народу», або «друг Гамільтона», виходячи з псевдоніма Гамільтона — Публій.

Гамільтон обрав псевдонім «Публій». Хоча багато інших творів, що представляли обидві сторони конституційної дискусії, були написані під римськими іменами, історик Альберт Фуртванглер стверджує, що «“Публій” був на голову вище за “Цезаря”, “Брута” чи навіть “Катона”. Публій Валерій допоміг заснувати давню Римську республіку. Його більш відоме ім’я, Публікола, означало “друг народу”»^[14]. Гамільтон використав цей псевдонім у трьох листах 1778 року, в яких він критикував свого колегу-федераліста Семюеля Чейза та викрив, що Чейз скористався інформацією, отриманою в Конгресі, щоб спробувати домінувати на ринку борошна^[14].

«Федераліст» був написаний групою авторів. Але при виданні окремих статей у газетах кожна була підписана псевдонімом Публій — на честь римського консула Публія Валерія Публіколи.

На момент публікації автори «Записок Федераліста» намагалися приховати свою особу, оскільки Гамільтон і Медісон брали участь у конвенті^[15]. Однак пильні спостерігачі правильно впізнали Гамільтона, Медісона та Джея. Встановлення авторства есе, що складають «Федералістські статті», не завжди було однозначним. Після смерті Гамільтона в 1804 році з'явився список, в якому стверджувалося, що він сам написав дві третини есе «Федералістів». Дехто вважає, що кілька з цих есе написав Медісон (№ 49–58 та 62–63). Наукова детективна робота Дугласа Адейра 1944 року припустила такий розподіл авторства, підтверджений 1964 року статистичним аналізом тексту:^[16]

• Александер Гамільтон (всього 51 стаття: № 1, 6-9, 11-13, 15-17, 21-36, 59-61 і 65-85)
• Джеймс Медісон (всього 29 статей: № 10, 14, 18-20, 37-58 і 62-63)
• Джон Джей (всього 5 статей: № 2-5 і 64)
• Вільям Дьюер був запрошений до співпраці і написав дві статті, але вони не увійшли до фінальної збірки ^[17].

За шість місяців ці троє чоловіків написали загалом 85 статей.

Гамільтон, який протягом 1780-х років був провідним прихильником національної конституційної реформи та одним із трьох представників Нью-Йорка на Конституційному конвенті, у 1789 році став першим міністром фінансів, і обіймав цю посаду до своєї відставки у 1795 році.

Медісон, якого зараз визнають батьком Конституції, незважаючи на те, що він за життя неодноразово відмовлявся від цієї честі^[18], став провідним членом Палати представників США від штату Вірджинія (1789–1797), державним секретарем (1801–1809) і, зрештою, четвертим президентом Сполучених Штатів (1809–1817)^[19].

Джон Джей, який був секретарем закордонних справ за Статтями Конфедерації з 1784 року до їхнього закінчення в 1789 році, став першим головою Верховного суду Сполучених Штатів у 1789 році, пішов у відставку в 1795 році, щоб прийняти обрання на посаду губернатора Нью-Йорка, яку він обіймав два терміни, пішовши на пенсію в 1801 році^[20].

Статті «Федераліста» почали з’являтися в трьох нью-йоркських газетах — «The Independent Journal», «New-York Packet» та «Daily Advertiser» — з 27 жовтня 1787 року. Незважаючи на те, що статті «Федераліста» були написані й опубліковані поспіхом, вони мали широке читацьке коло та значною мірою вплинули на формування американських політичних інститутів^[21]. Гамільтон, Медісон і Джей публікували ці есе дуже швидкими темпами. Іноді за один тиждень у газетах з'являлося три-чотири нові есе Публія. Гаррі Віллс зазначає, що такий швидкий темп публікації «переважував» будь-яку можливу відповідь: «Хто, маючи достатньо часу, міг би відповісти на таку низку аргументів? А часу не було надано»^[22]. Гамільтон також заохочував передрук есе у газетах за межами штату Нью-Йорк, і вони справді публікувалися в кількох інших штатах, де точилися дебати щодо ратифікації. Однак за межами Нью-Йорка їх публікували лише нерегулярно, а в інших частинах країни вони часто залишалися в тіні місцевих авторів^[23].

Оскільки есе спочатку публікувалися в Нью-Йорку, більшість із них починаються з одного й того ж звернення: «До народу штату Нью-Йорк».

Високий попит на ці есе призвів до їхньої публікації у більш тривкій формі. 1 січня 1788 року нью-йоркське видавництво J. & A. McLean оголосило, що випустить перші 36 есе у вигляді збірки; ця збірка вийшла 22 березня 1788 року під назвою «Федераліст, том 1»^[1]. Нові есе продовжували з’являтися в газетах; «Федераліст № 77» був останнім, що вперше з’явився в такій формі, 2 квітня. 28 травня вийшов другий збірник, що містив «Федераліст № 37–77» та раніше неопубліковані № 78–85^[1]. Останні вісім статей (№№ 78–85) були перевидані в нью-йоркських газетах у період з 14 червня по 16 серпня 1788 року^[1][21].

Французьке видання 1792 року поклало кінець колективній анонімності Публія, оголосивши, що твір був написаний «Мм. Гамільтоном, Медісоном і Джеєм, громадянами штату Нью-Йорк»^[24]. У 1802 році Джордж Гопкінс опублікував американське видання, в якому авторів було названо аналогічним чином. Гопкінс також бажав, щоб «ім’я автора було вказано перед кожним номером», але на той момент Гамільтон наполіг, щоб цього не було, і розподіл есе між трьома авторами залишився таємницею^[25].

Першим виданням, у якому статті було розподілено таким чином, стало видання 1810 року, в якому використовувався список, залишений Гамільтоном, для зіставлення авторів із їхніми номерами; це видання вийшло у вигляді двох томів зібраних «Творів Гамільтона». У 1818 році Джейкоб Гідеон опублікував нове видання з новим переліком авторів, складеним на основі списку, наданого Медісоном. Різниця між списком Гамільтона та списком Медісона стала основою для суперечки щодо авторства десятка есе^[26].

Як видання Гопкінса, так і видання Гідеона містили значні редагування тексту самих статей, як правило, за згодою авторів. У 1863 році Генрі Доусон опублікував видання, що містило оригінальний текст статей, аргументуючи це тим, що їх слід зберегти такими, якими вони були написані в той конкретний історичний момент, а не в тому вигляді, в якому їх редагували автори роками пізніше^[27].

Сучасні вчені зазвичай використовують текст, підготовлений Джейкобом Е. Куком для його видання «Федераліст» 1961 року; у цьому виданні для есе № 1–76 використовувалися тексти з газет, а для есе № 77–85 — видання Макліна^[28].

Федеральні судді, тлумачачи Конституцію, часто використовують «Федераліста» як джерело свідчення про наміри авторів та ратифікаторів Конституції^[29]. До них зверталися з різних питань — від повноважень федеральної влади у сфері зовнішньої політики (у справі «Хайнс проти Давідовіца») до чинності законів, що мають зворотну силу (у рішенні 1798 року у справі «Калдер проти Булла», яке, ймовірно, стало першим рішенням, де згадуються «Федералістські статті»)^[30]. До 2000 року «Федераліст» цитувався 291 раз у рішеннях Верховного суду^[31].

Ступінь поваги, яку слід виявляти до «Федералістських статей» при тлумаченні Конституції, завжди був дещо суперечливим. Ще в 1819 році голова Верховного суду Джон Маршалл зазначив у знаменитій справі «Маккалок проти Меріленда», що «думки, висловлені авторами цієї праці, справедливо вважаються такими, що заслуговують на велику повагу при тлумаченні Конституції. Їм не можна віддати більше пошани, ніж вони заслуговують; але при застосуванні їхніх думок до справ, які можуть виникнути в процесі функціонування нашої влади, необхідно зберігати право судити про їхню правильність»^[32]. У листі до Томаса Річі 1821 року Джеймс Медісон зазначив щодо Конституції, що «законне значення цього документа має випливати з самого тексту; або, якщо ключ слід шукати деінде, то не в думках чи намірах органу, який планував і пропонував Конституцію, а в тому значенні, яке надали їй люди на своїх відповідних конвентах Штатів, де вона отримала всю авторитетність, якою володіє»^[33][34].

На честь псевдоніму авторів «Федераліста» названо міжнародний журнал Publius, присвячений федералізму, який з 1971 р. видає Oxford University Press, а також Publius — спробу комунікаційного протоколу для анонімних публікацій в Internet (2000—2001).

• Федераліст // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.

• Adair, Douglass (1974). The Disputed Federalist Papers. Fame and the Founding Fathers. Indianapolis: Liberty Fund.
• Mosteller, Frederick; Wallace, David L. (2012). Applied Bayesian and Classical Inference: The Case of The Federalist Papers. Springer Science & Business Media. ISBN 978-1-4612-5256-6. Updated 2nd ed., originally published as Mosteller, Frederick; Wallace, David L. (Червень 1963). Inference in an Authorship Problem. Journal of the American Statistical Association. 58 (302): 275—309. JSTOR 2283270.
• Furtwangler, Albert (1984). The Authority of Publius: A Reading of the Federalist Papers. Ithaca, New York: Cornell Univ. Press. ISBN 978-0-8014-9339-3.
• Wills, Gary. Explaining America: The Federalist. Garden City, NJ: 1981. ISBN 978-0140298390.
• Bradley, Harold W. (Листопад 1945). The Political Thinking of George Washington. The Journal of Southern History. Southern Historical Association. 11 (4): 469—486. doi:10.2307/2198308. JSTOR 2198308.
• Dietze, Gottfried. The Federalist: A Classic on Federalism and Free Government. Baltimore: The Johns Hopkins Press, 1960.^{[ISBN відсутній]}
• Epstein, David F. The Political Theory of the Federalist. Chicago: The University of Chicago Press, 1984.^{[ISBN відсутній]}
• Everdell, William R. (2000). The End of Kings: A History of Republics and Republicans. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 9780226224824.
• Fischer, David Hackett (1965). The Revolution of American Conservatism: The Federalist Party in the Era of Jeffersonian Democracy. Harper & Row.^{[ISBN відсутній]}
• Gray, Leslie, and Wynell Burroughs. "Teaching With Documents: Ratification of the Constitution". Social Education, 51 (1987): 322–324.
• Hamilton, Alexander; Madison, James; Jay, John (1901). Smith, Goldwin (ред.). The Federalist (PDF). New York: The Colonial Press.
• Heriot, Gail. "Are Modern Bloggers Following in the Footsteps of Publius (and Other Musings on Blogging By Legal Scholars)", 84 Wash. U. L. Rev. 1113 (2006).
• Hofstadter, Richard (1969). The Idea of a Party System: The Rise of Legitimate Opposition in the United States, 1780–1840. University of California Press. ISBN 978-0-5200-1754-2.
• Kesler, Charles R. Saving the Revolution: The Federalist Papers and the American Founding. New York: 1987.
• Meyerson, Michael I. (2008). Liberty's Blueprint: How Madison and Hamilton Wrote the Federalist Papers, Defined the Constitution, and Made Democracy Safe for the World. New York: Basic Books.
• Patrick, John J., and Clair W. Keller. Lessons on the Federalist Papers: Supplements to High School Courses in American History, Government and Civics. Bloomington, IN: Organization of American Historians in association with ERIC/ChESS, 1987. ED 280 764.
• Schechter, Stephen L. Teaching about American Federal Democracy. Philadelphia: Center for the Study of Federalism at Temple University, 1984. ED 248 161.
• Scott, Kyle. The Federalist Papers: A Reader's Guide (New York: Bloomsbury Press, 2013).
• Sunstein, Cass R. "The Enlarged Republic—Then and Now", The New York Review of Books (March 26, 2009): Volume LVI, Number 5, p. 45.
• Webster, Mary E. The Federalist Papers: In Modern Language Indexed for Today's Political Issues. Bellevue, WA: Merril Press, 1999.
• White, Morton. Philosophy, The Federalist, and the Constitution. New York: 1987. ^{[ISBN відсутній]}
• Whitten, Roger D. (ed.). The Federalist Papers, or, How Government Is Supposed to Work, "Edited for Readability". Oakesdale, WA: Lucky Zebra Press, 2007. ISBN 9780979956508. OCLC 243605493.