YaChudo

Уйгурський каганат

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Уйгурський каганат
(каганат)
744 – 840
Столиця 744-840 Хара-Балгас
Мова(и) Орхонська (рунічна) мова
Населення Уйгури
кидані (в Маньчжурії)
єнісейські киргизи (береги Єнісею)
Спадкоємність
← Другий східний тюркський каганат
← Басмильський каганат
Киргизький каганат →
Уйгурське Турфанське ідикутство →
Уйгурська Ганьсуйська держава →
Караханідська держава →

Династія Ляо →

Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Уйгурський каганат

Уйгурський каганат — державне утворення першої половини першого тисячоліття нової ери, яке прийшло на зміну Східно-тюркського каганату.

Назва

Були племінною групою народу тєле, яка сама себе йменувала токуг-огуз (дев'ять племен чи дев'ять кланів). З часом Була прийнята спільна для всіх назва — уйгури (у китайських джерелах — хуйхе).

Історія

Передумови

Витоки беруть з державний утворень племен тєле

Утворення

657 року уйгури брали участь у військовій кампанії імперії Тан проти Західнотюркського каганату[1]. З утворенням 682 року Другого Тюркського каганату уйгури увійшли до його складу, ставши основою його правого крила.

У 742 році уйгури в союзі з карлуками та басмили повстали проти Другого Тюркського каганату[2]. Вождь уйгурів Кутлуг-Більге захопив ворожу столицю Отюкен і вбив Озмиш-тегіна. Протягом декількох років уйгури заволоділи Внутрішньою Азією та заснували Уйгурський каганат. Пізніше того ж року уйгурсько-карлуцький союз утворився проти басмилів і розгромив їх каганат. 745 року було остаточно знищено Другий тюркський каганат[3]. Війна між уйгурами та карлуками 746 року змусила карлуків мігрувати на захід до Жетису та конфліктувати з тюргешами, яких вони перемогли та підкорили у 766 році[4].

Піднесення

Новий каган Баянчур-хан спрямував зусилля на зміцнення держави зсередини. У 747—749 роках довелося боротися проти деяких огузьких племен на чолі із Тай-Більге-тутуком, якому зрештою було завдано поразки, але племена ягма і баярку втекли до Карлуцького каганату. Внутрішні війни у каганаті закінчилися утвердженням влади клану яглакарів і верховенства уйгурів серед токуз-огузьких племен. Самоназва уйгурів поширилася на всю токуз-огузьку конфедерацію.

За цим каган розпочав низку військових кампаній з підкорення усіх кочівників регіону. У 751 році Танська імперія зазнала стратегічної поразки від арабів у битві при Таласі. Після цього Тан відступила з Центральної Азії, дозволивши уйгурам стати новою домінуючою державою[5]. Повстання Ань Лушаня дозволило уйгурами втрутитися у внутрішні справи імперії Тан. У 757 році близько 4 тис. уйгурських вершників допомагали арміям Тан повернути собі Чан'ань та Лоян, а невдовзі завдали поразки тюркському вождю Ашині Цунлі, союзнику Лушаня. Після битви при Лояне уйгури грабували місто протягом трьох днів і зупинилися лише після того, як було захоплено велику кількість шовку. За їхню допомогу танський імператор Су-цзун надіслав 20 тис. рулонів шовку та надав їм почесні титули. Крім того, торгівля кіньми була встановлена на рівні 40 рулонів шовку за кожного коня, а уйгурам було надано статус «гостя» під час перебування в Тан[6][7]. Тан та уйгури уклали обмінний шлюб: уйгурська принцеса Піцзя вийшла заміж за Лі Ченкая, князя Дуньхуана; тоді як 758 року танська принцеса Нінгуо (Сяо), донька Су-цзуна, вийшла заміж за Баянчур-хана.

Протягом цього часу Уйгурський каганат швидко розширювалася за рахунок встановлення влади над секіз-огузами, єнісейськими киргизами, карлуками, тюргешами, токузськими татарами, чігілями та залишками басмилів. 748 року було переможено татар і киданів, 750 року — чігілів. У 751—755 роках приборкано повстання карлуків, тюргешів, чігілів, киргизів, басмили, 752—753 (на чолі із Абуз-ябгу) і 757—759 роках — давніх тюрків, 757 року — повстання татар. 758 року знову переможено єнісейським киргизам. Разом з тим протягом 751—758 років на півночі було споруджено систему фортець, яка у нащадків стала відома як «Шлях Чингізхана».

Наступний каган Болю вирішив скористатися послабленням імперії Тан. Він демонстративно не відповідав імператору Дай-цзуна і дозволив вторгнення уйгурів вглиб імперії. Але успіхи танської армії змусили кагана надати підтримку останній у знищенні решток повсталих, нащадків Ань Лушаня. При цьому уйгури захопили здобич, що дорівнювалася річному доходу 20 тис. домогосподарств, а імператору довелося заплатити 100 тис. рулонів шовку, щоб змусити їх підти[8]. Під час походу Богю зустрів маніхейських жерців, які навернули його до маніхейства[9].

В подальшому каган проводив гнучку політику: з одного боку всякий раз підтримував заколоти командувачів і сановників в імперії Тан, з іншої допомагав танським військам у протистоянні з Тибетською імперією, оскільки остання перетворилася на політичного і торговельного конкурента Уйгурського каганату.

780 року внаслідок протистояння маніхейської (антитанської) і тенгіанської (протанської) партій Болю-кагана разом з 2 чи 3 тис. оточення і вояків було вбито дядьком Тун-Бага-тарханом[10]. 788 року було укладено союзний договір з імперією Тан, де окрім усього було визначено, що тепер населення каганату позначатимуть не хуйху-уйгур, а хуйху-сапсан.

Криза

Після смерті Тун-Бага 789 року почалися повстання підвладних племен проти Кюлюг-кагана. Спочатку піднялися шато, гелу, байянь і туцзюе[11], які змогли захопити місто Бешбалик. За цим Карлуцький каганат скинув залежність й захопив долину Футу[12]. 790 року уйгуро-танське військо зазнало тяжкої поразки від Тибетської імперії[13]. Смерть того ж року кагана спричинила боротьбу за владу, що ще більше послабило державу.

791 року було завдано поразок тибецько-карлуцькому війську у битвах біля Лінчжоу і Бейтіна[14]. 792 року вдалося завдати нової поразки тибецькій армії у битві біля Юйшу (неподалік від Кучи)[15]. 795 року зі смертю Кутлуг-Більге завершилася династія Яглакар[6]. На зміну прийшла династія Едіз[16].

Відновлення потуги

Кутлуг-каган приборкав єнісейських киргизів та шато. У 798 році завдав тяжкої поразки Карлуцькому каганату. За цим переміг тибетську армію ценпо Мутігцанбо. В результаті встановлено владу над державами Карашар і Куча. До 800 року підкорено увесь Таримський басейн, але Кашгар і Хотан зберегли самостійність.

Кюлюг-Більге-хан продовжив успішно діяти проти Тибета[17]. У 803 році уйгури захопили Гаочан[18]. Водночас підтримано було повстання в Трансоксіані проти Омеядського халіфату. 812 року було придушено повстання карлуків. 813 року Баої-каган почав нове протистояння з імперією Тан. 816 року було відбито напад тибетського військо на Бешбалик[19]. 820 року внаслідок інтриг китайців повстали єнісейські киргизи на чолі із Ажо.

Кучлуг Більге-каган надав допомогу імперії Тан у війні з Тибетом, що дозволило 822 року завершити війни між цими державами. Також завдано поразки карлукам і занято князівство Ушрусана в Трансоксіані[20]. Разом з тим каган відправив військо до Ордосу під приводом допомоги у придушенні прикордонних цзєдуши. Але їх зустріли імператорські чиновники, нагородили подарунками у 70 тис. рулонів шовку та закликали повертатися до себе[21]. 823 року було відбито новий напад тибецької армії[22]. Але єнісейських киргизів не вдалося приборкати.

Занепад

Касар-каган з одного боку постійно втручався у справи імперії Тан, який фактично став сплачувати щорічну данину у 200 тис. рулонів шовку. Але головною проблемою стала невдала війна з киргизами. 832 року Касара було повалено[23], але його наступник Альп-Кюлюг-Більге визнав незалежність Киргизького каганату. Але мирна політику стосовно імперії тан спричинили численні повстання і зрештою 839 року кагана було повалено

У 840 держава була знищена внаслідок нової війни єнісейськими киргизами[24], каганат фактично розпався. Один з представників правлячої династії Едіз — Пан-тегін — з 13-15 родами уйгурів втік до карлуків, а 843 року перебрався до Дуньхуана, де заснував власну державу[25]. Інша частина — так звані жовті уйгури — рушили на південь і південний захід під владу імперії Тан (у 870 році заснували Кянсуйське ідикутство)[26]. Решта вирішила чинити опір, обравши правителем сина Баої-кагана — Уге.

У 841—843 роках уйгури чинили напади на імперію Тан, але на бік останнього перейшли племена шато. 843 року каган зазнав нищівної поразки, було вбито 10 тис. уйгурських вояків[27]. 846 року чорними татарами було знищено багато уйгурів. Частина уйгурів підкорилася імперії Тан, а рештки оголосили каганом брата загиблого — Еняня[28]. На бік останнього перейшло плем'я татабів. Проте вже 847 року уйгуро-татабське військо зазнало поразки від танської армії. 848 року Енянь остаточно зазнав поразки, ставши останнім каганом уйгурів[29].

Населення

Основу становило дев'ять племен, що виросли з відповідних кланів: яглакар (з нього походили кагани першої династії), утуркар, кюребір, боксікіт, авучаг, касар, едіз (належали кагани другої династії), ябуткар, каябір[30].

Столиці

Столичні функції виконувала долина Орхон (міста Хара-Балгас та Бешбалик).

Устрій

Вища влада належала кагану[31]. У Терхінському написі згадуються 60 внутрішніх сановників. З них у тексті безпосередньо фігурує глава внутрішніх бюруків, дев'ять великих бюруків (начальники над 500, 1000 та 5000 воїнів), тегіни, сини хана, бага-таркани, начальники гвардії[32]. До елітної групи відносять представників центральної влади у племенах — тутука, ишбару та тархана[33][34].

Кагана затверджували на курултаї, членами якого були представники правлячої династії, вища знать (тутуки — вожді племен, потім намісники) та чиновництво (великі буюруки). 795 року повноваження курултаю значно розширено.

Питаннями управлінням за часів Уйгурського каганату опікувалися внутрішній та зовнішній великі буюруки (на кшталт міністрів). В подальшому було 3 внутрішніх великий буюкура і 6 зовнішніх великих буюруків. В подальшому все більше влади зосереджувалася у буюруків, яка ще більше посилилася за династії Едіз.

Територіальне управління

Каганат поділявся на ліве (східне) та праве (західне) «крила», на чолі яких стояли шади. Лівий шад водночас був ябгу (спадкоємцем трону). Контроль над підлеглими 11 племенами здійснювали тутуки (намісники). Останнім підкорялися місцеві ишбари (військові очільники) та тархани (цивільні чиновники)[35].

Виявлено ставки, військово-адміністративні та релігійні центри, такі як Бешбалик, Чилім-Балгас, Цаган-Сумійн-Балгас, Тойтен-Толгой, Тайджин-Чуло, III Шагонарське городище. На північних кордонах (у сучасній Тиві) виникла ціла оборонна лінія з городищ, фортець, глинобитних і кам'яних укріплень[36][37]. Побудована на кордоні з володіннями киргизів, ця укріплена лінія мала систему управління та мережу адміністративних центрів, що пов'язували її з центром каганату. Діяльність залог фортець у басейні Хемчика (городища Бай-Тал, Теелі, Елдіг-Кеджиг, Алдан-Маадир, Малгаш-Бажин, Баглаш-Бажин, Баян-Тал і Їме) координувалася з військово-адміністративного центру I Бажин-Алак, розташованого в заплаві Чадану, притоку Хемчика. Адміністрація III Шагонарського городища управляла шістьма фортецями Верхнього Єнісея (I, II, IV, V Шагонарські городища, II Бажын-Алак и Барикське городища)[38]. З центром уйгурські міста та фортеці північного прикордоння пов'язував Пор-Бажин, розташований на сучасному кордоні з Монголією.

З розвитком міст з'явилося міське управління та ієрархія міських чиновників. У провінціях значно зросла кількість фіскальних та військових чиновників. На чолі міст стояли «голови», яких призначав каганат. Існувала система митарів та податківців, розвинулася судова система[39].

Суспільство

Уйгурська знать склала основу центрального та провінційного апарату управління. З часом до складу можновладців, якщо судити за прикладом буюрука Ань Юньхе, увійшли і представники согдійської діаспори[40]. До елітних верств належало найвище маніхейське духовенство і найбагатші і пов'язані з продажем шовку согдійські купці.

Стаціонарні поселення комбінувалися з кочовими, у зв'язку з тим, що кочовий та осілий спосіб життя розвивалися паралельно, взаємно доповнюючи один одного. Особливостями цих поселень було те, що у них не було постійного чіткого кордону: залежно від пори року кордони змінювалися, що було пов'язане із перебуванням кочової частини населення поселень.

Право

Складалося з давньотюркського звичаєвого права тьоре і ярликів (наказів) каганів. Тьоре (тьорю) було системи конкретних настанов і приписів щодо управлінням державою. Деякий час протиставлялося звичайному праву окремих племен «йосун», яке дослідники характеризують як «природне право»[41][42].

Ярлики видавалися каганми з окремих питань, що стосувалися інтересів держави. Уйгурські кагани стали першими, хто став використовувати ярлики для правового регулювання[43]. Кожен ярлик діяв протягом правління кагана, що його видав. Після смерті монарха його наступник міг скасувати ярлик, а міг і підтвердити його - в останньому випадку він видавав власний ярлик, зміст якого було практично був тотожній ярлику, що підтверджувався. Саме цей порядок дії ярликів і забезпечив їх співвіднесення з правотворчою діяльністю конкретних володарів- на відміну від непорушних норм тьоре[44].

Військо

Уся структура каганату не дозволяла каганам збирати великі війська на тривалий час та безконтрольно розпоряджатися ними. Військо базувалося на мобільних кінних загонах, будучи основною силою каганату. У періоди зміцнення влади кагани мали централізоване командування. Командування спиралося на родову структуру, де знатні роди надавали воїнів та командирів, об'єднанням яких керували шади, ишбара і тутуки.

Економіка

Каганат був феодальною державою з першими ознаками осілості у уйгурів[45]. Там були розвинені скотарство, рільництво, а також ремесла та промисли, розвивалося будівництво міст і фортець.

У другій половині VIII – на початку IX ст. у каганаті склалася ієрархія міських центрів: столичне місто Хара-Балгас – «обласні» адміністративні центри – провінційні міста та військові фортеці. Завдяки наявності у степу значної кількості согдійців та китайців у каганаті також виникла мережа аграрних поселень, особливо поряд із великими міськими центрами[46][47][48]. Уйгури перестали залежати від постачання сільськогосподарської продукції з імперії Тан.

У містах та поселеннях вироблялися як характерні для кочівників зброю і кінська упряж, так й сільськогосподарські знаряддя праці, посуд, різні ремісничі товари[49][47][50][51].

Після придушення повстання Ань Лушаня – Ши Чаої 1762 року уйгури нав'язали Танській імперії торговельний обмін коней на шовк (1 коня на 40 рулонів шовку). Посередниками у цій торгівлі виступали найчастіше согдійці, які користувалися захистом уйгурів у Тан. Водночас часто на обмін уйгури відправляли поганих коней, нав'язуючи збереження умов угоди.

Заохочуючи розвиток торгівлі, ремесла, землеробства, уйгури збирали податки та мита. Особливо прибутковими були численні ринки біля імперії. У каганат постачався крам з його північних та східних околиць (хутро, метали, худоба). Протягом усього «уйгурського шляху» – від Турфана до Орду-балика, за свідченням Тамим ібн Бахра, існували поселення з ринками[52]. Особливо славна своїми ринками була столиця каганату. Коштовні товари, що надходили з Тан, йшли на задоволення запитів кагану та його оточення, надавалися племінним вождям в обмін на їх вірність верховному володареві.

Щоб контролювати торгівлю вздовж Шовкового шляху, уйгури встановили торговельні відносини з согдійськими купцями, які контролювали деякі оази Центральної Азії. к согдійці, так і уйгури отримали величезну користь від цього союзу. Согдійці дозволили уйгурам торгувати в західних регіонах та обмінювати шовк з Китаю на інші товари. Для согдійців це забезпечило їхнім китайським торговим громадам уйгурський захист. У V та VI століттях відбулася велика еміграція согдійців до Китаю. Согдійці були основними торговцями вздовж Шовкового шляху, і Китай завжди був їхнім найбільшим ринком. Серед паперового одягу, знайденого на кладовищі Астана поблизу Турфана, є список податків, сплачених на караванну торгівлю в царстві Гаочан у 620-х роках. Текст неповний, але з 35 перелічених у ньому комерційних операцій 29 пов'язані з согдійським торговцем[53].

В якості умов миру і підтримки союзу з імперією Тан уйгури отримували дарунки з імперії майже виключно шовком або монетою (до 200 тис. зв'язок монет). Розміри подібних дарунків сягали від 20–50 тис. до 100 тис. шматків шовку[54][55][56].

Релігія

Старовинним віруванням угйурів було тенгріанство, яке було запозичено від давніх тюрок. Прийняття уйгурами маніхейства було одним із аспектів відносин з согдійцями. Разом з тим вибір маніхейства над буддизмом, можливо, був мотивований бажанням продемонструвати незалежність від впливу Тан[57]. Активну роль в цьому відіграв каган Богю, що 762 року сам навернувся до цієї релігії, а 763 року оголосив маніхейство державною релігією каганату. Не всі уйгури підтримували навернення — напис в Хара-Балгасі стверджує, що маніхейці намагалися відвернути людей від їхніх давніх шаманських вірувань[58].

780 року після смерті Богю-кагана маніхейство було заборонено й кагани знову стали підтримувати тенгріанство. Але у 803 року маніхейство повернуло свій статус. Завдяки уйгурам маніхейство стало активно поширюватися не лише в самому каганату, а й в сусідніх державах, зокрема в Танській і Тибецькій імперіях.

Культура

Незважаючи на те, що матеріальна культура уйгурів має глибокі центрально-азійські корені, саме уйгури почали всерйоз насаджувати в центрально-азійських степах осілу цивілізацію[59]. Перейдя до маніхейства, уйгурське суспільство впровадило у собі елементи согдійської культури, включаючи живопис.

Мова

Уйгури користувалися давньотюркською мовою, але ймовірно розмовляли власною говіркою вже за часів Тюркського каганату. З цієї говірки розвинулася давньоуйгурська мова, що набула поширення Кянсуйському ідикутстві та Кучі[60].

Писемність

На початках користувалися давньотюркським рунічним письмом. У VIII ст. формується давньоуйгурське рунічне письмо. Воно походить від согдійського письма, адаптованого уйгурами для запису тюркської фонетики. На відміну від согдійських уйгурські тексти писалися не праворуч наліво, а зверху вниз, при цьому стовпці прямували зліва направо. Можливо, такий напрямок написання стовпців пов'язане з тим, що права частина аркуша, як і раніше, використовувалася для горизонтального запису. Як і в согдійському алфавіті, форма більшості літер у староуйгурському листі залежала від позиції у слові (початкова, серединна та кінцева форми).

Література

З часів Баянчур-хана почали записувати історію каганату (в подальшому відомі як Таріатські написи[61]). Збереглися написи на камінні (Селенгінський камінь, або пам'ятник Моюн-чуру (бл. 760 р.), Карабаласагунський напис (бл. 821 р.), Севрейський камінь, Терхінська стела (бл. 753 р.)[62] і Теська стела (бл. 762 р.)[63], а також рукопис рунічним письмо на папері «Ворожлива книга» (Yrq bitig) та деякі інші фрагменти зі Східного Туркестану. Севрейський камінь — є двомовний, уйгуро-согдійський, напис[64]. Карабаласагунський — є тримовним написом, що містить китайські ієрогліфи, согдійське та тюркське письмо[65]. За своїм змістом більшість написів на камінні є епітафією правителям і містять важливі відомості з історії уйгурського каганату, що слід віднести до продовження «тюркської» традиції створення писемних пам'яток.

Архітектура

З погляду архітектурно-планувального рішення в Уйгурському каганаті виділяються дві фортеці, що мають у своєму планувальному рішенні палацові комплекси: городища Хара-Барлас та фортеця Пор-Бажин. Планувальні рішення обох фортець ідентичні: фортечні стіни орієнтовані на всі боки світла, має кутові і мінливі вежі. У центральній частині знаходилися палацові будівлі, а по периметру розташовувалися житлові, ремісничі та казармові типу, ідентичні до споруд інших городищ Уйгурського каганату. Є припущення, згідно з яким уйгури могли споруджувати свої фортеці за допомогою согдійських архітекторів та майстрів, вказуючи на певну складність оборонних споруд Орду-Балика в порівнянні з іншими уйгурськими фортецями[66].

Див. також

Примітки

  1. ↑ Latourette, Kenneth Scott (1964), The Chinese, their history and culture, Volumes 1–2, Macmillan, p. 144
  2. ↑ Sinor, Denis (1990), The Cambridge History of Early Inner Asia, Cambridge University Press, p. 317–342
  3. ↑ Barfield, Thomas (1989), The Perilous Frontier: Nomadic Empires and China, Basil Blackwell, p. 151
  4. ↑ Sinor 1990, p. 349
  5. ↑ Rhie, Marylin Martin (15 July 2019). Early Buddhist Art of China and Central Asia, Volume 2 The Eastern Chin and Sixteen Kingdoms Period in China and Tumshuk, Kucha and Karashahr in Central Asia (2 vols). BRILL. ISBN 978-90-04-39186-4
  6. ↑ а б Sinor 1990, p. 317–342
  7. ↑ Barfield 1989, p. 152.
  8. ↑ Barfield 1989, p. 152–153
  9. ↑ Bosworth, Clifford Edmund (2000), The Age of Achievement: A.D. 750 to the End of the Fifteenth Century – Vol. 4, Part II : The Achievements (History of Civilizations of Central Asia), UNESCO Publishing, p. 70
  10. ↑ Asimov, M.S. (1998), History of civilizations of Central Asia Volume IV The age of achievement: A.D. 750 to the end of the fifteenth century Part One The historical, social and economic setting, UNESCO Publishing, p. 194
  11. ↑ Байянь і туцзюе є китайським позначенням різних груп східних тюрків
  12. ↑ "Chapter 195". 舊唐書 [Old Book of Tang]. 葛祿乘勝取回紇之浮圖川，回紇震恐，悉遷西北部落羊馬於牙帳之南以避之
  13. ↑ Haywood, John (1998), Historical Atlas of the Medieval World, AD 600–1492, Barnes & Noble, p. 3.2
  14. ↑ Beckwith, Christopher I (1987), The Tibetan Empire in Central Asia: A History of the Struggle for Great Power among Tibetans, Turks, Arabs, and Chinese during the Early Middle Ages, Princeton University Press, p. 155-156
  15. ↑ Beckwith 1987, p. 156
  16. ↑ Theobald, U. "Huihe 回紇, Huihu 回鶻, Weiwur 維吾爾, Uyghurs" in ChinaKnowledge.de – An Encyclopaedia on Chinese History, Literature and Art
  17. ↑ Wang, Zhenping (2013), Tang China in Multi-Polar Asia: A History of Diplomacy and War, University of Hawaii Press, p. 184
  18. ↑ Bregel, Yuri (2003), An Historical Atlas of Central Asia, Brill, p. 20
  19. ↑ "The Tibetans in the Ordos and North China: Considerations on the Role of the Tibetan Empire in World History"
  20. ↑ Beckwith 1987, p. 165
  21. ↑ Barfield 1989, p. 154
  22. ↑ Wang 2013, p. 187
  23. ↑ "chapter 217 part 2". 新唐書 [New Book of Tang]. 方歲饑，遂疫，又大雪，羊、馬多死
  24. ↑ Drompp, Michael Robert (2005), Tang China And The Collapse Of The Uighur Empire: A Documentary History, Brill, p. 37
  25. ↑ Millward, James A. (2007), Eurasian Crossroads: A History of Xinjiang, Columbia University Press, p. 50
  26. ↑ Golden, Peter B. (2011), Central Asia in World History, Oxford University Press, p. 47
  27. ↑ Drompp, Michael R. (2018). "THE UIGHUR-CHINESE CONFLICT OF 840–848". In Cosmo, Nicola Di (ed.). Warfare in Inner Asian History (500-1800). Handbook of Oriental Studies. Section 8 Uralic & Central Asian Studies. BRILL. p. 92. ISBN 978-9004391789
  28. ↑ Bosworth 2000, p. 70
  29. ↑ Baumer, Christoph (2012), The History of Central Asia: The Age of the Steppe Warriors, p. 310
  30. ↑ Ulrich Theobald (2012) amended 恐 (kong) to 思 (si) & proposed that 屋骨思 transcribed Oğuz
  31. ↑ Barfield, Thomas (1989), The Perilous Frontier: Nomadic Empires and China, Basil Blackwell
  32. ↑ Кляшторный С. Г. Рунические памятники Уйгурского каганата и история евразийских степей. СПб. : Петербургское Востоковедение, 2010, с. 42
  33. ↑ Малов С. Е. Памятники древнетюркской письменности Монголии и Киргизии. М. ; Л.: АН СССР, 1959, с. 41
  34. ↑ Кляшторный С. Г. Терхинская надпись (предварительная публикация) // Советская тюркология. 1980. № 3, с. 92
  35. ↑ Древнетюркский словарь. Л.: Наука. Ленингр. отделение, 1969. С. 220, 538—539
  36. ↑ Кызласов Л.Р. Древняя Тува (от палеолита до IX в.). М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. С. 145-158
  37. ↑ Худяков Ю. С. Памятники уйгурской культуры в Монголии // Центральная Азия и соседние территории в средние века. Новосибирск: Наука, 1990. С. 85–86
  38. ↑ Степи Евразии в эпоху средневековья. М.: Наука, 1981. С.101, 142. Рис. 31]
  39. ↑ Малявкин А. Г. Материалы по истории уйгуров в IX–XII вв. Новосибирск : Наука. Сиб. отд., 1974, с. 113-114, коммент. 164, 165, 166
  40. ↑ Малявкин А. Г. Материалы по истории уйгуров в IX–XII вв. Новосибирск : Наука. Сиб. отд., 1974, с. 26
  41. ↑ Doerfer G. Türkische und Mongolische Elemente im Neupersischen. Band I. Wiesbaden, 1963, s. 555
  42. ↑ Golden P. The Turk Imperial Tradition in the Pre-Chinggisid Era // Imperial statecraft: Political forms and techniques of governance in Inner Asia, sixth-twentieth centuries / Ed. by D. Sneath, L. Peachey. Cambridge, 2006, 36
  43. ↑ Тихонов Д.И. Хозяйство и общественный строй Уйгурского государства X–XIV вв. М.; Л., 1966. 288 с
  44. ↑ Почекаев, Р. Ю. Законотворческая деятельность тюркских правителей VI-XI вв. в контексте правового развития кочевых народов Евразии. Научный журнал АлтГУ. 2014. С.68
  45. ↑ Тихонов Д.И. Хозяйство и общественный строй Уйгурского государства 10-14 вв. М-Л., 1966, с. 119
  46. ↑ Киселев С. В. Древние города Монголии // Советская археология. 1957. № 2, с. 94–95; 5, с. 151
  47. ↑ а б Цэвээндорж Д., Баяр Д., Цэрэндагва Я., Очирхуяг Ц. Археология Монголии. Улаанбаатар: Institut archaeologic ASM, 2008, с. 191
  48. ↑ Крадин Н. Н. Урбанизационные процессы в кочевых империях монгольских степей // Монгольская империя и кочевой мир. Улан-Удэ: Изд-во БНЦ СО РАН, 2008. Кн. 3, с. 333-334
  49. ↑ Данилов С. В. Города в кочевых обществах Центральной Азии. Улан-Удэ: Изд-во БНЦ СО РАН, 2004, с. 151
  50. ↑ Киселев С. В. Древние города Монголии // Советская археология. 1957. № 2, с. 94–95
  51. ↑ Киселев С. В., Евтюхова Л. А., Кызласов Л. Р., Мерперт Н. Я., Левашова В. П. Древнемонгольские города. М.: Наука, 1965, с. 271, 273
  52. ↑ Асадов Ф. М. Арабские источники о тюрках в раннее средневековье. Баку : Элм, 1993, с. 46.
  53. ↑ de la Vaissière, Étienne. "Sogdians in China: a short history and some new discoveries".
  54. ↑ Камалов А. К. Древние уйгуры VIII–IX вв. Алматы: Наш мир, 2001, с. 110
  55. ↑ Барфилд Т. Дж. Опасная граница: кочевые империи и Китай (221 г. до н. э. – 1757 г. н. э.) / пер. Д. В. Рухлядева, Б. В. Кузнецова. СПб.: Ин-т восточных рукописей, 2009, с. 125, 126, 127
  56. ↑ Асадов Ф. М. Арабские источники о тюрках в раннее Средневековье. Баку: Элм, 1993, с. 46
  57. ↑ Sinor, Denis (1990), The Cambridge History of Early Inner Asia, Cambridge University Press, ISBN 978-0-521-24304-9
  58. ↑ Prof. R. Roemer, ed. (1984). "The Uighur Empire of Mongolia (chapter 5)". Guo ji zhongguo bian jiang xue shu hui yi lun wen chu gao. Taipei
  59. ↑ Д. И. Тихонов. Хозяйство и общественный строй Уйгурского государства 10-14 вв. — М.-Л., 1966. с. 29.
  60. ↑ Clauson, Gerard (April 1965). "Review An Eastern Turki-English Dictionary by Gunnar Jarring". The Journal of the Royal Asiatic Society of Great Britain and Ireland (1/2). Royal Asiatic Society of Great Britain and Ireland, p. 57
  61. ↑ Inscription El etmish Bilge kagan (Tariat // Terh). The "Turk bitig" site
  62. ↑ Klyashtorny S.G. The Terkhin inscription//Acta Orientalia Hungarica. — 1982. — V. 36. — Fasc. 1—3, p. 355—366
  63. ↑ Klyashtorny S.G. The Tes inscription of Uigur Bögö Qaghan//Acta Orientalia Hungarica. — 1985. — V. 39. — Fasc. 1, p. 137—156
  64. ↑ Кляшторний С.Г., Лившиц В.А. Сэврэйский камень//Советская тюркология. — 1971. — №3 — С. 106—112
  65. ↑ "KARABALGASUN ii. The Inscription – Encyclopaedia Iranica". iranicaonline.org
  66. ↑ Худяков Ю.С. Особенности фортификации уйгурских крепостных сооружений (на примере цитадели столичного города Орду-Балыка). Баландинские чтения — 2019 — Т. XIV. С.263—265

Література

Посилання


Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).