YaChudo

Тяглів

Переглядів: 0. Оновлено 03.11.2026.

село Тяглів
Інтерактивна історична карта села Тяглів 1779–1783 років фон Міга
Інтерактивна історична карта села Тяглів 1779–1783 років фон Міга
Інтерактивна історична карта села Тяглів 1779–1783 років фон Міга
Країна Україна Україна
Область Львівська
Район Шептицький
Тер. громада Белзька міська громада
Код КАТОТТГ UA46120010220038748 Редагувати інформацію у Вікіданих
Основні дані
Засноване бл. 1446
Населення 277
Площа 2,522 км²
Густота населення 130,85 осіб/км²
Поштовий індекс 80070
Телефонний код +380 3257
Географічні дані
Географічні координати 50°20′57″ пн. ш. 23°56′44″ сх. д. / 50.34917° пн. ш. 23.94556° сх. д.
Середня висота
над рівнем моря 		201 м
Місцева влада
Адреса ради 80070, Львівська обл., Шептицький р-н, с. Хлівчани
Староста Панас О.
Карта
Тяглів. Карта розташування: Україна
Тяглів
Тяглів
Тяглів. Карта розташування: Львівська область
Тяглів
Тяглів
Мапа
Мапа

Тяглі́в — село в Україні, у Белзькій міській громаді Шептицького району Львівської області. Населення становило ▼330 осіб у 2001 році[1], а за пізнішими даними скоротилося до 277 осіб.

Історія

Околиці села Тяглів мають багату праісторію, що підтверджується численними археологічними знахідками, які свідчать про тривале заселення цієї території в доісторичний період. Зокрема, тут виявлено поселення та об'єкти лужицької культури залізного віку (I тисячоліття до н. е.), яка була поширена у верхній та середній течії Західного Бугу. У значно пізнішу епоху раннього Середньовіччя (V–X століття н. е.) на цих теренах жили слов'янські праплемена дулібів, бужан і волинян, які згодом стали предтечами населення Волині та Галичини. Активні археологічні дослідження поблизу Тяглова проводилися львівськими науковцями у другій половині XX століття, а значний внесок у вивчення пам'ятки зробив археолог Дмитро Павлів, який очолював польові роботи та опублікував результати досліджень у спеціальних наукових працях[2].

Головним об'єктом вивчення став Тяглівський могильник, розташований на правому березі річки Солокії, що є лівою притокою Бугу. У ході розкопок було досліджено 42 кремаційні поховання кількох різновидів, п'ять окремих захоронень черепів, рештки трьох інгумаційних поховань, а також скупчення кераміки та залишки вогнищ між могилами. Серед виявлених матеріалів особливе місце посідають сім глиняних кубків — «ульвівецьких келихів». Основна частина матеріалів могильника належить до перехідного періоду від пізньої доби бронзи до раннього залізного віку, і за чіткими археологічними ознаками пам'ятку датують приблизно VIII—VII століттями до нашої ери. Для верифікації цього віку було застосовано радіовуглецевий метод у Київській лабораторії, за результатами якого тілопальні поховання № 1 та № 2 з Тяглова датовано серединою VII століття до нашої ери[3].

Перша письмова згадка про село датується 27 грудням 1446 роком[4]. У тогочасних документах воно фігурує під назвою лат. Thechlew (у пізніших джерелах — пол. Tehlów).

Поява цієї згадки тісно пов'язана з періодом, коли Белзька земля перебувала під управлінням мазовецьких князів. У цей час село стало резиденцією белзького старости Венцлава зі Слубиці (пол. Więcław ze Słubicy), вихідця з Мазовії. Шукаючи кращих життєвих перспектив, Венцлав прибув на ці землі разом із родиною у почеті мазовецького князя Казимира II (сина Земовита IV) близько 1434 року, коли той обійняв владу в Белзькому князівстві[5].

Венцлав швидко зробив успішну кар'єру при дворі. Від 1436 року він служив княжим кухмістром, керуючи двірською кухнею та відповідаючи за постачання княжого столу, а згодом дослужився до посади белзького старости, ставши головним адміністратором княжих маєтностей регіону. На цій високій посаді він залишився і після смерті князя Казимира у 1442 році, продовжуючи службу його наступнику — князю Владиславу I Плоцькому.

Саме за правління Владислава I, в офіційному документі від 25 січня 1444 року, Венцлав усе ще фігурує суто як белзький староста[6]. Проте вже за два роки його зв'язок із новою отчиною закріплюється в документах офіційно. Майнові та сімейні справи Венцлава в Тяглові отримують додаткове світло завдяки записам у Мазовецькій князівській метриці. Зокрема, у записі від 27 грудня 1446 року[7] зафіксовано важливий юридичний акт: Венцлав («лат. Wenczeslao de Thechlewo») взяв на себе офіційне зобов'язання щодо довічного утримання свого брата. Цей документ свідчить про те, що Тяглів на той час уже функціонував не просто як службове надання, а як повноцінне родинне гніздо, де вирішувалися внутрішньосімейні майнові компроміси та забезпечувався добробут шляхетського роду.

Протягом наступного десятиліття зв'язок роду з цією землею лише міцнішав, що призвело до трансформації самого імені власника. У записі метрики від 5 травня 1456 року[8] колишній белзький староста згадується вже як Венцлав Тяхлевський зі Слубиці («лат. Venceslao Tehleuesky de Slubicze»). Поява прикметникового прізвища Тяхлевський (Тягловський) в офіційному діловодстві є класичним маркером того, що рід остаточно укорінився на нових землях, а Тяглів став їхнім головним родовим маєтком, хоча вони й продовжували пам'ятати про своє мазовецьке коріння у Слубицях.

Дослідження польських істориків також дозволяють оцінити реальні масштаби цього володіння в середині XV століття. Тяглівська волость була дуже значною за площею і охоплювала близько 90 волок території (що за тогочасними мірами становило понад 1500 гектарів)[9]. Така велика площа лісів та угідь підтверджує, що Тяглів за часів Венцлава був не просто дрібним поселенням, а великим, економічно потужним і стратегічно важливим адміністративно-територіальним комплексом на теренах Белзької землі. Польські дослідники зазначають, що ця лісиста, але зручно розташована волость поблизу Белза, ймовірно, дісталася йому як князівське надання за вірну службу.

Згодом поселення продовжує фігурувати в офіційних документах Белзького князівства як маєтність місцевої шляхти. Зокрема, у матеріалах земського суду («Акти гродські і земські») зберігся запис від 6 березня 1469 року[10] про засідання в місті Белз. Документ цікавий тим, що яскраво ілюструє соціальне оточення тогочасних власників села.

Під час цього засідання представник села, Миколай з Техлова (лат. Nicolao de Thehlow)[11], виступав як поважний свідок та судовий засідатель при вирішенні справ місцевої знаті. Наприклад, у його присутності розглядалася справа про погашення боргу у 50 марок за сусіднє село Воронів: стягувачем виступав шляхтич Андрій Кващиборський, а боргом розрахувався сам белзький каштелян Добєслав з Бишкова.

Те, що Миколай з Тяглова вершив правосуддя над такими високопосадовцями, свідчить про його значний вплив. Разом із ним у документі перелічені й інші представники місцевої еліти: Миколай з Ускерчиць, Павло із Сулимова, Павло з Лещотова, Миколай з Городища, Павло з Варяжа та Ян з Дерев'янського. Усі вони офіційно названі в акті «мужами, гідними віри і честі» (лат. fide et honore dignis)[12].

У другій половині XV століття представники села продовжують відігравати помітну роль у політичному та правовому житті регіону, входячи до кола місцевої еліти. Зокрема, у матеріалах белзького гродського суду («Акти гродські і земські») зберігся детальний протокол засідання від 26 квітня 1473 року[13] (акт № DXLVII), де фігурує новий власник або представник маєтку — Сигізмунд (Зигмунт) Завадзіло з Техлова (лат. Sigismundo Zavadzilo de Thehlow).

Цього дня Сигізмунд виступав як поважний судовий засідатель на процесі, що проходив під головуванням найвищих урядників краю: белзького підстарости (віце-капітана) Миколая Жоховського та гродського судді Миколая із Собечова. Збережені матеріали того судового дня є унікальним історичним зрізом повсякдення, який демонструє, які саме питання довіряли вирішувати власникам Тяглова[14].

У присутності Сигізмунда суд розглянув низку резонансних і колоритних справ:

  • Фінансові махінації та міські борги (справа №2507): Розглядалася суперечка про великий борг белзького митника (орендаря мита) єврея Лазора перед шляхтичем Мартіном із Хоцимова. Суд постановив: якщо митник не поверне гроші у визначений термін, кредитор отримає право забирати доходи безпосередньо з белзького міського мита (theoloneum Belzense)[15].
  • Кримінальні злочини та безпека (справа №2508): Розслідувався скандальний інцидент за скаргою місцевого шляхтича на втечу небезпечного злодія на ім'я Ігнат. Злочинець зумів утекти з-під варти просто з белзького замку (fures qui in castro sedebant capti) ще до винесення йому вироку[16].
  • Юридичні суперечки землевласників (справи №2510 та №2511): Вирішувався складний юрисдикційний конфлікт між шляхтичами за право судити селянина, звинуваченого у крадіжці (сторони апелювали до того, який саме суд — земський чи гродський — має право його судити). У наступній справі іншого шляхтича було оштрафовано на величезну суму (14 марок до королівської скарбниці та 3 марки суду) за те, що він проігнорував закон і не привів на суд свого підданого[17].
  • Збройні сутички шляхти (справа №2512): Судді фіксували мирові угоди після місцевих конфліктів. Зокрема, затверджувалася виплата компенсації у розмірі 5 марок шляхтичу Мартіну Брачкі на «лікування ран» (лат. pro medicinis a vulneribus), яких йому завдав під час сутички інший землевласник[18].

Присутність Сигізмунда Завадзіла при вирішенні таких різнопланових питань — від контролю над фінансами князівства до покарання за кримінальні злочини та залагодження шляхетських розбірок — переконливо свідчить про високий соціальний статус власників Тяглова. Вони належали до вузького кола довіреної еліти, яка формувала правопорядок та забезпечувала законність у регіоні.

На початку XVII століття історія власності на село Тяглів була тісно пов'язана зі шляхетськими родинами, зокрема з родом Городиловських ( пол. Horodyłowscy, у джерелах також зустрічаються варіанти написання пол. Hrodyłowscy та пол. Hrodiłowscy). Згідно з історичними актами, до 1618 року цим маєтком володів шляхтич Станіслав Фредро (пол. Stanisław Fredro). Зміни у праві власності відбулися саме в 1618 році, коли Тяглів у Фредра викупив Микола Городиловський (пол. Mikołaj Horodyłowski). Відомо, що ця угода не була єдиною для Миколи того року — паралельно він придбав ще й частину сусіднього села Мірче (пол. Mircze) у пана Мірецького[19].

Після придбання маєтку Миколою Городиловським, Тяглів став родинним володінням і згодом перейшов у спадок до його дітей. Родина мала розгалужені зв'язки: донька Миколи, Ядвіга, ще з 1611 року була одружена з Яном Лащем Кобєльським, а серед синів згадуються Павло, Микола та Петро. Дружиною Петра була Дорота з Дембських (пол. Dorota z Dębskich), донька буського підсудка. Невдовзі після смерті батька (або переходу прав до синів) між братами відбувся перерозподіл майна. У 1622 році Павло та Микола-молодший уклали угоду, за якою продали свої законні частки Тяглова третьому братові — Петру Городиловському. Завдяки цій внутрішньородинній транзакції Петро зміг об'єднати маєток і стати його основним власником[20].

Історичні джерела польських архівів дають змогу детально відтворити історію власності та статус села Тяглів, яке входило до складу Белзького повіту, у другій половині XVII — на початку XVIII століття. За даними податкових реєстрів 1671–1676 років, селом спільно володіли земський писар белзький Ян Сокольницький , підчашина плоцька Маріанна з Ліпських та представник роду Пюрковських. Сучасні дослідники спираються на ці документи, щоб спростувати родинну легенду шляхтичів Свєжавських про те, що село нібито належало їхньому роду ще у 1650 році[21].

Перехід Тяглова до родини Свєжавських (пол. Swieżawski[22]) відбувся близько 1676 року, коли донька Яна Сокольницького (пол. Jan Sokołonicki), Зофія, вийшла заміж за Станіслава Свєжавського. Село було передане йому як посаг. Після смерті тестя у тому ж році Станіславу довелося вести тривалу, але успішну судову боротьбу за маєтність зі своїми шваграми — П. Ольшевським та М. Руліковським. Офіційно як повноправний дідич Тяглова він фіксується у реєстрі подимного податку починаючи з 1690 року[23].

Майнові права та земельні межі села ретельно фіксувалися у тогочасній юридичній документації, що підтверджує тривале володіння селом родиною Свєжавських. Зокрема, в архівних збірках документів про шляхетські маєтки збереглася справа за 1795–1797 роки, яка містить важливий історичний документ — акт розмежування ще від 1691 року[24]. Цей документ детально описує процес встановлення офіційних кордонів між приватними володіннями шляхтичів Свєжавських, до яких належали села Тяглів (у тексті згадується як Теглів) та Серники, і сусідніми королівськими маєтностями у селах Хоронів та Хлівчани.

Після смерті Станіслава Свєжавського (до 1724 року) маєтність не перейшла до рук одноосібного спадкоємця, а стала об'єктом родинного співволодіння. Згідно з документами 1724 року, повноправними співдідичами Тяглова виступали його сини, зокрема середній син Александр разом зі старшими братами Антонієм та Яном. Того ж року зафіксовано перший самостійний виступ Александра у судовій справі: він судився з белзькими ченцями-домініканцями щодо встановлення кордонів між Тягловом та сусіднім селом Витків, яке належало ордену[25].

Для Александра Свєжавського володіння Тягловом відіграло роль надзвичайно важливого економічного та статусного фундаменту. Успадкувавши порівняно невелику частку, він спільно з братами використовував статус дідича цього села як гарантію для оренди значно більших і багатших земель, що належали могутнім магнатським родам Потоцьких та Сапєг (зокрема тартаківські та грубешівські маєтки). Це свідчить про те, що Тяглів забезпечував своїм власникам належний рівень фінансової стабільності та соціального престижу в регіоні[26]. Попри те, що протягом життя Александр примножив свої статки, скуповуючи та беручи в заставу численні маєтки у Белзькому, Холмському воєводствах та на Поділлі, саме Тяглів залишався його головним родовим осердям. Наприкінці життя він офіційно титулувався як пан «з Дилева на Тяглові, Корчмині, Раколупах і Свєжавах». Розміщення назви села Тяглів на першому місці у цій маєтковій титулатурі підкреслює його виняткове, престижне значення для ідентифікації цієї гілки роду Свєжавських[27].

Станом на кінець XVIII століття село Тяглів адміністративно входило до складу Белзького циркулу Замойського повіту. Згідно з матеріалами легітимізації шляхетства від 30 грудня 1783 року, власником населеного пункту був Петро Любовецький (пол. Piotr Lubowiecki) — королівський дворянин, полковник польського коронного війська та городельський підстолій. До його маєткового комплексу в цьому регіоні, окрім Тяглова, належали також села Снятичі, Волиця, Корчмін та Кривиця, що підтверджується відповідним актом введення у володіння, внесеним до книг Белзького гродського суду[28][29].

На початку XIX століття цей маєтковий комплекс перейшов у власність заможного шляхетського роду графів Полетил гербу Тривдар (пол. Poletyłowie herbu Trzywdar). Після смерті засновника графської лінії, холмського каштеляна Войцеха Полетила (пол. Wojciech hr. Poletyło) у 1803 році, відбувся поділ величезних родинних земель між його синами. Унаслідок цього галицький маєтковий ключ — зокрема Корчминську домінію, до складу якої належав Тяглів, а також сусідній Ульгівек (пол. Ulhówek) — успадкував його наймолодший син, граф Вінцентій Полетило (пол. Wincenty hr. Poletyło), який був одружений з Єфросинією Каршо (пол. Eufrozyna Karszo)[30].

У 1830-х роках маєток переживав етап юридичного переоформлення спадщини. Згідно з австрійськими шематизмами 1831 року[31], домінія тимчасово фігурувала як спільна власність «спадкоємців графа Полетила» (нім. Gf. Poletyło'sche Erben). Однак до 1841 року[32] повноправним дідичем став син Вінцентія — граф Северин Полетило (Seweryn hr. Poletyło). Він залишався одноосібним власником[33] Корчмина та Тяглова (який у реєстрах 1855 року[34] фігурував під назвою Телів, пол. Telów) аж до середини XIX століття. В епоху управління графа Северина регіон активно розвивався: графи виступали щедрими меценатами та коляторами місцевих храмів (зокрема підтримували унікальну церкву та чудотворне джерело в Корчмині), а судочинство над селянами домінії було офіційно делеговане професійному Белзькому міському магістрату, що гарантувало стабільний правовий захист. Далі маєток передавався по жіночій лінії, перейшовши до його онук.

Так, станом на 1868 рік головною землевласницею стала онука графа Полетила — графиня Олена Коморовська (Helena hr. Komorowska, донька Ольги Полетило). Населення складало 397 осіб. Господарство базувалося на класичному для Галичини поділі на панську та селянську власність. Із загальної площі у 2737 нижньоавстрійських моргів громаді належало 400 моргів ріллі, 644 морги лук і садів та 88 моргів пасовищ. Натомість двір контролював кращі ресурси: 264 морги орної землі, 787 моргів лук і садів, 250 моргів пасовищ та зберігав абсолютну монополію на 304 морги місцевих лісів[35].

У 1872 році власницею стала інша онука Северина Полетила і двоюрідна сестра Олени — Іда Бєльська (Ida Bielska, донька Мальвіни Полетило). За її управління кількість мешканців незначно зменшилася до 393 осіб, однак розподіл земельних угідь між родинним панським двором та селянами залишився абсолютно ідентичним до попередніх років[36].

Згодом ситуація у селі почала динамічно змінюватися. Станом на 1886 рік у Тяглові з'явився новий табулярний власник — Маркус Теннер (Markus Tenner). Цей період відзначився відчутним демографічним зростанням: кількість населення збільшилася з 393 до 486 мешканців[37].

У 1890 році маєток зазнав суттєвих трансформацій, перейшовши у власність Галицького кредитного банку. Це дає підстави припустити, що зв’язок Маркуса Теннера з банком не був випадковим: найімовірніше, він був пов’язаний із маєтком через кредитно-іпотечні відносини або іншу фінансову залежність, а подальший перехід Тяглова до банку став наслідком цієї майново-кредитної історії. Додатково цю версію підтримує і львівський контекст Теннера: його кам’яниця на теперішній вул. Січових Стрільців, зведена 1869 року, з кінця ХІХ століття теж була пов’язана з Галицьким кредитним банком[38]. Нове управління розпочало реорганізацію панських угідь з метою підвищення прибутковості. Загальна площа «більшої власності» скоротилася з понад 1600 моргів (показники 1867 року) до 1475 моргів. Банк суттєво зменшив площі маєткових пасовищ (із 250 до 85 моргів) та дещо скоротив лісові угіддя (із 304 до 280 моргів). Натомість відбулася переорієнтація на вирощування сільськогосподарських культур: площа орної землі, що належала двору, зросла з 264 до понад 313 моргів. Господарським ядром маєтку в цей час залишався один фільварок, при якому функціонувала корчма[39].

Наприкінці XIX століття Тяглів не був монолітним поміщицьким володінням, а становив диференційований та поділений маєтковий простір із кількома окремими ділянками, самостійними управителями й орендарями. Згідно з офіційними списками великих землевласників — платників податків, які мали право голосу від курії великої власності, опублікованими в урядовій газеті «Gazeta Lwowska» від 24 січня 1897 року[40], майнові права на території села належали різним особам. Зокрема, Генрика Ґоттліба Гашлякевича (Henryk Gottlieb Haszlakiewicz) зафіксовано як володаря маєткового комплексу Тяглів та сусіднього Семенова (Seminów). Водночас Йосиф Каннер (Józef Kanner), син Пейсаха, володів або на правах довгострокової оренди розпоряджався відокремленою частиною маєтку, відомою як фільварок Лісничівка (folwark Leśniczówka). Така специфіка реєстрації Йосифа Каннера (Józef Kanner) в офіційному поіменному переліку свідчить про автономний економічний та юридичний статус фільварку Лісничівка в загальній структурі поселення. Станом на 1902 рік, відповідно до відомостей «Адресної книги королівського столичного міста Львова»[41], Генрик Ґоттліб Гашлякевич (Henryk Gottlieb Haszlakiewicz) фігурував як головний табулярний власник (właściciel tabularny) Тяглова, проте з приміткою «і спілка» (i spółka), що додатково підтверджує пайовий або колективний характер управління тогочасним майном.

Станом на 1905 рік село Тяглів перейшло у повну приватну власність Генрика Ґоттліба Гашлякевича. У структурі володінь панського двору тепер окремо фіксувалися три об'єкти: безпосередньо сам Тяглів, фільварок Лісничівка (Leśniczówka) та Семенів (Seminów). Господарська структура угідь зазнала докорінної переорієнтації на інтенсивне землеробство, що також супроводжувалося переходом на метричну систему вимірювання — від моргів до гектарів та арів. Загальна площа маєтку («більшої власності») становила 718 гектарів 68 арів. Якщо в попередні десятиліття у володіннях двору абсолютно переважали луки, то тепер левову частку займала орна земля (рілля), площа якої стрімко зросла і склала понад 456 гектарів. Натомість площі луків різко скоротилися до 95 гектарів, а пасовищ і садів залишилося вкрай мало — менше одного гектара (45 та 86 арів відповідно). Площа маєткових лісів продовжувала бути значною і становила понад 164 гектари. Змінилася також система стягнення податків у зв'язку з грошовою реформою[42].

Підприємець Генрик Ґоттліб Гашлякевич (Henryk Gottlieb Haszlakiewicz) брав активну участь у фінансовому й будівельному житті Львова, інвестуючи прибутки від аграрного сектору Равщини в міську нерухомість. У 1904 році він придбав земельну ділянку на новоствореній вулиці Адама Асника (нині — вулиця Академіка Богомольця, 7), яка виникла внаслідок парцеляції колишніх садів та вілли Вітославської. У 1905 році Генрик Ґоттліб Гашлякевич (Henryk Gottlieb Haszlakiewicz) замовив проєкт великої прибуткової кам'яниці в престижному архітектурно-будівельному бюро Івана Левинського (Jan Lewiński), зведення якої завершили в жовтні 1906 року. Будівництво супроводжувалося серйозним урбаністичним конфліктом із суміжними мешканцями та скаргами до магістрату. Родина Гашлякевичів зберігала безпосередній зв'язок із цією кам'яницею і в міжвоєнний період: після зміни власників будівлі, коли у 1924–1939 роках нею володіли Ушер та Дебора Канделі (Uszer i Debora Kandel), Генрика Гашлякевич (Henryka Haszlakiewicz) тривалий час орендувала там п'ятикімнатну квартиру на третьому поверсі, що знову призводило до майнових спорів із новими господарями через капітальний ремонт приміщень[43].

У 1920-х роках структура власності Тяглова зазнала повної консолідації та централізації. Новим одноосібним власником маєтку став поміщик, доктор Валеріан Закліка (Dr. Walerian Zaklika). У тогочасних реєстрах великої земельної власності за ним офіційно закріпили маєтки Тяглів (Tehlów) та Семенів (Seminów). Високий соціальний статус та повноправне володіння цими землями протягом усього міжвоєнного періоду неодноразово підтверджувалися тогочасною пресою. Зокрема, у львівському часописі «Słowo Polskie» від 15 березня 1925 року[44] зазначається, що доктор Валеріан Закліка (Dr. Walerian Zaklika) як власник маєтку Тяглів (właściciel dóbr Tehlów) здійснив благодійний внесок у розмірі 80 злотих та офіційно закликав долучитися до збору всіх інших членів Равського кола Союзу землевласників. Окрім практичного господарювання, Валеріан Закліка активно займався науково-економічними дослідженнями аграрного ринку. У 1933 році у Львові в державній друкарні (Drukarnia Urzędowa) вийшла друком його фундаментальна монографія польською мовою «Баланс готівкового обороту польського сільського господарства: цифри та висновки» (Bilans obrotów gotówkowych rolnictwa polskiego: cyfry i wnioski)[45]. Ця праця обсягом 96 сторінок була опублікована як четвертий том у престижній серії «Бібліотека Польського економічного товариства у Львові» (Bibljoteka Polskiego Towarzystwa Ekonomicznego we Lwowie) і була присвячена аналізу фінансової статистики, грошового обігу та ціноутворення в аграрній економіці. Пізніше, у щоденній львівській газеті «Dziennik Polski» від 23 грудня 1938 року[46] в переліку поважних гостей міських готелів зафіксовано приїзд Валеріана Закліки (Walerian Zaklika), де його так само прямо згадано як власника маєтку (wł. dóbr) Тяглів. Цей період став завершальним етапом у літописі приватного землеволодіння в селі. Восени 1939 року, з вибухом Другої світової війни та встановленням радянської влади на західноукраїнських землях, маєтковий комплекс Тяглів остаточно націоналізували, а інститут приватної власності на землю ліквідували.

На 1 січня 1939 року в селі мешкало 1040 осіб, з них 880 українців-греко-католиків, 20 українців-римокатоликів, 20 євреїв, 40 поляків, 80 польських колоністів міжвоєнного періоду[47]. Місцева греко-католицька парафія належала до Угнівського деканату Перемишльської єпархії. Село входило до ґміни Брукенталь Равського повіту Львівського воєводства Польської республіки. Після анексії СРСР Західної України в 1939 році село включене до Угнівського району Львівської області.

Населення

На основі даних Йосифінського кадастру (1788–1790 роки)[48] та записів із метричної книги народжень (1785–1795 роки)[49] було відтворено перелік господарів та населення села Тяглів за номерами будинків у XVIII ст. мовою оригіналу (лат.):

Domus 3 — Andreas Opalinski et Gregorius Ostaszewski; Domus 4 — Jacko Waskow; Domus 5 — Ioannes Ostaszewski; Domus 6 — Fedko Sawczuk; Domus 7 — Matwey Dytiuk; Domus 8 — Petro Melocha; Domus 9 — Iwan Nowosad; Domus 10 — Demko Maxymiak; Domus 12 — Pawlo Ostapik; Domus 13 — Petro Kleban, Dacko Kleban (vel. Mysko); Domus 14 — Wasyl Klapouch; Domus 15 — Petro Dmitruk; Domus 16 — Mateusz Peszko; Domus 17 — Hryc Butyniec; Domus 18 — Theodosius Maxymiak; Domus 20 — Michalko Pastuch; Domus 21 — Iwan Chrunik; Domus 22 — Iwan Tywon; Domus 25 — Andruch Kuzma; Domus 26 — Andruch Kowalczuk; Domus 27 — Tymko Butyniec; Domus 28 — Wasyl Brodiuk; Domus 29 — Klim Nowak; Domus 30 — Luc Forys, Jacko Krzywy, Luc Gajowy; Domus 31 — Panko Uzar (vel. Huzar); Domus 34 — Iwan Kucy (vel. Tkaczyk); Domus 35 — Iwan Muzyka; Domus 36 — Andruch Dytiuk; Domus 37 — Fedko Kuc; Domus 40 — Michalko Machniuk; Domus 42 — Hryc Ostapik; Domus 43 — Andruch Seredocha, Theodorus Gorący; Domus 44 — plebania: Gregorius Tyski, Daniel Sydor; Domus 46 — Iwan Podsadni (vel. Humeniuk); Domus 47 — Wasyl Podsadni (vel. Humeniuk); Domus 48 — dwor panski, Iwan Sas; Domus N. — Wasyl Tytyrka; Domus N. — Iwan Jacko (vel. Jacowej); Domus N. — Michal Wachniuk; Domus N. — Dacko Seredocha; Domus N. — Maxim Dytiuk.

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[50]:

Мова Кількість Відсоток
українська 329 99.7%
російська 1 0.3%
Усього 330 100%

Примітки

  1. ↑ Белзька міська громада - Львівська область,. gromada.info. Процитовано 9 липня 2025.
  2. ↑ Павлів Д. Пам'ятки кінця доби бронзи — початку ранньозалізної доби із с. Ульвівок на Сокальщині // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — 2006. — Вип. 10. — С. 154–165.
  3. ↑ Павлів Д. Ульвівецькі келихи // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — 2008. — Вип. 12. — С. 68–102.
  4. ↑ Pacuski K. Prusowie ze Słubic w XIV–XV wieku // Kościół, kultura, społeczeństwo. Studia z dziejów średniowiecza i czasów nowożytnych. Profesorowi Stanisławowi Trawkowskiemu w osiemdziesiątą rocznicę urodzin. Warszawa, 2000. S. 229
  5. ↑ Pacuski K. Prusowie ze Słubic w XIV–XV wieku // Kościół, kultura, społeczeństwo. Studia z dziejów średniowiecza i czasów nowożytnych. Profesorowi Stanisławowi Trawkowskiemu w osiemdziesiątą rocznicę urodzin. Warszawa, 2000. S. 229
  6. ↑ Pacuski K. Prusowie ze Słubic w XIV–XV wieku // Kościół, kultura, społeczeństwo. Studia z dziejów średniowiecza i czasów nowożytnych. Profesorowi Stanisławowi Trawkowskiemu w osiemdziesiątą rocznicę urodzin. Warszawa, 2000. S. 229
  7. ↑ AGAD, MK 335, s. 28v
  8. ↑ AGAD, MK 337, s. 66v
  9. ↑ SGKP, t. XII, s. 276-277
  10. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 340.
  11. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 340.
  12. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 340.
  13. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 448
  14. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 448
  15. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 448
  16. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 448
  17. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 448-449
  18. ↑ Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego. T. XIX: Najdawniejsze zapiski sądu ziemskiego przeworskiego 1458–1506. Lwów: Księgarnia Seyfartha i Czajkowskiego, 1906, s. 449
  19. ↑ Boniecki, Adam. 1904. Herbarz Polski ; część I: Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. T. 7. Warszawa : Adam Boniecki. S. 376
  20. ↑ Boniecki, Adam. 1904. Herbarz Polski ; część I: Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. T. 7. Warszawa : Adam Boniecki. S. 376
  21. ↑ Bondyra, Wiesław. „Aleksander Świeżawski, chorąży lubaczowski. Kariera średniego szlachcica z województwa bełskiego w czasach saskich”. Res Historica, nr 30, 2010, s. 84-87.
  22. ↑ Матеріали до генеалогії шляхти Галичини — Т. 1. Легітимації 1776–1817 рр. — Біла Церква: Видавець Пшонківський О. В., 2016. — ст. 373 - 375
  23. ↑ Bondyra, Wiesław. „Aleksander Świeżawski, chorąży lubaczowski. Kariera średniego szlachcica z województwa bełskiego w czasach saskich”. Res Historica, nr 30, 2010, s. 84-87
  24. ↑ ЦДІАЛ, ф.134, оп. 1, спр. 1027
  25. ↑ Bondyra, Wiesław. „Aleksander Świeżawski, chorąży lubaczowski. Kariera średniego szlachcica z województwa bełskiego w czasach saskich”. Res Historica, nr 30, 2010, s. 84-87
  26. ↑ Bondyra, Wiesław. „Aleksander Świeżawski, chorąży lubaczowski. Kariera średniego szlachcica z województwa bełskiego w czasach saskich”. Res Historica, nr 30, 2010, s. 84-87
  27. ↑ Bondyra, Wiesław. „Aleksander Świeżawski, chorąży lubaczowski. Kariera średniego szlachcica z województwa bełskiego w czasach saskich”. Res Historica, nr 30, 2010, s. 84-87
  28. ↑ ЦДІАЛ, ф. 165, оп. 6а, спр. 26, ст. 440–451
  29. ↑ Матеріали до генеалогії шляхти Галичини — Т. 1. Легітимації 1776–1817 рр. — Біла Церква: Видавець Пшонківський О. В., 2016. — ст. 270-271
  30. ↑ Seweryn, Uruski. 1917. „Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. T.14”. Zredagowane przez Kosiński Adam Amilkar i Włodarski Aleksander. Gebethner i Wolff. S. 190-192
  31. ↑ Schematismus der Königreiche Galizien und Lodomerien. Für das Jahr 1831. S. 234
  32. ↑ Schematismus der Königreiche Galizien und Lodomerien. Für das Jahr 1841. S. 236
  33. ↑ Schematismus der Königreiche Galizien und Lodomerien. Für das Jahr 1850. S. 365
  34. ↑ “Skorowidz wszystkich miejscowości położonych w królestwie Galicyi i Lodomeryi jakoteż w wielkim księstwie Krakowskiem i księstwie Bukowińskiem, pod względem politycznej i sądowej organizacyi kraju wraz z dokładnem oznaczeniem parafii, poczt i właścicieli tabularnych, ułożony porządkiem abecadłowym.” 1855. Karol Wild. S. 221
  35. ↑  “Skorowidz wszystkich miejscowości położonych w Królestwie Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem.” 1868. Lwów. S. 220-221
  36. ↑ Orzechowski, Conrad Oksza. Przewodnik statystyczno topograficzny i skorowidz obejmujacy wszystkie miejscowosci z przysiolkami w w Krolestwie Galicyi W.X. Krakowskiem i X. Bukowinie, wedlug najswiezszych skazowek urzedowych. 1872. Lwów. S. 84
  37. ↑ Najnowszy skorowidz wszystkich miejscowości z przysiółkami w Królestwie Galicji, Wielk. Księstwie Krakowskiem i Księs. Bukowińskiem z uwzględnieniem wszystkich dotąd zaszłych zmian terytorjalnych kraju, z oznaczeniem starostw, sądów powiatowych. 1886. Lwów. S. 196
  38. ↑ Eder J. Former Markus Tenner House, at the Intersection of Kostiushka and Sichovykh Striltsiv Streets [Електронний ресурс] // Urban Media Archive. Колекція Львівського історичного музею. URL: Urban Media Archive, об'єкт №933 (дата звернення: 02.06.2026)
  39. ↑ Pilat Tadeusz. Skorowidz dóbr tabularnych w Galicyi z Wielkiem Ks. Krakowskiem: na podstawie najnowszych materyałów urzędowych. Lwów, 1890. S. 212-213
  40. ↑ Część Urzędowa // Gazeta Lwowska. — 1897. — Nr. 18 (24 stycznia). — S. 10.
  41. ↑ “Księga adresowa królewskiego stołecznego miasta Lwowa. R. 6 1902.” 1902. Franciszek Reichman.
  42. ↑ Lodomerii, Królestwo Galicji i, red. 1905. Skorowidz dóbr tabularnych w Galicyi z W. Ks. Krakowskiem. nakł. Wydziału Krajowego. S. 154-155
  43. ↑ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 129 (старий шифр — спр. 127). URL: https://e.archivelviv.gov.ua/file-viewer/226909#file-639614 (дата звернення: 01.06.2026).
  44. ↑ Kronika // Słowo Polskie. — 1925. — Rok XXX. — Nr. 73 (15 marca). — S. 7.
  45. ↑ Zaklika W. Bilans obrotów gotówkowych rolnictwa polskiego : cyfry i wnioski. — Lwów : [Druk. Urzędowa], 1933. — 96 s. — (Bibljoteka Polskiego Towarzystwa Ekonomicznego we Lwowie ; t. 4).
  46. ↑ Przyjechali do Nowego Hotelu Europejskiego // Dziennik Polski. — 1938. — Rok IV. — № 353 (23 grudnia). — S. 10.
  47. ↑ Кубійович В. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939 = Ethnic groups of the South-Western Ukraine (Halyčyna-Galicia) 1.1.1939: нац. статистика Галичини / Володимир Кубійович; vorwort G. Stadtmuller. — Вісбаден : Отто Ґаррасовіц, 1983. — С. 65.
  48. ↑ ЦДІАЛ, ф. 19. оп. 19, спр. 50
  49. ↑ ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4а., спр. 5548
  50. ↑ Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних

Посилання

  • Прогноз погоди в селі Тяглів. weather.in.ua. Погода в Україні. Процитовано 27 липня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)

Див. також

Географія Львівської області Це незавершена стаття з географії Львівської області.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).