Третє болгарське царство
| Болгарське царство болг. Царство България | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||||||
| Девіз Съединението прави силата ("Єдність дає силу") | |||||||||||||
| Гімн Шуми Марица Шум Мариці (1886–1946) Химн на Негово Величество Царя ("Гімн Його Величності Царя") | |||||||||||||
 | |||||||||||||
| Столиця | Софія | ||||||||||||
| Мови | болгарська | ||||||||||||
| Релігії | Болгарська православна церква (державна релігія)[1] | ||||||||||||
| Форма правління | унітарна парламентська конституційна монархія (1908–1935; 1943–1946)
(1935–1943) (de facto) | ||||||||||||
| Цар | |||||||||||||
• 1908–1918 | Фердинанд I | ||||||||||||
• 1918–1943 | Борис III | ||||||||||||
• 1943–1946 | Симеон II | ||||||||||||
| Голова Ради Міністрів | |||||||||||||
• 1908–1911 (перший) | Александр Малинов | ||||||||||||
• 1944–1946 (остання) | Кімон Георгієв | ||||||||||||
| Законодавчий орган | Народні збори Болгарії | ||||||||||||
| Історичний період | Перша світова війна / Інтербелум / Друга світова війна | ||||||||||||
| 5 жовтня | |||||||||||||
• Балканські війни | 1912–1913 | ||||||||||||
| 10 серпня, 1913 | |||||||||||||
| 27 листопаду, 1919 | |||||||||||||
• скасування монархії | 15 вересня | ||||||||||||
| Площа | |||||||||||||
• 1915 | 122 134 км2 | ||||||||||||
• 1946 | 110 912 км2 | ||||||||||||
| Населення | |||||||||||||
• 1915[3] | 4 580 000 осіб | ||||||||||||
| 37,5 осіб/км² | |||||||||||||
• 1946 | 7 029 349 л. | ||||||||||||
| 63,4 осіб/км² | |||||||||||||
| Валюта | Болгарський лев | ||||||||||||
| |||||||||||||
| Сьогодні є частиною | Болгарія | ||||||||||||
 Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Третє болгарське царство
| |||||||||||||
Тре́тє болга́рське ца́рство або Тре́тя болга́рська держава (болг. Трета българска държава), офіційно Болгарське царство (болг. Царство България) — колишня європейська держава, яка існувала на Балканському півострові від моменту юридичного проголошення повної незалежності в 1908 році до насильницького скасування монархічного ладу за результатами контрольованого комуністами референдуму в 1946 році. Формою правління країни була Конституційна монархія, що спиралася на прогресивну, але неодноразово модифіковану Тирновську конституцію 1879 року.
Державу очолював цар із Саксен-Кобург-Готської династії. За цей бурхливий історичний період Болгарія пройшла шлях від стрімкого економічного та культурного піднесення, отримавши статус «Балканської Пруссії», до глибоких геополітичних катастроф, спричинених невдалою участю у Балканських та двох світових війнах.
Передісторія та проголошення незалежності
Після Визвольної війни 1877–1878 років та підписання Берлінського трактату Болгарія отримала статус автономного, але васального від Османської імперії князівства. Незважаючи на фактичну самостійність, наявність власної армії, конституції та фінансової системи, номінальний васалітет суттєво обмежував зовнішньополітичні маневри Софії (зокрема, укладання прямих міжнародних союзів та митних угод). У 1885 році відбулося актуальне об'єднання Князівства Болгарія із напівавтономною Східною Румелією, що викликало протести Стамбула, але не призвело до повної юридичної незалежності.
Сприятливий міжнародний момент настав у 1908 році, коли в Османській імперії спалахнула Молодотурецька революція, а Австро-Угорщина вирішила анексувати Боснію і Герцеговину. Скориставшись цим, 22 вересня (5 жовтня за новим стилем) 1908 року в церкві Сорока мучеників у давній столиці Велико-Тирново князь Фердинанд I зачитав урочистий Маніфест про проголошення незалежності. Відтоді Болгарія ставала повноправним царством, а Фердинанд прийняв титул «Царя болгар», заявляючи про претензії на захист усього болгарського населення, що залишалося під османською владою в Македонії та Фракії. Велика Британія, Франція та Російська імперія визнали цей акт у 1909 році після складних фінансових врегулювань боргових зобов'язань перед Стамбулом.
Балканські війни: піднесення та перша катастрофа (1912—1913)
Головним вектором зовнішньої політики Третього Болгарського царства було здійснення «національного ідеалу» — об'єднання всіх земель, населених етнічними болгарами відповідно до меж Сан-Стефанського договору 1878 року. Це зумовило вступ Болгарії до Балканського союзу разом із Сербією, Грецією та Чорногорією.
- Перша балканська війна (1912—1913): Болгарська армія, яка налічувала понад 600 тисяч мобілізованих воїнів, винесла на собі основний тягар боїв проти османів. Продемонструвавши високу виучку та героїзм у битвах під Лозенградом та Люлебургазом, болгари взяли в облогу стратегічну фортецю Адріанополь та вийшли на підступи до Константинополя (лінія Чаталджа). Саме під час цієї кампанії болгарські військові вперше в історії застосували літаки для бомбардування ворожих позицій. За Лондонським мирним договором Болгарія отримала величезні території у Фракії та вихід до Егейського моря через порт Дедеагач.
- Друга балканська війна (Міжсоюзницька, 1913): Спір за розподіл Македонії призвів до гострого конфлікту між колишніми союзниками. Не чекаючи арбітражу російського імператора, цар Фердинанд I дав наказ атакувати сербські та грецькі війська. Це виявилося фатальною політичною помилкою. Проти Болгарії негайно виступили не лише Сербія та Греція, а й Румунія та Османська імперія. Опинившись в оточенні на чотирьох фронтах, країна зазнала швидкої поразки, що увійшла в національну пам'ять як «Перша національна катастрофа». За Бухарестським договором 1913 року Болгарія втратила Південну Добруджу на користь Румунії, Адріанополь — на користь Туреччини, а більша частина Македонії відійшла сербам і грекам. За Софією залишився лише невеликий вихід до Егейського моря у Західній Фракії.
Перша світова війна (1915—1918)
Бажання повернути втрачені території та глибока образа на сербів визначили позицію Болгарії у Першій світовій війні. Протягом двох років країна зберігала озброєний нейтралітет, будучи об'єктом дипломатичних торгів між Антантою та Четверним союзом. Проте країни Центральних держав запропонували значно вигідніші й конкретніші територіальні компенсації (всю сербську Македонію).
У жовтні 1915 року Болгарське царство офіційно вступило у війну на боці Німеччини та Австро-Угорщини. Болгарські війська провели блискучу Моравську та Овчепольську операції, розгромивши сербську армію та окупувавши Македонію. У 1916 році, після вступу у війну Румунії, болгарська Третя армія під командуванням генерала Стефана Тошева та кавалерії Івана Колева звільнила всю Добруджу, розбивши румунські та російські підрозділи.
Однак війна на виснаження на Салонікському фронті підірвала економіку аграрної Болгарії. У вересні 1918 року союзні війська Антанти прорвали фронт у битві при Добро Полі. Серед виснажених і голодних болгарських солдатів спалахнуло Владайське повстання, учасники якого оголосили республіку і рушили на Софію. Повстання було придушене за допомогою німецьких частин, але цар Фердинанд I був змушений зректися престолу на користь свого 24-річного сина Бориса III. За Нейїським договором 1919 року («Друга національна катастрофа») країна була роззброєна, на неї наклали величезні репарації, а також відібрали Західну Фракію, позбавивши виходу до Егейського моря.
]]
Міжвоєнний період: політична нестабільність та авторитаризм
Епоха інтербелуму в Болгарії відзначилася глибокою соціальною кризою та радикалізацією суспільства. На виборах переміг Болгарський землеробський народний союз (БЗНС) на чолі з харизматичним реформатором Александром Стамболійським, який встановив режим селянської диктатури та намагався переорієнтувати зовнішню політику на зближення з Югославією.
- Переворот 9 червня 1923 року: Права та військова еліта (організація «Військова ліга» та партія «Народна змова») за мовчазної згоди царя Бориса III повалили уряд Стамболійського, якого згодом було жорстоко вбито бойовиками ВМРО. Новий прем'єр Александр Цанков установив жорсткий авторитарний режим. У відповідь Комуністична партія Болгарії за вказівкою Комінтерну підняла невдале Вересневе повстання 1923 року.
- Політичний тероризм: У 1920-х роках країну сколихнула хвиля політичних вбивств. Найкривавішим епізодом став теракт у соборі Святої Неділі в Софії у 1925 році, організований комуністами з метою знищення військово-політичної верхівки країни — тоді загинуло понад 150 осіб. На південно-західних кордонах фактично існувала «держава в державі», контрольована ВМРО, яка здійснювала партизанські набіги на сербську територію.
- Переворот 1934 року та особистий режим Бориса III: 19 травня 1934 року група офіцерів «Звено» під керівництвом Кімона Георгієва та Дамяна Велчева здійснила черговий переворот, розпустивши парламент, заборонивши всі політичні партії та ліквідувавши автономію ВМРО. Проте вже у 1935 році гнучкий тактик цар Борис III зумів усунути лідерів «Звена» від влади і встановив режим особистої влади (авторитарну диктатуру). Парламент згодом відновили, але партії залишалися під забороною, а реальні важелі управління зосереджувалися в руках монарха. Цей період, попри обмеження демократії, приніс країні довгоочікувану фінансову стабільність та значне економічне зростання.
Друга світова війна та падіння монархії (1940—1946)
На початку Другої світової війни Болгарія оголосила про нейтралітет. Завдяки майстерній дипломатії Бориса III та використанню суперечностей між Гітлером і Сталіним, Софія підписала Крайовську угоду 1940 року, згідно з якою Румунія мирним шляхом повернула Болгарії Південну Добруджу (єдина територія, яку країна зберегла після 1945 року).
Проте німецький тиск посилювався через плани Берліна щодо вторгнення в Грецію. 1 березня 1941 року прем'єр-міністр Богдан Філов підписав протокол про приєднання Болгарії до Троїстого пакту. Німецькі війська пройшли через болгарську територію, а натомість Софії дозволили окупувати та адмініструвати Вардарську Македонію, Західну Фракію та частину Східної Сербії. Населення країни сприйняло це як «мирне возз'єднання».
- Специфіка болгарської політики у війні: Цар Борис III категорично відмовився відправляти болгарські війська на Радянсько-німецький фронт, мотивуючи це глибокими русофільськими настроями болгарського народу. Крім того, завдяки спільним діям громадськості, церкви (митрополити Стефан та Кирил) та віцеспікера парламенту Димитра Пешева, Болгарії вдалося врятувати майже 50 тисяч своїх євреїв від депортації у нацистські табори смерті (хоча євреї з новоокупованих територій Македонії та Фракії все ж були депортовані).
- Криза 1943—1944 років: 28 серпня 1943 року, невдовзі після важкої розмови з Гітлером, несподівано помер цар Борис III. На престол зійшов його 6-річний син Симеон II, а реальну владу отримала Регентська рада (князь Кирил, Богдан Філов, генерал Міхов). Влітку 1944 року, коли Червона армія наближалася до Балкан, уряд Болгарії спробував розірвати союз із Німеччиною та оголосив нейтралітет. Проте 5 вересня 1944 року СРСР оголосив Болгарії війну.
- Переворот 9 вересня 1944 року і фінал царства: Організований комуністами та офіцерами «Звена» Вітчизняний фронт за підтримки Червоної армії захопив владу у Софії. Регентів та вищих чиновників розстріляли за вироками т. зв. «Народного суду». Нова болгарська армія була включена до складу 3-го Українського фронту і взяла участь у боях проти нацистів у Югославії, Угорщині та Австрії. Монархічний лад номінально проіснував до 8 вересня 1946 року, коли під контролем радянських військ було проведено референдум. Офіційні результати оголосили про 95% голосів за ліквідацію монархії. Малолітній цар Симеон II разом із родиною був змушений покинути країну, а Третє Болгарське царство припинило своє існування, поступившись місцем Народній Республіці Болгарія.
Економіка та культура епохи
Попри постійні воєнні потрясіння, епоха Третього царства була періодом глибокої модернізації країни. Болгарський лев залишався стабільною та конвертованою валютою завдяки розумній політиці Болгарського народного банку. Було створено розгалужену мережу залізниць, засновано великі державні порти у Варні та Бургасі, активно розвивалася легка та харчова промисловість (особливо виробництво тютюну та всесвітньо відомої трояндової олії).
У культурному плані це був «Золотий вік» нової болгарської літератури, живопису та архітектури. Центром інтелектуального життя став Софійський університет імені Святого Климента Охридського. Твори письменників Івана Вазова, Пейо Яворова, Йордана Йовкова та Еліна Пеліна підняли болгарське слово до світового рівня, а архітектурний вигляд міст європейського зразка (із залученням віденських та німецьких архітекторів) сформував унікальну урбаністичну спадщину сучасної Болгарії.
Див. також
Примітки
- ↑ J. Havighurs, Robert (2005). The Constitutions of the States at War, 1914–1918. Harvard University Press. с. 91. ISBN 978-0822974079.
The Orthodox Christian Religion of the Eastern Rite is the State religion of the Kingdom of Bulgaria
- ↑ The Principality of Bulgaria was a de facto independent state with its own Constitution, flag, anthem, foreign policy and military.
- ↑ Central Powers – Kingdom of Bulgaria. с. 4. Процитовано 14 січня 2022.
Джерела
- Stefan Appelius: Bulgarien. Europas ferner Osten. Bouvier, Bonn 2006, ISBN 978-3-416-03154-7.
- Sigrun Comati: Bulgarische Landeskunde. Helmut Buske Verlag, Hamburg 2003, ISBN 3-87548-327-8.
- Richard J. Crampton: A concise history of Bulgaria. Cambridge concise histories. Cambridge University Press, New York 1997, ISBN 0-521-56719-X, Digitalisat bei Google Books.
- Richard J. Crampton: Bulgaria. Oxford University Press, New York 2007, ISBN 978-0-19-820514-2.
- Raymond Detrez: Historical dictionary of Bulgaria, Scarecrow Pr., Lanham 1997, ISBN 0-8108-3177-5.
- Hans-Joachim Härtel, Roland Schönfeld: Bulgarien. Vom Mittelalter bis zur Gegenwart. Verlag Friedrich Pustet, Regensburg 1998, ISBN 3-7917-1540-2.
- Nikolaj Poppetrov: Flucht aus der Demokratie: Autoritarismus und autoritäre Regime in Bulgarien 1919—1944, in: Erwin Oberländer (Hrsg.): Autoritäre Regime in Ostmittel- und Südosteuropa 1919—1944, Paderborn u. a. 2001, ISBN 3-506-76186-2, S. 379—401.
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).