YaChudo

Сент

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Сент
Saintes
Панорама Сента із собором Святого Петра в центрі
КраїнаФранція Франція
РегіонНова Аквітанія
ДепартаментПриморська Шаранта
ОкругСент
КантонСент
Код INSEE17415
Поштові індекси17100
Координати45°44′47″ пн. ш. 0°38′00″ зх. д. / 45.7464° пн. ш. 0.6333° зх. д.
Висота2 - 81 м.н.р.м.
Площа45,55 км²
Населення25 363 (2023[1])
Розміщення
Сент. Карта розташування: Франція
Сент
Влада
Мер
Мандат		Брюно Драпрон[2]
2026–2032
Офіційна сторінка
Сент на Вікісховищі
Мапа

Сент (фр. Saintes, фр.: [sɛ̃t] ( прослухати)) — історичне місто і комуна на заході Франції, у департаменті Приморська Шаранта регіону Нова Аквітанія. Є центром округу Сент і однією із супрефектур департаменту. Місто розташоване на річці Шаранта, приблизно за 60 км на південний схід від Ла-Рошелі та за 100 км на північ від Бордо. Населення комуни становило 25 363 особи у 2023 році.[1]

У римську добу місто було відоме як Mediolanum Santonum і стало першим адміністративним центром провінції Галлія Аквітанія.[3] До нашого часу збереглися значні пам'ятки античного міста — амфітеатр, арка Германіка, залишки терм, акведуків і пізньоримського укріплення. У середньовіччі Сент був важливим релігійним центром і зупинкою на Via Turonensis, одній із головних французьких гілок Шляху святого Якова.

За старого режиму Сент був столицею провінції Сентонж. Після Французької революції у 1790 році місто стало префектурою новоствореного департаменту Нижня Шаранта, однак 1810 року адміністративний центр було перенесено до Ла-Рошелі.[4] У XIX столітті розвиток міста значною мірою пов'язувався із залізницею: перший поїзд прибув до Сента 1867 року, після чого розрослися залізничні майстерні та робітничий квартал.[5]

Архітектурна спадщина Сента охоплює галло-римські споруди, романські, готичні й класицистичні пам'ятки. Базиліка Святого Євтропія входить до серійного об'єкта Світової спадщини ЮНЕСКО «Шляхи Сантьяго-де-Компостела у Франції», внесеного до списку 1998 року.[6]

Географія

Розташування

Розташування Сента в департаменті Приморська Шаранта
Арка Германіка і річка Шаранта

Сент розташований у центрально-східній частині департаменту Приморська Шаранта, в історичній області Сентонж, столицею якої він був за старого режиму.[4] Місто простягнулося по обидва боки вигину Шаранти, хоча його історичне ядро сформувалося переважно на лівому березі.

Геологія

Сент лежить на північній окраїні Аквітанського басейну. Значну частину території комуни утворюють вапняки, мергелі та пісковики коньякського і, особливо, сантонського віку, тоді як долина Шаранти заповнена молодшими алювіальними відкладами.[7]

Назву сантонського ярусу верхньої крейди французький геолог Анрі Кокан утворив 1857 року від назви Сента. Історичні стратотипові розрізи містяться в околицях міста, хоча сучасна міжнародна опорна точка нижньої межі ярусу (GSSP) розташована в кар'єрі поблизу Оласагутії в Наваррі, Іспанія.[8][9]

Місцеві вапняки впродовж століть використовували як будівельний камінь. У долині Ла-Берлінг задокументовано давні кар'єри в сантонських вапняках, імовірно експлуатовані вже в римську добу; тут також видобували кременеві конкреції.[10]

Гідрографія і рельєф

Амфітеатр під час повені 1982 року

Шаранта перетинає територію комуни з півдня на північ; на південний схід від міста в неї впадає Сень.[11]

Розташування в заплаві робить Сент уразливим до повеней. Еталонними для міста вважаються паводки грудня 1982 та січня 1994 років. Повені Шаранти зазвичай пов'язані з тривалими океанічними опадами; на рівні Сента важливу роль відіграє також одночасний приплив води з приток вище за течією, а в нижній частині басейну стік може сповільнюватися під впливом припливів і штормових нагонів.[11] Для комуни діє затверджений план запобігання природним ризикам, що охоплює затоплення внаслідок виходу Шаранти з берегів.[12]

Клімат

Клімат Сента помірний океанічний, із м'якими вологими зимами та теплим літом. За кліматичними нормами 1991–2020 років середня річна температура на метеостанції Сента становила 13,3 °C, а середня річна кількість опадів — 907,1 мм.[13]

Абсолютний максимум температури 43,8 °C було зафіксовано 23 і 24 червня 2026 року; абсолютний мінімум −19,0 °C зареєстровано 15 лютого 1956 року.[14][13]

Назва

Антична назва міста — Mediolanum, у джерелах також Mediolanum Santonum. Від IV століття її поступово витісняє назва, утворена від етноніма галльського племені сантонів: у пізньоантичних авторів засвідчені форми Santonos, Santonus і Santones, а в ранньосередньовічних джерелах — Santonas та споріднені форми.[15]

Середньовічна й ранньомодерна еволюція назви дала, зокрема, написання Xaintes і Xainctes, а сучасне Saintes також походить від назви сантонів, а не від французького слова saintes («святі» у жіночому роді).[15] Під час Французької революції короткий час уживалося написання Xantes.[16]

Містобудування

У 2023 році в Сенті налічувалося 15 894 помешкання. Основне житло становило 88,7 % житлового фонду, друге житло й помешкання для тимчасового проживання — 2,7 %, а порожнє житло — 8,6 %. Частка власників серед мешканців основного житла становила 50,8 %.[17]

Серед сучасних містобудівних проєктів — перебудова території колишньої лікарні Сен-Луї, яка звільнилася після перенесення лікарняних служб до нового комплексу 2007 року.[18] Проєкт передбачає створення житлово-культурного кварталу зі 116 новими помешканнями, з яких 25 % мають бути соціальними. Історичні Logis du Gouverneur, клуатр і каплиця Сен-Луї залишаються в муніципальній власності й мають утворити приблизно 3000 м² культурного та інноваційного простору. Демонтажні роботи й видалення азбесту почалися 2024 року; завершення житлової частини заплановано на 2027 рік.[19]

Історія

Доісторичний і римський періоди

Римські акведуки Сента на зображенні XVII століття
Римський амфітеатр

Археологічні дослідження засвідчують заселення території сучасного Сента задовго до римського періоду. У Діконші на півдні міста виявлено огороджений комплекс та інші структури пізнього й фінального неоліту, датовані приблизно 3350–2550 роками до н. е.[20] У Пті-Шадіньяку розкопки також виявили неолітичне поселення та поховальні огорожі ранньої латенської культури.[21]

До римського завоювання регіон був територією галльського племені сантонів. Новіші археологічні дослідження в межах самого міста засвідчили доримське поселення I століття до н. е., тому виникнення міського центру нині розглядають як складніший процес, ніж просте заснування нового римського міста.[22]

Після римського завоювання поселення швидко розвинулося як Mediolanum Santonum. За адміністративної реорганізації Августа воно стало першим центром провінції Галлія Аквітанія.[3] Приблизно з початку I століття н. е. місто забезпечувала водою система акведуків.[23]

У I–II століттях Сент пережив період розквіту. Було споруджено амфітеатр, терми, храми, монументальну арку при в'їзді на міст через Шаранту та інші громадські будівлі. У середині II століття місто займало приблизно 100 гектарів і могло мати від 10 до 20 тисяч мешканців.[24]

У пізній античності міська територія різко скоротилася. Населення зосередилося всередині укріпленого castrum площею близько 16 гектарів; для його мурів повторно використовували камінь зі старіших римських споруд.[25]

За християнською традицією саме в пізньоримський період у Сенті проповідував Євтропій із Сента, якого вважають першим єпископом міста й мучеником.[26]

Середньовіччя

Після занепаду Західної Римської імперії місто переходило під владу різних держав і зазнавало вторгнень. У ранньому середньовіччі регіоном володіли Вестготи, згодом він увійшов до Франкського королівства. У IX столітті Сент і нижня течія Шаранти потерпали від норманських нападів.[27]

У XI столітті, коли Сент був частиною Аквітанського герцогства, почався новий період зростання. У 1047 році на правому березі Шаранти було засновано жіноче бенедиктинське Абатство Дам (Abbaye aux Dames).[28] У 1081 році герцог Аквітанії Вільгельм VIII передав святиню Євтропія абатству Клюні, після чого розпочалося будівництво великого паломницького храму; 1096 року його освятив папа Урбан II.[29]

Базиліка Святого Євтропія стала важливою зупинкою на Via Turonensis — одному з головних французьких маршрутів до Сантьяго-де-Компостела.[6]

Шлюб Алієнор Аквітанської з майбутнім англійським королем Генріхом II Плантагенетом у 1152 році включив Сентонж до політичного простору Плантагенетів. Протягом наступних століть місто опинилося в зоні суперництва французької та англійської корон.[27]

У 1242 році поблизу Сента відбулася кампанія, кульмінацією якої стала битва при Тайбурі. Французький король Людовик IX Святий розгромив війська англійського короля Генріха III та його аквітанських союзників.[30]

За Бретіньїйським миром 1360 року Сент знову перейшов під владу англійської корони. У жовтні 1361 року полководець Джон Чандос формально прийняв місто від імені Едуарда III. У вересні 1372 року Сент відкрив ворота військам французького короля Карла V; у місцевій історіографії 1404 рік традиційно наводять як дату остаточного закріплення міста за французькою короною.[31]

Релігійні війни і ранній новий час

Вулиця історичного центру

У XVI столітті Сент став одним із осередків поширення протестантизму в регіоні. У 1538 році тут оселився Бернар Паліссі — кераміст, природознавець і письменник, який облаштував у місті майстерню; 1555 року він очолив невелику реформатську громаду Сента.[32]

Під час французьких релігійних воєн храми міста зазнали значних руйнувань. У добу Контрреформації в Сенті виникли нові монастирі та релігійні установи.[27]

У XVIII столітті міська влада розпочала масштабну перебудову. Старі укріплення поступово втратили військове значення, їх розбирали, а на місці мурів створювали широкі бульвари й нові вулиці. Саме тоді сформувалася значна частина сучасної планувальної структури центрального Сента.[27]

Французька революція і XIX століття

Сент направив своїх представників до Генеральних штатів 1789 року. Революція докорінно змінила адміністративний та церковний статус міста. 1790 року Сент став столицею новоствореного департаменту Нижня Шаранта.[4]

Єпископ Сента П'єр-Луї де Ларошфуко, депутат Генеральних штатів 1789 року, виступав проти революційних реформ і загинув під час Вересневих різанин у Парижі 1792 року.[33]

У 1802 році окрему дієцезію Сента було ліквідовано та об'єднано з дієцезією Ла-Рошелі. У 1810 році місто втратило статус префектури, який перейшов до Ла-Рошелі; Сент залишився супрефектурою.[4]

Новий етап розвитку почався з приходом залізниці 1867 року. Тут виникли великі ремонтні майстерні та залізничний квартал.[5]

XX–XXI століття

Під час Другої світової війни Сент перебував під німецькою окупацією. Через стратегічне значення залізничного вузла 24 червня 1944 року його бомбардувала союзницька авіація. Залізничний район і навколишні житлові квартали були тяжко пошкоджені; загинуло близько 300 людей.[34]

Переслідування торкнулися й єврейських мешканців міста. Дев'ятнадцять євреїв із Сента були депортовані та вбиті в Аушвіці; серед них — одинадцять членів родин Анжель і Сіделіо.[35] 27 квітня 2025 року в сквері Анжель—Сіделіо відкрили пам'ятну стелу з іменами дев'ятнадцяти загиблих.[36]

Сент було визволено 4 вересня 1944 року силами французького Опору. Післявоєнну відбудову районів, пошкоджених бомбардуваннями, в основному завершили до грудня 1956 року.[37]

У другій половині XX століття дедалі більшого значення набули охорона історичної спадщини, культура і туризм. З 1989 року Сент має французький статус Ville d'art et d'histoire («місто мистецтва та історії»).[26]

У 1998 році базиліка Святого Євтропія була включена до серійного об'єкта ЮНЕСКО «Шляхи Сантьяго-де-Компостела у Франції».[6]

Населення

Динаміка населення (INSEE ):

У XIX столітті населення Сента різко зросло, особливо після перетворення міста на великий залізничний центр. У другій половині XX — на початку XXI століття чисельність населення залишалася відносно стабільною, переважно в межах 25–27 тисяч осіб. У 2023 році в комуні проживало 25 363 особи.[1]

Вікова структура поступово зміщується в бік старших груп. У 2023 році мешканці віком 65–79 років становили 21,2 % населення проти 16,2 % у 2012 році, а особи віком 80 років і старші — 10,6 %.[17]

Французькою мешканців міста називають Saintais і Saintaises.

Транспорт

Автомобільний транспорт

Автомагістраль A10 біля Сента

Сент обслуговує виїзд № 35 з автомагістралі A10; поблизу міста A10 сполучається з автомагістраллю A837 у напрямку Рошфора.[38]

Залізниця

Залізничний вокзал Сента

Залізничний вокзал Сента традиційно є одним із головних вузлів регіону. Його обслуговують регіональні поїзди TER Nouvelle-Aquitaine до Ла-Рошелі, Бордо, Руаяна, Ангулема й Ніора; у Сенті також зупиняються міжміські поїзди Intercités на осі Бордо—Нант.[39]

Значення залізниці для історії міста виходить далеко за межі пасажирського руху. Після відкриття лінії 1867 року Сент став великим центром ремонтних майстерень, навколо яких сформувався залізничний квартал.[5]

Міський транспорт

Громадський транспорт Сента та агломерації забезпечує мережа BUSS. У межах міста діють три основні міські лінії, доповнені приміськими маршрутами, шатлами та транспортом на замовлення; мережа з'єднує, зокрема, вокзал, центр міста, лікарню та основні торговельні й освітні райони.[40]

Економіка

Економіка Сента має виразно сервісний характер. За даними INSEE, у 2023 році на території комуни було 20 752 робочі місця, тоді як у Сенті мешкали 9220 зайнятих осіб; показник концентрації зайнятості становив 225,1 робочого місця на 100 зайнятих мешканців.[17] Наприкінці 2024 року в місті налічувалося 1434 активні установи-роботодавці; 71,8 % належали до торгівлі, транспорту та різноманітних послуг, а 15,1 % — до державного управління, освіти, охорони здоров'я та соціальної сфери.[41]

Освіта та охорона здоров'я

Сент належить до освітньої академії Пуатьє.[42] Серед закладів середньої освіти — ліцеї Bernard-Palissy і Bellevue, а також аграрний ліцей Georges-Desclaude.[43][44][45]

На авіабазі 722 у Сенті розміщена École d'enseignement technique de l'Armée de l'air et de l'espace — військова технічна школа Повітряно-космічних сил Франції, створена 1949 року. Вона приймає учнів від 16 років, які поєднують середню освіту з військовою та авіаційною підготовкою.[46]

Головним лікарняним закладом міста є Centre hospitalier de Saintes, який 2007 року переніс діяльність зі старої лікарні Сен-Луї до нинішнього комплексу.[18] Від 1 січня 2024 року він входить до Groupe hospitalier Saintes–Saint-Jean-d'Angély, утвореного внаслідок злиття лікарень двох міст.[47]

Пам'ятки

Галло-римська спадщина

Арка Германіка

Арка Германіка

Арку Германіка спорудили у 18–19 роках н. е. біля в'їзду на римський міст через Шаранту. Вона виконувала роль монументальної брами до міста. Її напис присвячений імператору Тиберію, Германіку та Друзу Молодшому.[3]

Коли 1843 року стародавній міст розбирали, під загрозою опинилася й арка. Її врятували завдяки втручанню письменника, археолога і генерального інспектора історичних пам'яток Проспера Меріме. Споруду розібрали й відновили на теперішньому місці на березі Шаранти.[26]

Амфітеатр

Римський амфітеатр почали споруджувати за правління Тиберія і завершили приблизно в 40–50-х роках, за імператора Клавдія. Особливістю будівлі є використання природного рельєфу: частину глядацьких місць влаштовано безпосередньо на схилах долини Арен. Споруда могла вміщувати близько 15 000 глядачів і належить до найдавніших амфітеатрів римської Галлії.[26]

Терми і акведуки

Терми Сен-Салуан

Від комплексу римських терм Сен-Салуан збереглися частини мурів caldarium. У місті та його околицях також виявлено ділянки системи акведуків, які забезпечували античний Сент водою.[48]

Фрагменти пізньоримського муру можна побачити поблизу площі Реколле. Для спорудження укріплення в III–IV століттях повторно використовували кам'яні блоки зі старіших громадських будівель.[3]

Затонулі судна Курб'яка

У руслі Шаранти нижче за течією від міста 2008 року виявили два античні затонулі судна, відомі як épaves de Courbiac. Підводні археологічні дослідження, що проводяться з 2015 року, пов'язують їх із річковим транспортом римської доби; конструкція суден належить до так званої романо-кельтської традиції.[49]

Релігійні пам'ятки

Базиліка Святого Євтропія

Базиліка Святого Євтропія

Базиліка Святого Євтропія — романська церква Сентонжу. Її будівництво розпочалося 1081 року після передачі святині монастирю Клюні, а 1096 року церкву освятив папа Урбан II.[29]

Особливістю храму є велика нижня церква, споруджена навколо гробниці святого Євтропія для прийому паломників.[29] У пізньому середньовіччі до романської будівлі додали готичний хор і монументальну вежу; значну частину первісної нави знесли 1803 року.[50]

З 1846 року церква має статус monument historique.[51] У 1886 році її піднесено до рангу малої базиліки.[52] З 1998 року вона є частиною Світової спадщини ЮНЕСКО.[6]

Собор Святого Петра

Собор Святого Петра

Собор Святого Петра був кафедральним храмом колишньої дієцезії Сента. У будівлі поєднано елементи кількох будівельних періодів; однією з найпомітніших рис є масивна незавершена вежа.[53][26]

Абатство Дам

Абатство Дам

Абатство Дам (Abbaye aux Dames) — колишнє жіноче бенедиктинське абатство, засноване 1047 року. Романська церква Сент-Марі та монастирські споруди належать до найпомітніших середньовічних пам'яток міста.[28]

У XVII столітті в абатстві здобувала освіту Франсуаза-Атенаїс де Монтеспан, майбутня фаворитка короля Людовика XIV.[54]

Сьогодні комплекс функціонує як музичний і культурний центр.[28]

Музеї

Археологічний музей Сента присвячений передусім спадщині Mediolanum Santonum і зберігає лапідарні пам'ятки, скульптуру та інші предмети галло-римського періоду. Музей Ешевінажа (Musée de l'Échevinage) представляє образотворче мистецтво XV–XX століть, а музей Дюпюї-Местро в Hôtel de Monconseil — історію, декоративне мистецтво й народні традиції Сентонжу.[55]

Культура

Фестиваль Сента

З 1972 року в Абатстві Дам щоліта проходить Festival de Saintes. Від перших років фестиваль був тісно пов'язаний із відродженням старовинної та барокової музики у Франції й приймав таких виконавців і диригентів, як Вільям Крісті, Філіпп Герревеге, Жан-Клод Мальгуар і Жорді Саваль.[56] Уже наприкінці 1970-х років французька преса розглядала Сент як помітний осередок історично інформованого виконавства.[57]

При Абатстві Дам діє Jeune Orchestre de l'Abbaye — програма для молодих музикантів наприкінці навчання або на початку професійної кар'єри, зосереджена, зокрема, на виконанні класичного й романтичного репертуару на історичних інструментах.[58]

Сент у мистецтві та літературі

Краєвид поблизу Сента роботи Каміля Коро; Гюстав Курбе писав той самий вид поруч із ним

У серпні 1862 року в Сенті працювали два французькі пейзажисти — Гюстав Курбе та Каміль Коро. Обидва написали краєвид міста приблизно з тієї самої точки на північ від Сента, з вежами базиліки й собору на горизонті. Їхнє перебування пов'язане з групою пейзажистів, відомою як «натуралістична школа Пор-Берто».[59]

Віктор Гюго відвідав Сент у вересні 1843 року, саме коли розбирали старий міст через Шаранту й демонтували для перенесення арку Германіка. У своїх подорожніх нотатках Alpes et Pyrénées він різко засудив поводження з античними пам'ятками міста.[60]

Із Сентом і його околицями був пов'язаний письменник і діяч французького Опору Жан Брюллер, відомий під псевдонімом Веркор. Після демобілізації 1940 року він перебував у районі Сента, а в 1941–1942 роках жив у Рошфолле, хуторі комуни Бюссак-сюр-Шарант приблизно за десять кілометрів від міста. За даними газети Sud Ouest, саме там він таємно написав шість новел, серед них Le Silence de la mer («Мовчання моря») — першу книгу підпільного видавництва Les Éditions de Minuit.[61]

Сент безпосередньо згадується і в самій новелі: німецький офіцер Вернер фон Ебреннак розповідає про вступ німецьких військ до міста й про власну реакцію на поведінку населення. Після війни Брюллер писав, що, хоча народився в Парижі, відчував до Сента й Сентонжу почуття, подібні до любові до «другої батьківщини».[62]

Гастрономія

Сент лежить у виноробному районі коньяку, у зоні Fins Bois.[63] Виноградники регіону також використовують для виготовлення Піно-де-Шарант — лікерного вина з виноградного сусла та коньячного спирту.[64]

До традиційної кухні Сентонжу належать cagouille — місцева назва малого сірого равлика, якого готують «по-шарантськи», — та mouclade, страва з мідій; у прибережній частині департаменту важливе місце посідають також устриці Маренн-Олерон.[65]

Спорт

Сент був етапним містом Тур де Франс у 1936, 1937 та 1982 роках. 30 липня 1936 року тут завершився відрізок Бордо—Сент і стартував відрізок Сент—Ла-Рошель; 22 липня 1937 року гонка пройшла від Руаяна до Сента, а потім до Ла-Рошелі. У 1982 році з міста стартував 147,2-кілометровий етап Сент—Бордо.[66][67][68]

У місті базується US Saintes Handball, який у сезоні 2026/27 виступає в ProLigue, другому дивізіоні чоловічого гандболу Франції.[69] У місті діють також футбольні, регбійні, легкоатлетичні та інші спортивні клуби.

Міжнародні зв'язки

Міста-побратими

Сент має шість історичних партнерств з іноземними містами. За даними муніципалітету, чотири з них нині є активними:[70]

Муніципальні обміни ще з двома містами призупинено:

  • Малі Тімбукту, Малі — офіційні обміни призупинені з міркувань безпеки;
  • Росія Владимир, Росія — муніципальні обміни призупинені в контексті російського вторгнення в Україну.[70][71]

Незалежна від муніципалітету асоціація «Saintes–Vladimir» у 2025 році відновила частину культурної діяльності після п'ятирічної перерви, зокрема курси російської мови.[72]

Співпраця з Україною

Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Сент від 24 лютого 2022 року організовував відправлення в Україну медикаментів, засобів гігієни й одягу, а згодом долучився до прийому українських родин. Ці ініціативи, які з часом підтримала створена в місті асоціація Ukraine Saintonge, передували окремому зближенню Сента з Новим Роздолом у Львівській області.[73]

У квітні 2025 року міська рада Сента одноголосно схвалила хартію дружби та співробітництва з Новим Роздолом. У документі співпраця на період війни передбачала, зокрема, логістичну й адміністративну допомогу та економічні контакти, а в довшій перспективі — культурні, туристичні, спортивні й інші обміни.[73]

11 лютого 2026 року двоє добровольців-пожежників із Нового Роздолу прибули до Сента, щоб забрати переданий їхній громаді рятувальний автомобіль типу VSAV, призначений для допомоги потерпілим, разом із медикаментами й теплим одягом. Акцію організували за участю пожежно-рятувальної служби Приморської Шаранти та Ukraine Saintonge.[74]

З 6 до 9 липня 2026 року делегація Сента на чолі з мером Брюно Драпроном здійснила перший офіційний муніципальний візит до Нового Роздолу й зустрілася, зокрема, з міською головою Яриною Яценко. Після поїздки муніципалітет Сента повідомив про намір формалізувати відносини угодою про побратимство.[75]

Персоналії

Народилися в Сенті

Жозеф Гійотен
Домінік Рошто, чемпіон Європи 1984 року
  • Домінік Рошто (нар. 1955) — французький футболіст, чемпіон Європи 1984 року та учасник чемпіонатів світу 1978, 1982 і 1986 років.[80]
  • Франсуа Бріссон (нар. 1958) — французький футболіст, олімпійський чемпіон 1984 року.[81]
Жоріс Доде, олімпійський чемпіон 2024 року
  • Жоріс Доде (нар. 1991) — французький велогонщик BMX, олімпійський чемпіон 2024 року та багаторазовий чемпіон світу.[82]

Пов'язані з містом

  • Євтропій із Сента — за християнською традицією перший єпископ Сента і покровитель Сентонжу; його гробниця міститься в базиліці Святого Євтропія.[26]
  • Бернар Паліссі (бл. 1510–1590) — кераміст, природознавець і письменник; 1538 року оселився в Сенті, де мав майстерню, а 1555 року очолив місцеву реформатську громаду.[32]
  • Карл Бурбонський (1523–1590) — кардинал і єпископ Сента від 1544 року до призначення архієпископом Руана 1550 року; Католицька ліга проголосила його королем Франції під ім'ям Карла X.[83]
  • Франсуаза-Атенаїс де Монтеспан (1640–1707) — фаворитка Людовика XIV, здобувала освіту в Абатстві Дам у Сенті.[54]
  • Проспер Меріме (1803–1870) — письменник, археолог і генеральний інспектор історичних пам'яток; 1843 року відіграв ключову роль у порятунку арки Германіка.[26]
  • Віктор Гюго (1802–1885) — письменник, відвідав Сент 1843 року і у своїх подорожніх нотатках критикував поводження з античною спадщиною міста.[60]
  • Гюстав Курбе (1819–1877) — художник, працював у Сенті й околицях 1862 року та написав краєвид міста.[59]
  • Каміль Коро (1796–1875) — художник-пейзажист, працював у Сенті 1862 року.[59]
  • Жан Брюллер (Веркор) (1902–1991) — письменник і діяч французького Опору; у 1940–1942 роках перебував у районі Сента.[61]
  • П'єр-Анрі Сімон (1903–1972) — есеїст, романіст і літературний критик, член Французької академії, один із засновників Академії Сентонжу 1957 року.[84]
  • Мадлен Шапсаль (1925–2024) — журналістка й письменниця, тривалий час пов'язана із Сентом.[85] У 2015 році отримала звання почесної громадянки міста.[86]

Сусідні муніципалітети

Компасна роза Екюра, Сен-Жорж-де-Кото Пор-д'Анво Бюссак-сюр-Шарант, Фонкуверт Компасна роза
Ньєль-ле-Сент, Пессін Пн Шаньє
Зх    Сент    Сх
Пд
Шерміньяк Тенак Ле-Гон

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в Populations de référence 2023 — Commune de Saintes (17415) (фр.). INSEE. Процитовано 29 серпня 2026.
  2. ↑ Vos Élus & instances représentatives (фр.). Ville de Saintes. Процитовано 1 вересня 2026.
  3. ↑ а б в г Mediolanum Santonum (Saintes), Charente-Maritime, France. The Princeton Encyclopedia of Classical Sites (англ.). Princeton University Press. 1976. Процитовано 1 вересня 2026. {{cite web}}: Вказано більш, ніж один |website= та |work= (довідка)
  4. ↑ а б в г Les collections patrimoniales (фр.). Médiathèques de Saintes. Процитовано 3 вересня 2026.
  5. ↑ а б в Les aventuriers du rail à Saintes (PDF) (фр.). Ville de Saintes. Процитовано 3 вересня 2026.
  6. ↑ а б в г Routes of Santiago de Compostela in France (англ.). ЮНЕСКО. Процитовано 29 серпня 2026.
  7. ↑ Calcaires grès et marnes du Coniacien-Santonien du nord du Bassin aquitain (фр.). BRGM. Процитовано 1 вересня 2026.
  8. ↑ Le stratotype historique du Santonien à Saintes. Plateforme de la géodiversité en Nouvelle-Aquitaine (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  9. ↑ GSSP of the Santonian Stage (англ.). International Commission on Stratigraphy. Процитовано 1 вересня 2026.
  10. ↑ Saintes (Vallon de La Berlingue). La pierre et ses carrières (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  11. ↑ а б Présentation — bassin de la Charente (фр.). DREAL Nouvelle-Aquitaine. Процитовано 1 вересня 2026.
  12. ↑ PPRN de Saintes (фр.). Préfecture de la Charente-Maritime. 19 червня 2025. Процитовано 1 вересня 2026.
  13. ↑ а б Normales et records climatologiques 1991–2020 à Saintes. Infoclimat (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  14. ↑ Bilan climatique de juin 2026 : le mois de juin le plus chaud jamais enregistré avec une canicule historique (фр.). Météo-France. 2 липня 2026. Процитовано 3 вересня 2026.
  15. ↑ а б Duguet, Jacques (1991). Le nom de la ville de Saintes. Origine et évolution. Nouvelle revue d'onomastique (фр.). 17—18: 75—78. doi:10.3406/onoma.1991.1091.
  16. ↑ Adresse de la société populaire de Xantes (ci-devant Saintes) à la Convention nationale. Archives parlementaires de la Révolution française (фр.). 17 листопада 1794. Процитовано 3 вересня 2026.
  17. ↑ а б в Dossier complet — Commune de Saintes (17415) (фр.). INSEE. 27 серпня 2026. Процитовано 1 вересня 2026.
  18. ↑ а б Présentation générale (фр.). Groupe hospitalier Saintes–Saint-Jean-d'Angély. Процитовано 4 жовтня 2026.
  19. ↑ Réhabilitation du site Saint-Louis (фр.). Ville de Saintes. 10 березня 2026. Процитовано 1 вересня 2026.
  20. ↑ Saintes (17) – Diconche, usine d’eau potable (фр.). Éveha. 26 листопада 2024. Процитовано 1 вересня 2026.
  21. ↑ Rousseau, Jérôme (2012). Saintes (17), Pont-Bordeau «Le Petit Chadignac» : rapport de fouille 2006. FRANTIQ (фр.). Inrap GSO. Процитовано 1 вересня 2026.
  22. ↑ Landreau, Guilhem (2015). Aux origines de Mediolanum Santonum. Les contextes du Ier siècle av. J.-C. des fouilles de «Ma Maison» à Saintes (Charente-Maritime). SFECAG. Actes du Congrès de Nyon (фр.): 353—410.
  23. ↑ Triou, Abel (1968). Les aqueducs gallo-romains de Saintes (Charente-Maritime). Gallia (фр.). 26 (1): 119—144.
  24. ↑ Gilles Bernard, Histoire du Poitou et des Pays Charentais, с. 96.
  25. ↑ Michaud (dir.), Histoire de Saintes, с. 39.
  26. ↑ а б в г д е ж Découvrir le patrimoine (фр.). Ville de Saintes. Процитовано 1 вересня 2026.
  27. ↑ а б в г Alain Michaud (dir.), Histoire de Saintes, Privat, 1989.
  28. ↑ а б в L'histoire du site (фр.). Abbaye aux Dames. Процитовано 3 вересня 2026.
  29. ↑ а б в Top 3 des édifices et châteaux (фр.). Saintes Tourisme. Процитовано 3 вересня 2026.
  30. ↑ Jean Combes, Gilles Bernard, Histoire du Poitou et des Pays Charentais, Éditions De Borée, 2001, с. 323.
  31. ↑ Alain Michaud (dir.), Histoire de Saintes, Privat, 1989.
  32. ↑ а б Bernard Palissy (1510–1590) (англ.). Musée protestant. Процитовано 1 вересня 2026.
  33. ↑ Pierre, Louis de La Rochefoucauld-Bayers (фр.). Assemblée nationale. Процитовано 4 жовтня 2026.
  34. ↑ Michaud (dir.), Histoire de Saintes, с. 291.
  35. ↑ Inauguration de la stèle en mémoire des Saintais déportés (фр.). Société d'Archéologie et d'Histoire de la Charente-Maritime. 28 квітня 2025. Процитовано 1 вересня 2026.
  36. ↑ Joubert, Séverine (27 квітня 2025). Juifs saintais morts à Auschwitz : l'émouvant dévoilement de la stèle. Sud Ouest (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  37. ↑ Alain Michaud (dir.), Histoire de Saintes, Privat, 1989.
  38. ↑ A837-A10 : fermeture de bretelles de bifurcation à Saintes (фр.). VINCI Autoroutes. 27 червня 2026. Процитовано 3 вересня 2026.
  39. ↑ Horaires et prochains départs — gare de Saintes (фр.). SNCF. Процитовано 1 вересня 2026.
  40. ↑ Lignes et horaires. BUSS (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  41. ↑ Comparateur de territoires — Commune de Saintes (17415) (фр.). INSEE. 27 серпня 2026. Процитовано 1 вересня 2026.
  42. ↑ Centre d'information et d'orientation de Saintes (фр.). Ministère de l'Éducation nationale. Процитовано 1 вересня 2026.
  43. ↑ Lycée Bernard Palissy (фр.). Ministère de l'Éducation nationale. Процитовано 4 жовтня 2026.
  44. ↑ Lycée Bellevue (фр.). Onisep. Процитовано 4 жовтня 2026.
  45. ↑ Lycée Georges Desclaude (фр.). Agrocampus de Saintonge. Процитовано 4 жовтня 2026.
  46. ↑ L’École d’enseignement technique de l’armée de l’Air et de l’Espace recrute (фр.). Ministère des Armées. 9 лютого 2026. Процитовано 4 жовтня 2026.
  47. ↑ Avis de vacance d'emplois de direction de la fonction publique hospitalière (фр.). Légifrance. 23 травня 2025. Процитовано 1 вересня 2026.
  48. ↑ Triou, Abel (1968). Les aqueducs gallo-romains de Saintes (Charente-Maritime). Gallia (фр.). 26 (1): 119—144.
  49. ↑ Baigl, Jean-Philippe; Camus, Adrien; Dayrens, Olivier; Lebaron, Vincent; Letuppe, Jonathan; Mathé, Vivien (2020). Le port antique de Saintes/Mediolanum (Charente-Maritime). Gallia (фр.). 77 (1): 419—431. doi:10.4000/gallia.5358.
  50. ↑ Alain Michaud (dir.), Histoire de Saintes, Privat, 1989.
  51. ↑ Église Saint-Eutrope (фр.). Ministère de la Culture — Base Mérimée. Процитовано 29 серпня 2026.
  52. ↑ Histoire de la basilique. Basilique Saint-Eutrope (фр.). Процитовано 4 жовтня 2026.
  53. ↑ Église Saint-Pierre (фр.). Ministère de la Culture — Base Mérimée. Процитовано 3 вересня 2026.
  54. ↑ а б Abbaye aux Dames (Saintes) (фр.). Paroisses de Saintes. Процитовано 3 вересня 2026.
  55. ↑ Musées et Arènes de Saintes (фр.). Ville de Saintes. Процитовано 1 вересня 2026.
  56. ↑ Le Festival de Saintes (фр.). Abbaye aux Dames. Процитовано 1 вересня 2026.
  57. ↑ Festin de l'amitié à Saintes. Le Monde (фр.). 8 липня 1978. Процитовано 1 вересня 2026.
  58. ↑ Les stages du Jeune Orchestre de l'Abbaye (фр.). Abbaye aux Dames. Процитовано 3 вересня 2026.
  59. ↑ а б в Saintes, plus de 2000 ans d'histoire illustrée, Société d'archéologie et d'histoire de la Charente-Maritime, с. 317–324.
  60. ↑ а б Saintonge, Guides Gallimard, с. 102.
  61. ↑ а б Collard, Thierry (17 лютого 2020). « Le Silence de la mer » : un succès de la Résistance né en Charente-Maritime, dans la clandestinité. Sud Ouest (фр.). Процитовано 29 серпня 2026.
  62. ↑ Saintonge, Guides Gallimard, с. 195.
  63. ↑ Cahier des charges de l'appellation d'origine contrôlée « Cognac » (фр.). Légifrance. 16 червня 2011. Процитовано 3 вересня 2026.
  64. ↑ Pineau des Charentes rouge (фр.). Institut national de l'origine et de la qualité. Процитовано 4 жовтня 2026.
  65. ↑ Charente-Maritime, Encyclopédie Bonneton, с. 106–107.
  66. ↑ Tour de France 1936 : Bordeaux - Saintes. L'Équipe (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  67. ↑ Tour de France 1937 : Royan - Saintes. L'Équipe (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  68. ↑ Saintes dans le Tour de France depuis 1947. Le Dico du Tour (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  69. ↑ ProLigue : le calendrier 2026-2027 dévoilé, avec 16 clubs engagés (фр.). Ligue Nationale de Handball. 2 липня 2026. Процитовано 4 жовтня 2026.
  70. ↑ а б Jumelages. Ville de Saintes (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  71. ↑ Ménard, Philippe (19 червня 2025). En froid avec la ville russe Vladimir, la ville de Saintes a le cœur tourné vers l'Ukraine. Sud Ouest (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  72. ↑ Ménard, Philippe (18 червня 2025). Saintes : le jumelage avec la ville russe Vladimir tente de renaître. Sud Ouest (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  73. ↑ а б Latry, Étienne (25 квітня 2025). Saintes : en se rapprochant de Novyï Rodzil, la Ville consolide ses liens avec l'Ukraine. Sud Ouest (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  74. ↑ À Saintes, un VSAV remis à des pompiers ukrainiens pour soutenir Novyï Rozdil. Angers Info (фр.). 17 лютого 2026. Процитовано 1 вересня 2026.
  75. ↑ Ménard, Philippe (17 липня 2026). « On a encore plus envie d'aider » : le maire de Saintes marqué par sa visite à Novyï Rozdil, en Ukraine. Sud Ouest (фр.). Процитовано 1 вересня 2026.
  76. ↑ Guillotin, Joseph-Ignace (1738–1814) (фр.). Bibliothèque nationale de France. Процитовано 1 вересня 2026.
  77. ↑ Madame Roland, girondine et mémorialiste (фр.). Bibliothèque nationale de France. Процитовано 4 жовтня 2026.
  78. ↑ Marc Gaudin (1804–1880) (фр.). Musée d'Orsay. Процитовано 1 вересня 2026.
  79. ↑ DURET, Jules-Emmanuel Théodore (фр.). Institut national d'histoire de l'art. Процитовано 1 вересня 2026.
  80. ↑ Dominique Rocheteau (фр.). Fédération Française de Football. Процитовано 1 вересня 2026.
  81. ↑ François Brisson. Olympedia (англ.). Процитовано 1 вересня 2026.
  82. ↑ Joris Daudet. Olympedia (англ.). Процитовано 1 вересня 2026.
  83. ↑ Bourbon, Charles de (1523–1590) (фр.). Bibliothèque nationale de France. Процитовано 3 вересня 2026.
  84. ↑ Les fondateurs (фр.). Académie de Saintonge. 2 лютого 2016. Процитовано 3 вересня 2026.
  85. ↑ Madeleine Chapsal (фр.). Académie de Saintonge. Процитовано 1 вересня 2026.
  86. ↑ Votre magazine — № 11, février 2016 (PDF) (фр.). Ville de Saintes. Процитовано 4 жовтня 2026.

Література

  • Alain Michaud (dir.), Histoire de Saintes. Privat, Toulouse, 1989.
  • Jean Combes, Gilles Bernard, Histoire du Poitou et des Pays Charentais. Éditions De Borée, 2001. ISBN 978-2-84494-084-1.
  • Michel Garnier, Christian Gensbeitel, À la découverte de Saintes. Patrimoines Médias, 2000. ISBN 2-910137-50-3.
  • Saintes, plus de 2000 ans d'histoire illustrée. Société d'archéologie et d'histoire de la Charente-Maritime, Saintes, 2001.
  • Henri Texier, Petite histoire de Saintes. Geste éditions, 2003. ISBN 2-84561-092-0.
  • Le patrimoine des communes de la Charente-Maritime. Éditions Flohic, 2002.

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Сент

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).