YaChudo

Ріад ас-Сольх

Переглядів: 0. Оновлено 10.11.2026.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем ас-Сольх.
Ріад ас-Сольх
араб. رياض الصلح
араб. رياض بن رضا بن أحمد باشا الصلح[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Попередник:Петро Трад
Наступник:Абдул Хамід Караме
Попередник:Сааді аль-Мунла
Наступник:Хуссейн аль-Уейні
 
Ім'я при народженні:араб. رياض رضا الصلح Редагувати інформацію у Вікіданих
Народження:17 серпня 1894[2][3] або 1893[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Сідон, Османська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть:17 липня 1951[2] або 1951[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Амман, Йорданія Редагувати інформацію у Вікіданих
Причина смерті:вогнепальна рана Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна: Ліван Редагувати інформацію у Вікіданих
Релігія:іслам Редагувати інформацію у Вікіданих
Освіта:Collège Saint Joseph – Antourad і Паризький університет Редагувати інформацію у Вікіданих
Партія:İttihat ve Terakki Fırkasıd (1920), незалежний політик (1934) і Constitutional Blocd (1951) Редагувати інформацію у Вікіданих
Батько:Reda Al Solhd Редагувати інформацію у Вікіданих
Шлюб:Fayza Al Jabirid Редагувати інформацію у Вікіданих
Діти:Leila Al Solhd, Mona Al Solhd, Lamia Al Solhd і Alya Sulhd Редагувати інформацію у Вікіданих
Автограф:
CMNS: Ріад ас-Сольх у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Ріад ас-Сольх (араб. رياض الصلح; 17 серпня 1894 — 17 липня 1951) — ліванський політик, перший прем'єр-міністр незалежного Лівану, загалом обіймав посаду голови уряду двічі.

Біографія

Народився 1984 року в Сайді. Його сім'я належить до відомого сунітського південноліванського землевласницького роду[4][5]. Його батько, Реда ас-Сольх, відомий арабський націоналістичний лідер, був віцегубернатором Набатії та Сайди[6]. 1915 року Реду ас-Сольха османський суд засудив до заслання в Ізмір[6]. Пізніше він обіймав посаду губернатора Османської імперії в Салоніках[6]. Окрім того, він очолював міністерство закордонних справ в уряді эмира Фейсала в Дамаску[7].

Ріад ас-Сольх вивчав право й політологію в Сорбонні. Більшу частину своїх юнацьких років він провів у Стамбулі, позаяк його батько був депутатом парламенту Османської імперії[7].

Ріад ас-Сольх обіймав посаду прем'єр-міністра Лівану двічі. Вперше йогому доручили сформувати уряд одразу ж після здобуття Ліваном незалежності 1943 року[8][9]. Сольх і Бішара ель-Хурі склали та втілили в листопаді 1943 року Національний пакт, чим створили офіційні рамки для кооперації різних конфесій у Лівані[10][11][12]. Національний пакт був неписаною джентльменською угодою[13]. Він установлював, що президент, прем'єр-міністр і спікер парламенту в Лівані мали представляти три основні конфесійні групи на основі перепису 1932 року, а саме християн-маронітів, мусульман-сунітів і мусульман-шиїтів відповідно[13]. Під час своєї першої каденції на посаді прем'єр-міністра Сольх також обіймав посаду міністра постачання та резервів від 3 липня 1944 до 9 січня 1945 року[14].

Сольх знов очолював уряд від 14 грудня 1946 до 14 лютого 1951 року[15], і знову за президентства ель-Хурі[16]. Прем'єр-міністр критикував короля Йорданії Абдаллу та відіграв значну роль у визнанні політичним комітетом Ліги арабських держав палестинського уряду[17].

Замах

У березні 1950 року на Сольха було скоєно замах, в якому, однак, політик не постраждав[6][18]. Той замах скоїв член Сирійської соціальної націоналістичної партії[6].

Тим не менше, за кілька місяців після виходу у відставку з посади прем'єр-міністра, 17 липня 1951 року, його застрелили в амманському аеропорті «Марка» члени Сирійської соціальної націоналістичної партії[4][15]. Напад скоїли троє озброєних людей, які вбили ас-Сольха, помстившись йому за страту Антуна Саади, одного з засновників і лідерів партії[19][20][21].

Приватне життя

Був одружений з Файзою аль-Ябірі та мав п'ятьох дочок і сина, Реду, який помер немовлям[6].

Його старша дочка, Алія (1935—2007), продовжувала справу свого батька з боротьби за вільний і безпечний Ліван. Вона пропагувала багату культурну спадщину своєї країни за кордоном.

Інші дочка, Лала Ламія (нар. 1937), стала дружиною марокканського принца Мулая Абдаллу, дядька короля Мохаммеда VI[22].

Муана ас-Сольх раніше була одружена з саудівським принцом Талалом бін Абдулазізом[23][24]. Вона є матір'ю Валіда ібн Талала[23][25].

Бахія Сольх аль-Асад одружена з Саїдом аль-Асадом, колишнім послом Лівану у Швейцарії та колишнім членом парламенту.

Його молодша дочка Лейла ас-Сольх була однією з двох перших жінок-міністрів у кабінеті Омара Караме[26].

Пам'ять

Британський журналіст Патрік Сіл видав книжку «Боротьба за незалежність арабів» (2011), присвячену історії Близького Сходу від останніх років існування Османської імперії до 1950-их років, у якій зробив акцент на вплив постаті Сольха на здобуття незалежності Ліваном[7].

Площу в центрі Бейруту названо на честь Ріада ас-Сольха[27].

Примітки

  1. ↑ а б в الزركلي خ. ا. الأعلام: قاموس تراجم لأشهر الرجال والنساء من العرب والمستعربين والمستشرقين — 15 — بيروت: دار العلم للملايين, 2002. — Т. 3. — С. 37.
  2. ↑ а б Encyclopædia Britannica
  3. ↑ Bibliographie annuelle de l'histoire de France — Paris: Éd. du Centre national de la recherche scientifique, 1956. — ISSN 0067-6918; 2697-8733
  4. ↑ а б R. Hrair Dekmejian. Patterns of Political Leadership: Egypt, Israel, Lebanon. — SUNY Press, 1975. — С. 34. — ISBN 978-0-87395-291-0.
  5. ↑ Samir Khalaf. Lebanon's Predicament. — New York : Columbia University Press, 1987. — С. 91. Архівовано з джерела 12 листопада 2017
  6. ↑ а б в г д е Resolute fighter for freedom. gulfnews.com (англ.) .
  7. ↑ а б в Interview with Patrick Seale. The Global Dispatches (англ.) . Архів оригіналу за 22 листопад 2021. Процитовано 10 лютий 2022. {{cite news}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 22 листопада 2021? (довідка)
  8. ↑ Rulers of Lebanon. Jewish Virtual Library. Архів оригіналу за 19 серпень 2016. Процитовано 10 лютого 2022. {{cite web}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 19 серпня 2016? (довідка)
  9. ↑ Türedi, Almula. Lebanon: at the edge of another civil war // Perceptions. — С. 21—36. Архівовано з джерела 8 жовтня 2016. Процитовано 10 лютого 2022.
  10. ↑ Leila Tarazi Fawaz. An Occasion for War: Civil Conflict in Lebanon and Damascus in 1860. — University of California Press. — С. 222. — ISBN 978-0-520-08782-8.
  11. ↑ Philip G. Roeder; Donald S. Rothchild. Sustainable Peace: Power And Democracy After Civil Wars. — Cornell University Press. — ISBN 978-0-8014-8974-7.
  12. ↑ Hudson, Michael C. Democracy and Social Mobilization in Lebanese Politics. — . — Т. 1, № 2. — С. 245—263. Процитовано 10 лютого 2022.
  13. ↑ а б Vanessa E. Shields; Nicholas Baldwin. Beyond Settlement: Making Peace Last After Civil Conflict. — Associated University Presse, 2008. — ISBN 978-0-8386-4183-5.
  14. ↑ Former Ministers. Ministry of Economy and Trade. Архів оригіналу за 21 лютого 2013.
  15. ↑ а б Kamil Dib, «Warlords and Merchants, The Lebanese Business and Political Establishment», стор. 89
  16. ↑ Political leaders of Lebanon. Terra. Архів оригіналу за 8 червня 2003. {{cite web}}: Недійсний |deadlink=404 (довідка)
  17. ↑ Shlaim, Avi. The Rise and Fall of the All-Palestine Government in Gaza // Journal of Palestine Studies : journal. — Т. 20, № 1. — С. 37—53. Процитовано 10 лютого 2022.
  18. ↑ Knudsen, Are. Acquiescence to Assassinations in Post-Civil War Lebanon? // Mediterranean Politics : journal. — 2010. — Т. 15, № 1. — С. 1—23. — DOI:10.1080/13629391003644611. Процитовано 10 лютого 2022.
  19. ↑ Six major leaders killed in Lebanon since 1943. The Telegraph. 2 червня 1987. Архів оригіналу за 8 березня 2021. Процитовано 10 лютого 2022.
  20. ↑ Kliot, N. The Collapse of the Lebanese State. — . — Т. 23, № 1. Процитовано 10 лютого 2022.
  21. ↑ Tim Llewellyn. Spirit of the Phoenix: Beirut and the Story of Lebanon. — I.B. Tauris. — С. xiii. — ISBN 978-1-84511-735-1.
  22. ↑ Morocco Foreign Policy And Government Guide. — International Business Publications. — С. 84. — ISBN 978-0-7397-6000-0.
  23. ↑ а б Henderson, Simon (27 серпня 2010). The Billionaire Prince. Foreign Policy. Архів оригіналу за 13 жовтня 2012.
  24. ↑ Moubayed, Sami (1 лютого 2011). Lebanon cabinet: A tightrope act. Lebanon Wire. Архів оригіналу за 23 березня 2013. Процитовано 7 квітня 2013.
  25. ↑ Mamoun Fandy. (Un)civil War of Words: Media and Politics in the Arab World. — Greenwood Publishing Group, 2007. — С. 43. — ISBN 978-0-275-99393-1.
  26. ↑ Leila Al Solh (PDF). World Association of girl guides and girl scoutes. Архів оригіналу (PDF) за 2 квітня 2015. Процитовано 10 лютого 2022.
  27. ↑ The Killing Will Continue Until ,C*. Dar Al Hayat. 25 жовтня 2012. Архів оригіналу за 18 серпень 2016. Процитовано 10 лютого 2022. {{cite news}}: Не збігається часова мітка у |archive-date= / |archive-url=; можливо, 18 серпня 2016? (довідка)


Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).