YaChudo

Оповідання

Переглядів: 0. Оновлено 25.10.2026.

Оповіда́ння — невеликий за обсягом прозовий твір, коротший за роман, зазвичай зосереджений на одній або кількох подіях і з небагатьма персонажами.[1]

Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.)[2].

Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели виразнішою композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо й є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача.

Генеза оповідання — в сагах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури.

В англомовній традиції вирізняють надкоротке оповідання (англ. short short story). Останнім часом в англомовних країнах їх поділяють на шестислівне оповідання (англ. six-word story)[3], мінісага (англ. minisaga або dribble), оповідання обсягом до 50 слів, мікрофікція (англ. microfiction або drabble), оповідання обсягом до 100 слів[3], твіттература (англ. twitterature), оповідання обсягом до 140 або 280 знаків через відповідне обмеження на довжину повідомлення у соціальній мережі Twitter[4]), sudden fiction (з англ. — «раптовий твір»), оповідання обсягом до 750 слів[5], flash fiction (з англ. — «історія-спалах»)[6], оповідання обсягом до 1000 слів, та мікрооповідання (англ. micro-story)[7].

Визначення

В англомовному літературознавстві оповідання розглядають насамперед як самостійну, майстерно вибудувану форму. Воно, як і роман, послуговується сюжетом, резонансом та іншими динамічними складниками, але зазвичай меншою мірою. Хоч оповідання значною мірою відрізняється від роману чи повісті, автори загалом користуються спільним арсеналом літературних прийомів. Іноді англомовні автори називають оповідання і жанром.[8]

Визначити, що саме вважати оповіданням, і досі непросто.[9] Згідно з класичним визначенням, оповідання можна прочитати за один присіст; найвиразніше цю думку висловив Едгар Аллан По в есе «Філософія композиції» (1846).[10] Г. Дж. Веллс так описував мету оповідання: «Веселе мистецтво створювати щось дуже яскраве й зворушливе; воно може бути жахливим, жалісним, кумедним або ж глибоко просвітлювати, і єдина неодмінна умова — щоб читання вголос тривало від п'ятнадцяти до п'ятдесяти хвилин».[11]

Деякі автори стверджували, що оповідання повинно мати сувору форму. Сомерсет Моем уважав, що оповідання «мусить мати чітку побудову, що охоплює вихідну точку, кульмінацію й момент випробування; інакше кажучи, воно мусить мати сюжет».[11]

Проти такого погляду на оповідання як на завершений мистецький витвір виступав Антон Чехов, на думку якого в оповіданні не повинно бути ні початку, ні кінця. Воно має бути лише «зрізом життя», поданим через натяки. У своїх оповіданнях Чехов не доводить кінцівку до остаточної завершеності, а залишає читачам змогу самим дійти висновків.[11]

В англійській мові термін «short story» набув сучасного значення в 1880-х роках, а спершу ним позначали оповідки для дітей.[12]

Обсяг

Усталеного обсягу оповідання не мають: універсальної числової межі між оповіданням та іншими прозовими формами немає. Що вважати оповіданням, може різнитися залежно від жанру, країни, епохи й тлумача.[13] Як і в романі, переважна форма оповідання відбиває вимоги наявного видавничого ринку, а її розвиток, схоже, тісно пов'язаний з розвитком видавничої галузі та вимогами окремих видавництв до рукописів.[14]

Характеристики

Оповідання як стислу, лаконічну форму оповідної та описової художньої прози теоретично осмислюють через традиційні елементи сюжетної (драматичної) структури: експозиція (представлення місця дії, ситуації та головних персонажів), зав'язка (подія, з якої починається конфлікт), розвиток дії, криза (вирішальний для протагоніста момент, коли він обирає, як діяти далі), кульмінація (момент найвищого інтересу з погляду конфлікту, на який припадає найбільше дії) та розв'язка (момент, коли конфлікт розв'язується). Через малий обсяг оповідання можуть дотримуватися цієї схеми, а можуть і не дотримуватися. Наприклад, у сучасних оповіданнях експозиція трапляється лише зрідка — частіше вони починаються посеред дії (in medias res). Загалом оповідання мають або завершену, або відкриту кінцівку. Неоднозначність — поширений прийом в оповіданнях: чи то в кінцівці, чи в змалюванні персонажів, чи в обсязі.[15]

Історія

Від давніх часів до 1790 року

Оповідання бере початок в усних оповідних традиціях, з яких спершу виникли такі епоси, як «Рамаяна», «Магабгарата», а також «Іліада» й «Одіссея» Гомера. Усні оповіді нерідко розповідали у формі римованого чи ритмічного вірша, що часто містив повторювані уривки або, як у Гомера, гомерівські епітети. Такі стилістичні прийоми часто слугували мнемонічними засобами, полегшуючи запам'ятовування, виконання та переробку історії. Хоча загальна сюжетна лінія розгорталася впродовж кількох виступів, короткі віршовані уривки могли зосереджуватися на окремих оповідях, розрахованих на одне виконання. Такі уривки, можливо, варто зараховувати до усних оповідань.

Іншою давньою формою оповідання, поширеною за часів Римської імперії, був анекдот — коротка реалістична розповідь, що втілює певну думку. Чимало римських анекдотів, що збереглися, зібрали в XIII чи XIV столітті у збірці «Знамениті оповідки з діянь римських» (лат. Gesta Romanorum). Анекдоти залишалися популярними по всій Європі ще й у XVIII столітті.

«Кентерберійські оповіді», видання Вільяма Кекстона

У Європі усна оповідна традиція почала переходити в писемну форму в XIV столітті, найвиразніше — у «Декамероні» Джованні Боккаччо та «Кентерберійських оповідях» Джеффрі Чосера. Обидві книги складаються з окремих оповідань — від фарсу чи жартівливих анекдотів до майстерно написаної літературної прози, — вміщених у ширшу розповідь (обрамлення), хоча прийом обрамлення переймали не всі письменники. Наприкінці XVI століття одними з найпопулярніших оповідань у Європі були похмуро-трагічні «новели» італійського письменника Маттео Банделло, особливо у французькому перекладі.

1790–1850

Ранні оповідання публікували окремо в 1790–1810 роках, а перші справжні збірки оповідань з'явилися в кількох країнах у 1810–1830 роках.[16]

Першими оповіданнями у Великій Британії стали готичні історії, як-от «примітна оповідь» Річарда Камберленда «The Poisoner of Montremos» (1791).[17] Романісти, як-от сер Вальтер Скотт і Чарлз Дікенс, також писали в цей час впливові оповідання. Невдовзі приклад Великої Британії наслідувала й Німеччина: першу збірку оповідань видав Генріх фон Кляйст у 1810 і 1811 роках. У Сполучених Штатах Вашингтон Ірвінг створив одні з перших оповідань американського походження — «Легенда про Сонну Балку» та «Ріп ван Вінкль».[18]

Іншим раннім американським автором оповідань став Едгар Аллан По. Його стисла техніка, відома як «єдиний ефект», справила величезний вплив на формування сучасного оповідання.[9]

1850–1900

У другій половині XIX століття зростання друкованої періодики (журналів і часописів) створило великий попит на коротку прозу обсягом від 3000 до 15 000 слів. У Британії 1890-х років оповідання популяризували літературні періодичні видання, зокрема The Strand Magazine.[19]

1900–1945

У першій половині XX століття низка відомих американських журналів, зокрема The Atlantic Monthly, Harper's Magazine, The New Yorker, The Saturday Evening Post і Esquire, друкувала оповідання в кожному номері. Попит на якісні оповідання був такий великий, а платили за них так добре, що Ф. Скотт Фіцджеральд знову й знову брався за оповідання, щоб розплатитися з численними боргами. Його перша збірка, «Спокусниці і філософи» (Flappers and Philosophers), вийшла окремою книжкою 1920 року. Лаконічна манера письма Ернеста Гемінґвея ідеально пасувала до коротшої прози. Творчість Гемінґвея, що склалася під впливом оповідань Стівена Крейна та Джека Лондона, «знаменує новий етап в історії оповідання».[20]

Відомі українські оповідання

Юрій Андрухович – «Самійло Немирич, прекрасний розбишака»; Володимир Арєнєв – «Рапунцель»; Катерина Бабкіна – «Коробка з ґудзиками»; Андрій Бондар – «Ахмад»; Микола Вінграновський – «Манюня»; Євген Гуцало – «Скажений чорнобильский собака»; Володимир Діброва – «Пісні Бітлз»; Сергій Жадан – «Берлін, який ми втратили»; Сергій Жадан – «Лука»; Оксана Забужко – «Дівчатка»; Оксана Забужко – «Сестро, сестро»; Юрій Іздрик – «Острів КРК»; Олександр Ірванець – «Наш вожатий Фреді Крюгер»; Катерина Калитко – «Вода»; Маріанна Кіяновська – «Все як треба»; Олег Лишега – «Людина в просторі»; Оксана Луцишина – «Любий таточко»; Василь Махно – «Дім у Бейтінґ Голлов»; Олександр Михед – «18, 17, 6, 3, 2, 2, 1»; Костянтин Москалець – «Споглядання черешні»; Сергій Осока – «Балада про квашені помідори»; Галина Пагутяк – «Тебе спалить сонце»; Лесь Подерв’янський – «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму»; Тарас Прохасько – «Від чуття при сутності»; Тарас Прохасько – «Некрополь»; Наталка Сняданко – «Дідова історія»; Олесь Ульяненко – «Біля самого синього моря»; Сашко Ушкалов – «Жесть»; Ірина Цілик – «Гайтавер»; Артем Чех – «У нашу річницю десь на Донбасі».[21]

Джерела

Посилання

Примітки

  1. ↑ Hansen, Arlen J. Short story. Encyclopædia Britannica (англ.). Процитовано 15 жовтня 2026.
  2. ↑ Обиденна, Марія (2025). Жанр оповідання. Як будуються оповідання (українська) . Київ: Київ. с. 67—68.
  3. ↑ а б Graham (8 березня 2013). Flash fiction - all you ever wanted to know, but were afraid to ask... The Bridport Prize. Архів оригіналу за 2 січня 2020. Процитовано 14 лютого 2019.
  4. ↑ Maddie Crum (7 травня 2015). Twitter Fiction Reveals The Power Of Very, Very Short Stories. The Huffington Post.
  5. ↑ Becky Tuch. Flash Fiction: What's It All About?. The Review Review. Архів оригіналу за 16 лютого 2019. Процитовано 14 лютого 2019.
  6. ↑ Catherine Sustana. What Is Flash Fiction?. About Entertainment. Архів оригіналу за 23 листопада 2016. Процитовано 14 лютого 2019.
  7. ↑ Christopher Kasparek, "Two Micro-Stories by Bolesław Prus, " The Polish Review, 1995, no. 1, pp. 99-103.
  8. ↑ Mitchell, Lee Clark (4 квітня 2019). More Time: Contemporary Short Stories and Late Style (англ.) (вид. 1). Oxford University Press. с. 24. doi:10.1093/oso/9780198839224.001.0001. ISBN 978-0-19-883922-4.
  9. ↑ а б Azhikode, Sukumar (1977). The Short Story in Malayalam. Indian Literature (англ.). 20 (2): 5—22. ISSN 0019-5804. JSTOR 24157289.
  10. ↑ Poe, Edgar Allan (1984). Edgar Allan Poe: Essays and Reviews (англ.). Library of America. с. 569—77. Архів оригіналу за 23 грудня 2017. Процитовано 12 вересня 2012.
  11. ↑ а б в Fatma, Gulnaz A Short History of the Short Story: Western and Asian Traditions Modern History Press, 2012, pp. 2–3.
  12. ↑ Hayes, Kevin J. (15 березня 2012). A Journey Through American Literature (англ.). Oxford University Press. с. 71. doi:10.1093/acprof:osobl/9780199862078.001.0001. ISBN 978-0-19-986207-8.
  13. ↑ Cuddon, J.A. (1999). The Penguin Dictionary of Literary Terms and Literary Theory (англ.) (вид. 3rd). London: Penguin. с. 864. ISBN 9780140513639.
  14. ↑ Abrams, M.H. (1999). Glossary of Literary Terms (англ.) (вид. 7th). Orlando, FL: Harcourt Brace. с. 286–87. ISBN 0-15-505452-X.
  15. ↑ Young, Emma (20 вересня 2018). Contemporary Feminism and Women's Short Stories (англ.). Т. 1. Edinburgh University Press. с. 12—13. doi:10.3366/edinburgh/9781474427739.001.0001. ISBN 978-1-4744-2773-9. S2CID 165346441.
  16. ↑ Short Story in Jacob E. Safra e.a., The New Encyclopædia Britannica, 15th edition, Micropaedia volume 10, Chicago, 1998.
  17. ↑ Internet Book List: Book Information: Oxford Book of Gothic Tales.
  18. ↑ Hayes, Kevin J. (15 березня 2012). A Journey Through American Literature (англ.). Oxford University Press. с. 70. doi:10.1093/acprof:osobl/9780199862078.001.0001. ISBN 978-0-19-986207-8.
  19. ↑ Winnie Chan The Economy of the Short Story in British Periodicals of the 1890s, Introduction, Routledge 2007
  20. ↑ Hayes, Kevin J. (15 березня 2012). A Journey Through American Literature (англ.). Oxford University Press. с. 82, 85. doi:10.1093/acprof:osobl/9780199862078.001.0001. ISBN 978-0-19-986207-8.
  21. ↑ https://www.ukrinform.ua/amp/rubric-culture/3291373-so-pocitati-30-najkrasih-opovidan-nezaleznoi-ukraini.html
Література Це незавершена стаття про літературу.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).