YaChudo

Радегунда

Переглядів: 0. Оновлено 30.10.2026.

Радегунда
лат. Radegunda ці Radegonda Редагувати інформацію у Вікіданих
Статуя Святої Радегунди. Головний портал базиліка Святої Клотільди, Париж
Народилася518[2][3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Ерфурт Редагувати інформацію у Вікіданих
Померла13 серпня 587[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Пуатьє[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняЦерква Святої Радегунди в Пуатьєd Редагувати інформацію у Вікіданих
КраїнаФранкське королівство Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьпоетеса, монарх, письменниця, черниця Редагувати інформацію у Вікіданих
ГалузьChristian monasticismd Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомі учніAgnes of Poitiersd Редагувати інформацію у Вікіданих
Титулthuringian princed і королева франківd[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Посадаправляча королева Редагувати інформацію у Вікіданих
Конфесіякатолицька церква Редагувати інформацію у Вікіданих
РідМеровінги Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоБертахар[1][5] Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зХлотар I[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Про Муніципалітет в Австрії див. Санкт-Радегунд.
Про фільм Терренса Маліка, який раніше називався Радеґунд див. Приховане життя (2019).

Радегунда (лат. Radegundis; також Rhadegund, Radegonde або Radigund; прибл. 520 — 13 серпня 587) — тюринзька принцеса та королева франків, яка заснувала абатство Святого Хреста в Пуатьє. Відома покровителька кількох церков у Франції та Англії, а також Ісусового коледжу в Кембриджі («Коледж Пресвятої Діви Марії, Святого Іоанна Євангеліста та славетної Діви Святої Радегунди поблизу Кембриджа»).

Життєпис

Радегунда народилася близько 520 року в сім'ї Бертахара, одного з трьох королів німецької землі Тюрингії. Дядько Радегунди, Герменефред, убив Бертахара в битві та взяв Радегунду до свого будинку. Після унії із франкським королем Теодоріхом Герменефред переміг свого іншого брата Бадеріха. Однак, розгромивши своїх братів і захопивши контроль над Тюрингією, Германефред відмовився від своєї угоди з Теодоріхом про розділення суверенітету.

У 531 році Теодоріх разом зі своїм братом Хлотаром I (також відомим як Клотер) повернувся до Тюрингії. Разом вони перемогли Германефреда і завоювали його королівство. Хлотар I також оголосив про одруження з Радегундою, забравши її назад до Меровінгської Галлії з собою. Він відправив дитину на свою віллу в Атієсі в Пікардії на кілька років, перш ніж одружитися з нею в 540 році[6].

Радегунда була однією з шести дружин або наложниць Хлотара I (інші п'ять — Гунтевка, яка була вдовою його брата Хлодомера, Гунсіна, Інгунда, сестра Інгунди Арегунда та Вульдетрада, вдова внучатого племінника Клотера Теудебальда). У неї з ним дітей не було. Радегунда була відома своїм благочестям.[7]

До 545 року брат Радегунди залишався останнім вижилим членом тюринзької королівської родини. Хлотар наказав його вбити. Радегунда втекла із двору і звернулася за захистом до Церкви, переконавши єпископа Нуайона Медарда, висвятити її в диякониси. Вона заснувала монастир Сент-Круа в Пуатьє приблизно в 560 році, де доглядала немічних. Вважалося, що Радегунда мала ще й дар зцілення.[7]

Скульптура Святої Радегунди у базиліці Сакре-Кер в Парижі

Живучи за Уставом для дів Цезарія Арльського, який Радегунда отримала від своєї племінниці Цезарії, черниці повинні були вміти читати й писати, а також приділяти кілька годин на день читанню Святого Письма та, перш за все, копіюванню рукописів, а також виконанню традиційних завдань, таких як ткацтво та рукоділля.[8] Це Правило суворо обмежувало жінок, аж до того, що черниці Сент-Круа не могли бути присутніми на похоронах Радегунди.

Її абатство було названо на честь реліквії Животворного Хреста, яку Радегунда отримала від візантійського імператора Юстина II. Хоча єпископ Маровеус з Пуатьє відмовився встановити його в абатстві, на прохання Радегунди король франків Сігіберт I послав Євфронія з Тура до Пуатьє для проведення церемонії. Щоб відсвяткувати отримання реліквії та її встановлення на острові Сент-Круа, Венанцій Фортунат склав низку гімнів, у тому числі знаменитий Vexilla Regis, який вважається одним із найвизначніших християнських гімнів, коли-небудь написаних, який досі співається на службах у Страсну п'ятницю, на Вербну неділю, а також Воздвиження Хреста Господнього.

Радегунда була близьким другом Юніана Мерського. На думку більшості дослідників, Юніан та Радегунда померли в один день, 13 серпня 587 року[9].

Аскетизм

Радегунда була відома своєю аскетичною поведінкою і була описана як «надзвичайна аскетка».[10][11] Вона дотримувалася веганської дієти[12], відмовляючись від усіх продуктів тваринного походження. Вона не їла нічого, крім бобових і овочів: ні фруктів, ні риби, ні яєць.[10]

Радегунда також утримувалася від вживання вина, меду та пива. Під час посту вона утримувалася від вживання хліба, олії та солі, пила лише трохи води.[10] Вона діяла всупереч порадам інших, які попереджали її, що такий крайній аскетизм може призвести до її хвороби.[10] Вона зв'язала свою шию та руки трьома залізними кільцями; через це її тіло було сильно порізане. Одного разу Радегунда нагріла мідний хрест і притиснула його до свого тіла.[11]

Літературні зв'язки

Поет Венанцій Фортунат і єпископ, агіограф та історик Григорій Турський були близькими друзями Радегунди і багато писали про неї.[13] Вона написала латинською мовою вірші Фортунату на табличках, які були втрачені. Вважається, що вони були близькими, і відносини Фортуната з Радегундою, скоріше всього, були дружніми. Існує дві поеми, написані у стилі письма Радегунди, De Excidio Thoringiae та Ad Artachin. Хоча припускають, що їх написав Венанцій, більшість істориків вважають саме її автором.[14]

Ще одна біографія була написана черницею Баудовінією після повстання в абатстві, описаного Григорієм Турським.

Похорон Радегунди, на якому були присутні Венанцій Фортунат та Григорій Турський, відбувся через три дні після її смерті. Її поховали в церкві Святої Радегунди в Пуатьє. Її могилу все ще можна знайти в крипті тієї церкви. У 1260-х роках в ході оздоблення церкви планувалося виготовлення та встановлення вітражів, що зображували життя Радегунди. Пізніше вони були значною мірою зруйновані гугенотами.

У своїй книзі Woman Under Monasticism: Chapters on Saint-Lore and Convent Life between 500 AD and 1500 AD (1896) Ліна Еккенштейн привернула увагу сучасних читачів до повстання черниць у Пуатьє після смерті Радегунди, під час якого та потім ще два роки вони відмовлялися прийняти нову абатису, призначену керувати чоловічою католицькою ієрархією.[15]

Атрибутика

Її зазвичай зображують «з царськими мантіями, короною та скіпетром», а поруч є «вовки та дикі звірі», які є ручними в її присутності. Також: «Крос'є і книга. Поле вівса. Білий головний убір, туніка з ліліями, мантія з замками».[16]

Ушанування пам'яті

Її іменем названо п'ять англійських парафіяльних церков, а також декілька каплиць, зокрема, в Старому соборі Святого Павла, а також у соборах Глостера, Лічфілда та Ексетера. Абатство Св. Радегунди поблизу Дувра було засноване на її честь у 1191 році, а також монастир Лонгліт у Вілтширі. Вона також є покровителькою Коледжу Ісуса в Кембриджі, який був заснований на місці Пріорату Святої Марії та Святої Радегунди XII століття.

На її честь названо паб Св. Радегунди в Кембриджі. Конференц-центр Святої Радагунди на острові Вайт також названий на її честь. У Франції є багато місць під назвою Сент-Радегонд.

У Австрії є два місця, названі на честь святої Радегунди. Санкт-Радегунд у Верхній Австрії — муніципалітет округу Браунау-ам-Інн, розташований на західній околиці регіону Іннфіртель, де річка Зальцах утворює кордон із німецькою землею Баварія. Свята Радегунда також є тезкою Санкт-Радегунд-бай-Грац, муніципалітету в окрузі Грац-Умгебунг в австрійській землі Штирія.

Поруч із руїнами замку Мюльбург, який можна датувати 704 роком, над селом Мюльберг у Тюрингії в Німеччині зберігся фундамент каплиці, присвяченої святій Радегунді.

Галерея

  • Св. Радегунда (копія за готичним оригіналом). Луї Депре, церква Сен-Жермен-л'Осерруа, Париж, 1841
    Св. Радегунда (копія за готичним оригіналом). Луї Депре, церква Сен-Жермен-л'Осерруа, Париж, 1841
  • Фрагмент вітража із зображенням Св. Радегунди. Антуан Люссон (син) і Едуар Бурдон, базилика Святої Клотільди, Париж, 1854
    Фрагмент вітража із зображенням Св. Радегунди. Антуан Люссон (син) і Едуар Бурдон, базилика Святої Клотільди, Париж, 1854
  • Теракотова статуя Св. Радегунди в хорі церкви Сент-Радегунда, Аверон, Франція
    Теракотова статуя Св. Радегунди в хорі церкви Сент-Радегунда, Аверон, Франція
  • Вітраж із зображенням Св. Радегунди. Церква Нотр-Дам в Мортемері, В'єнна, Франція
    Вітраж із зображенням Св. Радегунди. Церква Нотр-Дам в Мортемері, В'єнна, Франція
  • Гробниця Св. Радегунди в церкві Святої Радегунди в Пуатьє
    Гробниця Св. Радегунди в церкві Святої Радегунди в Пуатьє

Церкви та пам'ятні місця

Примітки

  1. ↑ а б в г д Settipani C. La Préhistoire des Capétiens: Première partie : Mérovingiens, Carolingiens et Robertiens — Villeneuve-d'Ascq: 1993. — P. 70–71. — ISBN 978-2-9501509-3-6
  2. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118743430 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  3. ↑ https://anastpaul-com.translate.goog/2021/08/13/saint-of-the-day-13-august-saint-radegunde-c-518-587/?_x_tr_sl=en&_x_tr_tl=hu&_x_tr_hl=hu&_x_tr_pto=sc
  4. ↑ Settipani C. La Préhistoire des Capétiens: Première partie : Mérovingiens, Carolingiens et Robertiens — Villeneuve-d'Ascq: 1993. — ISBN 978-2-9501509-3-6
  5. ↑ Lundy D. R. The Peerage
  6. ↑ «Radegund of Thuringia», Epistolae, Columbia University
  7. ↑ а б McNamara, Jo Ann et al, "St. Radigund", Sainted Women of the Dark Ages.(Durham and London: Duke University Press, 1992), pp. 70–86. Архів оригіналу за 3 березня 2016. Процитовано 12 листопада 2006.
  8. ↑ «St Radegund» the nunnery and its history rediscovered", Jesus College Cambridge. Архів оригіналу за 11 червня 2016. Процитовано 24 листопада 2023.
  9. ↑ Quelques saints du Poitou et d'ailleurs. n.d. Архів оригіналу за 6 липня 2009. Процитовано 7 травня 2009.
  10. ↑ а б в г Effros, Bonnie. (2002). Creating Community with Food and Drink in Merovingian Gaul. Palgrave Macmillan. pp. 49-50. ISBN 978-0-312-22736-4
  11. ↑ а б Muir, Elizabeth Gillan. (2019). Women's History of the Christian Church: Two Thousand Years of Female Leadership. University of Toronto Press. p. 46. ISBN 978-1-4875-9385-8
  12. ↑ Mathisen, Ralph; Shanzer, Danuta (2017). Society and Culture in Late Antique Gaul. Revisiting the Sources. Taylor and Francis. с. 235. ISBN 978-1-351-89921-5. OCLC 993683411.
  13. ↑ Curtin, D. P. (Серпень 2010). Life of St. Radegund. ISBN 9781088109267.
  14. ↑ Stevenson, p. 88
  15. ↑ Woman under Monasticism, book review, jstor, Retrieved 2 July 2018
  16. ↑ Francis Bond, Dedications and patron saints of English churches: ecclesiastical symbolism; saints and their emblems, 1914, p. 328

Джерела

  • Gregory of Tours, Glory of the Confessors, translation by R. Van Dam (Liverpool, 1988)
  • Gregory of Tours, Glory of the Martyrs; translated by Raymond Van Dam. Liverpool: Liverpool University Press, 2004.
  • Gregory of Tours, History of the Franks; translation by L. Thorpe (Penguin, 1974: many reprints)
  • Lina Eckenstein, Woman Under Monasticism: Chapters on Saint-Lore and Convent Life between A.D. 500 and A.D. 1500, Cambridge: Cambridge University Press, 1896.
  • Edwards, Jennifer C. Superior Women: Medieval Female Authority in Poitiers' Abbey of Sainte-Croix. Oxford: Oxford University Press, 2019.
  • Glenn, Jason. «Two Lives of Saint Radegund», in Jason Glenn (ed.), The Middle Ages in Texts and Texture: Reflections on Medieval Sources. Toronto: University of Toronto, 2012
  • Labande-Mailfert, Yvonne & Robert Favreau, eds. Histoire de l'abbaye Sainte-Croix de Poitiers: Quatorze siècles de vie monastique. Poitiers: Société des Antiquaires de l'Ouest, 1986.
  • Lillich, Meredith Parsons. The Armor of Light: Stained Glass in Western France, 1250—1325. Berkeley: University of California Press, 1994.
  • Hahn, Cynthia. Portrayed on the Heart: Narrative Effect in Pictorial Lives of Saints from the Tenth through the Thirteenth Century. Berkeley: University of California Press, 2001.
  • Smith, Julia M. H. «Radegundis peccatrix: authorizations of virginity in late antique Gaul», in Philip Rousseau and Emmanuel Papoutsakis (eds), Transformations of Late Antiquity: essays for Peter Brown Vol. 2 (Aldershot: Ashgate, 2009), 303—326.
  • Jane Stevenson (2005). Women Latin Poets: language, gender, and authority, from antiquity to the eighteenth century. Oxford University Press.

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).