Поль Сабатьє

Поль Сабатьє
фр. Paul Sabatier
Народився	5 листопада 1854 Каркасон, Франція
Помер	14 серпня 1941 (86 років) Тулуза, Франція
Поховання	The Saint-Vincent cemetery in Carcassonned[1]
Місце проживання	Франція
Країна	Франція
Національність	француз
Діяльність	хімік, викладач університету
Alma mater	Вища нормальна школа Колеж де Франс
Галузь	хімія фізика
Заклад	Колеж де Франс, Тулузький університет
Науковий керівник	Марселен Бертло
Вчителі	Édouard Filhold
Членство	Лондонське королівське товариство[2] Французька академія наук Шведська королівська академія наук Académie des sciences, inscriptions et belles-lettres de Touloused[3] Нідерландська королівська академія наук Національна академія дей-Лінчей[4] Ірландська королівська академія Consistori del Gay Saberd Національна академія наук США Société d'études scientifiques de l'Auded (1941)[5] Румунська академія
Відомий завдяки:	гетерогенний каталіз
Нагороди	медаль Франкліна (1933) Jecker Prized (1905) La Caze Prize of the Academy of Sciencesd (1897) медаль Альберта (1926) медаль Деві (1915) Почесний доктор Університету Портоd іноземний член Лондонського королівського товариства (28 лютого 1918)
Поль Сабатьє у Вікісховищі

По́ль Сабатьє́ (фр. Paul Sabatier; 5 листопада 1854, Каркасон — 14 серпня 1941, Тулуза) — французький хімік, лауреат Нобелівської премії з хімії за 1912 рік.

Поль Сабатьє народився в Каркасоні, на півдні Франції. Його батьки — Поліна (Гілам) Сабатьє і Алексис Сабатьє, землевласник, який втратив землі через несплату боргів і відкрив капелюшний магазин. Сабатьє був одним з трьох синів і наймолодшою дитиною в сім'ї, що складалася з семи дітей. Він навчався в ліцеї у Каркасоні, де вчителі вважали його здібним і старанним учнем. Сам Сабатьє часто говорив: «Я більше всього займаюся тим предметом, який мені найменше подобається». У 1868 році він перейшов в Тулузького ліцею, щоб готуватися до вступних іспитів в університет. У Тулузі Сабатьє також відвідував публічні лекції з фізики і хімії, які вперше пробудили в ньому бажання займатися науковими дослідженнями.

Перш ніж вирушити до Парижа для дворічної додаткової підготовки, Сабатьє в 1869—1872 роках вивчав класичні мови і літературу в колежі св. Марії в Тулузі. У 1874 році він посів перше місце на вступних іспитах і був прийнятий як у Вищу нормальну школу, так і в Політехнічну школу. Вибравши першу, Сабатьє закінчив її за три роки і був найкращим студентом у групі. Протягом наступного року він викладав фізику у ліцеї у Німі, а потім став асистентом хіміка Марселена Бертло в Колеж де Франс. Тут Сабатьє продовжив свої заняття і в 1880 році здобув докторський ступінь за дисертацію з термохімії сірки і сульфатів металів.

Протягом наступного року Сабатьє вивчав фізику в університеті Бордо. Повернувшись в 1882 році до Тулузи, він через два роки отримав кафедру хімії Тулузького університету, яку очолював до кінця своєї наукової кар'єри. У 1905 році Сабатьє був призначений деканом факультету та, попри те що в 1907 році дістав запрошення зайняти місце Анрі Муассана у Паризькому університеті (Сорбонні), залишився в Тулузі. У 1929 році Сабатьє пішов з посади декана факультету в Тулузькому університеті, а наступного року подав у відставку.

Як і Бертло, Сабатьє на початку своєї дослідницької діяльності сконцентрував увагу на проблемах неорганічної хімії. Використовуючи метод вакуумної перегонки, він отримав чистий дисульфід водню. Вчений також виділив бінарні сполуки бору і кремнію, відкрив кілька нових нітридів металів, розробив методи отримання нітрозилдисірчаної кислоти і основної змішаної мідь-срібної солі.

У 1890-ті роки Сабатьє звернувся до органічної хімії. Він особливо зацікавився каталітичними процесами, пов'язаними з гідруванням, в результаті яких ненасичені органічні сполуки стають насиченими (ненасичені сполуки здатні до хімічного приєднання, в той час як насичені не виявляють такої тенденції). У той же час у таких реакціях каталізаторами зазвичай служили платина і паладій, а висока ціна на них перешкоджала широкомасштабному промисловому застосуванню. Сабатьє були відомі досліди, в яких отримували карбоніл нікелю, дією монооксиду вуглецю на подрібнений нікель. Знаючи, що подібна реакція перебігає і тоді, коли замість нікелю беруть залізо, Сабатьє задався питанням про те, чи не можна змусити інші гази реагувати з нікелем та іншими металами. У 1896 році він отримав пероксид азоту у присутності міді, кобальту і нікелю.

Коли Сабатьє дізнався, що Муассану і Шарлю Моро, ще одному французькому хіміку, не вдалося досягти тих самих результатів, використовуючи ацетилен, Сабатьє повторив їх дослід, взявши етилен, хімічно менш активну речовину, і пропустивши газоподібний етилен над сріблом і нікелем. Він виявив, що при 300 °C відбувається посилене температурне світіння, на нікелі осідає вуглець і виділяється газ. На думку Муассана і Моро, цим газом повинен був бути водень. Сабатьє ж виявив, що газ складається головним чином з етану, насиченою воднем сполукою.

Оскільки насичені вуглеводні є важливими проміжними продуктами при виробництві ліків, запашних речовин, миючих засобів, харчових жирів та інших промислових товарів, відкриття, зроблене Сабатьє, мало величезну практичну цінність. А втім вчений отримав лише кілька патентів на свої відкриття, хоч і продовжував займатися науковими дослідженнями. Працюючи разом зі своїм студентом Ж. Б. Сандераном, він довів здатність нікелю гідрогенізувати (гідрувати) інші вуглеводні.

У 1912 році Сабатьє було присуджено Нобелівську премію з хімії «за запропонований ним метод гідрогенізації органічних сполук у присутності дрібнодисперсних металів, який різко стимулював розвиток органічної хімії»^[6]. Сабатьє поділив цю премію з французьким хіміком Віктором Гріньяром. «Протягом останніх 15 років, — сказав Сабатьє у своїй Нобелівській лекції, — думка про механізм каталізу ніколи не залишала мене. Всі мої успіхи — це результат народжених нею висновків». «Теорії не можуть претендувати на безсмертя, — додав він. — Це всього лише плуг, яким орач користується для того, щоб провести борозну, і який він має повне право після жнив замінити іншим, досконалішим».

Крім Нобелівської премії, Сабатьє одержав премію Джекера Французької академії наук (1905), медаль Деві (1915) і Королівську медаль (1918) Лондонського королівського товариства, а також медаль Франкліна Франкліновського інституту (1933). Сабатьє були присуджені почесні ступені університетів Пенсільванії і Сарагоси. Він був членом Французької академії наук та іноземним членом багатьох наукових товариств, включаючи Лондонське королівське товариство, Мадридську академію наук. Нідерландську королівську академію наук, Американське хімічне товариство, Брюссельське наукове і Британське хімічне товариство.

У 1884 році Сабатьє з'єднав свою долю з Жермен Ерал, дочкою місцевого судді. У них народилися чотири дочки. Після смерті дружини в 1898 році Сабатьє більше не одружувався.

• Поль Сабатьє на сайті Нобелівського комітету.(англ.)

• Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия. Пер. с англ. Т.1. — М.: Прогресс, 1992. — 740 с. (рос.)