YaChudo

Панетій

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Панетій
дав.-гр. Παναίτιος Редагувати інформацію у Вікіданих
Західна філософія
Панетій, зображення з Нюренберзьких хронік
Народженняприблизно 185 до н. е.
Родос
Смертьприблизно 110 до н. е.
Афіни, Римська республіка
Знання мов
  • давньогрецька мова Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Діяльність
  • письменник Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Основні інтересиетика
    ВплинувЕкатон, Посідоній, Цицерон
    Літературний напрямстоїцизм Редагувати інформацію у Вікіданих
    Зазнав впливу
  • Діоген Вавилонський, Антіпатер із Тарса
    • ВчителіДіоген Вавилонський[1], Антипатр з Тарса[1] і Кратет (Кратес) Малльський[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
    Відомі студентиПосідоній[1][3], Аполлодор Афінський[1][4], Гекатон Родоський[5][1], Квінт Муцій Сцевола[1], Квінт Аелій Туберонd[1], Публій Рутілій Руф[1][6], Demetrius of Bithyniad[7] і Apollonius of Nysad[8][9] Редагувати інформацію у Вікіданих
    Історичний періодАнтична філософія
    ПосадаСхоларх стоїчної школиd Редагувати інформацію у Вікіданих
    CMNS: Панетій у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
    У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Панетій (значення).

    Панетій (грец. Παναίτιος) з Родосу, (бл. 185 — бл. 110/109 до н. е.)[10] — давньогрецький філософ-стоїк з острова Родос[11]. Навчався в Афінах у Діогена Вавилонського та Антипатра з Тарса, а згодом переїхав до Рима, де завдяки заступництву Сципіона Еміліана багато зробив для поширення стоїчного вчення. Після смерті Сципіона 129 року до н. е. повернувся до стоїчної школи в Афінах і став її останнім беззаперечним схолархом. Завдяки Панетію стоїцизм набув значно еклектичнішого характеру. Його найвідоміший твір — «Про обов'язки» (грец. Περί του Καθήκοντος), який став головним джерелом для однойменної праці Цицерона.

    Життєпис

    Панетій, син Нікагора, народився близько 185—180 років до н. е.[10] у старовинній і знатній родоській родині[12]. Вважають, що він був учнем мовознавця Кратета Малоського[13], який викладав у Пергамі, після чого переїхав до Афін, де слухав лекції Критолая та Карнеада, але насамперед став учнем стоїка Діогена Вавилонського та його послідовника Антипатра з Тарса[14]. Хоча часто вважають, що жителі Ліндоса на Родосі обрали його жерцем Посейдона Гіппія, насправді цієї честі удостоївся його дід, який також мав ім'я Панетій і був сином Нікагора[15][16].

    Імовірно, через Гая Лелія, який слухав лекції спочатку Діогена, а потім Панетія[17], він познайомився зі Сципіоном Еміліаном і, подібно до Полібія[18], здобув його дружбу[19]. Панетій і Полібій супроводжували Сципіона під час римського посольства до головних монархів і держав елліністичного Сходу в 139—138 роках до н. е.[20] Разом із Полібієм він увійшов до складу гуртка Сципіона.

    Разом зі Сципіоном Панетій прибув до Рима, де багато зробив для поширення стоїчного вчення та грецької філософії. Серед його учнів було чимало визначних римлян, зокрема авгур Квінт Муцій Сцевола та стоїк Квінт Елій Туберон. Після смерті Сципіона навесні 129 року до н. е. він почергово жив в Афінах і Римі, хоча переважно перебував в Афінах, де після Антипатра з Тарса очолив стоїчну школу[21]. Афіняни запропонували йому громадянство, але він відмовився. Його найвидатнішим учнем був Посідоній. Панетій помер в Афінах[22] близько 110/109 року до н. е.[10], приблизно тоді, коли Луцій Красс прибув до Афін і застав уже не самого Панетія, а його учня Мнесарха[23].

    Філософія

    Із Панетія починається новий, еклектичний етап розвитку стоїцизму, тому навіть неоплатоніки вважали його платоніком[24]. Саме тому він відводив перше місце у філософії фізиці, а не логіці[25], і, очевидно, не створив жодного оригінального вчення в галузі логіки. У фізиці він відкинув стоїчне вчення про всесвітню пожежу[26], намагався спростити поділ здібностей душі[27] та висловлював сумніви щодо достовірності віщування[28]. В етиці він визнавав лише подвійний поділ чеснот — на теоретичні та практичні, на відміну від поділу на діаноетичні й етичні чесноти в Арістотеля[25][29].

    Етика

    Панетій прагнув наблизити найвищу мету життя до природних людських потягів[30] та за допомогою порівнянь показати нерозривний зв'язок між чеснотами[31]. Імовірно, відповідаючи на подібну критику стоїцизму з боку Карнеада, він стверджував, що самої чесноти недостатньо, якщо людина не має належних умов для життя і здоров'я[32]. Панетій вважав, що визнання морального добра як цінності, до якої слід прагнути заради неї самої, є основною ідеєю промов Демосфена[33]. Він відкинув вчення про апатію[34], натомість стверджуючи, що певні приємні відчуття можуть узгоджуватися з природою[35]. Він також наполягав, що моральні визначення слід формулювати так, щоб ними могла користуватися людина, яка ще не досягла мудрості[36].

    Політичні погляди

    Панетій вважав, що поліс виник унаслідок суспільного договору між людьми, які прагнули зберегти свою приватну власність[37]. Він розглядав людську спільноту як природне явище й виступав за справедливе та пропорційне ставлення навіть до рабів. Попри вплив Платона, Панетій відкидав ідею ідеальної держави Платона, вважаючи її нереалістичною та неприродною[38]. Поділяючи погляди свого друга Полібія, він вважав Римську республіку ідеальним поєднанням трьох класичних форм правління, яке поєднувало найкращі риси монархії, аристократії та демократії, уникаючи їхніх недоліків[37]. Панетій пішов ще далі, звеличуючи римський імперіалізм як справедливу справу, оскільки завоювання й асиміляція варварських народів, на його думку, перетворювали племінну анархію на мир і порядок, не дозволяли варварам пригнічувати одне одного та підпорядковували їх тим самим законам, що діяли для римлян. Справедливість він розумів як владу найдоброчесніших, а не найсильніших, причому завойовник мав обов'язки перед підкореними народами[39].

    Панетій вважав війну негуманною, але допускав справедливу війну як останній засіб досягнення миру й справедливості, коли мирні способи були неможливими. Він розрізняв два види справедливої війни — відплатну й оборонну, причому обидві мали бути офіційно оголошені. Оскільки завоювання мало приносити користь усім його учасникам, Панетій наголошував на необхідності цивілізованого ставлення до переможених, особливо до тих, хто добровільно склав зброю, навіть після тривалого конфлікту[40].

    Твори

    «Про обов'язки»

    Найважливішою працею Панетія, без сумніву, був трактат «Про обов'язки» (грец. Περί του Καθήκοντος), написаний у трьох книгах. У ньому він мав намір розглянути, по-перше, що є моральним, а що — аморальним; по-друге, що є корисним, а що — некорисним; і, нарешті, як слід розв'язувати уявну суперечність між моральним і корисним, адже як стоїк він вважав цей конфлікт лише позірним, а не реальним. Наприкінці третьої книги Панетій прямо обіцяв розглянути третє питання, але так цього й не зробив[41]; його учень Посідоній лише нерішуче й неповно спробував заповнити цю прогалину[42].

    Цицерон свідомо написав власний трактат «Про обов'язки» як наслідування твору Панетія[43] і зазначав, що в третій частині не пішов за Посідонієм, а самостійно, без сторонньої допомоги, завершив те, що Панетій залишив недописаним.[44] Судячи з незначних відмінностей, на які звертав увагу сам Цицерон, — зокрема спроби дати визначення моральному обов'язку[45], завершення недосконалого поділу на три частини[46], відмови від зайвих міркувань[47], а також невеликих доповнень[48], — можна зробити висновок, що в перших двох книгах він запозичив науковий зміст праці Панетія майже без істотних змін. Очевидно, Цицерон обрав саме Панетія, а не його попередників-стоїків, не лише через переваги його твору, а й тому, що Панетій, відмовившись від надто абстрактних міркувань і парадоксальних визначень, прагнув показати моральну філософію в її практичному застосуванні до життя[49].

    Загалом Панетій, наслідуючи Арістотеля, Ксенократа, Теофраста, Дикеарха й особливо Платона, пом'якшив суворість раннього стоїцизму й, не відмовляючись від його основних положень, пристосував їх до практичних потреб життя та виклав у більш витонченій літературній формі[50].

    Те, що Цицерон не відтворив повністю зміст усіх трьох книг Панетія, підтверджує фрагмент, який відсутній у Цицерона, але зберігся у Авла Геллія[51]. Він показує, як Панетій розглядав свою тему з риторичного погляду.

    Інші твори

    Панетій також написав трактати «Про душевний спокій»[52], «Про магістрати»[53], «Про провидіння»[54], «Про віщування»[28], політичний трактат, яким Цицерон скористався у своєму творі «Про державу», а також лист до Квінта Елія Туберона[55]. Його праця «Про філософські школи»[56], імовірно, містила багатий фактичний матеріал і критичні зауваги. Відомості про Сократа, твори Платона та інших представників сократівської школи, що збереглися з посиланням на Панетія, найімовірніше, походять саме з цього твору.

    Примітки

    1. ↑ а б в г д е ж и Любкер Ф. Panaetius // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 978–979.
    2. ↑ Dictionnaire des philosophes antiques II // Dictionnaire des philosophes antiques / R. Goulet — Paris: CNRS, 1994. — P. 495.
    3. ↑ Любкер Ф. Posidonius // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 1095.
    4. ↑ Любкер Ф. Apollodorus // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 115.
    5. ↑ Любкер Ф. Hecato // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 595.
    6. ↑ Любкер Ф. Rutilii // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 1169–1170.
    7. ↑ Arnim H. v. Demetrios 90 // Pauly-Wissowa Band IV,2 — 1901.
    8. ↑ Στράβων 14.1.48 // Γεωγραφικά — 0020.
    9. ↑ Arnim H. v. Apollonios 95 // Pauly-Wissowa Band II,1 — 1895.
    10. ↑ а б в Dorandi, 1999, pp. 41—42.
    11. ↑ Panaetius (c. 185–c. 110 BC) – Routledge Encyclopedia of Philosophy. www.rep.routledge.com (англ.). Процитовано 24 липня 2021.
    12. ↑ Suda, Panaitios; Strabo, xiv 2.13 — 655 ed. Casaubon, includes Panaetius' ancestors (hoi progonoi) among the most memorable Rhodian commanders and athletes
    13. ↑ Strabo, xiv 5.16 — 676 ed. Casaubon
    14. ↑ Suda Panaitios; Cicero, de Divinatione, i. 3
    15. ↑ P. E. Easterling, Bernard Knox, (1989), The Cambridge History of Classical Literature: Part 3, p. 196. Cambridge University Press
    16. ↑ Erskine, A (1990). The Hellenistic Stoa: political thought and action. Bristol: Bristol Classical Press. с. 211.
    17. ↑ Cicero, de Finibus, ii. 8
    18. ↑ Suda, Panaitios, comp. Polybios
    19. ↑ Cicero, de Finibus, iv. 9, de Officiis, i. 26, de Amicitia, 27, comp. pro Murena, 31, Velleius i.13.3
    20. ↑ Cicero de Re Publica vi. 11, A. E. Astin, Classical Philology 54 (1959), 221–27, and Scipio Aemilianus (Ox., 1967), 127, 138, 177
    21. ↑ Cicero, de Divinatione, i. 3
    22. ↑ Suda, Panaitios
    23. ↑ Cicero, de Oratore, i. 11
    24. ↑ Proclus, in Plat. Tim.
    25. ↑ а б Laërtius, 1925b, § 41
    26. ↑ Cicero, De Natura Deorum, ii. 46, comp. 142; Stobaeus, Ecl. Phys. i.
    27. ↑ Nemes. de Nat. Hom. c. 15; Tertull. de Anima, c. 14
    28. ↑ а б Cicero, de Divinatione, i. 3, ii. 42, 47, Academica, ii. 33, comp. Epiphanius, adv. Haeres. ii. 9
    29. ↑ Aristotle, Nicomachean Ethics, VI.
    30. ↑ Clement of Alexandria, Stromata, ii.
    31. ↑ Stobaeus, Ecl. Eth. ii.
    32. ↑ Hubbard, Thomas K. (2013). A Companion to Greek and Roman Sexualities. John Wiley & Sons. ISBN 978-1118610688.
    33. ↑ Plutarch, Demosthenes
    34. ↑ Aulus Gellius, xii. 5
    35. ↑ Sextus Empiricus, adv. Math. xi. 73
    36. ↑ Seneca, Epistles, 116. 5
    37. ↑ а б Capelle, 2020, p.355
    38. ↑ Capelle, 2020, p. 354
    39. ↑ Capelle, 2020, p. 358
    40. ↑ Capelle, 2020, p. 357
    41. ↑ Cicero, ad Atticum, xvi. 11, de Officiis, iii. 2, 3, comp. i. 3, iii. 7, ii. 25
    42. ↑ Cicero, de Officiis, iii. 2
    43. ↑ Cicero, de Officiis, ii. 17, iii. 2, i. 2, ad Atticum, xvi. 11
    44. ↑ Cicero, de Officiis, iii. 7
    45. ↑ Cicero, de Officiis, i. 2
    46. ↑ Cicero, de Officiis, i. 3, comp. ii. 25
    47. ↑ Cicero, de Officiis, ii. 5
    48. ↑ Cicero, de Officiis, ii. 24, 25
    49. ↑ Cicero, de Officiis, ii. 10
    50. ↑ Cicero, de Finibus, iv. 28, Tusculanae Quaestiones, i. 32, de Legibus, iii. 6; comp. Plutarch, de Stoic. Repugnant.
    51. ↑ Aulus Gellius, xiii. 27
    52. ↑ Peri Euthumias: Laërtius, 1925c, § 20, which Plutarch probably had before him in his composition of the same name.
    53. ↑ Cicero, de Legibus, iii. 5, 6
    54. ↑ Cicero, ad Atticum, xiii. 8
    55. ↑ Cicero, De Finibus, iv. 9, 23
    56. ↑ Laërtius, 1925, § 87.

    Джерела

    Додаткова література

    • Capelle, Wilhelm. 2020. History of Greek philosophy. De Gruyter.
    • Gill, Christopher. 1994. «Peace of Mind and Being Yourself: Panaetius to Plutarch.» In Aufstieg und Niedergang der römischen Welt. Vol. II.36.7. Edited by Wolfgang Haase and Hildegard Temporini, 4599–4640. Berlin and New York: Walter de Gruyter.
    • Dyck, Andrew R. 1979. «The Plan of Panaetius' Περι τοῦ καθήκοντος.» American Journal of Philology C: 408—416.
    • Holiday, Ryan; Hanselman, Stephen (2020). Panaetius the Connector. Lives of the Stoics. New York: Portfolio/Penguin. с. 74–86. ISBN 978-0525541875.
    • Morford, Mark P. O. 1999. «The Dual Citizenship of the Roman Stoics.» In Veritatis Amicitiaeque Causa: Essays in Honor of Anna Lydia Motto and John R. Clark. Edited by Anna Lydia Motto, 147—164. Wauconda (Ill.): Bolchazy-Carducci.
    • Roskam, Geert. 2005. «The Doctrine of Moral Progress in Later Stoic Thinking.» On the Path to Virtue: The Stoic Doctrine of Moral Progress and its Reception in (Middle-) Platonism. Ancient and Medieval Philosophy 33. Leuven, Belgium: Leuven Univ. Press.
    • Sandbach, Francis Henry. 1975. The Stoics. Ancient Culture and Society. London: Chatto & Windus.
    • Schofield, Malcolm. 2012. «The Fourth Virtue.» Cicero's Practical Philosophy. Edited by Water Nicgorski, 43–57. Notre Dame: University of Notre Dame Press.
    • Stone, A. M. 2008. «Greek Ethics and Roman Statesmen: De Officiis and the Philippics.» In Cicero's Philippics: History, rhetoric and ideology. Edited by Tom Stevenson and Marcus Wilson, 214—239. Prudentia 37–38. Auckland, New Zealand: Polygraphia.
    • Straaten, M. van. 1976. «Notes on Panaetius' Theory of the Constitution of Man.» In Images of Man in Ancient and Medieval Thought: Studia Gerardo Verbeke ab amicis et collegis dicata. Edited by Gérard Verbeke & Fernand Bossier. Leuven: Leuven University Press.
    • Tieleman, Teun L. 2007. «Panaetius’ Place in the History of Stoicism, with Special Reference to his Moral Psychology.» In Pyrrhonists, Patricians, Platonizers: Hellenistic Philosophy in the Period 155–86 BC; Tenth Symposium Hellenisticum. Edited by Anna Maria Ioppolo and David N. Sedley, 104—142. Naples: Bibliopolis.
    • Walbank, Frank William. 1965. «Political Morality and the Friends of Scipio.» Journal of Roman Studies 55.1–2: 1–16.
    • Wiemer, Hans-Ulrich. 2018. «A Stoic Ethic for Roman Aristocrats? Panaitios' Doctrine of Behavior, its Context and its Adressees». In The Polis in the Hellenistic World. Edited by Henning Börm and Nino Luraghi, 229—258. Stuttgart: Steiner.

    Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).