Джордж Орвелл

Джордж Орвелл
англ. George Orwell
бл. 1940 р.
Ім'я при народженні	Ерік Артур Блер
Псевдонім	Джордж Орвелл, Джон Фрімен
Народився	25 червня 1903[1][2][…]  Мотігарі, Біхар, Британська Індія
Помер	21 січня 1950[1][2][…] (46 років)  Лондон, Велика Британія ·туберкульоз[4]
Поховання	Church of All Saints cemeteryd
Громадянство	Велика Британія
Національність	англієць
Місце проживання	Barnhilld Лондон Париж Франція[5] Британська Бірма Мотіхаріd
Діяльність	журналіст, письменник, поет
Сфера роботи	сценічне мистецтво
Alma mater	Ітонський коледж (грудень 1921), Веллінгтон-коледж і Школа св. Кипріянаd (1917)
Заклад	BBC
Знання мов	англійська[2][6] і французька
Мова творів	англійська
Роки активності	1914—1950
Напрямок	мейнстрим, фантастика, публіцистика
Жанр	есе, роман, поезія
Magnum opus	«1984», «Колгосп тварин»
Членство	Робітнича партія марксистського об'єднання[7]
Партія	Незалежна лейбористська партія (1940)[7]
Конфесія	атеїзм і англіканство
Батько	Richard Walmesley Blaird[8]
Мати	Ida Mabel Limouzind[8]
Родичі	Ellen Kate Limouzind
Брати, сестри	Marjorie Frances Blaird[8] і Avril Nora Blaird[8]
У шлюбі з	Елін О'Шонесіd[8] і Соня Орвеллd[8]
Діти (1[9] )	Richard Blaird[8][5]
Автограф
Учасник	громадянська війна в Іспанії і Друга світова війна
Премії	Прометей (1984), Г'юґо (1996)
Сайт: orwellsociety.com
Джордж Орвелл у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Джо́рдж О́рвелл (англ. George Orwell), справжнє ім'я — Е́рік А́ртур Блер (англ. Eric Arthur Blair; 25 червня 1903 — 21 січня 1950) — англійський письменник, публіцист, есеїст та політичний критик.

Орвелл здобув світове визнання завдяки двом знаковим творам: алегоричній повісті «Колгосп тварин» (1945) та роману-антиутопії «1984» (1949). Ці книги стали фундаментальними для розуміння механізмів диктатури, пропаганди та маніпуляції масовою свідомістю. Введений ним термін «Орвеллівський» сьогодні використовується для опису тоталітарних методів контролю, а такі поняття, як Великий Брат, Новомова та Поліція думок, увійшли до світового політичного лексикону. Крім того, саме Орвелл першим ввів у політичну мову термін «Холодна війна»^[11][12].

Як прихильник демократичного соціалізму, Орвелл активно займався журналістикою та літературною критикою. Його досвід участі у Громадянській війні в Іспанії (описаний у репортажі «Данина Каталонії») став поворотною точкою, що сформувала його антисталінські погляди та переконання про необхідність захисту свободи слова.

Для українського читача постать Орвелла є особливою: у 1947 році він написав спеціальну передмову до українського видання «Колгоспу тварин» (переклад Ігоря Шевченка), яке стало першим у світі перекладом цієї повісті з англійської мови.

Ерік Артур Блер народився 25 червня 1903 року в бенгальському селі Мотіхарі на кордоні з Непалом. У той час Індія була частиною Британської імперії. Родина Орвела походила від далеких нащадків Фейнів, графів Вестморлендських^[13]. Його прапрадід по батьківській лінії, Чарльз Блер, був заможним землевласником, який володів рабами, та власником двох ямайських плантацій, що мешкав за межами своїх володінь^[14]. Походивши з Дорсету, він одружився з леді Мері Фейн, дочкою Томаса Фейна, 8-го графа Вестморленда^[15]. Дід — Томас Річард Артур Блер, був англіканським священнослужителем^[16]. Батько Еріка, Річард Волмслі Блер, працював молодшим заступником агента з опіуму в Опіумному департаменті в Індійської цивільної служби, де наглядав за виробництвом і зберіганням опіуму для продажу до Китаю^[13].

Мати Орвелла, Іда Мейбл Блер (до шлюбу Лімузен), виросла в Молам'яйні, де її французький батько, Френсіс Лімузен, займався спекулятивними підприємницькими операціями^[15]. Дружина Френка Лімузена, Тереза Кетрін Голлілі, походила з англійської родини, яка мала традицію служби Британській імперії на Індійському субконтиненті^[17]. Ерік мав двох сестер: Маржорі, старшу на п’ять років, та Ейвріл, молодшу на п’ять років. Як і багато дітей британців, які жили в колоніях, Орвелла невдовзі після того, як йому виповнився один рік, відправили до Англії разом із матір’ю та старшою сестрою, де його переважно виховувала мати^[13][18] і, за винятком короткого візиту в середині 1907 року^[19][20], не бачив батька до 1912 року. Тоді його батько пійшов у відставку у 55-річному віці та повернувся до сім'ї^[21]. Місцевості долини Темзи (Генлі-он-Темз^[22]), де оселилася родина, згодом стали тлом для його роману «Переводячи подих» (1939)^[13].

Коли Еріку виповнилося 8 років, його з великими труднощами влаштували за державний кошт до елітарної приватної підготовчої школи Сент-Кіпріан в графстві Сассекс. Перебування у цьому закладі залишило їдкі спогади, які були описані в автобіографічному ессе «Такими, такими були радощі»: хлопець страждав через розлуку з батьками, несмачну їжу, холод, фізичні покарання, які принижували його і наповнювали постійним відчуттям провини. За спогадами його другої дружини Соні Браунелл, Орвелл вважав, що саме в цій школі почали підсвідомо накопичуватися враження, які послужили матеріалом для роману «1984» (1949). Друг письменника, Тоско Файвел, стверджував, що Орвелл переніс у фантастичний Лондон 1984 року «звуки, запахи і кольори свого шкільного дитинства»^[23][20]. Попри це, Ерік Блер зазначав: «Ніхто не може озирнутися на свої шкільні роки й правдиво сказати, що вони були цілковито нещасливими»^[13].

Перед Першою світовою війною родина переїхала на три кілометри на південь, до Шиплейка, де Ерік подружився з родиною Баддікомів, особливо з їхньою донькою Джасінтою. Саме в цей період часу, Ерік разом Джасінтою почали проявляти інтерес до літератури. Вони разом читали та писали вірші, а також мріяли стати відомими письменниками^[24]. Першу свою працю опублікував у 1914 році. Це був патріотичний вірш «Awake! Young Men of England»^[25]. Під час навчання в Сент-Кіпріані Блер написав два вірші, які були опубліковані в газеті Henley Standard. Він посів друге місце після Сиріла Конноллі^{[прим. 1]} в конкурсі Harrow History Prize, отримав схвальні відгуки про свої роботи від зовнішнього екзаменатора школи та здобув стипендії до Веллінгтонського коледжу і Ітонського коледжу^[27]. На щастя для сімейних фінансів, які ніколи не були особливо міцними, Орвелл був за оцінкою Девіда Джона Тейлора «старанною дитиною». У підготовчій школі Сент-Кіпріан в Істборні він отримав королівську стипендію для навчання в Ітонському коледжі й вступив туди в травні 1917 року^{[прим. 2]}. В Ітоні він відверто байдикував і залишив навчання в грудні 1921 року, провчившись лише один семестр у випускному класі^[13]. Його результати унеможливили отримання диплома з відзнакою та стипендії для навчання в одному з коледжів Оксфорда. Попри його посередні результати навчання^[20], він грав у Ітонську стінну гру, де у своєму випускному році став одним із небагатьох в історії цієї гри, кому вдалося забити гол^[29].

Частково через відмову або неспроможність батька фінансувати навчання в Оксфорді, а частково через посередні результати Орвелл у січні 1922 року вступив до підготовчого закладу для інтенсивної підготовки Craighurst до іспитів Індійського управління і провів там шість місяців^[30][20]. За погляду Тейлора «Сильним боком Еріка виявилася класична освіта, яку він так не любив в Ітоні». Найкращий результат він отримав з латини — 1782 бали з можливих 2000, тоді як з малювання від руки набрав лише 174 з 400. За прохідного балу 6000 із можливих 12 400 він посів сьоме місце серед двадцяти шести кандидатів, які подолали цей поріг. На іспиті з верхової їзди, який відбувся на початку осені, він виступив гірше — двадцять перше місце серед двадцяти трьох кандидатів, які успішно склали іспит. До нього він готувався, беручи уроки у місцевій стайні^[31]. Пройшовши вступні іспити, його попросили вказати бажане місце призначення, він поставив Бірму на перше місце, випередивши Об’єднані провінції. Причиною було те, що в Бірмі жили його родичі — зокрема бабуся, яка досі мешкала в Молмейні, — тоді як його батько служив в Об’єднаних провінціях. Теллер дійшов до висновку, що «Бірма не вважалася престижним місцем служби, якщо взагалі можна було говорити про подібну ієрархію в Індійської імперської поліції. Проте цей вибір чітко свідчить про те, наскільки Ерік був пов’язаний із власним минулим, а також про цілком звичайну долю, яку він для себе спланував — або яку для нього спланували. Він мав стати імперським службовцем у місці, добре знайомому йому із сімейних переказів, де його мати провела значну частину дитинства, неподалік від місць служби його батька протягом усієї професійної кар’єри та де він мав численні родинні зв’язки. Про жодне вигнання не йшлося»^[32][13].

З 1922 по 1927 роки служив в Індійської імперської поліції в Бірмі^[25]. 27 жовтня 1922 року він вирушив з Ліверпуля до Індії на кораблі SS Herefordshire^[32]. Через місяць він прибув до Янгона, а звідти вирушив до поліцейської навчальної школи в Мандалаї^[33]. 29 листопада 1922 року його призначили помічником окружного начальника поліції на випробувальний термін^[34] із платнею 525 рупій на місяць^[35]. Після нетривалої місячної служби в Меймьо, головній гірській курортній станції Бірми^[36], на початку 1924 року його перевели до прикордонного поста М'яунгм'я в дельті Іраваді. За спільним дослідженням Петера Станскі та Вільяма Абрамса в цьому місті служба для Еріка Блера була складною, так як воно було «примітивним, ізольованим поселенням у алювіальній дельті Іраваді, де не було електрики ... Його колеги [Блера] погоджуються, що Блерові „не пощастило“ з таким початком кар’єри: існували інші округи, яким варто було б віддати перевагу перед дельтою»^[37]. Дослідники також доповнюють що під час служби в цьому місті, Ерік Блер не лише «підтримував закон і порядок, як це робив би поліцейський у самій Англії», а й відігравав певну роль у державному управлінні^{[38][прим. 3]}.

Коли його знову перевели далі на схід, у дельту, до Тванте, де він служив начальником підокругу, із середини травня до середини грудня 1924 року^[40], він відповідав за безпеку приблизно 200 000 людей^[41]. Він підпорядковувався окружному начальнику поліції, але, на відміну від служби в М'яунгм'ї, не виконував свої обов’язки безпосередньо під його наглядом і мав значну свободу в їх виконанні. Під його командуванням перебувало кілька поліцейських дільниць. Більшу частину часу він проводив у роз’їздах: перевіряв дільниці, контролював розслідування місцевих злочинів, проводив службові розслідування щодо неправомірних дій поліцейських і відвідував якомога більше сіл, намагаючись заручитися співпрацею сільських старост і старійшин, які мали певні, хоча й обмежені, поліцейські повноваження та обов’язки. Він також мав стежити за належним наглядом за завзятими злочинцями, які проживали в цьому районі. Це був звичайний розпорядок його днів і ночей. Проте якщо надходила телеграма з повідомленням про вбивство або дакойті, він мав негайно залишити все, чим займався, поспішити на місце злочину й очолити розслідування^[40]. У середині грудня 1924 року його перевели до Сіріама, ближче до Янгона. Через два дні після прибуття туди він отримав офіційне повідомлення про завершення випробувального терміну і тепер офіційно обіймав звання помічника окружного начальника поліції. Його платню відповідно підвищили; з урахуванням різних надбавок вона становила 740 рупій на місяць, і саме такою залишалася його зарплата аж до від’їзду з Бірми^[42][43]. У Сіріамі робота Блера за оцінкою Станскі та Абрамса «була похмурою» — він відповідав за безпеку місцевого нафтопереробного заводу. В окрузі, де рівень злочинності був досить високим і щороку реєструвалося за оцінкою дослідників «понад триста справ про вбивства, його обов’язки загалом залишалися такими самими, як і раніше». Однак тепер він відповідав за цілий округ, а не лише за підокруг, тому мав проводити приблизно двадцять днів кожного місяця в роз’їздах^[44]. У вересні 1925 року його перевели до Інсейна на посаду помічника начальника поліції при окружному управлінні^[45].

У вересні 1926 року Ерік Блер залишив Інсейн і був переведений до міського підокругу Молам'яйн. За спільним дослідженням Станскі та Абрамса, саме в цей період життя «він уже усвідомив свою відразу до кар’єри, яку добровільно, але так необачно обрав. ... Неприязнь Блера до роботи поліцейського, яка ставала дедалі сильнішою протягом п’яти років служби, призводить до його ненависті до імперіалізму й водночас посилює її. Лише тоді, коли ці два глибокі негативні почуття злилися воєдино^{[прим. 4]}»^[46]. В цьому великому місті зі значною європейською громадою Ерік Блер займав таку ж посаду^[47]. Після Молмейна настала черга Кати, невеликого містечка на північ від Мандалая. У квітні 1927 року його призначили туди помічником начальника поліції при штаб-квартирі округу. В цьому містечку він провів на посаді 3 місяці й вона стала кульмінаційною точкою його п’ятирічної служби в Бірмі^[48]. У листопаді він мав завершити п’ять років служби, яка автоматично давала б йому право на тривалу відпустку. Але невдовзі після прибуття до Кати він захворів і вирішив скористатися цим моментом, щоб подати заяву на відпустку за медичним висновком, замість того щоб чекати ще шість місяців, коли мала розпочатися його чергова планова відпустка^{[прим. 5][49]}. Його прохання про відпустку було швидко задоволене: йому надали вісім місяців відпустки, починаючи з 1 липня 1927 року^{[прим. 6]}. Щойно це стало можливим, він відплив із Рангуна до Англії. Він прибув туди в серпні того року^[49]. Вирішивши не повертатися до Бірми, він подав у відставку з Індійської імперської поліції, щоб стати письменником^[13][50]; відставка набула чинності 12 березня 1928 року^[51]. Період життя в Бірмі дало матеріал для двох його найвідоміших есеїв — «Повішення» (1931) та «Як я стріляв у слона» (1936), — а також для його першого роману «Бірманські будні» (1934)^[13][25].

В Англії він знову оселився в родинному будинку в Саутволді, ще будучи хворим за нього доглядали його батьки допоки він одужав. Тут він відновив спілкування з місцевими друзями, які зокрема допомогли йому знайти дешеве житло на Портобелло-Роуд^[52]. Однак на тривалий час він не став залишатися в Саутволді, і на початку осені 1927 року він переїхав до Лондона; саме там він мав намір розпочати свою літературну кар'єру^[53]. Перед тим як розпочати нову кар’єру, Блер поїхав до Кембриджа, щоб попросити поради у свого колишнього наставника Ендрю Ґоу, який тепер був членом Триніті-коледжу. Ґоу мало що пам’ятав про цей візит, за винятком того, що Блер прийшов повідомити йому, що пішов у відставку з Бірманської поліції, думає про літературну кар’єру, але спочатку хоче отримати пораду. Колишній наставник Блера вказував що «він був досить рішуче налаштований і не мав на думці нічого іншого»^[52][53].

Знайома родини Еріка Блера, Рут Піттер вказувала, що він вже у цей період почав писати, однак легко йому це не давалося: «Тоді, гадаю, жоден із його друзів не вірив, що він коли-небудь писатиме добре. Насправді, мені здається, він був надзвичайно незграбним у цьому. Ми намагалися не знеохочувати його, але іноді сміялися до сліз із деяких уривків, які він нам показував. ... Для нас він тоді був молодим чоловіком, який помилявся, змарнував хорошу кар’єру й був настільки самовпевненим, що вважав, ніби може стати письменником. Але цей грізний вигляд був не просто так. У нього був талант, була мужність і була наполегливість продовжувати, незважаючи на невдачі, хвороби, бідність і спротив, — аж доки він не став визнаним майстром англійської прози». Доктор філософії Сер Бернард Крік зазначав, що «примітно, після того як Ерік Блер вирішив стати письменником, він не просто почав вести життя «письменника» — він справді сів і почав писати. Це був перший прояв великої наполегливості в його характері — якщо не брати до уваги того, що він так довго витримував у Бірмі або відмовлявся досягати успіху в Ітоні»^[54].

Виїхавши до Лондона він вирушив у Іст-Енд — першу з періодичних мандрівок, які протягом наступних п’яти років він здійснюватиме, щоб пізнати світ бідності та знедолених людей, які його населяли^[55]. Наслідуючи Джека Лондона, чиї твори він високо цінував, особливо «Люди безодні», Блер почав досліджувати бідні райони Лондона^{[прим. 7]}. Перед цим він придбав у крамниці вживаного одягу комплект старого, пошарпаного вбрання, подібного до того, яке носили волоцюги^[56]. Під час першої такої вилазки він вирушив із Ноттінг-гілла на Лаймхаус-Козвей, де провів свою першу ніч у дешевому спільному нічліжному будинку, можливо, у «кіпі» Лью Леві. Цей досвід ліг в основу «Нічліжки» — його першого характерного й важливого есею, що був опублікований опис ночі проведеної в нічліжці або притулку для волоцюг, припавши саме на цей період. Через кілька тижнів, зібравши певну кількість відомостей про звички людей, що опинилися в злиднях, він уперше вирушив в мандри. За оцінкою Кріка «совість цього прискіпливого й педантичного чоловіка змусила його зануритися у світ бруду та злиденності, але він робив це з гострою й зацікавленою спостережливістю, а часом навіть із гумором, — це був далеко не суцільний біль»^[57]. За цей період Ерік Блер використовував псевдонім Едвард або П. С. Бертон^[58][59].

Навесні 1928 року Ерік Блер вирушив до Парижа^[60]. Спочатку він оселився у своєї тітки за материнською лінією Неллі Лімузен Адам та її чоловіка Юджина Адама — одного із провідних діячів руху есперанто^[61][62]. Однак згодом Ерік влаштувався до будинку № 6 на вулиці Пот-де-Фер у 5-му окрузі, що за оцінкою Теллера було «не серед пролетаріату, а посеред Латинського кварталу — у середовищі обшарпаному, багатомовному, але по суті богемному, а не злиденному»^[60]. В Парижі він працював над створенням двух романів — ранню версію «Бірманських днів» і другий рукопис, який знищив після того, як отримав від єдиного видавця лист із відмовою. Цитуючи Алека Во «оповідання мало бути дуже поганим або дуже хорошим — тобто демонстративно елітарним — щоб не знайти собі місця для публікації» Теллер дійшов до висновку, що, «мабуть, твори Орвелла були саме дуже поганими, адже від цього періоду його життя не збереглося жодного художнього твору». Попри це, дослідник зауважив що окрім двух зазначених вище романів, Ерік Блер «написав кілька оповідань, від яких дещо збереглося, а також цілу пачку газетних статей»^[63].

Щодо журналістики, то Теллер надав оцінку, що з цим Еріку Блеру «пощастило більше». Пробувши у Парижі перші шість місяців, він написав свою першу статтю, підписану власним ім'ям, для журналу Monde під назвою «La Censure en Angleterre» (укр. Цензура в Англії). Після цього французького дебюту відбулася його перша поява в британській періодиці — стаття в G. K.'s Weekly під назвою «A Farthing Newspaper» (укр. Газета за фартинг)^[64]. Також його матеріали публікувалися в Le Progrès Civique. У серії матеріалів опублікованій для останньої періодики наприкінці грудня 1928 року та в січні 1929-го, він безпосередньо використав частину матеріалів, зібраних у Лондоні. Три тексти — «Unemployment» (укр. Безробіття), «A Day in the Life of a Tramp» (укр. День із життя волоцюги) та «Beggars in London» (укр. Жебраки Лондона) були опубліковані під заголовком «Civic Progress in England: The Plight of the British Working Class» (укр. Громадянський прогрес в Англії: становище британського робітничого класу). Ця газета платила Еріку Блеру по 235 франків за статтю^[65].

Наприкінці лютого 1929 року він захворів на грип, а на початку березня його госпіталізували до лікарні Кошен що у 15-му окрузі. Його досвід перебування там став основою для есе «Як помирають бідні»^[66]. Невдовзі після цього з його кімнати вкрали всі гроші. Крадіжка започаткувала ланцюг подій: використавши гроші, отримані від Le Progrès Civique за статтю про Бірму, для оплати житла, Ерік Блер протягом трьох тижнів жив у стані напівголоду разом зі своїм другом, аж поки не влаштувався посудомийником, у великому готелі «Lotti/Crillon», а згодом на аналогічній посаді в ресторані «Auberge de Jehan Cotard»^{[прим. 8][68]}.

У серпні 1929 року Ерік Блер надіслав до журналу The Adelphi есе про життя волоцюг — «Нічліжка». 12 грудня він відповів, погодившись із запропонованими умовами видання та вказавши батьківський дім у Саутволді як адресу для подальшого листування^[69]. Весь проміжок життя у Лондоні та Парижі стало основою його першої опублікованої книги «У злиднях Парижа і Лондона» (1933)^[13].

Будучи відсутнім майже рік і дев’ять місяців^[69], Ерік Блер, на Різдво 1929 року повернувся до своєї родини в Саутволді^[70]. Після повернення, почав писати рецензії для The Adelphi; займатися репетиторством хлопчика із затримкою розумового розвитку у Волберсвіку що через річку від Саутволда. Він працював там до весни 1930 року, а потім під час трьох наступних канікул поспіль був репетитором і компаньйоном трьох братів Пітерсів (серед яких був професор Річард Пітерс^[71]), синів сусідів^[72].

Починаючи з квітня 1930 року, Блер знову відновив свої мандри. У Лондоні він мав кілька «схованок», де залишав кращий одяг і перевдягався у лахміття, вирушаючи іноді на кілька днів, а іноді на тиждень—два. Його мандри вивели його далеко за межі Лондону. Він дістався Кента, побував у Бедфордширі та Ессексі, навіть ненадовго вирушив до Саффолка, небезпечно близько до рідних місць^[73]. Тієї весни або на початку літа 1930 року він провів місяць чи два у робітничому передмісті Лідса — Брамлі, у своєї старшої сестри Марджорі та її чоловіка Гамфрі Дакіна^[74].

Свою першу опубліковану книгу він опублікував під псевдонімом Джордж Орвелл. Це літературне ім'я письменник обрав не випадково: Святий Джордж — патрон Англії, а Орвелл — назва річки, яка протікає сільською місцевістю на півночі Англії. Тобто Ерік Артур Блер зрікся аристократичного походження і став уособлювати себе з народом^[13][23]. Його педагогічну кар'єру перервала пневмонія, і наприкінці 1934 року, після тривалого відновлення в Саутволді, де він завершив роботу над другим романом «Донька священника» (1935), він перебрався до Лондона, щоб працювати в книгарні в Гемпстеді. Це за оцінкою Тейлора був «плідний період». Тут він познайомився зі своєю першою дружиною Ейлін О'Шонессі, одружився з нею та написав третій роман «Нехай квітне аспідистра» (1936), частково заснований на його досвіді роботи в книжковій торгівлі^[13].

Подружнє життя Орвеллів розпочалося в маленькому котеджі у Воллінгтоні. Там Орвелл опрацював матеріали, зібрані під час нещодавньої подорожі промисловою північчю Англії, і створив книгу «Дорога на Віґан-Пірс» (1937)^[13].

Вважаючи себе соціалістом, Джордж Орвелл став членом лівоанархістської Незалежної лейбористської партії, при цьому він опинився у конфлікті майже з усіма соціалістами Англії^[23]. За оцінкою Девіда Джона Тейлора, «визначальним політичним Орвелла життя стали шість місяців проведені в Іспанії у 1937 році, як республіканського добровольця який воював проти Франціска Франка»^[13].

Перебування на фронті в Арагоні та участь у вуличних боях під час Травневих днів 1937 року в Барселоні лягли в основу його мемуарів «Данина Каталонії» (1938). Попри високу літературну та репортажну цінність твору, його історична достовірність неодноразово піддавалася критиці фаховими істориками іспанського конфлікту. Зокрема, британський історик Пол Престон зазначав, що Орвелл, займаючи рядову посаду в ополченні та не знаючи іспанської мови, не розумів глибинних соціально-економічних причин кризи в Каталонії (продовольчого дефіциту через приплив 300 тисяч біженців, опору анархістів централізації армії та мілітаризації), подавши ситуацію крізь призму фракційної боротьби та надмірно симпатизуючи лінії ПОУМ. Кореспондент The New York Times Герберт Метьюз стверджував, що праця Орвелла «зробила більше для очорнення справи республіканців, ніж будь-яка робота противників Другої республіки»^[75].

Сам письменник згодом визнавав власну упередженість і брак повноти картини, написавши в есе «Повертаючись до іспанської війни» (1942), що троцькістська теза про можливість перемоги лише завдяки поглибленню соціальної революції була хибною: франкісти перемогли насамперед завдяки військовій перевазі, сучасній зброї та відкритій підтримці нацистської Німеччини й фашистської Італії на тлі політики «невтручання» західних демократій. Проте, як підкреслює Престон, суб'єктивні оцінки Орвелла згодом активно використовувалися в межах ідеологічних наративів часів Холодної війни, затіняючи той факт, що письменник до кінця залишався прихильником Іспанської республіки та вважав бійців Інтернаціональних бригад захисниками цивілізованого світу^[75].

В 1937 році був поранений у горло — куля пройшла всього за кілька міліметрів від сонної артерії. Перебуваючи у Барсленоні за підтримки Радянського Союзу спеціальні загони намагалися придушити троцькістське ополчення ПОУМ, членом якого він був^[13]. Хоч він, разом із дружиною, стояв на боці червоних, іспанські комуністи переслідували його як «троцькіста», і він ледве зміг виїхати з Іспанії живим^[76]. Іспанія, за його власними словами, змусила його «вперше повірити в соціалізм», водночас прищепивши йому за оцінкою Тейлора «стійку ненависть до тоталітарних політичних систем»^[13].

Більшу частину наступного року він провів, відновлюючи здоров’я в Англії та Марокко після небезпечного для життя легеневого крововиливу. На цьому етапі Орвелл був рішуче налаштований виступати проти міжнародного конфлікту, що насувався, і змінив свою думку лише після оголошення радянсько-німецького пакту в серпні 1939 року. Спочатку Орвелл покладав на війну «великі надії», вважаючи, що вона повинна «прищепити суспільству почуття соціалістичної мети». Цю думку він розвинув у публіцистичній брошурі «The Lion and the Unicorn: Socialism and the English Genius» (1941). Через стан здоров’я його не прийняли на військову службу, і він став продюсером радіопередач Східної служби Бі-Бі-Сі — роботою, яку згодом зненавидів. Атмосферу Бі-Бі-Сі він описував так: «Це щось середнє між школою для дівчат і божевільнею, і все, чим ми зараз займаємося, є марним або навіть трохи гіршим за марне». У 1943 році він отримав більш приємну для себе посаду літературного редактора лівого щотижневого журналу «Трибьюн», де також вів колонку під назвою «As I Please»^[13].

У 1944 році Орвелл написав передостанню свою книгу, — «Колгосп тварин». Однак, через обережність видавців і прихований тиск з боку російського шпигуна, який працював у Радінформбюро, була відкладена від публікації до серпня 1945 року^{[прим. 9]}. На той час особисте життя Орвелла було за оцінкою Тейлораа «зруйноване». Так як за п’ять місяців до публікації, його дружина Ейлін в кінці березня померла від серцевої недостатності під час операції. На той час, Орвелл з 15 березня перебував у відрядженні в Парижі як кореспондент газети «Обсервер»^[13][23]. Раніше подружжя всиновило маленького хлопчика, Річарда Гораціо Блера, якого Орвелл разом зі своєю сестрою Авріл вирішив виховувати самостійно^[13].

Після втрати дружини Орвелл через свого друга Девіда Астора переселився на відлюдний острів Джура на узбережжі Шотландії. Значну частину останніх п’яти років свого життя він провів на Внутрішніх Гебридах, борючись із погіршенням здоров’я та намагаючись завершити свій останній роман «1984». Після завершення остаточного варіанта рукопису наприкінці 1948 року він пережив повний фізичний занепад і був відправлений до санаторію в Котсуолдсі із запущеним туберкульозом. Величезний міжнародний успіх роману після його публікації в червні 1949 року прийшов надто пізно для автора. У вересні його перевели до Університетського госпіталю, де він помер 21 січня 1950 року у віці 46 років. Незадовго до смерті він несподівано вдруге одружився — із Сонею Браунелл, редакторською асистенткою літературного журналу Horizon^[13].

Безпосередньою причиною смерті стала легенева кровотеча. Некролог надрукували в рідній газеті Орвелла «Трибьюн». Згідно із заповітом його поховали у сільській парафіяльній церкві Всіх Святих. На надгробку висікли справжнє ім'я письменника — Ерік Артур Блер. Соня Орвелл успадкувала літературний архів чоловіка і пережила його на 30 років^[23].

Навіть після подій в Іспанії Орвелл залишився непримиренним критиком вад капіталізму, «демократичним соціалістом» і противником консервативних політиків, яких завжди вважав профашистськими. Саме європейський профашистський консерватизм, на думку письменника, віддав іспанську демократію на поталу Франсіско Франко, Гітлеру й Беніто Муссоліні. Орвелл, Артур Кестлер, Олдос Гакслі та інші інтелектуали довоєнної пори, яким раніше від інших лівих відкрилося реалістичне бачення комуністичних диктатур, не зрадили своїх гуманістичних переконань, свого співчуття бідним і знедоленим класам усього людства. Вони позбулися лише ілюзій щодо світової місії СРСР і можливостей революційної ідеології комуністичного руху.

Ще в рецензії на «Майн кампф», надрукованій 1934 року, Орвелл поставив поруч імена Гітлера й Сталіна. Пізніше він дедалі наполегливіше зазначав спільність тоталітарних методів обох диктаторів. 1943 року, коли Сталін розпустив Комінтерн, аби підкреслити свою відмову від ідеї світової революції і свою лояльність до союзників з антигітлерівської коаліції, Орвелл написав різко антисталінський памфлет «Колгосп тварин» (англ. Animal Farm), де в хижому кабані Наполеоні з його незмінною люлькою в зубах легко впізнати Сталіна. Завершивши роботу над рукописом у лютому 1944 року, Орвелл після відмови декількох видавництв зміг опублікувати її лише в 1945 році. Видавців лякав відверто антисталіністський (за словами самого Орвелла) характер книги. Але йшла війна, і перед загрозою фашистського рабства московські політичні процеси і радянсько-німецький пакт про ненапад витіснялися на периферію суспільної свідомості — на карту була поставлена свобода Європи. У той час і в тих умовах критика сталінізму неминуче асоціювалася з випадом проти СРСР.

Картина жахливої монотонної майбутньої дійсності, намальована Орвеллом у романі «1984», є насправді послідовною концепцією природи сучасного світу, а не випадковими видіннями новітнього Нострадамуса. Суть цієї концепції розкривається в розмові героя з його катом О'Браєном. О'Браєн говорить: Ми знаємо, ніхто і ніколи не брав влади для того, щоб потім відмовитися від неї. Влада — мета, а не засіб, а революції роблять для того, щоб встановити диктатуру. Мета насильства — насильство. Мета катування — катування. Так ось, мета влади — влада.

У травні 1945 року була вперше видана праця Орвелла «Нотатки про націоналізм» («Notes on Nationalism»), де він зокрема написав, що «кожен націоналіст здатний на найбільш кричущу безчесність, але водночас (оскільки вважає, що служить чомусь більшому, ніж він сам) він непохитно впевнений у власній правоті» (з англ. «Every nationalist is capable of the most flagrant dishonesty, but he is also — since he is conscious of serving something bigger than himself — unshakeably certain of being in the right.»)^[78].

У західній окупаційній зоні Німеччини 1947 року американські військові затримали незвичайний вантаж: кілька тисяч свіжовидрукуваних примірників книжки незрозумілою їм мовою. На палітурках було ім'я автора латиницею — George Orwell. Солдатам, певно, пояснювали, що видання призначено для тисяч українських біженців у таборах переміщених осіб (DP) — певного часу в західній зоні таких людей налічувалося 118 625. Однак американці передали літературу представникам радянських репатріаційних комісій. Ті визнали книжечку під назвою «Колгосп тварин» як пропаганду й конфіскували. Однак вдалося врятувати частину накладу видання, яке було першим перекладом іноземною мовою нового твору британського письменника Джорджа Орвелла «Колгосп тварин». Цей роман-казка згодом приніс йому визнання письменника світового рівня. Орвелл навіть виділив частину власних грошей на друк книжки в українському видавництві «Прометей» у Німеччині з такими словами унікального авторського звернення:

Це був один із небагатьох випадків, коли Джордж Орвелл описував своє дитинство й пояснював іншим, як формувався його світогляд. Можливо, єдиною іншою такою сповіддю стало його посмертно опубліковане есе «Such, Such Were the Joys» (1953 рік) («Такі, такі були радощі»).

У колишньому СРСР творчість Орвелла стала відома читачеві з 1988 року, коли в журналах було опубліковано «Ферму тварин». У той же період було зняте багаторічне табу з іншої антиутопії Дж. Орвелла — «1984», роману, який в СРСР або замовчувався, або трактувався як антирадянський, реакційний.

У 2009 році впливова британська газета «Таймс» оголосила роман «1984» найважливішою книгою, надрукованою за останні 60 років.^[79]

У 2013 році в «День Орвелла» газета «Ґардіан» провела на своєму сайті опитування: «Чи правий був Джордж Орвелл у своїх прогнозах майбутнього?», себто, чи здійснилися в сучасному світі побоювання Орвелла щодо тоталітаризму, постійного спостереження за людьми й деформації мови. 89 % опитаних відповіли «Так»^[80].

• «У злиднях Парижа і Лондона» (Down and Out in Paris and London, 1933)
• «Бірманські будні» (Burmese Days, 1934)
• «Донька священника» (A Clergyman's Daughter, 1935)
• «Нехай квітне аспідистра» (Keep the Aspidistra Flying, 1936)
• «Дорога на Віґан-Пірс» (The Road to Wigan Pier, 1937)
• «Данина Каталонії» (Homage to Catalonia, 1938)
• «Переводячи подих» (Coming Up For Air, 1939)
• «Лев та єдиноріг: соціалізм та англійська геніальність» (The Lion and The Unicorn: Socialism and the English Genius, 1941)
• «Колгосп тварин» (Ферма тварин, Свійський хутір) (Animal Farm, 1945)
• «1984» (Nineteen Eighty-Four, 1949)

• «Спомини із книгарні» (Спомини із книгарні (1936))
• «Тижневики для хлопчиків» ("Boys' Weeklies" (1940))
• «Всередині кита» ("Inside the Whale" (1940))
• «Моя країна — праворуч чи ліворуч» ("My Country Right or Left" (1940))
• «Мистецтво Дональда Маꥳлла» ("The Art of Donald McGill" (1941))
• «Англія, твоя Англія» ("England Your England" (1941))
• «Лев і єдиноріг» ("The Lion and the Unicorn" (1941))
• «Поезія і мікрофон» ("Poetry and the Microphone" (1943))
• «Розіграш і міс Бландіш» ("Raffles and Miss Blandish" (1944))
• «Хороші та погані книжки» ("Good Bad Books" (1945))
• "Нотатки про націоналізм " ("Notes on Nationalism" (1945))
• «Спортивний дух» ("The Sporting Spirit" (1945))
• «Лір, Толстой і дурень» («Lear, Tolstoy and the Fool») (1947))
• «Англійський народ» ("The English People" (1947))
• "До європейської єдності " ("Toward European Unity" (1947))
• "Роздуми про Ганді " ("Reflections on Gandhi" (1949))
• «Книжки проти цигарок» ("Books v. Cigarettes" (1946))
• «Сповідь книжкового рецензента» ("Confessions of a Book Reviewer" (1946))
• «Занепад англійського вбивства» ("Decline of the English Murder" (1946))
• «Добре слово для Вікарія Брея» ("A Good Word for the Vicar of Bray" (1946))
• «Як помирають бідні» ("How the Poor Die" (1946))
• «Місяць під водою» ("The Moon Under Water" (1946))
• «Чашка гарного чаю» ("A Nice Cup of Tea" (1946))
• «Місця задоволення» ("Pleasure Spots" (1946))
• «Політика і англійська мова» ("Politics and the English Language" (1946))
• «Політика голоду» ("The Politics of Starvation" (1946))
• «Політика проти літератури: Дослідження подорожей Гуллівера» ("Politics vs. Literature: An Examination of Gulliver's Travels" (1946))
• «Профілактика літератури» ("The Prevention of Literature" (1946))
• «Верхи з Банґора» (1946))
• «Другі думки про Джеймса Бернема»("Second Thoughts on James Burnham" (1946))
• «Декілька думок про звичайну жабу» ("Some Thoughts on the Common Toad" (1946))
• «Чому я пишу» («Why I Write») (1946))
• «Такі, такі були радощі» ("Such, Such Were the Joys" (1952))

Художні:

• Ковток повітря: [роман] / Джордж Орвелл ; з англ. пер. Тетяна Кирилюк. — Київ: Вид-во Жупанського, 2020. — 236, [1] с. — (Майстри світової прози). — Пер. вид. : Coming up for air / George Orwell. — 2001. — ISBN 978-617-7585-12-0
• Донька пастора: роман / Джордж Орвелл ; з англ. пер. Марія Головко. — Київ: Вид-во Жупанського, 2021. — 301, [1] с. — (Майстри світової прози). — Пер. вид. : A Clergyman's Daughter / George Orwell. — 2014. — 3000 прим. — ISBN 978-617-7585-31-1
• Нехай квітне аспідистра: роман / Джордж Орвелл ; з англ. пер. Тетяна Кирилюк. — Київ: Вид-во Жупанського, 2021. — 253, [1] с. — (Майстри світової прози). — Пер. вид. : Keep the Aspidistra Elying / George Orwell. — 1969. — ISBN 978-617-7585-29-8

Колгосп тварин

• Оруел, Ґеорґ (1947). Колгосп тварин. З анґлійської мови переклав: Іван Чернятинський. Мюнхен: Прометей. 91 стор. (Chtyvo, «Ізборник» [Архівовано 1 січня 2015 у Wayback Machine.])
• Орвел, Джордж (1984). Хутір тварин. "Бібліотека «Смолоскипа»"; ч. 49. Вільний переклад з англійської: Ірина Дибко. Балтімор: Смолоскип. 98 стор. ISBN 0-914834-53-3. (Chtyvo)
• Орвел, Джордж (1991). Ферма «Рай для тварин»: небилиця. Переклад з англійської: Юрій Шевчук. Київ: журнал «Всесвіт». № 1 за 1991, стор. 75-112. (Chtyvo)
  • (передрук) Орвелл, Джордж (2015). Колгосп тварин. Переклад з англійської: Юрій Шевчук. Київ: Видавництво Жупанського. 120 стор. ISBN 978-966-235-560-4.
• Орвелл, Джордж. (1991) Скотоферма // Орвелл. Дж., Кестлер, А. Ніч ополудні. Скотоферма. Переклад з англійської: О. Дроздовський; Віталій Бендер. Київ: Заповіт. 272 стор. ISBN 5-7707-1046-2. (Chtyvo)
• Орвел, Джордж. Скотохутір: казка. Переклад з російської: Наталя Околітенко. Київ: Вітчизна. № 1 за 1991, стор. 38-72. (Chtyvo)

1984

• (уривок) Орвел, Джордж (1988). 1984. Переклад з англійської: Олександр Терех. Київ: журнал «Всесвіт». № 4 за 1988. (переглянути у Chtyvo)
• (самвидав) Орвел, Джордж (2013). 1984: роман-антиутопія. Переклад з англійської: Віталій Данмер. Київ: Hurtom.com. 321 стор. (avtura.com.ua, перша редакція) [Архівовано 1 серпня 2021 у Wayback Machine.], («Hurtom.com», друга редакція))
• Орвелл, Джордж (2015). 1984. "Майстри світової прози". Переклад з англійської: Віктор Шовкун. Київ: Видавництво Жупанського. 312 стор. ISBN 978-966-2355-57-4. (Chtyvo)
• Орвелл, Джордж (2021). 1984. "Зарубіжні авторські зібрання". Переклад з англійської: Богдана Носенок. Харків: Фоліо. 320 стор. ISBN 978-966-03-9575-6.^[81]
• 1984 : роман / Джордж Орвелл ; пер. з англ. Олени Ломакіної. — Київ: Знання, 2021. — 255 с. — (English library = Англійська бібліотека ; № 1). — Пер. изд. : Nineteen eighty-four / George Orwell. — ISBN 978-617-07-0840-3. — ISBN 978-617-07-0150-3 (English library)
• 1984 : [граф. роман] / Джордж Орвелл, [худож.] Ксав'є Кост ; [пер. з фр. Катерини Пітик]. — Харкіів: Віват, 2022. — 236, [2] с. : кольор. іл. — (Серія «Мальопис»). — Пер. вид. : 1984 / George Orwell, Xavier Coste. — Paris, 2021. — 1500 прим. — ISBN 978-966-982-948-1 (укр.). — ISBN 978-2-37731-658-8 (фр.). — ISBN 978-966-982-878-1 (серія)

Данина Каталонії

• Орвелл, Джордж (2017). Данина Каталонії. "Майстри світової прози". Переклад з англійської: Ірина Сав'юк. Київ: Видавництво Жупанського. 240 стор. ISBN 978-966-2355-76-5.
• Вшанування Каталонії / Джордж Орвелл ; з англ. пер. Тереза Гнатишин. — Харків: Фоліо, 2023. — 256 с. — ISBN 978-966-2355-76-5

У злиднях Парижа і Лондона

• Орвелл, Джордж (2017). У злиднях Парижа і Лондона. "Майстри світової прози". Переклад з англійської: Єгор Поляков. Київ: Видавництво Жупанського. с. 232 стор. ISBN 978-966-2355-85-7.
• У злиднях Парижа і Лондона / Джордж Орвелл ; [пер. з англ. Т. Я. Гнатишин]. — Харків: Фоліо, 2022. — 250, [1] с. — (Зарубіжні авторські зібрання). — 1000 прим. — ISBN 978-966-03-9982-2

Публіцистика:

• Джордж Орвел «Свобода парку» (перекл. О. Дащаківська) [Архівовано 24 грудня 2005 у Wayback Machine.]
• Джордж Орвел — Політика і англійська мова (перекл. А. Пулемьотов) [Архівовано 28 лютого 2014 у Wayback Machine.]
• Честь, боротьба, свобода / Джоррдж Орвелл ; [упоряд. В. Бабій] = Honor, struggle, freedom / George Orwell. — Л. : Каменяр, 2012. — 122, [2] с. : іл. — Текст укр. та англ. — Бібліогр.: с. [123]. — 500 прим. — ISBN 978-966-607-200-4

Ковток повітря (Coming Up For Air)

Джордж Орвелл (2020) Ковток повітря «Майстри світової прози» Київ: Видавництво Жупанського.

Бірманські будні

Джордж Орвелл (2021) Бірманські будні «Майстри світової прози». Переклад з анг: Гордієнко Оксана. Київ: Видавництво Жупанського. 352 стор.

• Видання «Колгосп тварин» українською мовою 1947 року — перший переклад «Колгоспу тварин» з англійської іншими мовами. Перекладач вмовив автора написати передмову, і Орвел навіть видав книгу власним коштом. Видання було призначене для українців, які перебували в окупаційній зоні армії США.^[82][83]
• Відома формула «Двічі по два дорівнює п'яти», на яку Джордж Орвел неодноразово робить акцент у романі-антиутопії «1984», прийшла на думку, коли він почув радянське гасло «П'ятирічку — за чотири роки!».

18 травня 2023 року Київська міська рада перейменувала Орловський провулок на провулок Джорджа Орвелла.^[84] На честь письменника було названо астероїд 11020 Орвелл.

• Товариство Орвелла
• Джеймс Бернгам — автор книги «Менеджерська революція», яка мала великий вплив при написанні «1984».
• Євген Замятін — автор роману «Ми», який став прототипом «1984».

---

• В. Бушанський. Орвелл Джордж // Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — ISBN 978-966-611-818-2.
• В. Скуратівський. Міф про Джорджа Орвелла // Всесвіт. — Київ, 1989. — № 4. — С. 128—130.
• Оруел Джордж // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1244—1245. — 1000 екз.
• Оруелл Джордж // Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — Т. 2 : Л — Я. — С. 300. — ISBN 966-692-744-6.
• A Kind of Compulsion : [англ.] / Davison, Peter; Angus, Ian; Davison, Sheila. — London : Random House, 2000. ISBN 978-0436205422
• Buddicom, Jacintha. Eric and Us : [англ.]. — Frewin, 1974.
• Crick, Bernard. George Orwell: A Life : [англ.]. — London : Secker & Warbung, 1980.
• Taylor, D.J. Orwell: The Life. : [англ.]. — Henry Holt and Company, 2003. ISBN 978-0805074734
• The Oxford Companion to Twentieth-century Literature in English. . 1996. p. 517 : [англ.]. — Oxford University Pres, 1996.
• The Combined Civil List For India : [англ.]. — 1923.
• The Combined Civil List For India : [англ.]. — 1925.
• The India Office and Burma Office List : [англ.]. — 1927.
• The India Office and Burma Office List : [англ.]. — 1929.
• Stansky, Peter; Abrahams, William. The Unknown Orwell and Orwell: The Transformation : [англ.] / Stanford University Press. — Stanford, California:, 1994. ISBN 978-0804723428
• Wadhams, Stephen. Remembering Orwell : [англ.]. — Penguin, 1984.

• «1984» на Гуртом
• «Колгосп тварин» [Архівовано 2015-01-01 у Wayback Machine.] на сайті «Ізборник»
• Письменники і свобода [Архівовано 2005-12-24 у Wayback Machine.] // Незалежний культурологічний часопис «Ї». — № 32 (2004).
• Політика й англійська мова [Архівовано 2014-02-28 у Wayback Machine.] // «Ї». — 2011.
• Праці Орвелла в оригіналі [Архівовано 2012-08-18 у Wayback Machine.] (англ.)
• Богдан Цюпин. Українському перекладу «Колгоспу тварин» Орвелла — 65 років // BBC, 23 липня 2012.
• Твори Джорджа Орвелла в електронній бібліотеці «Чтиво».

• Леонідас Донскіс. Джордж Орвелл: анатомія фанатизму й ненависті [Архівовано 2005-02-26 у Wayback Machine.] // «Потяг 76».
• Террі Іглтон. Потертий романтик Джордж Орвелл [Архівовано 2015-05-31 у Wayback Machine.] // Спільне. — 21 січня 2015.
• Максим Нестелєєв. Великий Брат спостерігає за тобою [Архівовано 2015-05-27 у Wayback Machine.] // «Друг читача». — 6 квітня 2009.
• Роман Павлюк. Знайомтесь: Джордж Орвелл [Архівовано 2015-05-27 у Wayback Machine.] // Український католицький університет.
• Борис Потятиник. «Свободі преси загрожують дві головні небезпеки: репресії і… їх відсутність» [Архівовано 2005-12-24 у Wayback Machine.] // «Ї». — № 32 (2004).
• Вадим Скуратівський. Міф про Джорджа Орвелла [Архівовано 2019-05-31 у Wayback Machine.] // «Вперед». — 29 березня 2018.
• Роман Тиса. Антиутопія і тоталітарна держава в літературі й кіно (2019).
• Роман-антиутопію «1984» втретє екранізують [Архівовано 2015-05-27 у Wayback Machine.] // «Усі книги».
• Animal Planet. Антикомуністичний соціяліст Джордж Орвелл та його подарунок українцям [Архівовано 2012-11-06 у Wayback Machine.] // «Український тиждень».
• George Orwell's MI5 dossier revealed [Архівовано 2014-04-10 у Wayback Machine.] // The Sydney Morning Herald. — 4 September 2007. (англ.)

• Про Що Орвелл Попереджав Світ на YouTube

• «Прошу» (Introduction / Welcome) — офіційна сторінка українською мовою на сайті Товариства Орвелла (The Orwell Society).
• Офіційний сайт Товариства Орвелла (англ.).
• Твори Джорджа Орвелла у проєкті «Гутенберг».

1. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
2. ↑ BeWeB