Новгородська республіка

Новгородська республіка
58°31′17″ пн. ш. 31°16′31″ сх. д. / 58.521388888889° пн. ш. 31.275277777778° сх. д.
Дата створення / заснування	1136
Офіційна мова	давньоруська мова і давньоновгородський діалект
Континент	Європа
Країна	Новгородська республіка
Столиця	Великий Новгород
Форма правління	республіка і олігархія
Посада голови держави	Великий князь Новгородськийd
Адміністративно-територіально поділяється на	Водська п'ятина, Бежецька п'ятинаd, Деревська п'ятинаd, Обонезька п'ятина, Шелонська п'ятинаd, Великий Новгород
Валюта	Давньоруська гривна і Новгородка (монета)
На заміну	Новгородське князівство
Мова комунікації	уральські мови, давньоруська мова і давньоновгородський діалект
Час/дата припинення існування	1478
Площа	3 000 000 км²
Офіційна релігія	православ'я і Традиційні вірування фінів
Новгородська республіка у Вікісховищі

Новгоро́дська респу́бліка — держава на північному сході Європи, що існувала з 1136 по 1478 рік із центром у Великому Новгороді, правлячу верхівку якого складало велике боярство^[1][2]. У період найбільшого розквіту, крім власне Новгородської землі, включала також території від Балтійского моря на заході до Уральських гір на сході й від Білого моря на півночі до верхів'їв Волги та Західної Двіни на півдні. 1478 року внаслідок завоювання увійшла до складу великого князівства московського

Тенденції до відокремлення від Києва у Новгороді Великому — столиці Новгородської республіки — виявилися вже на початку XI століття. Їхнім виразником було новгородське боярство, підтримане міським населенням, зобов'язаним платити данину та поставляти війська для походів київського князя. На початку XII століття Новгород уже починає запрошувати князів без узгодження з київським великим князем. У 1136 році боярство й купецька верхівка Новгородської феодальної республіки, використавши широкий рух народних мас, домоглися політичної самостійності. Значні торгово-ремісничі посади існували в стародавніх новгородських містах — Старій Руссі, Ладозі, Торжці, Корелі, Орєшку, що мали політичне самоврядування та вважалися пригородами (васалами) Великого Новгорода.

У XII–XIII століттях до складу Новгородської республіки входив Псков, що став відокремлюватися від Новгорода з середини XIII століття. Юридично його незалежність від Новгорода було визнано Болотовським договором 1348 року. У XII–XIII століттях відбувалося розширення території Новгородської феодальної республіки у східному та північно-східному напрямку. Освоювалися Обоніжжя, Подвиння, береги Білого моря. Югорські ж племена, що жили на Північному Уралі, сплачували данину Великому Новгороду. Північні володіння, багаті на хутро, морського звіра, рибу, сіль та інше, мали велике економічне значення для Новгородської феодальної республіки.

Новгородська республіка вела боротьбу з агресією шведських, а потім німецьких феодалів. Шведи з середини XII століття почали захоплення фінських земель, населення яких платило данину Новгороду. Німецькі феодали з кінця XII століття вели завоювання Прибалтики. З середини XII до середини XV століть Новгород змушений був 26 разів воювати зі Швецією та 11 разів з Ливонським орденом. Скориставшись монголо-татарською навалою, німецькі хрестоносці, данські та шведські феодали в 1240–1242 роках активізували агресивні дії, перенісши їх на територію Новгородської республіки. Але їхні походи закінчилися провалом (Невська битва (1240), Льодове побоїще (1242)). Військо Новгородської землі відбило й наступні походи шведів та німецьких феодалів. Новгородська земля не випробовувала жахів монголо-татарської навали, але Новгород визнав себе залежним від Золотої Орди та став платити ханам данину.

З XIV століття починаються спроби Твері, Москви й Литви підкорити Новгород своїй владі. Тверський князь Михайло Ярославович, ставши великим князем володимирським, надіслав у Новгород намісників без попередніх переговорів із новгородцями. Це штовхнуло Новгород до зближення з Москвою. Прагнули обмежити самостійність Новгородської республіки й Іван Калита, Семен Гордий та інші московські князі, що займали великокнязівський стіл. Гострий конфлікт між Новгородом та Москвою виник у 1397 році, коли Москва відторгла Двінську землю. Однак вже у 1398 році вона була повернута. Борючись проти утисків з боку московських князів, новгородський уряд шукав союзу з Литвою. До середини XV сторіччя Новгородська республіка, протидіючи московським князям, стала предметом заздрощів через переваги безпосередніх торгових зв'язків Новгорода з Ганзою та перешкодою на шляху процесу подальшої територіальної експансії Московії. Частина великого боярства, не бажаючи розставатися з політичними привілеями, домагалася переходу Новгорода під владу Великого князівства Литовського. Провідником цих поглядів боярства була так звана «литовська партія». У 1470 році з її ініціативи новгородці запросили на князювання з Литви князя Михайла Олельковича, новгородський уряд став вести переговори про союз із литовським великим князем Казимиром IV.

Питання про перехід у підданство до Литовської держави викликало в Новгороді значні хвилювання. Московська великокнязівська влада вміло використала у своїх інтересах загострені класові суперечності в Новгородській феодальній республіці та прагнення широких верств населення Новгородської землі до припинення феодальних усобиць. 1471 року московський князь Іван III звинуватив новгородців у зраді і оголосив війну Новгороду, після чого його війська і війська його союзника, Псковської республіки, рушили на Новгород. Перемога московських військ у битві на річці Шелоні 14 липня 1471 року визначила ліквідацію політичної самостійності Новгорода. У 1478 московська рать обложила Новгород, після чого відбулося остаточне включення Новгородської землі до Московського князівства. Велику частину новгородської політичної знаті (боярства) було вирізано цілими сім'ями, а більше половини купецьких сімей було вивезено до Московії. На їх місце були завезені купецькі сім'ї із підлеглих Московському князівству східних земель. Таким чином новгородську еліту було знекровлено. Новгородська феодальна республіка перестала існувати.^[3]

1510 року та сама доля спіткала і «союзника» Московії, Псковську вічову республіку.

Основу становили слов'яни, нащадки ільменських, та фіно-угорські племена (чудь, меря, водь, іжора, ємь, карели). Останні знаходилися на різних щаблях культури і стояли в різних відношеннях до Новгорода. Заволоччя було населене фінно-угорськими племенами, яке часто називали заволоцькою чуддю; пізніше цей край заселили новгородські колоністи^[4]. Терський берег було населено лопарями. Далі на північному сході жили перм'яки та комі. У XIV—XV століть з'являються свідчення про проникненні карел у новгородську еліту і наявність досить великого землеволодіння карельської знаті («корельських дітей»)^[5].

Вищим органом влади Новгородської республіки було віче, на яке могло збиратися як міське, так і вільне сільське населення. Воно обирало з середовища боярства посадника, тисяцького і навіть архієпископа (з 1156 року). Віче часто перетворювалося на арену гострої політичної боротьби, фактична влада перебувала в руках боярства на чолі із вищим і найбагатшим (так званні «золоті пояси»).

На чолі республіки стояв архієпископ, найбільший новгородський феодал, до якого перейшла значна частина земель та доходів київського князя. У його веденні перебували скарбниця, зразки мір і ваг, зовнішні відносини Новгородської феодальної республіки, право суду, організовував роботу «Ради господ», зберігав архів^[6][7].

Формально виконавча влада була в руках посадника, першого цивільного сановника, голови народного віче, який обирався ним терміном 1-2 роки. Посадник керував діяльністю всіх посадових осіб, разом із князем відав питаннями управління та суду, командував військом, керував вічовими зборами та боярською радою, представив у зовнішніх зносинах. При цьому в сумісному суді (спільному суді князя і посадника) спочатку переважна більшість рішень приймав князь, хоч і скріплював їх князівською печаткою, щоб посадник міг їх контролювати. Реально посадники стали головами виконавчої початку XIV століття. Після реформи Онцифора Лукинича 1354 року замість одного посадника довічно правили 6, з яких щороку обирався новий — «статечний» посадник (від слова «статень» — поміст, з якого вони зверталися до віча)^[8]. Посадники, що вийшли у відставку, називалися «старими», так само «старими» називалися відставні тисяцькі.

Тисяцький був ватажком новгородського ополчення, до його обов'язків входили також поліцейські функції, збирання податків і торговий суд^[9]. Це виборна посадова особа, яка представляла інтереси особисто вільного «чорного» населення (продавців, ремісників, купців, рядових дворовласників)^[10].

Також існувала «рада господ» («панів») — своєрідна новгородська вища палата. До складу ради входили архієпископ, посадник, тисяцькі, кінчанські старости, сотські старости, «старі» посадники та тисяцькі. Регулювання взаємин Ради панів, посадника і віча з князем встановлювалися особливими договірними грамотами. До XV століття рішення віча зазвичай наперед готувалися Радою, і керованість демократії призвела до зниження її підтримки народом. З XV століття формальним очільником, як республіки, стає новгородський архієпископ^[11]. Усі члени цієї ради належали до «великих» бояр («золотих поясів»).

У політичних справах брало участь також торгово-ремісниче населення Великого Новгорода, що мало свої об'єднання — «кончан» (мешканців «кінців» міста), «уличан» (мешканців вулиць), «сотень», у тому числі купецьких. У всіх кінця Новгорода функціонували територіальні збори – кончанське віче. Тут приймалися рішення з різних повсякденних питань, обговорювалася тактика поведінки на загальноміському віче, формувалося власне ополчення, обиралися посадові особи – кончанський староста та її помічники (кончанська управа). Низовими підрозділами кінців були «вулиці», на чолі яких були уличанські старости, якіх обирало уличанське віче. Існування «сотень» та «вулиць» диктувалося необхідністю розвиненого судово-поліцейського управління та контролю.

Вибори органів місцевого самоврядування кінців, сотень і вулиць здійснювалися не голосом (криком) як у загальноміському віче, а з допомогою спеціальних берестяних грамот, де було написано імена претендентів^[12]. З середини XII століття кончанські та уличанські старости стали скріплювати своїми печатками найважливіші державні грамоти Новгородської феодальної республіки.

Князь запрошувався «на службу» після схвалення його кандидатури на «Раді господ», потім обирався на віче. Він виконував військові, судові, адміністративні функції під контролем посадника, без згоди з яким рішення не мало законної сили. Князь у відсутності права видавати закони і грамоти, оголошувати війну і укладати мир, у відсутності права судити без посадника., яке з ним укладало договір — «ряд». Договір захищав станові інтереси новгородських бояр. Функції князя в Новгородській феодальній республіці були обмеженими. Він був насамперед воєначальником. Його обмежили в праві на суд, перевели його резиденцію із центра міста («Дитинця») за місто (на Городище). З середини XIII століття, починаючи з князювання Олександра Невського, титул князь новгородський зазвичай носили великі князі володимирські.

Основним джерелом права є Новгородська судна грамота. Також відомі міжнародні договори та інші документи. Навіть найважливіші з цих документів збереглися в повному обсязі: від Новгородської судної грамоти дійшов лише уривок, що містить 42 статті, що містять незначну кількість елементів звичайного права, але велика кількість норм, необхідних у судовій практиці. Діяли й інші правові збірки, насамперед «Руська правда», «Мірило Праведне» та «Кормча книга».

У законі та практиці було відомо більше видів договорів, ніж по Руській правді. Один із найпоширеніших — договір купівлі-продажу. Купівля-продаж рухомого майна здійснювалася на торгу та не вимагала формальностей. Договір мав усну форму, свідки були обов'язкові. У разі виявлення прихованих недоліків речі договір розривався. Купівля-продаж землі оформлялася записом.

Новгородський суд відрізнявся виборністю суддів, гласністю і змагальністю процесу, заявляється рівністю вільних громадян. Існувала низка судових інститутів: суд одрина, тисяцького, князівський суд, сумісний (спільний) суд посадника та княжого намісника (тіуна), суд тіуна^[13], торговий, владний (церковний, вотчинний) суд. Окремою судовою інстанцією могло бути й віче^[14]. Існували суди спеціальної компетенції: порубіжний, митний, проїжджий.

Вічовий суд зазвичай розглядав злочини, що становлять загрозу державі, такі як заколот і зрада. Вищою судовою інстанцією був князівський (помісний) суд князя і посадника, заснований після виступу новгородців 1136 року, у його юрисдикцію входили тяжкі преступления^[15]. Судові повноваження князя обмежувалися договором (рядом)^[16], укладеним з Новгородом під час вступу на новгородський престол. Князь не міг судити і вирішувати найважливіші адміністративні питання, у тому числі й судові, за відсутності посадника^[17].

Підсудність справ, що належать до суду посадника та тіуна була подібною до компетенції князівського суду. Це зумовлено правом князя делегувати частину повноважень своїм тіунам (намісникам) до виконання судових функцій за відсутності чи віддалених територіях. Тисяцькому суду були підсудні торгові суперечки. Брати участь у вирішенні спору судом тіуна міг як князівський, і новгородський (посадницький) тіун. Визначити компетенцію кожного з цих складів суду неможливо; припускають, що визначалася за територіальним чи персональним критерієм^[18].

З XII ст. вищою апеляційною судовою інстанцією стає суд одрина або докладників. Свою назву суд отримав завдяки приміщенню, в якому проводилися засідання – одринній (владній) кімнаті, розташованій у будинку архієпископа Новгорода. Він складався з суддів першої інстанції, двох приставів від кожного кінця Новгорода і по одному боярину і жит'ю від кожного кінця, яких називали доповідачами у справі, звідси випливає друга назва даного суду. Вибором доповідачів займалося віче, оскільки вона брала активну участь у формуванні судових органів. Доповідачі спостерігали за правильністю проведення судового розгляду та затверджували прийняте рішення. За їх відсутності заборонялося вершити суд у Новгороді. Вони збиралися до розгляду справи тричі на тиждень: понеділок, середу та п'ятницю, а за свою неявку несли відповідальність у вигляді штрафу, бояри у розмірі 2 рублів, а жит'я – 1 рубля^[19].

Суди сотських та старост займалися незначними конфліктами. Найчастіше новгородці вдавалися до третейського суду, перевагою якого була виборність суддів, простота та дешевизна процесу.

Духовні справи населення республіки підлягали суду новгородського єпископа, який також розглядав конфлікти між церковними людьми і жителями володінь Будинку Св. Софії. Поступово у відання владного суду перейшли всі справи пов'язані із поземельними відносинами. До середини XV століття залежне населення опинилося у повній юрисдикції вотчинних судів землевласників, які розглядали більшу частину справ, за винятком таких тяжких злочинів, як вбивство і розбій.

Торговий суд був державно-корпоративним: до нього входили тисяцький (а в складних справах іноземних купців, що торкаються, — також і посадник) і двоє купецьких старост. Його засідання проходили у церкві Іоанна на Опоках^[20].

У Людиному кінці було виявлено місце засідань суду посадника в XII столітті і понад 100 берестяних грамот, які стосуються кримінальних, цивільних, майнових і торговим справам^[21]. Тут же розташовувався сумісний суд.

На верхівці розташовувалося «велике» боярство і церковні ієрархи. Спочатку бояри користувалися прибутками від громадських земель Новгорода. Індивідуальне землеволодіння боярства складається XIV веку. Новгородські бояри займалися також торгівлею і лихварством. Вони обіймали вищі виборні посади (посадника, кончанського старости)^[22]. До XIV–XV століття 30—40 іменитих боярських родин зосереджували у своїх руках більше половини новгородських приватновласницьких земель. Величезні земельні володіння служили матеріальною базою, що забезпечувала політичне панування боярства. Новгородський літопис із другої половини XIII ст. до середини XIV ст. містить вказівку лише на «найкращих» («старих» та «добрих») бояр, ймовірно, близьких за своїм статусом до «великих» бояр. Загалом усі ці категорії бояр об'єднували 22 боярські роди.

Поза можливості отримати вищі посади й стати членами ради були «меньші» бояри^[23]. В подальшому викоремилася ще одна категорія другорядного боярства - «земські бояри», що були землевласницькою знаттю передмість Новгорода. Земські бояри, виокремившись із громад пізніше новгородських, не мали дворів у Новгороді, і сфера їх економічної та політичної діяльності обмежувалася рамками своєї провінції. Лише у виняткових випадках земські бояри могли брати участь у загальнореспубліканських подіях^[24].

З «великими» боярами суперничав новгородський Будинок святої Софії — головна церковна установа Великого Новгорода. Його вотчини розташовувалися в економічно найрозвиненіших районах Новгородської землі. Великими землевласниками були привілейовані монастирі: Юр'їв, Арказький, Антоніїв та інші.

Нижче за боярство розташовувалися жит'ї люди. Вони також володіли землями, населеними селянами і, як і бояри, залишалися містяни та брали участь у торгівлі й лихварстві, але не були аристократами. До XIV століття з-поміж них обирався тисяцький, але потім ця посада була узурпірована боярами^[25]. Жит'ї люди часто обиралися на посади уличанських старост, брали участь у посольствах. З часом жит'ї у «меншими» боярами утворили один стан^[26].

За ними йшло середнє купецтво. Купецтво було об'єднане у корпорації, товариства, центрами яких зазвичай служили храми. За рукописом князя Всеволода XIII століття відомий статут корпорації, об'єднаної навколо новгородської церкви Іоанна Предтечі. Іванська корпорація у вирішенні своїх справ діяла самостійно.

Особливим станом були своєземці — соціальний прошарок містян-власників або служилих вояків. Переважна більшість новгородських своєземцев (673 з 780) володіла дрібними вотчинами, зіставними з селянськими наділами. Близько 25% своєземців обробляли ділянки своєю працею. Близько 1/3 надавали свої володіння у користуванні селян та проживали у місті. Своєземці користувалися привілеями членів міської громади. Новгородські писцові книжки, свідчать, що з найдавніших форм було колективне землеволодіння містян. Члени міської громади мали виняткове право на вотчини із земель, що тяжіли до міста. Режим цих земель регулювало віче.

У Новгороді були чорні, молодші люди, яких ставилися майстри, учні, ремісники і наймиты. Як члени міської громади вони користувалися рядом привілеїв при купівлі земель, що тягли до міста, брали участь у місцевому самоврядуванні, мали податний імунітет.

Залежне населення було представлено селянами, половинщиками та холопами. Більшість селян перебувала залежно від держави і називалася смердами. Вони виконували повинності на користь держави та сплачували податки. У деяких джерелах монастирські селяни іменувалися сиротами. Поступово зростала кількість селян, залежних від землевласників. Холопи обробляли землі у вотчинах. Документи наказували повертати холопів-втікачів їхнім господарям. У Новгородській судній грамоті йдеться, що пан ніс відповідальність за свого холопа у разі скоєння останнім злочину, що переслідується у порядку приватного звинувачення.

Феодали прагнули юридично прикріпити селян до землі. До початку XIV століття з середовища залежного селянства виділилися окремі категорії (давні люди, поручники), які втратили право відходу від своїх власників. Бояри та монастирі прагнули обмежити право переходу селян інших категорій.

Розвиток феодальних відносин у Новгородській республіці супроводжувався безперервною внутрішньо суспільною боротьбою. Джерела відзначають близько 80 великих виступів городян, що нерідко виливалися в збройні повстання. Найбільші міські повстання (1136, 1207, 1228–1229, 1270, 1418, 1446–1447 років) охопили також і селянські маси. Втечі, відмова від сплати феодальних повинностей, окремі локальні виступи та інші форми антифеодального протесту були частим явищем XII–XV століть. У Новгородській землі виникли перші єресі.

Жінки були економічно самостійними, юридично грамотними та відповідальними перед законом суб'єктами. Серед писемних пам'яток є достатньо прикладів судових претензій за участю жінок. У судах розбиралися фінансові, комерційні, майнові суперечки, і навіть сімейні конфлікти^[27]. Новгородські жінки займалися виробництвом, вели прибуткові відносини (займалися комерцією, переважно лихварською), володіли землею. Участь жінок у політичному житті міста невідома, імовірно, воно було лише непрямим, оскільки історичні документи про політичну діяльність жінок на Новгородській республіці відсутні.

Основою господарства Новгородської республіки в XII–XV століттях були землеробство та скотарство. Широке поширення мали полювання, бортництво (збір меду), рибальство. У більшості районів промисли поєднувались із землеробством. Основною зерновою культурою було озиме жито, під яке виділялася половина всіх посівів, та яра пшениця^[28]. Парова система землеробства, що панувала, і поширилася до XII століття трипільна сівозміна припускали мати тільки одне поле з озимою культурою. Вирощували також гречу, льон, ячмінь, просо та овес. Було поширене городництво. Вирощували цибулю, часник, капусту, ріпу. З плодових дерев поширені були яблуня та вишня^[29]. Існували хмельники — виробники сировини для одного з найуживаніших у середньовічному Новгороді напоїв — пива.

У річках і озерах виловлювали як «чорну» (корпові, щукові, окуневі і т. д.), так і «червону» (осетрові, лососеві) рибу. Новгородці не знали цукру, тому цінним був мед. Поширене було тваринництво, велика рогата худоба була предметом торгівлі^[30]. Полювання було звичним заняттям як представників знаті, так і соціальних низів. Мисливські угіддя неодноразово згадуються в грамотах про купівлю-продаж. Ліси Новгородських земель рясніли багатьма видами звірів, особливо цінувалися хутрові звірі.

У писцових книгах згадано близько 30 промислів, якими новгородці займалися також поруч зі своїми землеробськими роботами. Районами винятково промислового господарства були лише північно-західне узбережжя Білого моря та найвіддаленіші землі карелів і саамів. На узбережжі Фінської затоки добували залізо. У Старій Руссі, Деревська і Шелонська п'ятини Новгородської землі займалися солеварінням. Важливе господарське значення мали льонарство та розведення хмеля.

На початку XIII ст. існувало понад 50 професій ремісників — від коваля до ювеліра^[31]. Багато хто з них був дуже вузьким спеціалістом, як, наприклад, щитник, гвіздочник, котельник, мостник та інші. Згідно з археологічними даними, у XIV столітті у Новгороді масово випускалися ювелірні прикраси фінно-угорського типу^[32]. Залізоробне виробництво випускало ножі, сокири, серпи, коси, інші знаряддя сільського господарства та зброю. У XV столітті новгородська промисловість почала випускати вогнепальну зброю. До того ж зброя, що виготовлялася для багатого замовника, нерідко рясно прикрашалася коштовним камінням та металами. Особливо вузькою та вкрай складною вважалася професія замочника.

Великий асортимент виробів виготовляли майстри-деревообробники. У культурному шарі Новгорода було знайдено багато музичних інструментів, що виготовлялися такими майстрами. Також широко поширені були гончарне, ткацьке, шкіряно-взуттєве ремесла.

Продукти селянських промислів — хутро, віск, мед, риба, ворвань, сало, льон, хміль — значною частиною йшли на ринок, вивозилися до руських міст та за кордон. Новгород був найбільшим експортером хутра до Європи, поставлялися білка, куниця, соболь^[33]. Новгородські купці вели торгівлю зі Швецією та з ганзейськими містами Німеччини і Данії.

Завозили до Новгорода тканини — переважно дороговартісне сукно. Новгородське ткацтво повністю задовольняло повсякденні потреби новгородців у одязі, але для святкових випадків воліли тканини коштовніше. Про розміри ввезення свідчать такі факти: 1410 року в німецьких купців у Новгороді було близько 80 тис. м, до того ж все було продано цього ж року. Важливим було ввезення кольорових металів, яких бракувало у болотистих новгородських землях. Мідь, олово, свинець та інші метали, привезені із Заходу, дозволяли новгородцям задовольняти свої потреби. З продовольства ввозили сіль, оселедець, прянощі, а у неврожайні роки — і хліб. Також купляли у ганзейців предмети роскоші.

В усіх категоріях феодального землеволодіння основною формою оподаткування безпосередніх виробників служила оброчна система. До другої половини XV століття поряд із натуральним оброком істотне значення стали здобувати грошові платежі. Втім, процес розвитку товарно-грошових відносин торкнувся лише окремих сторін феодального господарства (переважно промислів).

З XI ст. поширювалася власна довга срібна гривня масою близько 204 г. Мала найбільше значення у грошовому обігу. Спочатку була поширена на північному заході Русі, а з середини XII століття поширилася на всій території Русі. Під час Монгольського вторгнення на Русь (1237—1238) зовнішня та внутрішня торгівля збереглася лише у Великому Новгороді. Використовуючи власну вагову гривню, Новгород створив свою вагову систему (рубль = 7,2 гривням кун^[34]).

З XIII ст. куни починають замінюватися мордками. 1 мордка = 2 четверцям = 10 лобцям = 20 векшам = 2/3 ногати. У пам'ятниках XIII століття мордка зазвичай поєднується з куною (кунчі мордки). У 1420-ті роки. прирівнювалася до 10 любекських пфенінгів, до середини XV століття вийшла з вживання як діюча грошова одиниця. З 1420 року стали карбувати новгородську деньгу.

Константинопольський патріарх Миколай IV Музалон, за вірність у підтримці своєї політики Новгородським єпископом Ніфонтом у 1149 році, надав новгородському архієрею титул архієпископа, що дало йому автономію від Київського митрополита. У 1352 константинопольський патріарх Філофей подарував новгородському архієпископу Василію білий кукіль, що складався з напівсферичної шапочки з довгими схилями, які були прикрашені корундами та великими перлами.

У XIV столітті в Новгороді поширився релігійний рух стригольників, які виступали проти церковної ієрархії та продажу церковних посад. Незважаючи на те, що в новгородських текстах католицька віра окреслюється «латинське богумерзке служіння», свідомості новгородців властива була певна релігійна толерантність. Місцеві купці виявляли віротерпимість до ганзейських купців-католиків, а архієпископ Великого Новгорода називав останніх у своїх листах «діти мої», посилаючи їм своє благословення.

Висока культура Новгородської республіки розквітла на основі культури, створеної в період розквіту Русі. У XII–XV століттях ця основа збагатилася місцевими самобутніми рисами, у яких відбилися особливості соціально-економічного та політичного розвитку Новгорода.

Містяни були досить освіченими та використовували берестяні грамоти, які містили приватні листи та пропозиції, повідомлення та рахунки. Ці документи дають досить повне уявлення про повсякденне життя різних соціальних верств. За даними на серпень 2022 року, Новгородською археологічною експедицією знайдено було під час розкопок 1154 грамоти. При розкопах у Новгороді було знайдено безліч берестяних грамот, у тому числі десятки грамот, що містять листування простолюду.

Тут було складено билини про Василя Буслаєва та Садко (вочевидь, в XIV століття), що відобразили добу самостійності Новгорода, його багатство та велич. У цих та інших добутках усної поезії сильні мотиви побуту середньовічного торговельного міста. Серед населення, особливо серед боярства та купецтва, значного поширення набула грамота.

Особливого поширення набув жанр ходінь. Вже на початку XIII століття тут пишеться «Книга прочан» архієпископа Антонія, якому приписується і «Повість про взяття Царгорода хрестоносцями» (1204), в середині XIV століття створюється «Ходіння Стефана Новгородця», а незабаром після нього - «Сказання про Костянтинеград».

Іншим літературним жанром були церковні послання, серед яких найвідоміше «Послання архієпископа Василя владиці тферському Феодору», що називається також «Посланням про рай» (1347), яке, незважаючи на консервативність змісту, відрізняється певними літературними якостями.

Новгород був одним з значнішиї центром літописання. Істотною відмінністю новгородського літописання є переважний інтерес до подій внутрішньоміських, описам військових походів і битв воно явно віддає перевагу призначення посадників, тисяцьких і владик, а також бурхливе суспільне життя та соціальні чвари, підвищена увага приділяється також міському будівництву та природним катаклізмам. Найзначущими є Новгородський перший літопис і Новгородський другий літопис. Виокремлює новогородських літописців активне використання розмовної народної мови та фольклору. У складі літописних склепінь збереглися давньоруські повісті, оповіді, починаючи зі «Сказання про Святу Софію в Цариграді», житія святих і церковні повчання, найдавніше з яких належить єпископу Луці Жидяті.

До середини XV століття відноситься розквіт новгородської літератури: з'являються твори про боярів («Повість про посадника Щила», «Повість про посадника Добриню»), житія (наприклад «житіє Варлаама Хутинського») і літописне «Оповідання про знамення від ікони Богородиці» оповідає про перемогу новгородців^[35].

Музично-видовищна частина культури Новгородської республіки виявилася у творчості народних музикантів-гуслярів і скоморохів, діяльність яких відбилася у творах місцевого фольклору, але переслідувалася церковною владою, а 1358 року з ініціативи архієпископа Мойсея взагалі була заборонена. Разом з тим, поряд із народною музикою, у Новгороді існувала розвинена церковно-співоча традиція, писемні пам'ятки якої відомі з XI ст.^[36]

Самобутній стиль монументальних розписів майстрів новгородської школи формувався XI—XII століттях. Його відмінні риси: енергійна манера письма та експресивне трактування образів. Величезне значення історія давньоруського мистецтва має праці Феофана Грека в новгородської церкви Спаса Преображення на Ільїні вулиці (1378). Майстер Феофан створив власну, незвичайну манеру листа. Іноді його називають «скорописом»: майже монохромний лист без моделювання деталей з характерними пробілами, що ніби фіксують Фаворське світло спалахами білих мазків на ликах, руках та одязі. Тому цю манеру пов'язують з експресивною течією візантійського живопису XIV століття, часу Палеологівського відродження та вчення ісихазму. Фрескові розписи церкви Феодора Стратилата також унікальні і, разом з тим, демонструють основні особливості новгородської школи: експресивний побіжний лист з використанням розбілених охр або щільних білил, з включенням прозоро-блакитних (згодом вони змінилися в кольорі) і золотистих відтінків. Розписи створюють відчуття «розвіщеності матерії, позбавленої чуттєвих асоціацій». Зображення здаються безтілесними^[37]. У особливому напрямі виконані розписи церков Спасу на Ковальові (1380) і Різдва Христового на Червоному полі (1380—1390-е роки).

Іконопис новгородської школи кінця XIV - початку XV століть відрізняється експресивністю, лаконізмом і особливим колоритом з домінуванням «земляних фарб» позему: темної і світло-жовтої охри, яскраво-червоної кіноварі, білого і зеленувато-охристого тонів, як наприклад у іконах «Диво Георгія про змія», «Устюзьке Благовіщення», «Іван Ліствичник», «Святий Георгій і Святий Власій», «Святий Миколай з церкви Миколи на Липні»^[38].

У іконографії новгородських ікон відбито народні уявлення, селянські вірування, події з Великого Новгорода. Такими є ікони «Флор і Лавр», «Битва новгородців із суздальцями». У мініатюрах XIII-XIV століть зустрічається тератологічний орнамент.

Крім мистецтва зодчества, іконопису та фрески в новгородській школі набула поширення різьблення по дереву і каменю, в основному в кам'яних і дерев'яних хрестах XIV-XV століть (Людогощенський хрест, 1359)

Формування новгородської архітектурної школи відносять до середини XI століття, часу будівництва Софійського собору Новгороді. Вже у цьому пам'ятнику помітні риси новгородської архітектури — монументальність, простота, відсутність зайвої декоративності.

Храми Новгорода епохи політичної роздробленості не вражають величезними розмірами, проте у яких зберігаються основні риси даної архітектурної школи. Вони відрізняються простотою та деякою великоваговістю форм. Наприкінці XII століття були побудовані такі храми як церква Петра і Павла на Синичій горі (1185), церква Запевнення Хоми на М'ячині (1195) (на її фундаменті в 1463 побудована нова церква з тим же ім'ям). Помітною пам'яткою, яка завершила розвиток школи в XII столітті, стала церква Спаса на Нередиці (1198). Побудована за один сезон за новгородського князя Ярослава Володимировича. Храм одноголовий, кубічного типу, чотиристовпний, трихапсидний. Фрескові розписи займали всю поверхню стін і були одним з унікальних і значних мальовничих ансамблів Росії.

Розквіт новгородського зодчества відносять до другої половини XIV століття, в епоху максимальної могутності Новгородської республіки. Вершиною та зразком архітектури цього періоду є церква Федора Стратилата на Струмці в Новгороді. Будівля церкви - це чотиристовпна одноголова споруда кубічного типу. На фасаді, особливо на барабані та апсидах, чимало декоративних елементів. Деякі ніші фасаду раніше були прикрашені фресками. Також варто відзначити церкву Спаса Преображення на вулиці Іллі, відомій тим, що в ній одній збереглися фрески пензля Феофана Грека.

• БСЭ
• Вернадский В. Н., «Новгород и Новгородская земля в XV в.», М. — Л., 1961; (рос.)
• Черепнин Л. В., «Образование Русского централизованного государства в XIV—XV ст.», М., I960; (рос.)
• Янин В. Л., «Новгородские посадники», М., 1962; (рос.)
• Хорошкевич А. Л., «Торговля Великого Новгорода с Прибалтикой и Западной Европой в XIV—XV ст.», М., 1963; (рос.)
• Лихачев Д. С., «Новгород Великий. Очерк истории культуры Новгорода XI—XVII ст.», М., 1959. (рос.)
• Андреев В. Ф. Северный страж Руси. Очерки истории средневекового Новгорода Лениздат, Л. − 1989. (рос.)
• Любищев А. А. Если бы противостояние с Москвою завершилось в пользу Новгорода… з листа до Нїкольського Д. А. (рос.)
• Исаченко А. В. Если бы в конце XV века Новгород одержал победу над Москвой/ Вестник РАН 1998, том 68, № 11, с. 970—974 (рос.)
• Selart, Anti (2015). Livonia, Rus’ and the Baltic Crusades in the Thirteenth Century. Leiden: Brill. с. 400. ISBN 978-9-00-428474-6.
• Андрій Байцар. Новгордці. (північноруський народ) на етнографічних картах XIX ст.

• Новгородська республіка // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.

• Новгородська республіка. 1136—1478 років. Сайт Леоніда Томова. (рос.)
• The fall of Great Novgorod (eng.)