YaChudo

Невіл Сіджвік

Переглядів: 0. Оновлено 10.11.2026.

Невіл Сіджвік
Народився8 травня 1873[1][2][3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Оксфорд, Англія, Сполучене Королівство Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер15 березня 1952[1][2][3] (78 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Оксфорд, Англія, Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьхімік Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materТюбінгенський університет
Крайст Черч
Регбі (школа) Редагувати інформацію у Вікіданих
Науковий керівникГанс фон Пехман Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоЛондонське королівське товариство
Американська академія мистецтв і наук Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоWilliam Carr Sidgwickd[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
МатиSarah Isabella Thompsond[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди

Не́віл Ві́нсент Сі́джвік (англ. Nevil Vincent Sidgwick; 8 травня 1873, Парк-Таун, Оксфорд — 15 березня 1952, Оксфорд) — британський хімік-теоретик і фізико-хімік, один із провідних дослідників валентності та хімічного зв'язку першої половини XX століття, професор хімії Лінкольн-коледжу Оксфордського університету. Автор фундаментальних книг з органічної хімії азоту, електронної теорії валентності, ковалентного зв'язку та хімії елементів, а також понад 80 наукових статей з широкого кола хімічних проблем. Дослідження Сіджвіка сприяли поширенню електронних уявлень про будову молекул, формуванню сучасного розуміння ковалентного зв'язку, переходу від емпіричного опису валентності до її пояснення на основі електронної будови атомів і молекул.

Внесок Сіджвіка в розвиток хімії полягає не лише у власних дослідженнях, а насамперед у здатності узагальнювати, систематизувати й теоретично пояснювати нові відкриття, пов'язані з валентністю, хімічним зв'язком і будовою молекул. Його книги мали значний вплив на викладання теоретичної та фізичної хімії в академічному середовищі.

Невіл Сіджвік — був членом Лондонського королівського товариства з 1922 року, членом Ради товариства (1931—1933), президентом Товариства Фарадея (1932—1934), президентом Хімічного товариства (1935—1937). 1935 року відзначений Орденом Британської імперії.

Родина

Невіл Сіджвік народився 8 травня 1873 року в Парк-Тауні, житловому районі у центральній частині Північного Оксфорда, передмістя Оксфорда, у родині Вільяма Карра Сіджвіка (1834—1919), члена (англ. fellow)[прим. 1] і викладача Мертон-коледжу (англ. Merton College) Оксфордського університету, та Сари Ізабелли (уродженої Томпсон) (1832—1918). Невіл мав також молодшого брата Герберта (1876—1908) — члена і викладача Мертон-коледжу.[6]

Батько Невіла Вільям Карр Сіджвік 1856 року закінчив коледж Тіла Христового (англ. Corpus Christi College) Оксфордського університету з відзнакою першого класу з Literae humaniores (класичні студії). 1857 року був обраний членом (викладачем) Мертон-коледжа. 1860 року він висвятився на священника, але згодом, усвідомивши, що не зможе дотримуватися релігійних зобов'язань, 1871 року відмовився від священичого сану. 1872 року він одружився з Сарою Ізабеллою Томпсон. Після одруження Вільям Карр Сіджвік недовго працював шкільним учителем, після чого став членом Оріел-коледжу (англ. Oriel College) в Оксфорді та лектором з логіки та політичної економії. Після того, як 1881 року його не обрали професором, він покинув Оксфорд і переїхав до Лондона, де його запросили до колегії адвокатів, ще кілька років він займався журналістикою. Перш ніж остаточно піти на пенсію, 1888 року він повернувся до Рагбі, міста у східному Ворикширі, де жив до своєї смерті 1910 року.[7]

Мама Невіла Сара Ізабелла Томпсон походила із шанованої родини. Її батько Джон Вінсент Томпсон був адвокатом найвищого рангу (англ. Serjeant at Law) в Англії. Його брат, дядько Сари, генерал Томас Перроне Томпсон був членом парламенту Сполученого Королівства, членом Лондонського королівського товариства[8]. Тітка Невіла, сестра мами, Філотея Маргарет Томсон вийшла заміж за сера Бенджаміна Коллінса Броді, професора хімії в Оксфорді, члена Лондонського королівського товариства.[9]

Дядьками Невіла по батьковій лінії (братами його батька) були відомий професор моральної філософії в Кембриджі Генрі Сіджвік (1838—1900) та Артур Сіджвік (1840—1920) — педагог у школі Рагбі у Ворикширі, згодом рідер (англ. reader)[прим. 2] з грецької мови в Оксфорді.[6] Його тітка Мері Сіджвік (1841—1918) 1859 року вийшла заміж за Едварда Вайта Бенсона, який розпочав свою кар'єру 1852 року учителем у школі Рагбі. 1857 року він був висвячений на священика, 1859 року принц-консорт Альберт обрав його першим директором Веллінгтон-коледжу, а з 1883 року його було призначено архієпископом Кентерберійським.[10]

Освіта

Невіл Сіджвік виріс у науковій атмосфері інтелектуально яскравої родини, яка сформувала його аналітичне мислення й наукові схильності. До дванадцяти років Невіл навчався вдома, переважно під керівництвом матері — Сари Ізабелли Сіджвік. Матері він завдячував найкращими рисами свого характеру. Вона прищепила йому любов до науки, дала ґрунтовні знання з ботаніки та природничої історії. Ці інтереси стали однією з найвиразніших рис його особистості та посилили його потяг до подорожей. Він був дуже близький із матір'ю, тому її смерть у 1915 році стала для нього сильним ударом.[11]

Вид на школу Рагбі з поля для регбі
Коледж Церква Христа
Лінкольн-коледж

Пізніше, коли його батьки жили в Лондоні, Невіл з 1985 року здобував освіту в платній підготовчій школі-інтернаті «Саммер Філдс» у Саммертауні, поблизу Оксфорда. Через рік, 1886 року, вступив до школи Рагбі,[прим. 3] де проживав в інтернаті до 1888 року, коли батьки переїхали в Рагбі. Після закінчення школи Рагбі 1892 він отримав стипендію на навчання з природничих наук у Крайст Черч — одному з найбільших престижних коледжів Оксфордського університету. Йому пощастило мати викладачем хімії Вернона Гаркорта, рідера доктора Ліза (англ. Dr Lees), [прим. 4] піонера у новій галузі науки — фізичній хімії, одного з перших, хто вимірював швидкість хімічних реакцій.[12] 1895 року Седжвік здобув відзнаку першого класу за студії з природничих наук, а згодом 1897 року за студії з гуманітарних наук (Literae humaniores), продемонструвавши свою універсальність у наукових та гуманітарних дисциплінах, що було рідкісним досягненням.[13]

Проте головним зацікавленням Сіджвіка були природничі науки, передусім хімія. Тому, коли після завершення навчання в коледжі він отримав стипендію Діксона коледжу Крайст Черч[прим. 5], то використав її на стажування в лабораторії професора фізичної хімії Вільгельма Оствальда в Лейпцизькому університеті, одному з провідних осередків нової фізичної хімії. Там Сіджвік прагнув опанувати сучасні фізико-хімічні методи дослідження органічних сполук. Проте, через хворобу був змушений повернутися додому, де провів літо 1899 року, досліджуючи дію спирту та інших органічних речовин на хлорид олова. Восени він знову повернувся до Німеччини, цього разу в лабораторію Ганса фон Пехмана в Тюбінгенському університеті. Там за дослідження під керівництвом Ганса фон Пехмана ацетондипропіонової кислоти та її похідних 1901 року Сіджвіку було присуджено ступінь доктора наук з найвищою відзнакою summa cum laude. Тези дисертації «Ueber Acetondipropionsäure und ihre Derivate» з присвятою матері були опубліковані в Тюбінгенському університеті 1901 року у видавництві Verlag von Franz Pietzcker, натомість стаття на основі дисертації — лише 1904 року в журналі «Berichte der deutschen chemischen Gesellschaft»[15]. Затримка публікації була спричинена хворобою та смертю фон Пехмана.[16]

Дослідження Сіджвіка в Тюбінгенському університеті забезпечили йому фундаментальний досвід в органічному синтезі та структурному аналізі, який вплинув на його подальші дослідження сполук азоту.[17]

Академічна діяльність

У жовтні 1901 року Невіл Сіджвік був обраний на посаду члена (англ. fellowship)[прим. 6] Лінкольн-коледжу Оксфордського університету Там він поселився в резиденції коледжу й проживав там до кінця життя.[16] У тому ж році його було призначено лектором хімії в Оксфорді, де він почав робити внесок у навчальну програму кафедри з хімії.[18] 1917 року його академічна кар'єра продовжилася підвищенням до рідера хімії. До 1935 року Сіджвік піднявся до престижної посади професора доктора Ліза з хімії, яку він обіймав до виходу на пенсію в 1945 році, після чого став почесним професором-емеритом.[13][17]

Сіджвік був чудовим викладачем: його лекції були цікавими, ретельно підготовленими, викликали захоплення стилем викладу. Хоча він радив відвідувати лекції, але не звинувачував за нерегулярне відвідування. Він ніколи не дорікав за незнання матеріалу, якщо бачив бажання вдосконалюватися. Студенти завжди згадували його з вдячністю та пошаною.[17]

Викладацькі обов'язки Сіджвіка доповнювалися керівництвом аспірантами-дослідниками та значним внеском у розроблення навчальної програми університету з хімії, зокрема з неорганічної та фізичної, сприяючи інтеграції фізичних методів у традиційні описові дослідження.[19]

Наукова діяльність

Органічна хімія азоту

Загальна структурна формула нітрозосполук; R — органічний замісник, –N=O — нітрозогрупа
Загальна структурна формула азинів; R1, R2 — органічні замісники або атоми водню

Після повернення 1901 року з Німеччини до Оксфорду Невіл Сіджвік розпочав дослідження органічних похідних азоту, опублікувавши статті про їхні фізичні властивості та реакційну здатність. Ці праці підсумувала його фундаментальна монографія 1910 року «Органічна хімія азоту»[20], в якій систематично досліджувалися структури, ізомерія й таутомерія азотовмісних органічних сполук, спираючись на фізико-хімічні дані для пояснення їхньої поведінки. У монографії він застосував ідеї та кількісні методи фізичної хімії до фактів описової хімії, розкрив, як змінна валентність азоту приводить до різноманітних ізомерних форм, таких як нітрозосполуки та азини.[21]. Книга мала значний успіх не лише завдяки вдалому добору тем, а й завдяки ясності викладу. Чіткий і переконливий аналіз суперечливих питань надав їй особливої наукової та освітньої цінності. Хоча частина висунутих теорій згодом не підтвердилася, зібраний фактичний матеріал зберіг своє значення. «Органічна хімія азоту» принесла Сіджвіку визнання за межами Оксфорду.[19] Друге видання книги, підготовлене Томасом Тейлором та Вілсоном Бейкером, переглянуте та доповнене новими даними з органічного синтезу, було опубліковано 1937 року та кілька разів перевидавалося.[22]

У липні 1914 року Невіл Сіджвік був одним із членів групи, обраної представляти Британську наукову асоціацію на зустрічі, яка проходила в Австралії.[23] Це була його перша закордонна подорож, у якій йому пощастило плисти на лайнері «Euripides» з Лондона до Брісбена у товаристві сера Ернеста Резерфорда[24], якого щойно король Георг V посвятив у лицарі, надавши йому титул лицаря-бакалавра[25]. Сіджвіка відразу привабили розум і життєрадісність Резерфорда, і він назавжди залишився прихильником видатного фізика, що мало також вплив і на його подальші дослідження.[22] На зворотному шляху в листопаді 1914 року його попутником на кораблі Кашима-Мару був астроном і фізик професор Артур Еддінгтон[26].

Служба у Першій світовій війні

Академічний шлях Невіла Сіджвіка був перерваний службою у Першій світовій війні з 1915 по 1919 рік, під час якої, залишаючись в Оксфорді, він як Консультант відділу вибухових матеріалів Міністерства боєприпасів Великої Британії проводив хімічні дослідження, зокрема пов'язані з виробництвом боєприпасів. У Британії проблемою була нестача ацетону, необхідного для виробництва кордиту, вибухової речовини, яка використовувалася в снарядах. Невіл Сіджвік, Вільям Генрі Перкін-молодший та Хаїм Вейцман брали участь у розробленні промислового процесу виробництва ацетону з етанолу.[27]

1916 року Сіджвік перейшов до нової лабораторії органічної хімії, якою керував Вільям Генрі Перкін-молодший. Вони мали суттєві розбіжності, зокрема щодо застосування фізичної хімії до органічних сполук. Сіджвік виявляв до неї глибокий інтерес, тоді як Перкін вважав її малопридатною для досліджень органічних речовин.[17]

До 1920 року Сіджвік опублікував лише вісімнадцять статей. Більшість із них стосувалися кінетики органічних реакцій, інші — головним чином взаємозв'язку розчинності та хімічної структури. Ці статті базувалися на ретельних дослідженнях, але жодна з них не мала проривного значення. З 1920 року темпи наукових публікацій Сіджвіка швидко зростали — ймовірно, завдяки запровадженню дослідницького року в курсі хімії, що забезпечило йому більше учнів-дослідників. Його головним досягненням стало встановлення можливого зв'язку між групою з достатньо кислотним атомом водню (наприклад, гідроксильною) та електронно-дефіцитною групою (наприклад, нітрогрупою). Ідею такого зв'язку через атом водню висували й раніше, проте саме систематичні дослідження Сіджвіка та його учнів істотно сприяли визнанню цієї ідеї.[19]

1922 року Сіджвіка обрали членом Королівського товариства. Це визнання не підсумовувало його наукову діяльність, а, радше, позначило початок нового етапу: його наукові інтереси розширилися, охопивши всю хімію. Йому тоді виповнилося 49 років; він залишався сповненим енергії, став упевненішим, досвідченішим і толерантнішим.[28]

Електронна теорія валентності

Дослідження Сіджвіка в галузі органічної хімії азотних сполук підсумувала його фундаментальна праця «Органічна хімія азоту». Знайомство й захоплення ідеями Ернеста Резерфорда спонукали його звернутися до нової проблематики — пояснення хімічної поведінки через будову атома. Ще 1914 року Ернест Резерфорд запропонував йому пов'язати хімічні властивості з новими електронними та квантовими теоріями.[17]

Дві форми запису структур Льюїса на прикладі аміаку.

1916 року Гілберт Ньютон Льюїс у своїй класичній статті[29] заклав основу для сучасного розуміння двох фундаментальних концепцій хімії: хімічного зв'язку та молекулярної структури. Найважливішими ідеями Льюїса були «правило двох» (одинарний хімічний зв'язок складається з пари електронів, які спільно займають валентні оболонки обох зв'язаних атомів) та «правило восьми» (атоми прагнуть досягти стабільності, оточуючи себе вісьмома електронами у своїй валентній зоні). У своїй статті він вперше описав структури, де ввів пари крапок для позначення електронних пар навколо хімічних символів елементів, або лінії на позначення одинарних зв'язків між ними. Електронні структури, записані таким чином, відомі як структури Льюїса. Теорію Льюїса 1921 року розвинув і популяризував у середовищі хіміків Ірвінг Ленгмюр, який визнав, що робота Льюїса була основою та натхненням для його власної роботи. Він підтримав ідеї «правила восьми», яке назвав правилом октету, та хімічного зв'язку спільної електронної пари, який перейменував на ковалентний зв'язок; розширив моделі статичного атома Льюїса на елементи, розташовані в періодичній таблиці після аргону, додавши правило 18-и електронів; вивів рівняння, яке пов'язувало кількість спільних електронів, або ковалентність атома, у складному чи комплексному іоні з різницею між кількістю валентних електронів ізольованого атома та кількістю електронів, потрібних для завершення його валентної оболонки; запропонував називати притягання між протилежно зарядженими іонами електровалентним зв'язком (тепер він називається іонним зв'язком), щоб чітко відрізнити цей тип зв'язку від зв'язку внаслідок спільного використання електронної пари.[30][31] Розвиток цих уявлень доповнила квантово-спектральна модель атома Нільса Бора, представлена в публікації 1922 року[32].

Згодом стало зрозуміло, що існують винятки з обох правил. Примітно, що «електронна пара» та структури Льюїса незважаючи на появу квантової механіки продовжують залишатися корисним засобом для опису зв'язків у молекулі та для швидкого визначення її приблизної структури та геометрії. Натомість, «правило октету», що мало велике значення у становленні понять валентності, хімічного зв'язку та електронної пари, сьогодні не можна розглядати як універсальне правило, оскільки воно може і не виконуватися для атомів усіх елементів, за винятком елементів другого періоду (C, N, O та F), для яких воно беззаперечне. Розвинута невдовзі квантова теорія будови електронної оболонки атома залишила цьому правилу лише історичне значення. Проте, воно все ще корисне для вступних курсів хімії, за умови, що його обмеження згодом будуть пояснені.[17][30]

Перші свідчення зацікавлення Сіджвіка цією тематикою виявилися у його статтях 1923 року «Структура основного ацетату берилію»[33] та «Координаційні сполуки та атом Бора»[34], у якій Сіджвік, інтегруючи ідеї Гілберта Льюїса з новими атомними моделями, запропонував концепцію «координаційного зв'язку» або «давального зв'язку», в якому один атом віддає пару електронів іншому атому, який має неповний октет. Сіджвік застосував цю концепцію, щоб пояснити ковалентний зв'язок як спільний електронний зв'язок між атомами, підкреслюючи, що такі пари можуть утворюватися або шляхом взаємного внеску, або шляхом передачі електрона від одного атома до іншого.[28] Спираючись на новітні уявлення про електронні конфігурації атомів, 1923 року він запропонував альтернативну до рівняння Ленгмюра процедуру підрахунку електронів, відому як правило ефективного атомного номера, яке враховувало загальну кількість електронів навколо атома в комплексі.[35] Стабільною вважалася така конфігурація, за якої атом досягав електронної будови найближчого благородного газу — октету або 18-електронної зовнішньої оболонки. Досягнення октету або 18-електронної зовнішньої конфігурації було еквівалентно досягненню загальної кількості електронів найближчого благородного газу. Згодом процедуру підрахунку Сіджвіка було застосовано до карбонільних та нітрозильних комплексів перехідних металів, а в 1930–1950-х роках вона набула ширшого використання в неорганічній хімії.[31]

Форми запису структур Льюїса на прикладі метану, які використовував Сіджвік[36]

У червні 1923 року Льюїс відвідав Оксфорд і зупинявся у Сіджвіка. Вони обидва були присутні на зустрічі Британської наукової асоціації в Ліверпулі, де Сіджвік відкрив дискусію на тему «Атом Бора та періодичний закон». Їхній обмін думками та публікація праці Льюїса «Валентність та структура атомів і молекул»[37] дали Сіджвіку додатковий стимул. Він не висував принципово нових теорій, але спираючись на ідеї Льюїса і Ленгмюра та власне глибоке знання хімічних фактів, розробив узгоджену електронну інтерпретацію валентності, придатну для широкого кола сполук.[17][38] Це було складне завдання, виконання якого потребувало науковця з гострим інтелектом, надзвичайною пам'яттю, наполегливістю й критичним розумом. Саме ці якості були притаманні Сіджвіку, який у цій роботі підкріплював їх рішучістю поєднати відповідні галузі фізики та хімії.[39]

Ця копітка робота втілилася в опублікованій 1927 року книзі «Електронна теорія валентності»[36], у якій він систематично виклав основні принципи валентності. Особливо новаторським був розділ про координаційні сполуки, які широко вивчав швейцарський хімік Альфред Вернер. Сіджвік показав, що ці сполуки можна значно краще пояснити за допомогою концепції донорно-акцепторного зв'язку, коли обидва електрони зв'язку походять від одного атома. Хоча цю ідею раніше висловив Гілберт Льюїс, саме її послідовне застосування Сіджвіком переконало хіміків у її значущості та універсальності. Він також підкреслив відмінність між іонним і ковалентним зв'язками та показав, що зв'язок може набувати різного характеру залежно від умов, зокрема під час іонізації кислот. Книга вирізнялася чіткістю викладу й широтою охоплення і тому швидко здобула визнання як наукова класика: у ній Сіджвік переконливо й ясно надав цілісності хімії, яка до того часто поставала як сукупність розрізнених фактів. Вона справила значний вплив на розвиток та викладання хімії, оскільки представила чітке обговорення широкого кола тем на простій основі. Під її впливом почали змінюватися підручники з хімії.[19]

Однак, навіть під час написання книги, теоретична основа, яку використовував Сіджвік, а саме квантова механіка Бора, Зоммерфельда була відкинута фізиками на користь набагато загальнішої механіки, сформульованої в матричній формі Вернером Гайзенбергом та у вигляді хвильового рівняння Шредінгером. 1927 року В. Гайтлер та Ф. Лондон запропонували пояснення ковалентного зв'язку, яке було набагато фундаментальнішим, ніж будь-яке, запропоноване раніше.[19]

У передмові до книги «Електронна теорія валентності» Сіджвік повідомив про свій намір продовжити започатковане в останньому розділі застосування нових принципів до окремих елементів і поширити його на всі елементи в другому томі. Завершити реалізацію цього задуму йому вдалося лише через 20 років.[40]

У Корнелльському університеті

Наприкінці 1930 року Сіджвіка запросив Корнелльський університет провести семестр у статусі позаштатного викладача імені Джорджа Фішера Бейкера з хімії. Він охоче прийняв пропозицію, хоча із типовим для нього упередженням, що йому не сподобаються Сполучені Штати Америки. У січні 1931 року він відплив до Нью-Йорка, де провів два тижні, відвідав Принстон з його університетом і на початку лютого оселився в Ітаці — місті, де розташований Корнелльський університет. Там він був приємно вражений забезпеченими йому чудовими умовами проживання та праці, повністю позбавився свого негативного упередження і згодом використовав кожну нагоду, щоб відвідати США. Під час свого першого візиту йому було п'ятдесят вісім.[17][40]

У США Сіджвік познайомився і заприятелював з професором з квантової хімії Лайнусом Полінгом. Згодом він активно популяризував серед британських хіміків розвинену Полінгом концепцію резонансу в квантовій хімії, яка описує електронну будову молекул через суперпозицію кількох граничних структур. Згідно з нею, реальний стан молекули є резонансним гібридом, що дає змогу пояснити делокалізацію електронів і підвищену стабільність сполук. Сіджвік викладав цю концепцію в наукових статтях і президентських промовах у Хімічному товаристві, зокрема у 1936—1937 роках.[19]

У Корнелльському університеті Сіджвік одразу справив позитивне враження як на колег-викладачів, так і на студентів своєю відкритістю, доступністю до спілкування, широким досвідом і знаннями не лише в хімії, а й у гуманітарних науках. Дуже швидко поширився звичай пити з ним чай у його лабораторії, де було від шести до двадцяти учасників, як викладачів, так і студентів. Пізніше він отримав рідкісне визнання — група студентів запросила його жити в їхньому комфортному будинку Telluride (Telluride House[прим. 7]) протягом останніх двох місяців його перебування в університеті. [41]

Під час своєї праці в Корнелльському університеті Сіджвік мав багато запитів на лекції в інших закладах. Перед завершенням свого перебування в США, він вирушив у 10 000-мильну подорож на Захід, яка включала насичений чотириденний лекційний тур, п'ять днів у Великому Каньйоні та тиждень у Пасадіні, перш ніж знову повернути на схід у Сан-Франциско та повернутися через Єллоустоунський парк, Буффало, Оттаву та Квебек. Він був невтомним, усім зацікавленим туристом, завжди готовим поділитися з друзями яскравими описами своїх вражень.[41]

Щоб відповідати вимогам свого призначення в Корнеллі, Сіджвік опублікував книгу «Деякі фізичні властивості ковалентного зв'язку в хімії»[42] (1933), яка в основному стосувалася нових експериментальних методів дослідження будови речовини, зокрема теплот утворення, довжин зв'язків та електричних дипольних моментів зв'язків. Через відносно обмежений обсяг вона не мала такого ж значення, як книга з теорії валентності.[19]

Книга «Хімічні елементи та їхні сполуки»

Повернувшись до Лінкольн-коледжу після свого першого візиту до США, Сіджвік продовжив роботу над другим томом «Електронної теорії валентності». Його енергія була зосереджена на детальнішому формулюванні електронної теорії й поширенні її на усі елементи. Труднощі, спричинені Другою світовою війною, допомогли Сіджвіку виконати це завдання, величезний масштаб якого ставав зрозумілішим у міру просування праці. Обмеження на подорожі збільшували кількість часу його роботи над книгою, навіть візити до Лондона були рідкісними, а воєнні обставини зменшили світовий обсяг публікацій. Він нарешті зміг ознайомитися з наявною літературою. Головним занепокоєнням було те, чи витримає його здоров'я, яке постійно погіршувалося. [43] Він опрацював близько 10 000 статей, здебільшого самостійно, почасти за допомогою колег — Г. М. Пауелла та Р. В. Г. Юентса. Робота над книгою тривала майже двадцять років. Книга, яка розрослася до двох томів по 750 000 слів, була завершена наприкінці жовтня 1947 року, за винятком остаточного перегляду та складання покажчика. Першу частину було надіслано до видавництва Clarendon Press на початку 1948 року. [43]

Книга вийшла з друку 1950 року під назвою «Хімічні елементи та їхні сполуки»[44], коли Сіджвіку було сімдесят сім років. Написана жвавим і доступним стилем, вона давала надзвичайно широкий огляд значної частини тогочасної хімії.[17] Хоча ця праця не мала такого впливу, як перший том, вона все ж стала важливим етапом у розвитку хімії. Автор знову запропонував узагальнювальний погляд, цього разу охопивши ще більший масив фактів. Його ясний критичний розум і легкий стиль викладу відчутні в усій книзі. Попри те, що згодом книга почала втрачати актуальність насамперед через стрімкий розвиток хімії, вона ще довго залишалася цінним довідковим джерелом, зокрема для пошуку ранніх посилань.[19]

Саме тоді, коли Сіджвік закінчив свою роботу, серед хіміків почав поширюватися метод молекулярних орбіталей. У 1950-х роках Джон Стенлі Гріффіт та Леслі Оргел розробили теорію поля лігандів для комплексних сполук.[45] Після 1945 року почали з'являтися точні визначення геометричної будови молекул. Відбулися й цілком непередбачувані відкриття, зокрема нових металоорганічних сполук.[19]

Науковий вплив

Доволі незвичним є те, що наукова репутація Невіла Сіджвіка ґрунтується майже цілковито на його книжках і значно меншою мірою на його статтях у дослідницьких журналах. Особливе місце серед його праць посідає монументальна книга «Хімічні елементи та їхні сполуки», у якій докладно розглянуто властивості всіх хімічних елементів та їхніх сполук із глибоким розумінням їхньої структури в світлі тогочасної теорії.[17]

Місце Сіджвіка в історії хімії визначається не стільки оригінальністю його власних експериментальних досліджень, скільки здатністю узагальнювати, впорядковувати й пояснювати відкриття інших. Його численні статті в наукових журналах не мали такого впливу, як його книжки. За складом мислення він був радше натурфілософом, ніж експериментатором, радше індуктивним, ніж дедуктивним дослідником. Він умів поєднувати розрізнені результати сучасної йому хімії в цілісну й гармонійну картину.[46]

Сіджвік справив значний вплив на своїх сучасників. Його всебічні глибокі знання, ясність мислення і виразна мова робили його авторитетним учасником наукових дискусій — як у приватному колі, так і перед великою аудиторією. Він був бажаним учасником міжнародних конференцій і людиною науки в її найкращих міжнародних традиціях. Важливим був і його внесок у становлення Оксфорда як одного з провідних центрів хімічної освіти й науки. Ще за життя Сіджвіка Оксфорд здобув репутацію сильної хімічної школи, у якій хімія дедалі тісніше взаємодіяла з фізикою. У цій трансформації Сіджвік відіграв помітну роль завдяки своїй науковій ерудиції, особистому авторитету й лідерським якостям.[47]

Лідерство у наукових товариствах

Протягом своєї кар'єри Невіл Сіджвік обіймав престижні керівні посади в наукових товариствах. З 1922 року, коли його обрали членом Лондонського королівського товариства, він брав активну участь у справах товариства, зокрема був членом його Ради з 1934 до 1936 року та віце-президентом з 1935 до 1937 року.[48][49]

З 1932 до 1934 року Сіджвік обіймав посаду президента британського товариства з вивчення фізичної хімії — Товариства Фарадея. У цей період він керував товариством, виокремлюючи досягнення у фізичній хімії, зосереджуючись на таких темах, як молекулярні взаємодії та електрохімія, що відповідали новим квантовим уявленням.[13][50] З 1935 до 1937 року Сіджвік на посаді президента Хімічного товариства прагнув сприяти ширшому прийняттю електронних теорій у британській хімічній спільноті[50]. У своїх президентських промовах, зокрема тих, що були виголошені в 1936 та 1937 роках з питань структурної хімії, він підкреслював роль розподілу електронів у ковалентному зв'язку та його значення для розуміння молекулярної геометрії.[51]

Коли у вересні 1931 року Сіджвік повернувся із США до Оксфорда, він сподівався звільнитися від роботи в комітетах і зосередитися на своїх дослідженнях і книгах. Але мало хто міг бути кращим членом комітету, ніж він. Видавництво Clarendon Press не могло обійтися без його ґрунтовних і компетентних рецензій, рівно ж, як і Бодліанська бібліотека. До обрання президентом Хімічного товариства він очолював його Видавничий комітет, оскільки в товаристві важко було знайти іншого науковця з такою широкою хімічною ерудицією, здатного давати фахові й змістовні коментарі до поданих статей. Уряд також наполегливо залучав його до роботи в Консультативній раді Департаменту наукових і промислових досліджень, де з 1932 до 1935 року він очолював Раду хімічних досліджень. [48]

Окрім цих обов'язків, Сіджвік істотно сприяв розвитку хімічної наукової літератури: працював у видавничих комітетах, опікувався хімічними журналами товариств, брав участь у міжнародному науковому співробітництві.[52]

Приватне життя

Вплив Невіла Сіджвіка на тих, хто його знав, був зумовлений як його особистістю, так і його працями. Він ніколи не одружився, мешкав у коледжі.[19] За зовнішністю й характером був незвичайною постаттю. В одязі він завжди дотримувався традиційного стилю і майже незмінно мав при собі парасольку. Навіть під палючим каліфорнійським сонцем він носив фетровий капелюх, товстий англійський костюм і плащ. Здавалося, він був цілком байдужий до свого безпосереднього оточення та власного комфорту. Його кімнати в Лінкольн-коледжі завжди мали занедбаний і неохайний вигляд.[17]

Емоції Сіджвіка завжди були сильними й глибокими. Він палко любив музику, особливо замолоду. Коли студент приходив до нього на консультацію, то міг застати його заглибленим у партитуру класичної музики. Він не вмів грати на жодному інструменті, але мав застарілу піанолу, яку майстерно опанував і використовував, поки її не замінив позичений радіоприймач. У читанні він був усеїдним. У розмові завжди мав наготові влучну цитату, а його чудова пам'ять, постійно збагачувана подорожами та закордонним досвідом, робила його надзвичайно приємним співрозмовником.[47]

У стосунках з іншими був дуже категоричним: або цілковито схвалював, або цілковито відкидав. Різко нападав на будь-яке нечітке чи неточне твердження і через це нажив собі кількох ворогів.[17] Натомість як господар він був неперевершеним: щедрим і привітним, завжди ввічливим й уважним, так само добрим слухачем, як і оповідачем, насолоджувався жвавими дискусіями та гострими репліками. Як гостя його приймали з радістю, бо своєю присутністю він завжди гарантував успіх вечірки.[47][19]

Невіл Сіджвік любив подорожувати. Свою першу тривалу закордонну подорож він здійснив у липні 1914 року в складі делегації на зустріч Британської наукової асоціації в Австралії. 1924 року з Британською асоціацією він відвідав Канаду, де після заключних зустрічей у Торонто перетнув прерії та Скелясті гори до Західного узбережжя, перш ніж повернутися до Оксфорда. 1929 року з Британською асоціацією він здійснив ще тривалішу подорож до Південної Африки, завершивши поїздку на північ до Лівінгстона, потім автомобілем до Дар-ес-Салама, а потім, після двох днів на Занзібарі, повернувся додому через Аден і Суец.[40]

Після завершення свого першого візиту до Корнелльського університету Сіджвік здійснив 10 000-мильну подорож західними штатами США та Канадою, відвідавши Великий каньйон, Пасадіну, Оттаву й Квебек. Він полюбив Північну Америку і до 1939 року відвідав її шість разів. Вона притягувала його, він набув там багатьох друзів у різних штатах США. Мало хто з американців знав її так добре, як він. Так само жоден британський учений не був відоміший за нього у США. 1938 року його обрали іноземним членом Американської академії мистецтв і наук. [53] Зрештою, він пишався тим, що відвідав 46 із 48 континентальних штатів США.[17]

Його подорож 1939 року була останнім етапом мандрівки навколо світу через Австралію, де він відвідував 24-те засідання Австралійської й Новозеландської асоціації сприяння розвитку науки (англ. Australian and New Zealand Association for the Advancement of Science) у Канберрі, читав лекції та брав участь у кількох дискусіях. Там він пережив новий для себе досвід: його колишній учень Девід Ріветт віз його з Мельбурна до Канберри через Ґіпсленд саме тоді, коли там палали жахливі лісові пожежі. Дим затуляв сонячне світло, і автомобіль мусив повільно рухатися з увімкненими фарами. Після зустрічі його відвезли до Сіднея; звідти він перетнув Нову Зеландію, а потім через Тихий океан повернувся до Ванкувера.[53]

Останні роки

Здоров'я Сіджвіка було міцним аж до середнього віку; фізичні недуги почали посилюватися після 60 років. Він зустрічав їх мужньо, рідко скаржився, а почуття гумору не покинуло його до останніх днів.[54] Попри погіршення здоров'я, він завершив книгу «Хімічні елементи та їхні сполуки» — фундаментальну працю, що стала останньою книгою його життя; робота над нею потребувала значної наполегливості та витримки.[19] Коли перша частина книги була надіслана до видавництва, піднесений духом, хоча й з ослабленим здоров'ям, Сіджвік знову відплив до Сполучених Штатів Америки. Там він прочитав кілька неформальних лекцій і подорожував країною й Канадою, знову відвідуючи друзів і місця, яких не бачив одинадцять років.[55]

Робота над книгою «Хімічні елементи та їхні сполуки» була завершена і 1951 року, попри значне погіршення здоров'я після операції, він знову поїхав до США, добре усвідомлюючи, що ризикує скоротити собі життя. Однак теплий прийом на зборах Американського хімічного товариства в Нью-Йорку, зустрічі з друзями полегшували його страждання, спричинені хворобою. На той час він був уже дуже слабким, але все ще незламним.[55]

Більшу частину свого тримісячного перебування у США він провів у товаристві Лі Дейві, його наукового асистента в Корнеллі, знову відвідав своїх старих друзів, отримав їхні привітання з нагоди завершення своєї великої книги, побував на гігантському енергетичному комплексі в Оук-Ридж. Він знову мешкав у Telluride House при Корнелльському університеті, де студенти допомагали йому підніматися й спускатися сходами, брали його на екскурсії, щоб він міг побачити осінні барви кленового листя Нової Англії.[17][55]

На зворотному шляху під час повернення до Англії на кораблі у Невіла Сіджвіка стався інсульт, і з листопада 1951 року він перебував в будинку догляду людей похилого віку в Оксфорді. Там він мирно помер уві сні 15 березня 1952 року.[17]

Праці

Книги

Вибрані статті

Визнання заслуг

  • 1922 року Невіла Вінсента Сіджвіка було обрано членом Королівського товариства на знак визнання його новаторської роботи з електронної теорії валентності.[49]
  • 1937 року він отримав Королівську медаль товариства за свою роботу з валентності.[13]
  • 1940 року відзначений Бейкерівською лекцією, яку прочитав на тему структури молекул.[13]
  • Інші почесті прийшли до нього 1935 року. Йому було присвоєно звання кавалера Ордена Британської імперії, він отримав почесний ступінь доктора права від Ліверпульського університету та був обраний Оксфордським університетом на позаштатну посаду професора хімії, без оплати праці та обов'язків; але це був для нього приємний знак визнання.[48]
  • 1938 року він був обраний іноземним членом Американської академії мистецтв і наук.[53]
  • 1941 року був нагороджений премією Ліверсіджа відділення Фарадея Королівського хімічного товариства за видатний внесок в галузі фізичної хімії[56].
  • 1945 відзначений премією Лонгстаффа Королівського хімічного товариства за вагомий внесок у розвиток хімічної науки[57]

Незважаючи на те, що Невіл Сіджвік віддавав перевагу тихій науковій праці, а не публічному визнанню, його ретельний підхід поєднав класичні уявлення з квантово-хімічними концепціями й справив тривалий вплив на сучасну неорганічну та фізичну хімії.[58]

Після смерті Сіджвік отримав офіційне посмертне визнання через некрологи в престижних журналах (Nature, Chemical and Engineering News Archive тощо), які підкреслили його інтелектуальну спадщину в теоретичній хімії. Зокрема обширний некролог був опублікований у «Некрологах членів Королівського товариства» (1954).[59]

1950 року група колишніх учнів Сіджвіка замовила його портрет англійському художникові Джону Ральфу Мертону (англ. John Ralph Merton). Після створення портрета 1954 року його передали Лінкольн-коледжу, у якому Невіл Сіджвік провів більшу частину своєї академічної кар'єри. Картина висіла в залі коледжу й стала не лише знаком особистої пошани до вченого, а й своєрідним визнанням його місця в історії коледжу.[60][54]

У Лінкольн-коледжі в архівному фонді Невіла Сіджвіка, який містить понад 5 кубічних футів матеріалів, зберігаються його документи, публікації, листування, чернетки лекцій, дослідницькі зошити та спогади про нього колег.[13]

Коментарі

  1. ↑ Fellow — це особа, член коледжу або наукової спільноти.[5]
  2. ↑ Reader — це академічна посада у британській університетській системі, вища за старшого викладача і нижча за професора, порівняльна з посадою доцента.
  3. ↑ Школа, в якій був започаткований різновид футболу, названий за найменням школи — регбі.
  4. ↑ Іменна академічна посада в Оксфорді, названа на честь Чарльза Абрагама Ліза (англ. Charles Abraham Lees) (1864 – 1952) — британського фізика, відомого дослідженнями в галузі термодинаміки та експериментальної фізики.
  5. ↑ Стипендія Діксона - Це річна стипендія коледжу Крайст Черч, заснована 1890 року коштом заповіту Елізабет Діксон, в пам’ять про її чоловіка, підполковника Діксона, і яка призначалася визначним випускникам коледжу для продовження їх наукової освіти.[14]
  6. ↑ Fellowship — це посада викладача (англ. teaching fellow) чи наукового співробітника (англ. research fellow), яку займає член коледжу.[5]
  7. ↑ Telluride House — студентський будинок, де мешкають вибрані студенти з високими академічними досягненнями, лідерством в інтелектуальному житті. Проживання там часто безкоштовне, але вимагає активної участі в спільному управлінні. Такими будинками керує американська освітня організація Telluride Association.

Примітки

  1. ↑ а б Encyclopædia Britannica
  2. ↑ а б SNAC — 2010.
  3. ↑ а б Brockhaus Enzyklopädie — F.A. Brockhaus, 1796.
  4. ↑ а б Kindred Britain
  5. ↑ а б Definition of fellow. Lexico.com. Oxford University Press. Архів оригіналу за 14 серпня 2020. Процитовано 16 березня 2021.
  6. ↑ а б Sidgwick, William Carr (1834-1919), fellow and tutor at Merton College, Oxford. Trinity College, Cambridge.
  7. ↑ Tizard, 1954, pp. 237—238.
  8. ↑ A Cambridge Alumni Database. Thomas Perronet Thompson. venn.lib.cam.ac.uk. University of Cambridge.
  9. ↑ Sidgwick, Sarah Isabella (1832-1918), wife of William Carr Sidgwick. Trinity College, Cambridge.
  10. ↑ Tizard, 1954, p. 237.
  11. ↑ Tizard, 1954, p. 238.
  12. ↑ Tizard, 1954, p. 239.
  13. ↑ а б в г д е Nevil Sidgwick, 1885 - 2009. The Archives of Lincoln College, Oxford.
  14. ↑ By-Laws and Regulations of Christ Church Oxford (PDF). 2011.
  15. ↑ N.V. Sidgwick, H. V . Pechmann. Ueber Acetondipropionsaure und ihre Derivate // Berichte der deutschen chemischen Gesellschaft. — 1904. — Bd. 37, H. 4 (10 November). — S. 3816-3827.
  16. ↑ а б Tizard, 1954, p. 240.
  17. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Keith J. Laidler. The 1996 Dexter Award Addreess. Contrasts in Chemical Style: Sidgwick and Eyring // Bull. History Chem. — 1998. — Vol. 22 (10 November). — P. 1-9.
  18. ↑ admin (2023). Sidgwick, Nevil Vincent v1. centreforscientificarchives.co.uk.
  19. ↑ а б в г д е ж и к л м н L. E. Sutton. Sidgwick, Nevil Vincent. encyclopedia.com.
  20. ↑ Nevil Vincent Sidgwick. The Organic Chemistry of Nitrogen. — Oxford : The Clarendon Press, 1910. — 438 p.
  21. ↑ Necrology. N. V. Sidgwick // Chemical and Engineering News Archive. — Vol. 30, iss. 16. — P. 1666.
  22. ↑ а б Tizard, 1954, p. 242.
  23. ↑ Balfour, Henry. Australia. 1914. B.A.A.S. (British Association for the Advancement of Science). Meeting in Sydney etc. Pitt Rivers Museum. Процитовано 20 вересня 2020.
  24. ↑ UK and Ireland, Outward Passenger Lists, 1890—1960
  25. ↑ Whitehall, February 23, 1914. The Edinburgh Gazette (англ.). 27 лютого 1914.
  26. ↑ UK and Ireland, Incoming Passenger Lists, 1878—1960
  27. ↑ Jeffrey Kovac. Review of The Chemists’ War: 1914–1918 // Journal of Chemical Education. — 2016. — Vol. 93 (10 November). — P. 808−809. — DOI:10.1021/acs.jchemed.6b00143.
  28. ↑ а б Tizard, 1954, p. 244.
  29. ↑ Lewis, Gilbert N. The Atom and the Molecule. // Journal of the American Chemical Society. — 1916. — Vol. 38, iss. 4 (10 November). — P. 762-785. — DOI:10.1021/ja02261a002.
  30. ↑ а б R. J. Gillespie, E. A. Robinson. Gilbert N. Lewis and the chemical bond: The electron pair and the octet rule from 1916 to the present day // Journal of Computational Chemistry. — 2007. — Vol. 28, iss. 1 (10 November). — P. 87-97. — DOI:10.1002/jcc.20545.
  31. ↑ а б William B. Jensen. The Origin of the 18-Electron Rule // Journal of Chemical Education. — 2005. — Vol. 82, iss. 28 (10 November). — P. 1-2.
  32. ↑ N. Bohr. The Theory of Spectra and Atomic Constitution. — Cambridge University Press, 1922. — 188 p.
  33. ↑ N. V. Sidgwick. The Structure of Basic Beryllium Acetate // Nature. — 1923. — Vol. 111 (10 November). — P. 808–809.
  34. ↑ Nevil Vincent Sidgwick. Co-ordination compounds and the Bohr atom // Journal of the Chemical Society, Transactions. — 1923. — Vol. 123 (10 November). — P. 725-730. — DOI:10.1039/CT9232300725.
  35. ↑ N. V. Sidgwick. The nature of the non-polar link // Transactions of the Faraday Society. — 1923. — Vol. 19 (10 November). — P. 469-475. — DOI:10.1039/TF9231900469.
  36. ↑ а б Nevil Vincent Sidgwick. The Electronic Theory of Valency. — Oxford : The Clarendon Press, 1927. — 325 p.
  37. ↑ Gilbert Newton Lewis. Valence and the Structure of Atoms and Molecules. — Chemical Catalog Company, Incorporated, 1923. — 172 p.
  38. ↑ Tizard, 1954, pp. 244—245.
  39. ↑ Tizard, 1954, p. 245.
  40. ↑ а б в Tizard, 1954, p. 246.
  41. ↑ а б Tizard, 1954, p. 247.
  42. ↑ Nevil Vincent Sidgwick. Some Physical Properties of the Covalent Link in Chemistry. — Ithaca : Cornell University Press, 1933. — 256 p.
  43. ↑ а б Tizard, 1954, pp. 251—252.
  44. ↑ N.V. SIDGWICK. The chemical elements and their compounds. — Oxford : The Clarendon Press. — Vol. І, ІІ. — 1703 p.
  45. ↑ J. S. Griffith, L. E. Orgel. Ligand-field theory // Quarterly Reviews, Chemical Society. — 1957. — Vol. 11 (10 November). — P. 381-393. — DOI:10.1039/QR9571100381.
  46. ↑ Tizard, 1954, p. 253.
  47. ↑ а б в Tizard, 1954, p. 254.
  48. ↑ а б в Tizard, 1954, p. 248.
  49. ↑ а б Nevil Vincent Sidgwick. The Royal Society.
  50. ↑ а б The Presidents of the Chemical Society & Royal Society of Chemistry (1841–2024) // Royal Society of Chemistry.
  51. ↑ N. V. Sidgwick. Presidential address. Structural chemistry // Journal of the Chemical Society. — 1936. — Iss. 0 (10 November). — P. 533-538. — DOI:10.1039/JR9360000533.
  52. ↑ Papers and correspondence of Nevil Vincent Sidgwick, 1873-1952. Lincoln College Archives, University of Oxford.
  53. ↑ а б в Tizard, 1954, p. 251.
  54. ↑ а б Tizard, 1954, p. 255.
  55. ↑ а б в Tizard, 1954, p. 252.
  56. ↑ Liversidge Award Previous Winners. N. V. Sidgwick. Royal Society of Chemistry. 2020. Архів оригіналу за 27 серпня 2020. {{cite web}}: Недійсний |deadurl=bot: unknown (довідка)
  57. ↑ Longstaff Prize. N. V. Sidgwick. Royal Society of Chemistry. 2026.
  58. ↑ Michael Laing. Nevil Vincent Sidgwick, 1873-1952: One of the Unsung Truly Greats // Journal of Chemical Education. — 1994. — Vol. 71, iss. 6 (10 November).
  59. ↑ Henry Tizard. Nevil Vincent Sidgwick. 1873-1952 // Obituary Notices of Fellows of the Royal Society. — 1954. — Vol. 9, iss. 1 (10 November). — P. 236–258. — DOI:10.1098/rsbm.1954.0016.
  60. ↑ Nevil Vincent Sidgwick (1873-1952), Fellow (1901-1947), painting by John Merton. The Archives of Lincoln College.

Джерела


Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).