YaChudo

Мішель Афляк

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Мішель Афляк
ميشيل عفلق
араб. ميشيل عفلق Редагувати інформацію у Вікіданих
Мішель Афляк ميشيل عفلق
Мішель Афляк
ميشيل عفلق
Афляк у 1963 році
Генеральний секретар Національного командування іракської Партії Баас
Попередник: Посаду засновано
Наступник: Саддам Хусейн
 
Народження: 9 січня 1910 Редагувати інформацію у Вікіданих
Дамаск, Сирія, Османська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть: 23 червня 1989[1][2][…] (79 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
V округ Парижа, Париж Редагувати інформацію у Вікіданих
Поховання: Багдад Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна: Сирія, Ірак
Релігія: християнство[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Освіта: Паризький університет
Партія: Арабський рух Баас (1940—1947)
Арабська соціалістична партія Баас (1947—1966)
іракська Партія Баас (1968—1989)

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Мішель Афляк (араб. ميشيل عفلق, трансліт. Mīšīl ʿAflaq‎, арабська вимова: [miˈʃel ˈʕaflaq]; 9 січня 1910 — 23 червня 1989) — сирійський філософ, соціолог і арабський націоналіст. Його ідеї відіграли значну роль у розвитку баасизму та його політичного руху; кілька баасистів вважають його головним засновником баасистської думки. За життя Афляк опублікував різні книжки, зокрема The Road to Renaissance (1940), The Battle for One Destiny (1958) і The Struggle Against Distorting the Movement of Arab Revolution (1975).

Народився в родині середнього класу в Дамаску, Сирія. Навчався в Сорбонні, де познайомився зі своїм майбутнім політичним соратником Салахом ад-Діном аль-Бітаром. Афляк повернувся до Сирії, яка тоді була частиною керованого Францією мандату в Сирії та Лівані, у 1932 році, розпочавши політичну діяльність у комуністичній політиці. Він став комуністичним активістом, але розірвав зв'язки з комуністичним рухом, коли Сирійсько-ліванська комуністична партія підтримала колоніальну політику через Народний фронт під час французького мандату в Сирії і Лівані. У 1940 році Афляк і аль-Бітар заснували Арабський рух відродження; пізніше він перейменувався на Арабський рух Баас, узявши назву від групи Закі аль-Арсузі з такою самою назвою. Рух виявився успішним, і 1947 року Арабський рух Баас об'єднався з арабською баасистською організацією аль-Арсузі, утворивши Арабську партію Баас. Афляка обрали до виконавчого комітету партії та обрали «амідом», тобто партійним лідером.

Арабська партія Баас об'єдналася з Арабською соціалістичною партією Акрама аль-Хаурані, утворивши 1952 року Арабську соціалістичну партію Баас; у 1954 році Афляка обрали лідером партії. У середині та наприкінці 1950-х років партія почала розвивати відносини з Гамалем Абделем Насером, президентом Єгипту, що зрештою призвело до створення Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР). Насер змусив Афляка розпустити партію; він це зробив, але без консультацій із членами партії. Невдовзі після розпаду ОАР Афляка знову обрали генеральним секретарем Національного командування Партії Баас. Після Революції 8 березня становище Афляка в партії настільки послабилося, що 1965 року він був змушений подати у відставку з посади партійного лідера. Афляка усунули під час сирійського державного перевороту 1966 року, що призвело до розколу в Партії Баас. Він утік до Лівану, але пізніше переїхав до Іраку. У 1968 році Афляка обрали генеральним секретарем іракської Партії Баас; під час перебування на цій посаді він не мав де-факто влади. Він обіймав цю посаду до смерті 23 червня 1989 року.

Теорії Афляка про суспільство, економіку та політику, які сукупно відомі як баасизм, стверджують, що Арабський світ має бути об'єднаний в одну арабську націю, щоб досягти розвиненого стану. Він критикував як капіталізм, так і комунізм, а також погляд Карла Маркса на діалектичний матеріалізм як на єдину істину. Баасистська думка надавала великого значення свободі та арабському соціалізму — соціалізму з арабськими рисами, який не був частиною міжнародного соціалістичного руху в західному розумінні. Афляк вірив у відокремлення держави від релігії та був переконаним прихильником секуляризації, але виступав проти атеїзму. Хоча він був християнином, він вважав іслам доказом «арабського генія». Після розколу Партії Баас 1966 року сирійська Партія Баас звинуватила Афляка в крадіжці ідей аль-Арсузі, назвала його «злодієм» і пізніше, 1971 року, засудила його до «смерті in absentia».[a] Іракська Партія Баас відкидає це й не вважає, що аль-Арсузі зробив внесок у баасистську думку.

Ранні роки

Афляк народився 9 січня 1910 року в родині середнього класу православних християн у Дамаску,[5] де його батько Йосип працював торговцем зерном. Початкову освіту він здобув у західних школах керованого Францією мандату в Сирії та Лівані.[6] У 1929 році він залишив Сирію, щоб вивчати філософію в Сорбонні в Парижі; під час перебування там на нього вплинули праці Анрі Бергсона, і він познайомився зі своїм давнім соратником Салахом ад-Діном аль-Бітаром, сирійським націоналістом.[7] Афляк заснував у Сорбонні Арабський студентський союз і відкрив для себе праці Карла Маркса. Він повернувся до Сирії 1932 року й почав діяти в комуністичній політиці, але залишив рух, коли уряд Леона Блюма, підтриманий Французькою комуністичною партією (ФКП), продовжив стару політику Франції щодо її колоній. Афляк та інші вважали, що ФКП мала про-незалежницьке ставлення до французьких колоній. Не допомогло й те, що Сирійсько-ліванська комуністична партія підтримала рішення ФКП. Відтоді Афляк розглядав комуністичний рух як інструмент Радянського Союзу.[8] На нього справили враження організація та ідеологія Сирійської соціал-націоналістичної партії Антуна Сааде.[6]

Політична кар'єра

Арабський рух Баас: 1940—1947

Афляк наприкінці 1930-х років

Після повернення до Сирії Афляк і аль-Бітар стали вчителями в Таджгіз аль-Ула, «найпрестижнішій середній школі Сирії».[джерело?] Афляк викладав історію, а аль-Бітар — математику й фізику. До 1940 року Афляк і аль-Бітар створили студентський гурток, який зазвичай збирався щоп'ятниці. Того року Афляк і аль-Бітар заснували політичну партію — Арабський рух відродження. Більшу частину вільного часу 1941 року вони використовували для агітації за партію. У 1942 році Афляк показав свої здібності «переконливого промовця», який умів ефективно використовувати «театральну паузу».[9] Партія змінила назву на Арабський рух Баас, щоб позначити радикальні зміни, що охоплювали Близький Схід; Рашид Алі аль-Ґайлані, прем'єр-міністр Іраку, кинув виклик британському пануванню над Іраком. Заміна слова «Відродження» на «Баас» (араб. بعث, буквально — воскресіння/відродження) означала, що арабське відродження було ідеологічно замінене потребою в арабському відродженні-баасі. Зміна назви змусила Закі аль-Арсузі, лідера Арабської партії Баас, звинуватити Афляка й аль-Бітара в крадіжці назви його партії. Хоча обидва чоловіки просували партійну платформу, засновану на арабському націоналізмі, Афляк і аль-Арсузі стали запеклими суперниками.[10]

24 жовтня 1942 року Афляк і аль-Бітар залишили викладацькі посади, вирішивши повністю присвятити себе політичній боротьбі.[9] У 1941 році було створено Сирійський комітет допомоги Іраку для підтримки іракського уряду на чолі з Рашидом Алі аль-Ґайлані проти британського вторгнення під час англо-іракської війни.[11] Аль-Арсузі, лідер іншого арабського руху Баас, скептично ставився до нового комітету й виступав проти допомоги іракцям на тій підставі, що вони все одно програють.[12] У 1941 році рух почав публікувати документи під назвою «Арабський рух відродження». Пізніше, 1945 року, Афляк і аль-Бітар звернулися до французької мандатної влади з проханням надати рухові партійну ліцензію. Арабський рух Баас не став офіційною партією до 1947 року, коли він об'єднався з Арабським рухом Баас аль-Арсузі й заснував Арабську партію Баас.[13] Арабський рух Баас, очолюваний Афляком і аль-Бітаром, залучав прихильників із баасистського руху аль-Арсузі; у 1940-х роках аль-Арсузі почав ізолюватися від публічного життя; у нього розвинулася глибока недовіра до інших, і, за словами деяких його соратників, він став параноїдальним.[14] Коли два баасистські рухи об'єдналися й заснували Арабську партію Баас у 1947 році, єдиним питанням для обговорення було те, скільки соціалізму слід включити; Вахіб аль-Ганім і Джалаль ас-Саїд із баасистського руху на чолі з аль-Арсузі хотіли, щоб Афляк і аль-Бітар прийняли радикальнішу соціалістичну політику.[15][відсутнє в джерелі]

Заснування та ранні роки

Перший з'їзд Арабської партії Баас відбувся в Дамаску 1947 року.[16] Афляк посів провідну позицію аміда — іноді це перекладають як «дуайєн» або «лідер»[17] — і був обраний до виконавчого комітету з чотирьох осіб. За статутом, ухваленим на з'їзді, це робило його фактичним лідером партії з широкими повноваженнями всередині організації. Аль-Бітара обрали генеральним секретарем Національного командування. Закі аль-Арсузі, лідер Арабського Баасу, не отримав жодної посади чи членства в партії.[15] Як амід, Афляк відповідав за ідеологічні питання й став наставником партії, тоді як аль-Бітар керував її щоденним управлінням.[18] Об'єднання виявилося проблематичним; кілька членів баасистської партії, очолюваної аль-Арсузі, були більш лівими й пізніше, під час керівництва Афляка, стали різко критикувати його лідерство.[19]

Афляк та інші лідери Партії Баас у 1954 році

Наприкінці 1940-х років Афляк і аль-Бітар безкоштовно викладали баасистську думку, а 1948 року заснували газету Аль-Баас. Афляк перевірив силу Партії Баас під час арабо-ізраїльської війни 1948 року: після перших сирійських поразок він очолив кілька демонстрацій проти уряду президента Шукрі аль-Куватлі. Він особисто очолював демонстрації й заявляв, що аль-Куватлі, землевласник, був корумпованим і капіталістичним політиком, винним у поразці сирійської армії. Афляк закликав до відставки аль-Куватлі й написав кілька статей в аль-Баас, критикуючи його президентство та його прем'єр-міністра Джаміля Мардам-бея,[18] який пізніше домігся арешту Афляка.[20] Уряд аль-Куватлі було повалено внаслідок державного перевороту, очоленого військовим офіцером Хусні аз-Заїмом. Аз-Заїм заборонив усі партії, заявивши, що Сирія не готова до створення ліберальної демократії. Афляка, якого було звільнено, знову заарештували під час президентства аз-Заїма й відправили до сумнозвісної в'язниці Меззе. Правління аз-Заїма тривало недовго: у серпні 1949 року його повалили, і його місце зайняв демократично обраний Хашим аль-Атассі. Аль-Атассі створив уряд національної єдності, а Афляка призначили на посаду міністра освіти — єдину урядову посаду, яку він коли-небудь обіймав; він перебував на ній із серпня до грудня 1949 року. Президентство аль-Атассі також тривало недовго, і 1951 року Адіб Шішаклі прийшов до влади внаслідок військового перевороту.[21]

Спершу Афляк підтримав новий уряд, вважаючи, що він і Партія Баас можуть співпрацювати з Шішаклі, оскільки поділяють ті самі арабські націоналістичні настрої. Його оцінка Шішаклі виявилася хибною, і одним із перших рішень Шішаклі як правителя стала заборона всіх політичних партій, зокрема партії Афляка.[21] Керівництво Партії Баас і кілька провідних членів утекли до Лівану на тлі посилення урядових репресій. У Лівані Афляк і аль-Бітар погодилися на об'єднання Арабської партії Баас і Арабської соціалістичної партії (АСП), очолюваної Акрамом аль-Хаурані, для створення Арабської соціалістичної партії Баас у 1952 році.[22] Новостворена партія діяла як база операцій проти правління Шішаклі. Афляк та інші також співпрацювали з небаасистськими опозиційними силами. Шішаклі було повалено в лютому 1954 року.[21]

Політика влади: 1954—1963

Афляк (перший праворуч у передньому ряду) з лідерами революції 14 липня 1958 року в Іраку, зокрема присутні Халед ан-Накшабенді (передній ряд, ліворуч), Абдул Салам Ареф (задній ряд, другий ліворуч), Абдель Керім Касем (задній ряд, третій ліворуч) і Мугаммед Наджіб ар-Рубаї (задній ряд, п'ятий ліворуч)

Після повалення аш-Шішаклі в Сирії відбулися перші демократичні вибори за п'ять років. Партія Баас, очолювана Афляком, аль-Бітаром і аль-Хаурані, отримала 22 місця в парламенті.[note 1] Це зростання впливу значною мірою можна пояснити аль-Хаурані: кілька старих опорних пунктів АСП проголосували за Партію Баас через присутність аль-Хаурані.[23] На той час Афляк втрачав значну частину своєї влади на користь аль-Хаурані та його прихильників, які становили більшість у партії. Доказом цього було рішення Партії Баас відкрито співпрацювати із Сирійською комуністичною партією (СКП), проти чого Афляк виступав.[24] Другий Національний конгрес партії обрав Афляка генеральним секретарем новоствореного Національного командування — титулом, еквівалентним «партійному лідеру».[7]

Коли за часів Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) Насер змусив Афляка розпустити партію, він розпустив її самостійно, не скликаючи з'їзду з цього питання.[25] ОАР виявилася катастрофічною для Партії Баас: партія значною мірою була відсунута на узбіччя урядом Насера. Баасистський рух, який у 1958 році був на межі перетворення на домінантний арабський націоналістичний рух, опинився в безладі після трьох років насеристського правління.[26] Лише кілька баасистів отримали державні посади в уряді ОАР; аль-Хаурані став віцепрезидентом, а аль-Бітар — міністром культури й керівництва.[27] Кілька членів партії, здебільшого молодих, звинувачували Афляка в цій ситуації: саме він розпустив партію 1958 року без консультацій із Національним конгресом. Хафез аль-Асад, Салах Джадід та інші зрештою створили Військовий комітет, щоб урятувати сирійський баасистський рух від знищення.[28] Третій Національний конгрес партії 1959 року підтримав рішення Афляка розпустити партію, але Національний конгрес 1960 року, на якому Джадід був делегатом від тоді ще невідомого Військового комітету, скасував це рішення і закликав до відновлення Партії Баас. Конгрес також вирішив поліпшити відносини з Насером через демократизацію ОАР зсередини. Фракція в партії на чолі з аль-Хаурані закликала до виходу Сирії зі складу ОАР.[29] Коли ОАР розпалася 1961 року, деякі члени, зокрема аль-Бітар, вітали її розпад.[27]

Афляк (праворуч) з аль-Хаурані у 1957 році

На виборах 1961 року Партія Баас здобула 20 місць, порівняно з 22 раніше.[30] У 1962 році, після чотирьох років, Афляк скликав П'ятий конгрес у Хомсі. Аль-Хаурані не запросили; осередки, які залишалися активними й не виконували наказів Афляка, а також баасисти, що стали насеристами в період ОАР, не були запрошені на конгрес. Афляка переобрали генеральним секретарем Національного командування, і він наказав відновити сирійсько-регіональну баасистську організацію. Під час конгресу Афляк і Військовий комітет через Мухаммеда Умрана вперше встановили контакт; комітет попросив дозволу розпочати державний переворот; Афляк підтримав змову.[31] Після успіху іракського державного перевороту в лютому 1963 року, очоленого іракським регіональним відділенням Партії Баас, Військовий комітет поспішно зібрався, щоб підготувати переворот проти президентства Назима аль-Кудсі. Державний переворот в Сирії у 1963 році виявився успішним, і в Сирії було створено баасистський уряд.[32] Першим наказом змовників було створення Національної ради революційного командування (НРРК), що складалася повністю з баасистів і насеристів та від самого початку контролювалася військовими, а не цивільними.[33]

Початок: 1963—1964

Афляк і Салах Джадід у 1963 році, невдовзі після приходу до влади

Відносини між баасистами та насеристами були, у кращому разі, незручними. Прихід Партії Баас до влади в Іраку та Сирії поставив Насера, за його словами, «між молотом і ковадлом».[джерело?] Створення союзу між Іраком і Сирією послабило б його авторитет як панарабського лідера.[34] Насер розпочав різкі пропагандистські атаки проти партії; Афляка зображували як неефективного теоретика, висміювали як маріонеткового «римського імператора» і звинувачували в тому, що він «кіпрський християнин».[35] На кількох зібраннях Партії Баас Афляк відповідав чистим гнівом і став антинасеристом. Через позицію, яку він зайняв, Афляк посварився з аль-Бітаром, який усе ще вважав, що існує шанс відновити добрі зв'язки з Насером.[36]

Розрив із Насером послабив первісних лідерів Партії Баас, що, своєю чергою, дало Військовому комітетові простір для розширення. Після приходу до влади Військовий комітет шукав теоретичного керівництва, але замість того, щоб звернутися до Афляка по розв'язання проблем, як це було зазвичай раніше, він звернувся до марксистської фракції партії на чолі з Хаммудом аш-Шуфі.[37] На сирійському баасистському регіональному конгресі Військовий комітет «довів», що він повстає однаково проти Афляка й традиційного керівництва, як і проти їхньої поміркованої соціально-економічної політики. Військовий комітет був налаштований усунути Афляка від влади, вважаючи, що він став старим і слабким. На Шостому національному конгресі, що відбувся в жовтні 1963 року, Афляк ледве зміг утриматися на посаді генерального секретаря: марксистські фракції на чолі з аш-Шуфі в Сирії та Алі Саліх ас-Сааді в Іраку відповідно були групою більшості. Іншою проблемою для Афляка було те, що кількох його колег не обрали на партійні посади; наприклад, аль-Бітара не переобрали до Національного командування. Замість традиційного цивільного керівництва поступово зростало нове керівництво, що складалося з військових офіцерів; Джадіда й Аміна аль-Хафіза із Сирії, а також Ахмеда Хасана аль-Бакра й Саліха Махді Аммаша з Іраку обрали до Національного командування. Хоча Військовий комітет фактично перебирав контроль над Партією Баас у цивільного керівництва, він був чутливим до такої критики й заявляв в ідеологічній брошурі, що цивільно-військовий симбіоз має велике значення для соціалістичної реконструкції.[38] Для зовнішнього світу здавалося, що керує Афляк. Туніська газета L'Action tunisienne назвала його «філософом, який здійснив два перевороти [іракський і сирійський] за місяць».[39]

Баасистський рух не функціонував так гладко, як вважав решта світу; іракське регіональне відділення вже починало втрачати членство. Іракські військові та бойове крило партії, Національна гвардія, ненавиділи одне одного. Ас-Сааді, регіонального секретаря іракського регіонального відділення, зрештою 11 листопада вислали до Мадрида, Іспанія, кілька військових офіцерів і поміркованих баасистів.[40] Стривожений Афляк поспішно вирушив із Сирії й розпустив регіональне командування іракського регіонального відділення, заявивши, що Національне командування керуватиме Іраком замість нього, доки не буде обрано нове регіональне командування. Більшість іракських військових офіцерів і баасистів не зустріла це тепло: ідея, що християнин правитиме мусульманською країною, вважалася «нетактовною».

Ситуація в Іраку не поліпшилася: Абдул Салам Ареф, президент Іраку й насерист, спланував переворот проти Партії Баас 18 листопада, і він вдався. Мрія загнати в кут панарабський проєкт Насера закінчилася; натомість саме Насер і насеристи заганяли в кут баасистський рух. Почувши новину, Афляк і кілька баасистів утекли з Іраку до Сирії.[41]

Розкол: 1964—1965

Після сварки з Військовим комітетом, членом якого він був, Мухаммед Умран розповів Афляку про таємні плани комітету усунути цивільне керівництво на чолі з Афляком і перебрати контроль над Партією Баас. Невдовзі Умрана відправили у вигнання як посла в Іспанії за підтримку фракції Афляка.[42] Афляк відповів на загрозу своєму керівництву, використавши посаду генерального секретаря й закликавши Національне командування розпустити регіональне командування. Він був змушений відкликати свою вимогу, коли більшість членів Партії Баас виявилася проти такого кроку. Боротьба за владу між Афляком і Військовим комітетом вийшла назовні; але це була боротьба, яку Афляк програвав.[42] Від самого початку було зрозуміло, що ініціатива належить антиафляківським силам.[43] Щоб протистояти військовій загрозі, Афляк використав проти них партійні правила й норми. У відповідь Військовий комітет зблизився з різко антиафляківською цивільною фракцією, яка називала себе «регіоналістами»; ця група не розпустила свої партійні організації, як наказував Афляк у 1950-х роках.[43]

Регіональний конгрес сирійського регіонального відділення в березні 1965 року передав владу від центру, Національного командування, до Регіонального командування. Відтоді регіональний секретар Регіонального командування вважався ex officio главою держави Сирії. Регіональний секретар мав повноваження призначати прем'єр-міністра, кабінет, начальника штабу й вищих військових командирів. Афляка непокоїв розвиток подій, і в травні він скликав Восьмий національний конгрес, щоб відбулася вирішальна сутичка між його прихильниками й прихильниками Військового комітету. Однак цього так і не сталося. Кілька цивільних членів Національного командування, зокрема ліванець Джібран Мадждалані та саудівець Алі Ганнам, радили бути обережним, вважаючи, що якщо він занадто сильно тиснутиме на Військовий комітет, військові переберуть контроль над сирійським регіональним відділенням, а потім і над Партією Баас — як це сталося в Іраку після усунення іракського регіонального відділення. Через ці побоювання Афляк мовчав. Але, на його подив, мовчання призвело до втрати ним посади генерального секретаря: Афляка на посаді генерального секретаря Національного командування змінив Муніф ар-Раззаз, йорданець сирійського походження. Однак співвідношення сил між двома таборами несподівано змінилося, коли Амін аль-Хафіз перейшов до табору Афляка. На відміну від інших військових офіцерів, аль-Хафіз мав дуже мало впливу всередині партії чи поза нею.[44] Перехід аль-Хафіза спричинив пожвавлення активності у фракції Афляка. Аль-Бітара й Умрана повернули з Іспанії для формування нового уряду.[45]

Падіння: 1966—1968

Ахмед Хасан аль-Бакр (ліворуч), регіональний секретар іракського відділення Баас, тисне руку Афляку в 1968 році

Ар-Раззаз, наступник Афляка на посаді генерального секретаря, походив із проафляківської фракції. З переходом аль-Хафіза він наказав, що Національне командування є де-юре керівним органом Партії Баас. Він призначив аль-Бітара прем'єр-міністром, Умрана — міністром оборони, Мансура аль-Атраша — головою Національної ради революційного командування, а аль-Хафіз зберіг посаду президента Сирії. Салах Джадід, сильна людина Військового комітету, відповів арештом кількох прихильників Умрана. Умран відповів звільненням низки проджадідівських посадовців. Найважливішим із цих звільнень було усунення Ахмада Сувейдані з посади керівника військової розвідки країни та переведення його на посаду начальника Управління офіцерів.[46] 23 лютого 1966 року державний переворот, очолений Джадідом і Хафезом аль-Асадом, повалив сирійський уряд і керівництво Партії Баас.[47] Афляка вислали із Сирії й наказали ніколи не повертатися на батьківщину. Члени інших фракцій партії втекли; Афляка схопили й утримували разом з іншими проафляківськими прихильниками в урядовому гостьовому будинку.[48] Коли нові правителі в серпні того року розпочали чистку, Афляку вдалося втекти за допомогою Насіма аль-Сафарджалані та Малека Башура, двох близьких довірених друзів і колег; так він зміг утекти до Бейрута, Ліван,[49] а пізніше — до Бразилії.[50]

Падіння Афляка спричинило розкол у Партії Баас; партію було де-факто розпущено, і було створено дві партії Баас: одну іракську Партію Баас і одну сирійську Партію Баас. Сирійську партію очолив Джадід і його прихильники, які прославляли Закі аль-Арсузі, засновника Арабського Баасу 1940 року, як батька баасистської думки, тоді як іракська партія на чолі з Ахмедом Хасаном аль-Бакром і Саддамом Хусейном і далі проголошувала Афляка засновником баасистської думки.[51] У лютому 1966 року на Дев'ятому національному конгресі, проведеному після перевороту, що усунув проафляківську фракцію, іракська делегація розкололася із сирійськими баасистами. Іракці провели «справжній» Дев'ятий національний конгрес у лютому 1968 року в Бейруті[52] і обрали Афляка генеральним секретарем Національного командування.[46] Обрання Афляка генеральним секретарем також стало його остаточним розривом із аль-Бітаром; перед скликанням конгресу аль-Бітар оголосив, що залишив Партію Баас і відмовився від баасистського руху загалом.[53]

Іракська Партія Баас: 1968—1989

Мішель Афляк у розмові із Саддамом Хусейном у 1988 році

Афляк переїхав до Багдада після переобрання генеральним секретарем у лютому 1968 року. Він залишався там до 1970 року, коли стався Чорний вересень; він критикував баасистське керівництво за те, що воно зробило надто мало для допомоги Організації визволення Палестини під час конфлікту.[46] Під час конфлікту Афляк активно лобіював інтереси Ясіра Арафата та ОВП. Афляк хотів іракського втручання; однак аль-Бакр відмовився втягувати Ірак у цей конфлікт. Через це Афляк повернувся до Лівану в добровільне вигнання.[46] Уряд Хафеза аль-Асада, президента Сирії, засудив Афляка до смерті заочно 1971 року.[11]

Після чотирьох років добровільного вигнання Афляк повернувся до Іраку 1974 року, за рік до початку громадянської війни в Лівані.[54] Він утримувався від участі в іракській політиці. У цей період він опублікував кілька праць, найпомітнішою з яких була The Struggle Against Distorting the Movement of Arab Revolution 1975 року. Афляк відновив частину свого впливу, коли потоваришував із Саддамом Хусейном, президентом Іраку з 1979 до 2003 року. Під час ірано-іракської війни іранське керівництво звинувачувало Хусейна в тому, що він перебуває під контролем християнина, а самого Афляка називали «християнським невірним».[46] Фактично протягом усього перебування на посаді генерального секретаря в Іраку Афляк отримував усі належні почесті як засновник баасистського руху, але в ухваленні політики його ігнорували.[54]

Смерть і похорон

Афляк помер 23 червня 1989 року в Парижі після операції на серці.[11] Після смерті йому влаштували державний похорон. Для нього спорудили велику гробницю та мавзолей, що утворювали святилище. Гробниця, яку широко вважали твором значної мистецької вартості, була спроєктована іракським архітектором Ріфатом Чадирджі й розташовувалася на західній території Панарабської штаб-квартири Партії Баас, на перетині вулиці Аль-Кінді та естакади швидкісної дороги Кадісія. Хоча існували чутки й звинувачення, що його гробницю було зруйновано під час Іракської війни 2003 року, поховальна камера й будівля над нею залишилися неушкодженими. Її синю кахельну баню можна побачити над бетонними Т-подібними стінами, що оточують периметр табору.[55][56][57][58]

Ймовірний перехід в іслам

Труну Афляка несуть Саддам Хусейн та Іззат Ібрагім ад-Дурі

Саддам Хусейн стверджував, що Афляк перед смертю перейшов в іслам. За словами анонімних західних дипломатів, власна родина Афляка не погоджувалася з цим твердженням;[59] однак син Афляка Іяд підтвердив, що його батько думав про перехід 1980 року.[60] Після спірного переходу він нібито взяв ім'я «Ахмад».[61] За словами німецьких орієнталістів Мартіна Роббе й Герхарда Гьоппа, перехід відбувся до 1988 року.[62] Попри розбіжності щодо його релігії, йому влаштували ісламський похорон.[54] За даними Berkley Center, анонімні члени родини Афляка стверджували, що перехід Афляка був «брехнею», вигаданою Саддамом Хусейном, яку той використав як інструмент, щоб віддалити баасизм від християнства.[63] Гробницю, споруджену за наказом Хусейна, пізніше використовували американські солдати як військову казарму після американського вторгнення в Ірак 2003 року для військ, розміщених у Зеленій зоні.[64][65] Родина Афляка повідомляла, що гробницю було сильно пошкоджено під час вторгнення.[66]

Думка

Мішель Афляк
араб. ميشيل عفلق Редагувати інформацію у Вікіданих
Народження9 січня 1910 Редагувати інформацію у Вікіданих
Дамаск, Сирія, Османська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть23 червня 1989[1][2][…] (79 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
V округ Парижа, Париж Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняБагдад Редагувати інформацію у Вікіданих
Громадянство (підданство) Сирія
 Республіка Ірак
 Османська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мов
  • арабська[1] і французька Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Діяльність
  • політик, письменник, соціолог, історик, поет Редагувати інформацію у Вікіданих
    • Школа / ТрадиціяБаасизм, арабський націоналізм, арабський соціалізм
    Alma materФілологічний факультет Паризького університетуd Редагувати інформацію у Вікіданих
    Історичний період

    Сучасна філософія

    Посадаміністр освітиd Редагувати інформацію у Вікіданих
    ПартіяБаас Редагувати інформацію у Вікіданих
    Конфесіяхристиянство[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
    CMNS: Мішель Афляк у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

    «Єдність, свобода, соціалізм»

    Що може бути ширшою й більшою свободою, ніж пов'язати себе з відродженням своєї нації та її революцією? Свобода, якої ми прагнемо, не суперечить законодавчим заходам для стримування експлуатації з боку феодалів, капіталістів та опортуністів. Це нова й сувора свобода, що протистоїть тиску й плутанині. Диктатура — нестійка, непридатна й суперечлива система, яка не дозволяє свідомості народу зростати.

    Гасло Арабської соціалістичної партії Баас «Єдність, свобода, соціалізм» є ключовим положенням думки Афляка й баасизму. Єдність означала об'єднання арабського народу в одну націю — арабську націю. Створення арабської нації мало б прямі наслідки для арабського розвитку. Заснування цієї нової держави привело б до арабського Баасу, що буквально означає «відродження».[6] Арабські нації його часу могли лише поступово «занепадати», якщо не були об'єднані; ці нації мали різні хвороби — «феодалізм, сектантство, регіоналізм, інтелектуальний реакціонізм». Єдиним способом «вилікувати» арабські нації, за Афляком, був революційний рух. Афляк був під впливом марксизму в тому сенсі, що спочатку вважав потрібною авангардну партію, яка правила б арабською нацією протягом перехідного періоду; хоча значна частина його пізніших праць критикує авангардні партії, називаючи їх «непридатними й суперечливими», і припускає, що диктатура, яка діє від імені народу, знищить революцію, бо не радиться з народом.[68][69]

    Потреба у свободі була однією з визначальних рис баасизму;[70] однак це була не свобода в сенсі, який використовують ліберальні демократії, а радше його власна форма соціалістичної демократії, що мала «соціалістичне законодавство» як частину своєї основи.[71] Афляк був переконаним прихильником плюралізму думок[70] і дуже критично ставився до однопартійного військового правління.

    Останній принцип, «соціалізм», означав не соціалізм у західному розумінні, а унікальну форму арабського соціалізму — термін, запроваджений Афляком. Соціалізм у своїй первісній формі в арабському світі, за Афляком, уперше виник за правління Мухаммеда. Мета арабського соціалізму не полягала у відповіді на питання на кшталт того, скільки державного контролю потрібно чи якою має бути економічна рівність; натомість арабський соціалізм був системою, що звільняла арабський народ від гноблення й поневолення, створюючи незалежних індивідів.[72]

    Афляк заперечував погляд Маркса, що діалектичний матеріалізм є єдиною істиною, але вважав, що «важливість матеріальних економічних умов у житті» була одним із найбільших відкриттів сучасної історії.[73] Водночас Афляк критикував і капіталізм, і комунізм, і не хотів, щоб один із двох силових блоків розвалився під час Холодної війни, вважаючи, що Холодна війна була своєрідною системою стримувань і противаг їхній силі.[74] Понад два десятиліття збірка есеїв Мішеля Афляка Fi Sabil al-Ba'ath («Шлях до відродження») була головною ідеологічною книжкою партії Баас. Праця була опублікована Афляком 1940 року.[75]

    Погляди на релігію

    Пропагування Афляком національного відродження стикалося з проблемою узгодження цілей арабського націоналізму з універсальними ісламськими цінностями, глибоко вкоріненими в арабському житті. Його відповідь полягала в твердженні, що іслам був найвищим вираженням арабізму: одне виросло з іншого, і між ними немає суперечності. Він стверджував, що іслам від самого початку, будучи відкритий арабською мовою в Корані, відповідає арабським потребам, втілює арабські цінності й започаткував завоювання арабами відомого світу. Ідея ісламу як культури, а не віри, привернула особливу увагу арабських християн, таких як Афляк. Однак ці погляди, коли їх висловлювали на лекціях у Дамаському університеті, були вкрай неортодоксальними й суперечливими. Вони викликали значну критику з боку побожних мусульман, які вважали образливим припущення, що арабський геній був розквітом ісламу, а не Божим одкровенням. Крім того, християни звинувачували його у зраді й дали йому прізвисько «Мухаммед Афляк».[76]

    Під впливом суміші радикальних гоббсівських і марксистських ідей Мішель Афляк розглядав релігію як «опіум народу», що підривала зусилля для просування соціалістичної революції. У 1956 році Афляк стверджував, що релігія була інструментом, який еліти традиційного суспільного порядку використовували для підтримання корумпованої системи, що сприяла гнобленню та експлуатації слабших класів суспільства. Він також заявляв, що релігію регулярно використовували гнобительські еліти, щоб заспокоювати народ і запобігати вибуху масових революцій проти чинного соціально-політичного порядку.[77] Афляк писав у Fi Sabil al-Ba'ath:

    «…пригноблені, які бачать у релігії в цю епоху зброю, на яку спираються гнобителі… ті, хто експлуатує корумповану ситуацію, експлуатують цю корупцію, бо вона одурманює народ і тому, що вона перешкоджає народові здійснити революцію проти своїх гнобителів і поневолювачів».[78]

    У ісламі Афляк бачив революційний рух. На відміну від інших народів, арабське пробудження й експансію він пов'язував із релігійним посланням. Через це Афляк вважав, що духовність арабів безпосередньо пов'язана з ісламом. Тому іслам не можна було вилучити з рівняння того, що є істотно арабським, і того, що таким не є. Арабський націоналізм, як і іслам за життя Мухаммеда, був духовним революційним рухом, що вів арабів до нового відродження: арабський націоналізм був другою революцією, яка з'явилася в арабському світі. Усі арабські релігійні спільноти, за Афляком, мали поважати й шанувати духовність ісламу, навіть якщо не поклонялися ісламу в релігійному сенсі; Афляк був християнином, який шанував іслам.[79] Афляк не вважав, що потрібно поклонятися Мухаммедові, але вважав, що всі араби мають прагнути наслідувати Мухаммеда. За словами самого Афляка, араби «належать до нації, яка народила Мухаммеда; або радше, оскільки цей арабський індивід є членом спільноти, яку Мухаммед доклав усіх зусиль створити […] Мухаммед був усіма арабами; зробімо сьогодні всіх арабів Мухаммедом». Мусульмани часів Мухаммеда, за Афляком, були синонімом арабів: араби були єдиними, хто проповідував послання ісламу за життя Мухаммеда. На відміну від Ісуса, який був релігійним лідером, але не політичним лідером, Мухаммед був і тим, і тим — першим лідером ісламу й арабського світу. Тому секуляризація в арабському світі не могла мати такої самої форми, як на Заході.[80]

    Афляк закликав усіх арабів, як мусульман, так і немусульман, захоплюватися роллю, яку іслам відіграв у створенні арабського характеру. Але його погляд на іслам був суто духовним, і Афляк наголошував, що іслам «не слід нав'язувати» державі й суспільству. Афляк знову й знову підкреслював, що партія Баас виступає проти атеїзму, але так само проти фундаменталізму. Для нього будь-який фундаменталізм являв собою «поверхову, хибну віру». Згідно з баасистською ідеологією, усі релігії були рівними. Попри свою антиатеїстичну позицію, Афляк був рішучим прихильником світського уряду й заявляв, що баасистська держава замінить релігію державою, «заснованою на фундаменті — арабському націоналізмі, і моралі — свободі».[81]

    Афляк також висловлював різку опозицію сіонізму, розглядаючи його як імперіалістичний і нерозривно пов'язаний із західними імперіалістичними рухами. Водночас його праці визнавали переслідування єврейського населення в Європі, а його запропонована «відповідь» на сіонізм полягала в забезпеченні прав єврейського населення на Близькому Сході, щоб «усунути страхи єврейської меншини щодо неможливості жити мирно й справедливо з арабами». Афляк вважав, що через забезпечення «соціалістичного прогресу для всіх народів разом» сіонізм занепаде, оскільки вже не буде потрібний для захисту єврейського населення від антисемітизму.[82]

    Сприйняття і спадщина

    Теоретичний внесок Афляка сприймали неоднозначно.

    На відміну від свого давнього друга й колеги Салаха ад-Діна аль-Бітара, якого частіше вважали практичним у політиці, Афляка часто розглядали як «візіонера, мрійника, радше непридатного до політичного життя».[83] Його соратники описували Афляка як «аскетичну, сором'язливу й напружену постать, що жила простим і невибагливим життям».[84] Він був відомий тим, що часто діяв у співпраці, звертаючись по допомогу до інших людей, замість того щоб досягати своєї мети самотужки або з тими, кого він очолював. Афляк співпрацював із Гамалем Абделем Насером, Абдельем Керімом Касемом і Абделом Рахманом Арефом у 1958 році, з Ахмедом Хасаном аль-Бакром і Алі Саліхом ас-Сааді у 1963 році, а зрештою в 1970-х роках — із Саддамом Хусейном.[84] Є кілька баасистів, переважно із сирійської Партії Баас, які вважають, що Афляк украв баасистську ідеологію в її первісного засновника Закі аль-Арсузі. Ці люди засуджували Афляка й називали його «злодієм».[85] Афляк добре відомий у сучасному Іраку, хоча в західному світі його вплив часто затьмарений Саддамом Хусейном: баасизм у публічному сприйнятті часто ототожнюють з окремим, але спорідненим саддамізмом.

    Іракський інтервенціоніст Фуад Аджамі критикував Афляка за брак реального змісту, заявляючи: «Майже триста сторінок тексту не дають, з його боку, жодного розуміння того, що пішло не так і що треба було зробити; є лише видима закоханість у слова», і «Афляк закликає партію відмовитися від влади й повернутися до своєї „чистої сутності“. У цій критиці є частка правди». Афляк витрачав багато часу й енергії на оптимістичні тексти про майбутнє й минуле арабської нації та про те, як арабський світ може бути об'єднаний. Інший іракський інтервенціоніст, Канан Макія, автор Republic of Fear: The Politics of Modern Iraq, стверджував, що для «Афляка реальність обмежена внутрішнім світом партії». На відміну від інших філософів, таких як Карл Маркс чи Джон Лок, ідеологічний погляд Афляка на світ не мав чіткої позиції щодо матеріалістичної чи соціально-економічної поведінки людства.[86] У той час як інші філософи розрізняють те, що є реальним, і те, що не є реальним, тобто між нормативним і описовим аналізом, Афляк, як правило, не визначав, що є, а що має бути. У його думці обидва формуються в одну категорію: те, що є досяжним.[87]

    У своїх працях Афляк рішуче виступав за свободу слова та інші права людини й допомогу нижчим класам. Під час поступового захоплення влади Військовим комітетом у Сирії Афляк виступав проти того, що він вважав встановленням військової диктатури замість демократії, яку планував Афляк.[47] Ці ідеали так і не були реалізовані урядами, що використовували його ідеологію. Більшість дослідників вважає, що уряд Асада в Сирії та уряд Саддама Хусейна в Іраку використовували ідеологію Афляка лише як прикриття для диктатури.[88]

    Вибрані праці

    • في سبيل البعث (англ. On the Way of Resurrection, опубліковано 1947 року)
    • اتحاد سوريا ومصر (англ. Unity Between Syria and Egypt, опубліковано 1958 року)
    • معركة المصير الوحيد (англ. The Battle for One Destiny, опубліковано 1958 року)
    • نقطة البداية (англ. The Starting Point, опубліковано 1971 року)
    • البعث والوحدة (англ. The Ba'ath and Arab Unity, опубліковано 1972 року)
    • البعث والاشتراكية (англ. The Ba'ath and Socialism, опубліковано 1973 року)
    • النضال ضد تشويه حركة الثورة العربية (англ. The Struggle Against Distorting the Movement of Arab Revolution, опубліковано 1975 року)

    Примітки та посилання

    Примітки

    1. ↑ Точна кількість місць, які здобула Арабська соціалістична партія Баас, варіюється від 16 до 22.
      • Abdulghani, Jasim (1984). Iraq & Iran: The Years of Crisis. Taylor & Francis. с. 28. ISBN 978-0801825194.
      • Beshara, Adel (2005). Lebanon: The Politics of Frustration – The Failed coup of 1961 (вид. 1). Routledge. с. 40. ISBN 978-0415351133.
      • Commins, Dean (2004). Historical Dictionary of Syria. Scarecrow Press. с. 66. ISBN 978-0810849341.
    1. ↑ Джерела:
      • Tucker, Spencer (2010). Aflaq, Michel. The Encyclopedia of Middle East Wars: The United States in the Persian Gulf, Afghanistan, and Iraq Conflicts. Т. 1. ABC-CLIO. с. 29, 30. ISBN 978-1851099474.
      • Cragg, Kenneth (1991). 7: Modern Arabs and the Intentions of Arabism. The Arab Christian: A History in the Middle East (вид. 1st). Louisville, Kentucky, USA: Westminster John Knox Press. с. 162. ISBN 0-664-22182-3.
      • A. Shoup, John (2018). Notable People in the History of Syria. The History of Syria. Santa Barbara, California: ABC-CLIO, LLC. с. 151, 152. ISBN 978-1-4408-5834-5. LCCN 2018020377.
      • Tibi, Bassam (1997). 11: Pan-Arab Nationalism as Westernised ideology and politics of Arab States: Between Ba'thism and Nasserism until the Six-Day War. Arab Nationalism: Between Islam and the Nation-State (вид. 3rd). London, UK: Macmillan Press Ltd. с. 205. ISBN 978-0-333-63647-3.
      • Dwyer, Kevin (2016). Arab Voices: The human rights debate in the Middle East. New York, NY: Routledge. ISBN 978-1-138-19070-2.
      • Roberts, David (2015). 11: Hafiz al-Asad - I. The Ba'ath and the creation of modern Syria (вид. Routledge Library Editions: Syria). Abingdon, Oxon: Routledge. с. 103. ISBN 978-0-415-83882-5.

    Посилання

    1. ↑ а б в Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    2. ↑ а б Encyclopædia Britannica
    3. ↑ а б Gran Enciclopèdia Catalana — Grup Enciclopèdia, 1968.
    4. ↑ а б https://www.alarabiya.net/articles/2007%2F05%2F07%2F34221
    5. ↑ Helms, 1984, pp. 64–65.
    6. ↑ а б в Salem, 1994, с. 61.
    7. ↑ а б Benewick та Green, 1988, с. 4.
    8. ↑ Ali, 2003, p. 110.
    9. ↑ а б Seale, 1990, с. 29.
    10. ↑ Seale, 1990, с. 30.
    11. ↑ а б в Tucker, 2010, с. 30.
    12. ↑ Curtis, 1971, p. 139.
    13. ↑ Rabil, 2006, p. 17.
    14. ↑ Curtis, 1971, pp. 138–139.
    15. ↑ а б Seale, 1990, с. 34.
    16. ↑ Rabinovich, 1972, p. 228.
    17. ↑ Jabel, 1966, p. 31.
    18. ↑ а б Moubayed, 2006, p. 131.
    19. ↑ Abdulghani, 1984, с. 27.
    20. ↑ Moubayed, 2006, pp. 131–132.
    21. ↑ а б в Moubayed, 2006, p. 132.
    22. ↑ George, 2003, pp. 66–67.
    23. ↑ Commins, 2004, с. 66.
    24. ↑ Abdulghani, 1984, с. 28.
    25. ↑ Seale, 1990, с. 98.
    26. ↑ Seale, 1990, с. 65.
    27. ↑ а б Reich, 1990, с. 109.
    28. ↑ Seale, 1990, pp. 61–62.
    29. ↑ Seale, 1990, с. 66.
    30. ↑ Nohlen, Florian та Hartmann, 2001, p. 221.
    31. ↑ Seale, 1990, с. 75.
    32. ↑ Seale, 1990, pp. 76–78.
    33. ↑ Seale, 1990, с. 78.
    34. ↑ Seale, 1990, с. 81.
    35. ↑ Seale, 1990, pp. 81–82.
    36. ↑ Seale, 1990, с. 82.
    37. ↑ Seale, 1990, с. 86.
    38. ↑ Seale, 1990, с. 88.
    39. ↑ Seale, 1990, с. 90.
    40. ↑ Seale, 1990, pp. 90–91.
    41. ↑ Seale, 1990, с. 91.
    42. ↑ а б Seale, 1990, с. 96.
    43. ↑ а б Seale, 1990, с. 97.
    44. ↑ Seale, 1990, с. 99.
    45. ↑ Seale, 1990, pp. 100–101.
    46. ↑ а б в г д Moubayed, 2006, p. 347.
    47. ↑ а б Moubayed, 2006, p. 134.
    48. ↑ Seale, 1990, с. 102.
    49. ↑ Seale, 1990, pp. 111.
    50. ↑ Commins, 2004, с. 26.
    51. ↑ Bengio, 1998, p. 218.
    52. ↑ Kostiner, 1998, p. 36.
    53. ↑ Reich, 1990, с. 110.
    54. ↑ а б в Shair, 2006, с. 39.
    55. ↑ Michel Aflaq // Encyclopedia of the Middle East. Ami Isseroff, 14 October 2008
    56. ↑ The Miserable Afterlife of Michel Aflaq // Carnegie Endowment for International Peace. By Aron Lund, 10 March 2014
    57. ↑ Ryan, Missy. «Aflaq, symbol of Iraq and Syria's shared past», Global News Journal, 20 September 2009
    58. ↑ The blue-domed memorial to honour Ba'ath Party founder Michel Aflaq
    59. ↑ Harris, 1997, с. 39.
    60. ↑ عائلة مؤسس "البعث" تؤكد وجود رسالة تثبت اعتناقه الإسلام. العربية. 7 травня 2007.
    61. ↑ Böwering, Gerhard; Crone, Patricia; Mirza, Mahan, ред. (2013). The Princeton Encyclopedia of Islamic Political Thought (вид. illustrated). Princeton University Press. с. 22. ISBN 9780691134840.
    62. ↑ Martin Robbe, Gerhard Höpp: Welt des Islam — Geschichte und Alltag einer Religion, page 149. Urania-Verlag, Leipzig/Jena/Berlin 1988
    63. ↑ Michel Aflaq. Georgetown University. Архів оригіналу за 29 липня 2013. Процитовано 21 грудня 2011.
    64. ↑ Robertson, Campbell; Farrell, Stephen (31 грудня 2008). Green Zone, Heart of U.S. Occupation, Reverts to Iraqi Control. The New York Times. Процитовано 21 грудня 2011.
    65. ↑ House Diggity (23 травня 2006). Foosball and Baathism. House in Iraq. Процитовано 3 березня 2012.
    66. ↑ Fisk, Robert (11 вересня 2009). Saddam revisited as Iraq accuses Syria of sheltering Baathist bombers. The Independent. UK: Independent Print Limited. Архів оригіналу за 14 травня 2022. Процитовано 21 грудня 2011.
    67. ↑ Hopwood, 1988, p. 87.
    68. ↑ Salem, 1994, с. 62.
    69. ↑ Freedom and The Role of the Mass - Michel Aflak (Aflaq). albaath.online.fr. Процитовано 16 березня 2026.
    70. ↑ а б Salem, 1994, pp. 66–67.
    71. ↑ Salem, 1994, pp. 67–68].
    72. ↑ Salem, 1994, pp. 69–70.
    73. ↑ Salem, 1994, с. 68.
    74. ↑ Ginat, 2010, p. 118.
    75. ↑ Michel Aflaq. harvard.edu. Архів оригіналу за 21 жовтня 2020.
    76. ↑ Seale, Patrick (1995). Asad of Syria: the struggle for the Middle East (вид. 1. paperback print., rev). Berkeley, Calif.: Univ. of California Press. ISBN 978-0-520-06976-3.
    77. ↑ Rubin, Barry (2007). 2: The World's Most Unstable Country, 1946-1970. The Truth About Syria. 175 Fifth Avenue, New York, NY 10010: Palgrave Macmillan. с. 37, 38. ISBN 978-1-4039-8273-5.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним використанням параметра location (посилання)
    78. ↑ Bashar's Syria: The Regime and its Strategic Worldview (PDF). с. 364—365. Архів оригіналу (PDF) за 23 липня 2011. Процитовано 8 березня 2013.
    79. ↑ Makiya, 1998, p. 198.
    80. ↑ Makiya, 1998, pp. 198–199.
    81. ↑ Harris, 1997, с. 33.
    82. ↑ Aflaq, Michel (1977). Choice of Texts from the Ba’ath Party Founder's Thought (англ.). England. с. 62.
    83. ↑ Hopwood, 1988, p. 88.
    84. ↑ а б Benewick та Green, 1988, с. 5.
    85. ↑ Curtis, 1971, с. 138.
    86. ↑ Makiya, 1998, p. 201.
    87. ↑ Makiya, 1998, pp. 201–202.
    88. ↑ Tucker та Roberts, 2008, p. 183.

    Бібліографія

    Додаткова література

    Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).