Матчак Михайло Федорович

Михайло Матчак
Народився	28 лютого 1895 с. Воля Якубова, нині Дрогобицький район, Львівська область, Україна
Помер	19 листопада 1958 (63 роки) с. Потьма, нині Зубово-Полянський район, Республіка Мордовія, РФ
Поховання	Личаківський цвинтар[1]
Громадянство	Австро-Угорщина→ ЗУНР→ Польща→ Українська держава (1941)→ Австрія
Національність	українець
Діяльність	політика, публіцистика, книговидання
Відомий завдяки	український військовий і політичний діяч
Посада	посол до Сейму Другої Речі Посполитоїd
Військове звання	Сотник (гауптман)
Партія	УВО (1920-1925), УРП
Конфесія	греко-католик
У шлюбі з	Стефанія Савицька
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Миха́йло Матча́к (нар. 28 лютого 1895, с.Воля Якубова, Дрогобицький повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Дрогобицький район Львівська область — пом. 19 листопада 1958, Потьма, нині Зубово-Полянський район, Республіка Мордовія, Російська Федерація) — український військовий і політичний діяч, публіцист, книговидавець, в'язень і жертва комуністичного режиму.

Після закінченні Дрогобицької гімназії 1914 року добровольцем вступив до легіону Українських Січових Стрільців (УСС) та брав участь у його битвах до вересня 1916 року, коли в битві на Лисоні потрапив у російський полон. Сотник УСС, один із найближчих соратників полковника Євгена Коновальця, член Стрілецької Ради Січових Стрільців, один із співзасновників «Української Військової Організації» (УВО), депутат сейму Польської Республіки з рамена Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) (1928—1930), директор львівської філії Українського Видавництва (УВ)(1941—1945).

1947 року був викрадений агентами НКВС з англійської зони у Відні, де працював у міжнародній допомоговій організації UNRRA, і доправлений літаком до Києва в Лук'янівську в'язницю. Після 15 місяців слідства на основі рішення «особого совєщанія» МДБ СРСР засуджений до 25 років невільничої праці в таборах ГУЛАГу, де і помер 19 листопада 1958 року.

Михайло Матчак народився 28 лютого 1895 року в селі Воля Якубова Дрогобицького повіту Галичини в багатодітній родині. Батько Федір і мати Єва були селянами. Мав сестру Розалію й братів Степана, Дам'яна, Андрія, Івана, Ілька і наймолодшого Петра. Степан і Дам'ян близько 1900 року виїхали до Сполучених Штатів Америки в пошуках кращої долі і вже ніколи не повернулися в Україну. Степан, одружений у США з Розалією Сомкайло, мав сина Віктора, який служив в американському корпусі на європейському театрі Другої світової війни.^[2][3]

Михайло здобув початкову освіту в рідному селі, після чого продовжив освіту в Дрогобицькій державній гімназії імені Франца Йосифа I, яку закінчив з відзначенням у червні 1914 року.^[4]

На зламі ХІХ–ХХ століть Воля Якубова вирізнялася серед сіл Дрогобиччини високим рівнем громадської самоорганізації та виразними українськими патріотичними настроями. У селі існувало руханково-пожежне товариство «Січ», активно діяла «Просвіта», осередок якої налічував 125 членів. У рамках «Просвіти» було створено читальню й бібліотеку, яка налічувала 349 книг. Тут селяни мали змогу читати українські книжки й часописи, обговорювати суспільні події, поглиблювати знання з історії та культури свого народу.^[5]

Парох села отець Никифор Лещищак (1856—1915) був освіченою людиною, зібрав чималу бібліотеку, заснував позичкову касу, товариство «Сільський господар» і молочарню. Війтом села був Атанас Мельник — авторитетний представник місцевої громади та батько Андрія Мельника, майбутнього полковника Армії УНР й одного з провідників Організації українських націоналістів (ОУН). У селі виділялися активні люди, які вели політичну й громадську просвітницьку роботу. Серед них радник скарбового уряду Василь Танчук, залізничний урядник Кость Зубрицький, суддя Федь Кобрин, учитель гімназії Яким Грех, гімназист Михайло Матчак, студенти Іван Блажкевич, Андрій Мельник та інші. Така атмосфера громадської активності й національної свідомості значною мірою формувала середовище, у якому зростало нове покоління українських діячів.^[6]

Відразу по завершенні навчання в гімназії в червні 1914 року 19-річний Михайло Матчак разом зі старшим колегою й односельцем, інженером лісництва Андрієм Мельником, який щойно завершив навчання у Віденській вищій школі землеробства і лісівництва^[7], вступив добровольцем в легіон Українських Січових стрільців. Разом з ним добровольцями до лав УССусів зголосилися його гімназійні колеги з випуску, серед них: Василь Коссак (1-а сотня), Іван Чаповський, Євстахій і Петро Знаки, Іван Марків, Теодор Мартин, Євген Ясеницький (3-я сотня), Петро Яворський. Михайло Матчак та інші товариші з гімназійного випуску Ілько Кузан, Лука Луців, Михайло Мінчак, Михайло Стецюк були приділені до 5-ї сотні легіону Сеня Ґорука^[8]

Михайло Матчак брав участь майже у всіх битвах Українських Січових Стрільців до часу битви на Лисоні, де потрапив у полон. До вересня 1914 року УСС працювали над своїм вишколом, а вже з другої декади вересня до кінця вересня на фронт почергово вийшли усі сотні. З 26 вересня сотні Ґорука, Вітовського та Будзиновського поділено на двадцятки, які мали вести партизанську боротьбу в запіллі ворога. Проте, задуманий австрійським командуванням план партизанки не вдався. Лише деяким двадцяткам удалося прорватися у ворожий тил. Більшість повернулася з втратами. Тому усі частини УСС було зібрано в Чинадієво і переформатовано у два з половиною курені. У 3-му півкурені отаманом був Степан Шухевич, а сотниками Дмитро Вітовський та Теодор Рожанковський, якого змінив Іван Коссак. Дмитро Вітовський був приділений на прохання Боєвої Управи УСС з австрійської армії, тому відразу виявив себе як добрий військовик, але також і як політичний провідник і виховник. Тому в його сотню зголошувалися стрільці з інших сотень, зголосився й Матчак. Так сотня Вітовського стала добірною, зложеною із вартісних освічених охотників, що завважило на її пізнішій славі.^[9]

У жовтні розпочався осінній карпатський похід УСС, після якого австрійське командування визнало бойову вартість легіону УСС і важливу роль, яку відіграв легіон у наступальних діях австрійської армії на цьому відтинку фронту. Сотня Вітовського, у якій підхорунжий Матчак керував чотою, одною з перших увірвалась 20 жовтня 1914 року у Дрогобич.^[10] Її стрільці також виявили свою відвагу і пожертву при захисті гори Кобила, де сотня понесла значні втрати.^[9][11]

Протягом листопада 1914 року — лютого 1915 року легіон УСС займав оборонну лінію на гірському хребті Бескид. Одним із основних завдань була стежна служба, про інтенсивність якої свідчить той факт, що лише з сотні Ґорука протягом 5 днів було вислано 108 стеж, які слідкували за розташуванням і переміщенням російських військ. Сотня Вітовського також відзначилася в стеженні. У жодній сотні не було стільки талановитих командантів стеж, як у Вітовського: Іван Балюк, Михайло Матчак, Михайло Мінчак, Гриць Трух. Стрілецькі стежі приносили важливішу й точнішу розвідувальну інформацію, ніж старшинські австрійські чи мадярські стежі. Одними стежами служба УССусів не обмежувалася. Вони брали участь у численних боях, здобували військовий досвід і невдовзі, за визнанням австрійського командування, стали кращою фронтовою частиною 2-ї армії, яка воювала в Карпатах. За проявлену мужність у боях підхорунжий Матчак був нагороджений Медаллю «За хоробрість» ^[12]

На початку березня 1915 року легіон УСС переведено в запас 130-ї бригади з постоєм в селах Грабовець та Головецько біля гори Маківки на Сколівщині. До кінця квітня стрільці виконували стежну та помічну служби.^[11] Відносний спокій на фронті та зосередження стрільців у двох сусідніх селах сприяли згуртуванню стрілецтва, опрацюванню стрілецької ідеології. Для вироблення спільних ідеологічних засад створили групу під керівництвом Дмитра Вітовського, у яку ввійшли старшини й окремі стрільці, в тому і Матчак.^[13] Тоді ж за ініціативою сотні УСС Вітовського було започатковано стрілецький «Пресовий фонд», що став основою для створення й фінансування друкованого органу УССів на базі часопису «Шляхи», який видавався з 1915 до 1918 року під опікою Пресової кватири УСС. До управи «Пресового фонду» входили сотник Дмитро Вітовський, хорунжий Іван Роґульський, підхорунжий Михайло Матчак, четарі Петро Дідушок, Осип Навроцький. Упродовж семи місяців у фонд було зібрано 16000 крон, за які було профінансовано 44 номери часопису «Шляхи». Завданням часопису було виховання українського суспільства в національно-державницькому дусі.^[14]

Вісім місяців билися січовики на карпатських перевалах. Битва на горі Маківці, яка була важливим вузлом австрійської оборони в Карпатах, стала однією з найгероїчніших сторінок в історії УСС. Сотня Вітовського особливо відзначилася у боях 1 — 2 травня 1915 pоку, коли російська козача дивізія генерала Каледіна намагалася пробитися через перевали, а вершина Маківки кілька разів переходила з рук в руки. Важкі випробування випали сотням восени 1915 року на берегах Стрипи. Тільки в боях 1 листопада легіон зазнав тяжких втрат — 48 вбитих старшин і стрільців. Особливо потерпіла сотня Вітовського, яка несподівано натрапила в Раковецькому лісі на засідку. 27 червня 1915 року стрільці сотні Вітовського першими ввійшли в старовинний Галич. Сотника призначили комендантом міста. Над ратушею він наказав підняти синьо-жовтий стяг, за що отримав догану від австрійського командування.^[9]

Найкривавіші бої, у яких брав участь, на той час уже хорунжий, Матчак, сточили УССуси у серпні-вересні 1916 року на горі Лисоні поблизу Бережан. Унаслідок битви на Лисоні легіон втратив майже 700 вояків, з них 81 вбитими, 293 пораненими, 285 полоненими, серед яких були командант 2-го куреня Сень Ґорук, сотники Андрій Мельник, Василь Дідушок, Роман Сушко, хорунжі Михайло Дорошенко, Микола Загаєвич, Федь Черник, четар Василь Кучабський та інші. Тоді ж у російський полон потрапив і Михайло Матчак.^[15]

Разом з іншими галицькими старшинами УСС М. Матчак був відправлений в табір, розміщений у південній частині Царицина (тепер м. Волгоград, Росія) — Цар-Горі, де на той час перебував у полоні Євген Коновалець. Це стало визначною подією для Коновальця, бо серед них були його друзі з парамілітарних товариств та університету: А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, І. Чмола, І. Андрух та інші. З перших днів перебування галичан у Царицині Є. Коновалець став визнаним лідером серед українського старшинства, організатором заходів, які сприяли зміцненню морального духу, піднімали у людей віру в краще майбутнє, у повернення на батьківщину. Відтак, він робив усе, щоб старшини не гаяли часу, готувалися до нових битв за волю України. Організовував регулярне навчання з предметів військового мистецтва, а Іван Чмола, піонер пластової організації в Галичині, — щоденні спортивні вправи просто неба, навіть у лютий мороз. Крім усього, Є. Коновалець домігся від адміністрації поліпшення побутових умов, зокрема щодо житла, яке тут не було пристосоване до холодної зими. На початку березня 1917 року, всіх 32 галицьких старшин перевели у табір в містечку Дубовка за 50 км на північ від Царицина, де умови перебування, насамперед житло, були набагато кращими. Cтаршин розмістили в двох будинках місцевого підприємця Челюканова, зокрема сотників А. Мельника, Р. Сушка й І. Чмолу, хорунжих М. Матчака, П. Пасіку, М. Загаєвича, Д. Герчанівського, М. Дорошенка, підхорунжих І. Андруха, четаря В. Кучабського. Є. Коновалець узяв на себе роль організатора і регулярно привозив у Дубовку пресу, книжки та вісті з батьківщини. За активної участі Є. Коновальця в таборі у Дубовці галицькі старшини заснували кількасоттомову бібліотеку, якою став завідувати М. Матчак. У ній були книжки, придбані за власні кошти, надіслані з Києва, Москви, Полтави, усі річники журналу «Украинская жизнь», який у Москві видавав С. Петлюра, а також газети, зокрема «Царицинский вестник». У таборі в порозумінні із старшинами інших націй (поляками, чехами, болгарами, хорватами) було влаштовано університетський та політехнічний курси. Галичани створили під керівництвом хорунжого Іллі Гриневецького український великий хор, який давав концерти для полонених та місцевих мешканців, співав під час відправ у церкві Св. Покрови.^[16][17]

1917 року галичани з великим ентузіазмом зустріли Лютневу революцію в Росії, з якою пов'язували надії на швидке визволення. З полонених галичан в царицинському гарнізоні були здійснені заходи зі створення українського батальйону організувати. Проте надії галичан на звільнення не виправдалися через політику Тимчасового уряду, який боявся посилення України військовиками з російського полону, котрих налічувалося близько 150 тис. Більше того, командувач Казанського військового округу вимагав не допустити втечі полонених із таборів. У липні 1917 року Є. Коновалець, як представник царицинської української громади, виїхав до Києва у короткочасну відпустку, де зустрічався з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Миколою Міхновським, встановив зв'язок з Галицько-буковинським комітетом і склав спільно з ним меморіал щодо створення галицько-буковинської військової частини — Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців.^[18]

Після повернення Коновальця з Києва ідею створення куреня підтримали більшість галичан з Дубровки, особливо І. Чмола, який наполягав на негайній утечі. У вересні Є. Коновалець з І. Чмолою здійснили втечу до Києва, де почали реалізацію накресленого плану. Щоб з від'їздом Коновальця не втратити зв'язку з українськими полоненими в Царицині, а також постійного зв'язку з Києвом хорунжий Матчак добровільно зголошується до формованого у Царицині українського куреня, де очолює апарат постачання цього куреня. На заклик Є. Коновальця з Києва на Святий Вечір 1918 року 14 галицьких старшин (Андрій Мельник, Дмитро Бурко, Дмитро Герчанівський, Василь Кучабський, Роман Сушко та інші) непомітно покинули табір в Дубовці і в хуртовину пішки добралися до Царицина. Там М. Матчак заопікувався ними у своєму курені і, як начальник апарату постачання куреня, забезпечив їх військовою формою, грішми та свідоцтвами про звільнення зі служби, надісланими з Києва Є. Коновальцем. Наступної ночі старшини разом з Матчаком і за його сприяння у військовому ешелоні потаємно об'їзним шляхом через Орел, Брянськ і Гомель виїхали до України.^[19] Прибувши невдовзі до Києва вони приєдналися до розбудови Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців під командуванням Є.Коновальця.^[17][20]

Оскільки формація Січових стрільців створювался на основі добровольців з усіх куточків України, 19 січня 1918 року на загальних зборах Галицько-Буковинський курінь було перейменовано на 1-й курінь Січових Стрільців, командиром куреня обрано Євгена Коновальця, начальником штабу Андрія Мельника, ад'ютантом куреня Михайла Матчака (наймолодшого сотника в складі куреня). Курінь складався з двох піхотних сотень, запасної сотні, сотні скорострілів, гарматної батареї.^[17] Січові Стрільці одностайно стали на захист незалежності України в боротьбі з більшовицькою навалою. Вони взяли активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві 16 — 19 січня 1918 року, забезпечили евакуацію 25 — 26 січня Центральної Ради й уряду УНР до Житомира.^[21]

25 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила незалежність України. У той час більшовицькі війська, захопивши Полтавщину та Чернігівщину, наближалися до столиці, частина підрозділів стрілецтва залишалася у Києві. 29 січня в столиці несподівано спалахнув більшовицький заколот: близько 2 тисяч київських червоногвардійців, до яких приєднались понад 1 000 збільшовичених вояків, виступили зі зброєю в руках проти української влади. Упродовж 29 січня — 2 лютого Січові Стрільці спромоглися очистити від більшовиків центральну частину міста, ліквідувавши загрозу для будинку Центральної Ради, і опанували Поділ. Гніздо заколоту таким чином було розбито. Перемога обійшлася дорогою ціною — Січові стрільці втратили понад 200 бійців убитими і пораненими. 1 березня 1918 року завершилися останні бої за Київ і Центральна рада й уряд повернулися до Києва.^[22]

26 березня 1918 року наказом Міністерства військових справ Курінь був перейменовано на 1-й полк Січових Стрільців. Матчак був призначений заступником начальника штабу полку Мельника. Як і в Курені, так і в полку М.Матчак входив до складу Стрілецької ради, як дорадчого органу при командирові формації Є. Коновальцю.^[21] За рішенням уряду полк був залишений в Києві для несення залогової служби й забезпечення охорони Центральної ради.^[24]

29 квітня у Києві відбувся організований генералом Павлом Скоропадським за згоди та сприяння німецького командування державний переворот. Січові стрільці були готові захищати Центральну Раду, проте, не отримавши від неї жодних вказівок, командування полку не вдавалось до активних дій. Полк СС у своїх казармах був оточений звідусіль німецькими частинами. Скоропадський особисто під час зустрічі з Коновальцем і Мельником запропонував, щоб Січові стрільці визнали нову владу, однак зробити це Стрілецька рада відмовилась. Тоді німецьке командування поставило ультиматум: визнати владу новопроголошеного гетьмана або ж роззброїтись. У цих умовах Рада старшин на чолі з Є. Коновальцем ухвалила рішення скласти зброю й саморозпуститися за умови виконання таких вимог: зняття німецьої облоги казарм, надання недоторканості М. Грушевському й стрілецтву, дозволу залишити старшинам шаблю й револьвер. Не бажаючи загострювати ситуацію, німецька сторона прийняла вимоги січовиків. Розформування полку провадив М.Матчак, під його командою демонстративно було проведено й роззброєння полку 1 травня 1918 року.^[17][21][25]

Після розпуску січовострілецької формації полковник Є. Коновалець, А. Мельник, М.Матчак та деякі інші члени Стрілецької ради залишилися у Києві, уважно стежачи за розвитком подій, відносинами між гетьманським урядом та українськими політичними партіями, зростанням впливів на збройні сили проросійських сил (у перші місяці гетьманської влади на провідних посадах у військовому міністерстві й Генеральному штабі опинились генерали й полковники колишньої російської армії, які здебільшого не поділяли ідею незалежності України). Упевнившись у підтримці проукраїнських партій Стрілецька рада висловилася за відновлення військової формації Січових стрільців у підпорядкуванні гетьманської влади, за умови, що вона боронитиме самостійність й незалежність української держави. Значну допомогу в справі відновлення формування Січових стрільців надали керівник міністерства закордонних справ Дмитро Дорошенко та директор Українського телеграфного агентства Дмитро Донцов, виконуючи роль посередників між Стрілецькою радою та гетьманським урядом. 29 липня 1918 року П. Скоропадський дав згоду відновити стрілецьку формацію. Через бюрократичні зволікання відповідний наказ про створення стрілецького військового формування під назвою Окремий загін Січових стрільців було видано 23 серпня 1918 року. 31 серпня П.Скоропадський офіційно прийняв стрілецьку делегацію у складі Є.Коновальця, А.Мельника, В.Кучабського й М.Матчака, які присягнули на вірність Українській державі. Загін мав складатися з 4 піших сотень, 1 кулеметної сотні, легкогарматної батареї, кінної розвідки й технічних підрозділів. Згідно зі штатним розписом, він мав налічувати 30 старшин і 1000 вояків. Командиром загону було призначено полковника Є. Коновальця, начальником штабу — сотника А. Мельника, ад'ютантом загону — сотника М. Матчака. Місцем постою визначено Білу Церкву.^[21][26]

Події на фронтах Першої світової війни у жовтні 1918 року вказували на те, що військова поразка Німеччини й Австро-Угорщини стає неминучою. Гетьман Скоропадський, позбавлений австро-німецької підтримки, у своїй політиці почав орієнтуватися на Росію, що загрожувало втратою української державності. 14 листопада 1918 року він оприлюднив «Грамоту Гетьмана Всієї України до всіх українських громадян і козаків України», у якій проголошувався курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією. 15 листопада 1918 року Коновалець за рішенням Стрілецької ради, до складу якої входив і Матчак, передав Скоропадському побажання відкликати маніфест, скликати національний конгрес, розформувати російські добровольчі дружини, перевести Особливий загін Січових стрільців до Києва. На що Скоропадський відповів категоричною відмовою. Тоді Коновалець повідомив гетьману, що складає з себе відповідальність за дальший хід подій.^[21]

Відтак стрілецька формація одностайно стала на сторону Директорії, як основна військова сила повстання проти гетьманату. 16 листопада Січові стрільці зайняли Білу Церкву, проголосивши владу Директорії УНР. Уранці 17 листопада 2-га сотня СС на чолі з сотником Р. Сушком зайняла Фастів. Наближаючись до Києва 18 листопада січовострілецькі підрозділи в бою біля Мотовилівки розбили вислані з Києва 1-шу офіцерську добровольчу дружину, 4-й Сердюцький полк та кадровий 3-й Київський кінний полк. Увечері того ж дня Січові стрільці зайняли Васильків.^[27]

28 листопада Окремий загін СС було реорганізовано в 1-шу дивізію Січових Стрільців під командуванням Р.Сушка, яка увійшла за наказом Головного отамана Симона Петлюри до складу Осадного корпусу, який очолив Є.Коновалець. Начальником штабу, який перебував у Фастові, призначили Мельника, його заступником Матчака. З 12 на 13 грудня Осадний корпус розпочав наступ на Київ. 14 грудня силами Дніпровська дивізія та 1-ша дивізія СС увійшли в столицю. 15 грудня Коновалець зі своїм штабом урочисто в'їхав до Києва.^[21]

Військова влада у Києві була передана командиру Осадного корпуса, який одночасто став комендантом Києва. У своїй організаційній діяльності Є. Коновалець спирався на дивізію Січових Стрільців, яка була найдисциплінованішим і найорганізованішим з'єднанням київської залоги, залишаючись членом Стрілецької ради він активно використовував січовострілецькі підрозділи у заходах на підтримання спокою в Києві. З уповноважень Директорії він видав наказ, яким Київ оголошувався в стані облоги. Січові стрільці несли варту на вулицях міста, затримували правопорушників. Арешти й обшуки здійснювалися за ордерами політичного відділу Осадного корпусу за підписом керівника відділу сотника Ю.Чайківського та осавула штабу корпусу М.Матчака з відповідними печатками відділу й корпусу.^[21]

Тим часом, січень 1919 року позначився поразками українських військ у боях з російсько-більшовицькими частинами на сході країни. До цього додалися численні селянські повстання й заколоти проти Директорії в Центральній Україні, в тому числі й на Київщині. У другій половині січня 1919 року Осадний корпус був перейменований у Корпус Січових Стрільців, який увійшов до складу Східного фронту під командуванням Коновальця. За дорученням Стрілецької ради М.Матчак разом з Є.Коновальцем їздив до західних областей УНР на переговори в справі вербування добровольців. Повернувшись до Києва сотник Матчак був начальником двох відділів булави (штабного командування) Корпусу СС: інструкторського та вишкільно-мобілізаційного.^[2] Сил Східного фронту виявилось недостатньо, щоб зупинити більшовицькі війська. І на початку лютого уряд і війська армії УНР вимушено покинули Київ, а місто окупували більшовицькі частини. Практично сили Корпусу СС не були спроможні вести важкі позиційні бої по всьому фронту проти дужчого ворога. Тому в середині лютого Стрілецька рада була змушена всі стрілецькі частини, розпорошені по Східному фронту, перевести у глибокий тил для реорганізації у боєздатну формацію.^[21]

У середині березня Корпус СС взяв участь в контрнаступі сил армії УНР в районі Бердичева. Здобути місто не вдалося, а січові стрільці понесли значні втрати.^[30] У боях за Бердичів М.Матчак отримав поранення. Після одужання він деякий час був військовим інспектором і до кінця листопада 1919 року перебував на фронті у складі Січових Стрільців.^[2]

15 травня 1919 року Корпус Січових Стрільців перейменували в Групу Січових Стрільців, бойовий склад якої продовжив кровопролитні бої з більшовиками до початку грудня, коли Група опинилася в безвихідній ситуації: армія УНР була затиснута звідусіль білогвардійськими, більшовицькими, польськими військами у так званому «трикутнику смерті» в районі Шепетівка — Любар — Миропіль.^[31] Військо без зброї, харчів, одягу, без ліків, поражене тифом втратило боєздатність. 6 грудня 1919 року на останньому засіданні Стрілецької ради було прийнято рішення розформувати стрілецьку формацію, демобілізувати стрільців, щоб вони могли самостійно вибирати, чи приєднатися до партизанських загонів під командуванням М.Омеляновича-Павленка, чи повернутися додому.^[21] Частина Групи СС була готова пробиватися на тили ворога й там залежно від обставин продовжувати партизанську боротьбу. Друга частина вважала, що обставини не сприяють продовженню боротьби, вважала себе непідготованою до партизанської вій­ни. Того ж дня польські частини захопили Чорторию, роззброївши демобілізованих стрільців. Більша частина бійців та старшин СС на чолі з Є.Коновальцем потрапила до польського полону (близько 600 стрільців і 80 старшин, в тому і Матчак).

Поляки відправили полонених до окупованого польськими військами Луцька, де облаштували табір для українських військовополонених.інтернованих через Шепетівку — Рівне — Луцьк до різних таборів.^[28]

На інтервенцію С.Петлюри в січні 1920 року інтернованих січовиків було звільнено. Члени Стрілецької ради роз'їхалися: Є. Коновалець, В.Кучабський до Праги, А.Мельник до Відня, М.Матчак залишився у Львові.^[2]

Повернувшись до Львова 1920 року М.Матчак продовжив активну політичну діяльність, поєднуючи її з навчанням. Усвідомивши, що поки в еміграції українські політичні партії ведуть безплідні внутрішні суперечки, польський окупаційний режим послідовно й систематично нищить будь-які вияви національного життя в краю, Матчак разом із соратниками-однодумцями Ярославом Чижом і Осипом Навроцьким дійшли висновку про марність будьякої «державотворчої праці» за кордоном.

Члени Стрілецької ради, які прибули до Львова 1920 року за скеруванням полковника Коновальця мали вже достатньо добрий ґрунт у формі осередків самоорганізації колишніх військових-українців та таємних військових організацій, що лише починали зароджуватись (до прикладу — осередок старшин УГА на чолі з Юліаном Головінським, організація «Воля»). Однак у цій роботі бракувало достатнього досвіду підпільної боротьби, можливо певного рівня організаторської майстерності. Власне, цю прогалину успішно заповнили: М. Матчак, Я. Чиж і В. Кучабський та інші січовики, які, будучи добре ознайомлені з партизанськими методами боротьби у Наддніпрянській Україні, були достатньо ініціативними й мали велике бажання працювати. Вони за допомогою активніших та впливовіших галичан (О. Навроцький, Д. Паліїв, В. Целевич, Ю. Полянський та ін.) зуміли зконсолідувати весь рух опору та об'єднати в одній структурі, що згодом стала відомою як Українська військова організація. Зародком УВО стала Стрілецька рада, яка була політичним органом формації січових стрільців і продовжувала діяти після їхньої демобілізації у грудні 1919 року. У липні 1920 року в Празі на засіданні Стрілецької ради під проводом Євгена Коновальця було ухвалене рішення про повернення Січових стрільців з еміграції до контрольованої Польщею Східної Галичини. Влітку-восени 1920 року члени Стрілецької ради та ветерани Української Галицької армії у Львові заснували підпільну організацію «Воля». У наказі № 1 організації «Воля» від 2 вересня 1920 року говориться про те, що утворена «Начальна Колеґія Військових організацій» (скорочено Начколеґія), мета якої — підготовка всіх таємних військових організацій до виступу проти національних ворогів шляхом об'єднання в одну структуру з чіткою організаційною формою та підтриманням контактів з усіма українськими військовими та політичними осередками в Україні та за кордоном. До складу Начколегії увійшли Осип Навроцький, Михайло Матчак, Ярослав Чиж та інші. Водночас польський дослідник Р. Висоцький зауважує, що структури «Волі» незабаром уже діяли в рамках УВО. Хоч і не формально, але ця назва вже починає використовуватися. Першочерговим завданням організації було не дати польській адміністрації закріпитися на території Західної України. У боротьбі з польською адміністрацією члени УВО застосували тактику індивідуального терору. Так, 25 вересня 1921 року за завданням організації Степан Федак-молодший («Смок») здійснив у Львові замах (невдалий) на начальника Польської держави Юзефа Пілсудського. Одразу за підготовку замаху були арештовані провідні діячі Військової організації.^[32]

У липні 1920 року за ініціативи Є. Коновальця, І. Андруха, В. Кучабського, М. Матчака, Я. Чижа відбулася остання нарада Стрілецької Ради Корпусу Січових Стрільців, на якій з метою продовження збройної боротьби за незалежність України було вирішено створити нелегальну «Українську Військову Організацію» (УВО).^{[прим. 1]}

Організаційні заходи зі створення УВО було розпочато у Львові. Наприкінці серпня М. Матчак і Я. Чиж заснували перший командний осередок УВО. У вересні 1920 у Львові була створена тимчасова Начальна Колегія УВО (М. Матчак, О. Навроцький, Ю. Полянський, Я.Чиж і В. Целевич), яку після переїзду з Відня до Львова (20 липня 1921 року) очолив полковник Є. Коновалець під назвою Начальна Команда УВО. Для фінансування УВО було створено «Український Бойовий Комітет», який очолив М. Матчак. Комітет займався збором грошових пожертв на цілі УВО і мав свої осередки не лише в Галичині, але і за кордоном (США, Чехословаччина).

В УВО були організаційно-кадрова, розвідна, бойова і пропагандивно-політична референтури. Основну територію дії УВО становила Галичина, яку було поділено на 13 військ. округ, округи — на повіти з округовими й повітовими командами (загальною кількістю 58). Поза українськими землями УВО утримувала експозитури під різними назвами. Найважливіші — в Чехословаччині (Крайова команда), Берліні (Німеччина; Закордонна делегація УВО), Данцигу (нині м. Гданськ; Польща), Литві (в Каунасі видавалася газ. «Сурма»).^[34]

Свою діяльність УВО поширювала не лишень на військово-організаційну сферу, але й на політичну, стаючи де-факто керівним політичним осередком української спільноти. Її члени перебирали на себе відповідальність за громадське життя і спричинилися до віднови діяльності різних суспільних організацій, часто очолюючи їх чи стаючи в їх проводі. Так зусиллями Я. Чижа і М. Матчака був відновлений Український Студентський Союз, який став найдіяльнішою та найпоширенішою організацією української молоді. Саме з ініціативи Українського Студентського Союзу та вчених НТШ (В. Щурат, М. Кордуба, М. Панчишин, В. Вергановський, І. Крип'якевич та ін.) у відповідь на репресії польської влади проти української освіти й науки, фактичну заборону українській молоді навчатися в університетах навесні 1921 року у Львові був заснований Український таємний університет (УТУ). М. Матчак записався на навчання на правничий факультет. Звичайно умови навчання і праці в УТУ були далекі від ідеальних. Лише студенти філософського і правничого факультетів мали змогу прослухати університетський курс повністю, на відміну від медичного та політехнічного відділів, де навчання тривало 4 семестри. Навчання в університеті відбувалося в умовах суворої конспірації, з переслідуванням та арештами польською поліцією студентів та професорів. Матеріальне забезпечення університету здійснювали самі студенти. Матеріальну підтримку університету надавали українські господарські установи, представники еміграції. З цих джерел покривалися видатки університету, а також за згодою й апробацією Студентського допомогового товариства, яке очолював студент М. Матчак, надавалася фінансова допомога студентам. Через переслідування владою, відсутність матеріальної бази і нестачу коштів у червні 1925 року на засіданні сенату університету було оголошено про зупинення його діяльності.

Замах на Юзефа Пілсудського у Львові 25 вересня 1921 року був однією з перших резонансних акцій українського підпілля після поразки ЗУНР. Безпосереднім виконавцем був 20-річний Степан Федак-молодший, псевдо «Смок», член Української військової організації (УВО). Пілсудський не постраждав, а львівський воєвода Казимир Грабовський, який їхав поруч із ним, був поранений.

У жовтні 1921 року Михайло Матчак був арештований за звинуваченням у причетності до бомбового замаху на Ю. Пілсудського. Він належав до тієї п'ятірки, що зголошувалася на цей учинок, але жеребок витягнув Степан Федак. Оскільки твердих доказів проти Матчака не було суд присяжних засудив його лише до 2 років ув'язнення. 18 листопада суд оголосив вирок: Степана Федака засуджено на 6 років тюрми, Михайла Матчака, Дмитра Палієва, Петра Яремійчука та Євгена Зиблікевича — на 2 роки тюрми.

Окрім членів УВО, слідство велося проти багатьох впливових у Галичині українців, наприклад, доктора Степана Федака, батька виконавця замаху, голови Українського горожанського комітету, доктора Василя Щурата, відомого українського вченого, ректора таємного Українського університету Михайла Галущинського, доктора Лева Ганкевича та ін. [2, арк. 25]. Загалом у ході цієї справи, польські правоохоронці в антидержавній діяльності звинуватили тринадцять осіб: Степана-Ярослава Федака (1900 р.н., випускник гімназії), Франца-Йосипа Штика (1901 р.н., слухач права), Дмитра Паліїва (1896 р.н., студент університету), Остапа Коберського (1895 р.н., слухач філософії), Василя Кучабського (1895 р.н., журналіст), Михайла Матчака (1895 р.н., студент права), а також Богдана Гнатевича (1894 р.н., студент медицини), Петра Яремійчука (1899 р.н., випускник четвертої Львівської гімназії), Віктора-Леонарда Голубовича (1901 р.н., слухач політехніки), Миколу Тофана (1892 р.н., слухач філософії), Остапа Горобійовського (1903 р.н., гімназист), Івана Білецького (1901 р.н., випускник Промислової школи, механік), Євгена Зиблікевича (1895 р.н., слухач права). Під час слідства усі затримані поводилися надзвичайно відважно. Сам С. Федак після численних тортур під час допитів не змінив власної позиції і зазначав, що його дії були спрямовані виключно проти польського львівського воєводи О. Грабовського, а не проти самого Пілсудського. За його словами, цей акт мав засвідчити продовження боротьби українців за власну державу перед польськими урядовими колами та світовою спільнотою та як протест проти поділу Східної Галичини на воєводства. Адже в цей час уряд ЗУНР, перебуваючи за кордоном в еміграції, ще намагався на дипломатичному рівні домогтись визнання української державності принаймні в кордонах Галичини.^[35]

Водночас варто оцінити зусилля й галицьких українських адвокатів, які захищали увістів у судових процесах. Як правило, підсудних захищали кращі українські галицькі адвокати — Лев Ганкевич, Володимир Старосольський, Степан Шухевич та ін. Завдяки їх умілій тактиці захисту багатьом увістам вдавалося уникнути ув'язнення [22, с. 88–147]. З числа захисників особливо яскраво виділявся доктор Степан Шухевич, один з найактивніших захисників на усіх процесах, пов'язаних з УВО. Своєю чергою, Організація намагалася віддячувати правникам, приховано оплачуючи їхні послуги. Зокрема, 1925 року М. Матчак, що був касиром УВО у Львові, надавав гроші для українських адвокатів, які захищали заарештованих увістів.^[36]

Після виходу із тюрми він навчався в Лейпцигу та продовжував політичну роботу, ставши членом Української Радикальної Партії (УРП), а пізніше і членом її Головного Секретаріату. Одночасно за дорученням проводу УВО разом з Д. Паліївим протягом 1924—1926 років редагував орган УВО «Новий час». За цей період проявив себе здібним журналістом і публіцистом, друкувався в суспільно-політичному часописі «Заграва».

У період внутрішньої кризи в УВО, спричиненої ідеологічно-політичними розбіжностями, за рішенням Головного Секретаріату УРП М. Матчак 1925 року вийшов із рядів УВО, зберігаючи лояльний стосунок щодо Є.Коновальця.^[37] 1928 року з рамена УРП був обраний послом до польського сойму, де як добрий промовець виявив себе вірним трибуном в справах захисту прав українського народу.

Заки став послом, підставою його прожитку була визичальня книжок «Ізмарагд» у Львові. Він поставив її в розпорядження Комітету Допомоги Українським Політичним В'язням і хто з них тільки хотів, щедро з неї користав, а до них належав також автор цих рядків. Виступав підсудним в однім з перших чи навіть першім політичнім процесі Української Військової Організації у Львові і мусів з тих часів зберегти симпатію і сантимент так до неї, як і до окремих її членів, з котрими йому колись доводилося співпрацювати. Завжди дуже прихильно ставився до політичних в'язнів-націоналістів. Виступаючи як свідок посол М.Матчак у процесі про вбивство посла Голуфка з'єднав признання всіх присутних у судовій залі своїми інтеліґентними відповідями, бистрою орієнтацією і зручністю, з якою виминав підводні скелі підступних питань адвоката д-ра Шурлєя, гідністю, з якою тримався скрізь там, де хотіли його заманити в сіті.^[38]

1931 року одружився із Стефанією Савицькою (1891—1977) — громадською діячкою, співзасновницею кооперативи домашнього промислу «Українське народне мистецтво». Метою заснованої у Львові 1922 року кооперативи було пропагування модерного застосування і збуту виробів народного мистецтва та домовиробництва, збереження чистоти їх стилю.

Досвід у видавничій справі Михайло Матчак почав набувати, ще перебуваючи в бойових лавах Українських Січових Стрільців, де він став одним із ініціаторів створення стрілецького «Пресового фонду» для фінансування стрілецького часопису «Шляхи». Перебуваючи 1917 року в російському полоні в таборі в Дубовці М. Матчак завідував кількасоттомовою бібліотекою, заснованою військовополоненими галицькими старшинами.

Під час навчання на правничому факультеті Українського таємного університету він ближче познайомився з літературними й науковими діячами, видавцями, редакторами. Пізніше вдосконалив свої знання в книжкових (закінчив книгарський курс у Липську) і торговельних (річний промисловий курс «Просвіти» у Львові) справах.^[39]

1921 року М. Матчак був одним із ініціаторів заснування у Львові видавничого кооперативу «Червона калина», основним завданням якої було видання матеріалів, документів, спогадів з періоду боротьби за українську державність з метою збереження великого масиву інформації про правдиву історію визвольних змагань. Разом з ним засновниками й керівниками «Червоної калини» стали його соратники — широко відомі серед стрілецтва військові старшини. Надзірну раду кооперативу очолив колишній комендант куреня Українських Січових Стрільців, отаман Української галицької Армії (УГА) Степан Шухевич, директором став старшина УСС, сотник УГА, один із засновників і керівників УВО Осип Навроцький, членами управи були колишні старшини УСС Михайло Матчак, Левко Лепкий та відомий видавець, член УВО, колишній старшина УГА Іван Тиктор. До співпраці були залучені широкі кола стрілецтва, які збирали й надсилали матеріали про воєнні роки, писали спогади, надавали кошти. Діяльність видавництва підтримали численні громадські організації та товариства, окремі меценати.^[40] Результатом діяльності кооперативу «Червона Калина» стало видання книг та брошур на воєнно-історичну тематику (мемуарів учасників визвольних змагань, монографій з історії воєн та українського війська, художніх творів), щорічного альманаха-календаря та часопису «Літопис Червоної Калини». За весь час свого існування «Червона Калина» надрукувала близько 80 різних книг — художніх на воєнну тематику, спогадів учасників визвольних змагань, художніх альбомів, музичні видання. Серед них трилогія «Заметіль» Романа Купчинського, біографічні романи «Мазепа» та «Григор Орлик» Ілька Борщака, монографія «Мої спомини про давнє-минуле (1914—1918)» Дмитра Дорошенка, альбом «Українські Січові Стрільці 1914—1920» (редактор Богдан Гнатевич)^[11], «Великий співанник „Червоної Калини“» — збірник обробок стрілецьких, козацьких, побутових пісень 14 українських композиторів, зокрема Василя Барвінського, Михайла Гайворонського, Миколи Колесси, Станіслава Людкевича, Нестора Нижанківського, Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Кирила Стеценка, Михайла Вериківського (упорядником і редактором збірника був композитор, музикознавець, доброволець УСС Зіновій Лисько.^[41]

1923 року Михайло Матчак із широкою просвітницькою метою створив у Львові видавництво й випозичальню книжок «Ізмарагд», які проіснували до приходу радянської влади 1939 року. Фірму «Видавнича книгарня і випозичальня „Ізмарагд“, кооператива з відповідальністю уділами у Львові» Львівський окружний суд зареєстрував 15 грудня 1926 р. До Наглядової ради кооперативу увійшли: військовик (перший командант легіону Українських січових стрільців), громадсько-політичний діяч, просвітянин і публіцист Михайло Галущинський (голова), просвітянин, журналіст і перекладач Федь Федорців (секретар), заслужений директор Краєвого Союзу Кредитового і Союзного Базару у Львові Іван Іжицький. До складу управи (дирекції) входили: Михайло Матчак (директор), Петро Постолюк (член управи), Іванна Пеленська (заступна членкиня управи).^[42]

Видавництво забезпечувало українську публіку (зокрема школярів та молодь) якісною, доступною та художньо оформленою літературою. Воно спеціалізувалося на серійних виданнях української класики, творах тогочасних авторів та перекладах світових шедеврів. Усього за 16 років роботи видавництво «Ізмарагд» випустило десятки знакових книг. Видавничу марку «Ізмарагду» у вигляді восьмипроменевої зірки, в центрі якої поміщена назва видавництва, створив С.Гординський. Серед найвідоміших видань: повні зібрання творів В. Стефаника та М. Черемшини (3-томник Черемшини вийшов 1937 року під редакцією відомого бібліографа Євгена-Юлія Пеленського^[43], з оформленням обкладинок Миколою Бутовичем); «Схід і Захід. Нариси з подорожі» С. Левинського, антологія сучасної української поезії, збірки поезій Богдана-Ігоря Антонича «Зелена Євангелія» (вийшла друком вже після смерті автора 1938 року), Святослава Гординського «Барви і лінії», Михайла Рудницького «Очі та уста»^[44]; мистецька збірка «Екслібріс»; твори молодих письменників та класиків для шкільної молоді. Із світових шедеврів були видані переклади творів Джека Лондона, Стефана Цвейґа, Марка Твена, Артура Конан Дойла.^[45]

З видавництвом «Ізмарагд» активно співпрацював Михайло Рудницький — літературознавець, книговидавець письменник, перекладач. З Михайлом Матчаком Михайло Рудницький міг познайомитися ще в Києві за часів УНР, у журналістських колах. Згодом обидва були пов'язані з Таємним університетом у Львові: Матчак — як організатор і слухач, Рудницький — як викладач. Попри різні життєві позиції — Матчак був активним політичним і громадським діячем, а Рудницький тримався осторонь політики, — їх зближували спільні погляди на літературу і книговидання. Особливо важливою була незалежність видавництва Матчака — від політичних структур та ідеологічних впливів, як фінансова й організаційна, так і інтелектуальна. Саме така модель могла приваблювати Рудницького, який усе життя прагнув створити незалежне видавництво, але так і не зміг цього здійснити.^[46].

Важливу роль відіграв М.Матчак у створенні в квітні 1926 року професійної організації «Союз українських накладень і книгарень», у якій кооператив «Ізмарагд» став одним із 13 членів-засновників, серед яких були книгарні НТШ, Ставропігійського інституту, «Рідної Школи», видавництво «Русалка», видавнича спілка «Червона Калина». Метою організації був захист українського видавничого руху, авторських прав, професійних інтересів видавництв і книгарень. Головою обрали Михайла Таранька, секретарем — М. Матчака, який залишався у керівництві організації до 1939 року. 1927 року «Союз українських накладень і книгарень» розпочав видавати за редакцією М. Матчака часопис «Книжник», який мав інформувати про всі видання української неперіодичної літератури на західноукраїнських землях та в еміграції, публікувати статті на видавничо-літературну тематику. ^[47]

Був у складі дирекції Українського Видавництва (УВ), заснованого 1939 року в Кракові В.Кубійовичем як спілка з обмеженою порукою. Це було єдине дозволене німецькою владою українське видавництво в Генеральній Губернії, яке мало за мету задовольняти потреби українського населення у книжковій продукції, але передусім забезпечити шкільну молодь підручниками. З 1941 року УВ отримало змогу поширити видавничу діяльність на Галичину, де була утворена друга філія УВ, яку очолив М. Матчак. Філія у Львові мала дві друкарні і друкувала більшість видань УВ. Крім шкільних підручників, «Історії України», «Кобзара» Т. Шевченка, передруків творів Б. Лепкого, В. Бірчака та інших друкувалися майже невідомі читачам Галичини твори письменників з Центральної та Східної України Б. Антоненка-Давидовича, В. Підмогильного, М. Куліша, М. Зерова, О. Влизька, О. Слісаренка; у видавництві вийшли повні видання творів Василя Стефаника, Леся Мартовича, для потреб масового читача серія «Книжки для всіх», з наукових праць «Географія України» В. Кубійовича, «Старий Галич» Я. Пастернака. За шість років роботи «Українське видавництво» випустило 544 книжки та інші неперіодичні видання загальним тиражем понад 30 мільйонів примірників та 1839 чисел часописів — тиражем майже 25 мільйонів примірників. З квітня 1944 року Львівська філія УВ припинила свою роботу.

Пiсля приєднання Галичини до Генеральної Губернiї у Львовi вiдкрився галицький вiддiл нiмецького газетного концерну «Видавництво часописiв i журналiв у ГГ», який видавав українською мовою перiодичну пресу i намагався не допустити поширення дiяльностi «Українського видавництва» на Галичину. Гострi протести української громадськостi, зокрема К.Левицького, К.Панькiвського, В.Кубiйовича та інших мали певні наслідки — значна частина преси та книжкової продукцiї перейшла до «Українського видавництва». У 1941 році «Українське видавнцтво» придбало двi друкарнi та створило у Львовi фiлiю. Вiдтодi воно працювало у двох вiддiлах: у Краковi, де його очолював I.Федiв i там перебувала дирекцiя видавництва, та у Львовi пiд керiвництвом М.Матчака. Тут працювали редакцiї книжкового вiддiлу i журналiв-мiсячникiв, які очолював М.Шлемкевич. Постiйними спiвпрацiвниками книжкового вiддiлу у Львовi були В.Сiмович, С.Гординський, Ю.Стефаник, Д.Штикало, Д.Козiй (лiтература, мова), I.Крип'якевич (iсторiя), Є.Храпливий (шкiльнi пiдручники). За шість рокiв «Українське видавництво» випустило 544 книжки та iнші неперiодичні видання загальним тиражем понад 30 мiльйонiв примiрникiв та 1839 чисел часописiв — тиражем майже 25 мiльйонiв примiрникiв. Основну частину лiтературно-художньої продукцiї видавництва становили передруки. Його керiвництво проводило щорiчнi лiтературнi конкурси, намагаючись тим самим активiзувати творчiсть тогочасного письменства. До складу журi входили вiдомi лiтератори, ученi, драматурги, журналiсти. Авторів кращих повiстей, драм, лiтературно-критичних праць нагороджували, а їхні твори публiкували. Українська преса широко висвiтлювала перебiг та результати конкурсу. Видавництво спричинилось до проведення в жовтня 1940 року книжкової виставки у Краковi та виставки української преси у Львовi навеснi 1943 року.

Дуже промовисту характеристику Михайла Матчака як політичного й громадсько-культурного діяча дав Іван Кедрин-Рудницький: «Михайло Матчак був милою, згідливою, толерантною, товариською людиною, який клав більший натиск на практичну роботу і співжиття з людьми різних поглядів, як на партійно-ідеологічне доктринерство. Він заснував українську випозичальню і видавництво „Ізмараґд“, домівка якого стала своєрідним товариським клюбом тих, що любили книжку, […] став […] справжнім товаришем, який ніколи і нікому не давав відчувати, що він з іншої партії та з іншого посольського Клюбу»^[48]

Перед другою комуністичною окупацією Львова М. Матчак з дружиною виїхав до Відня. Після приходу американських військ і поділу міста на п'ять окупаційних зон перебував у англійській зоні. Знаючи англійську мову, Матчак працював урядовцем міжнародної допомогової організації UNRRA і був у тісному контакті з українською еміграцією. Він не підозрював, що комуністична агентура пильно стежила за кожним його кроком. 27 лютого 1947 року Михайло Матчак разом із дружиною Стефанією та сином свого брата Степана — Віктором Матчаком, американським військовим, який перебував у той час у Відні, відвідав експозицію щойно відкритої виставки робіт радянських художників. Увечері дорогою додому, на виході із кав'ярні «Рінґ», розташованої навпроти університету, на нього нападають два комуністичні агенти, силоміць заштовхують в авто і перевозять в радянську зону. Звідти 5 березня 1947 року його літаком переправляють до Києва. 15 місяців він перебував під слідством у Лук'янівській в'язниці; на короткий час його вивозили на допити до Москви. На основі рішення «особого совєщанія» МДБ СРСР за «зраду Батьківщини», «антикомуністичну пропаганду» та інші провини перед комуністичною державою, громадянином якої він не був, 53-річний Михайло Матчак був засуджений до 25 років невільничої праці в таборах ГУЛАГу. 1 липня 1948 року його відправлено з Києва етапами до Караганди в Казахстан. 23 липня його привезли в табір біля місцевости Спаськ, де приділено до бригади, яка копала торф. На цій роботі він перебував до 1954 року. У першому листі, який йому дозволили написати дружині, від 1 серпня 1948 року він написав: «Я здоров фізично і душевно  — оптиміст. Вірю, що і в моїй справі скоро побідить правда і справедливість». Але так не сталося!

1955 року разом з другими каторжниками, які не були громадянами СРСР, його перевезено до табору в Караганді, а 1956 року  — табору в Чурбай-Нурі. Там з огляду на погіршення здоров'я його зачислили в бригаду інвалідів та поставили до легшої праці.

Приязнь між Матчаком і Михайлом Рудницьким протривала довго, витримавши не одне випробування. Через багато років, у листах до Олени Степанівни із заслання у Воркуті, М. Матчак згадував Рудницького, жартома називаючи його Міхелем (натяк на єврейське походження свого товариша). З листів довідуємося, що М. Рудницький відважувався підтримувати контакти з репресованим Матчаком, передаючи йому книги на заслання: «Свого часу Міхель передав був мені п'ять англійських „криміналок“, та я оставив їх товаришам у Караганді. Напевно в нього найшлося б дещо нового з німецької чи англійської літератури, але не хочу надокучати йому своїми бажаннями»^[49].

25 вересня 1956 року начальник табору повідомляє М. Матчака про те, що указом Верховного Суду СРСР він достроково звільнений з правом повернення на останнє місце проживання (тобто в Австрію, до Відня). Після цього його переправляють в репатріаційний табір для колишніх в'язнів в селищі Потьма в Мордовії, де повідомляють рішення влади про заборону його виїзду до Відня. Матчак рішуче відмовляється залишатися в СРСР і, посилаючись на рішення Верховного Суду, подає клопотання до Президії Верховної Ради та Міністерства Внутрішніх Справ СРСР про надання йому дозволу на виїзд за кордон. Звичайно, що ці клопотання не були враховані.

Коли його дружина С. Савицька, яка на той час вже проживала у США, довідалася про звільнення чоловіка, вона розпочала боротьбу за його повернення до Відня. Завдяки її старанням уряд Австрії відразу надав дозвіл Матчаку на в'їзд до Австрії, а пізніше — і громадянство.

Але ні ці заходи, ні інтервенції Міжнародного Комітету Червоного Хреста та Елеонори Рузвельт, дружини Франкліна Рузвельта, не допомогли визволити М. Матчака з лабет комуністичного режиму. Михайла Матчака перевезли до дому інвалідів в Зубнові біля селища Потьма (Мордовія), де він важко захворів. Співтовариш по недолі повідомив про важкий стан М. Матчака його брата Петра у Львові. Та Петро Матчак не встиг на останню зустріч з братом  — коли він з дружиною приїхав у Потьму, то вже не застав його живим. Михайло Матчак помер 19 листопада 1958 року. І навіть тіла його не хотіли віддавати. Його рідним за участю сестер дружини Ольги і Марії Савицьких з великими труднощами вдалося викупити тлінні останки, перевезти до Львова і 28 листопада 1958 року поховати при центральній алеї Личаківського цвинтаря (поле 51)^[50]. Поруч поховані сестри його дружини Савицька Марія та Савицька Ольга.

---

• Базар Михайло. Воля Якубова — мала батьківщина Андрія Мельника. Краєзнавчий нарис. Новели. — Дрогобич : Коло, 2006. — 112 с. — ISBN 966-9667-49-3.
• К. Є. Науменко. Матчак Михайло [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 557. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Дрогобиччина — земля Івана Франка. Голова Редакційної колегії Лука Луців. Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Том XXV. — Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1973.  — 854 с.
• Науменко Кім. Царицинська доба Євгена Коновальця / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України // Науковий збірник: Український визвольний рух. — 2006. — Т. 8. — С. 11-23.
• Михайло Ковальчук. Євген Коновалець на чолі Січових стрільців (1918—1919) / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України // Науковий збірник: Український визвольний рух. — 2006. — Т. 8. — С. 24-75.
• Кучабський Василь. Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. — Чікаго : Видавництво Миколи Денисюка, 1969. — 663 с.
• Українські січові стрільці 1914 —1920/ за ред. Б. Гнатевича. — Репринт. відтворення з вид. 1935 року. — Львів : Слово, 1991. — 160 с. — ISBN 5-7707-1660-6.
• Лазарович Микола. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. — Тернопіль : Джура, 2005. — С. 115.
• Історична бібліотека. Серія «Сини України» // Життя і смерть полковника Коновальця. — Львів : Червона калина, 1993. — 328 с. — ISBN 77-07-0698-8-9.
• М.Матчак. Початки Січових Стрільців. — Календар-альманах «Червоної Калини» на 1937 рік. — Львів : Червона калина, 1936. — С. 41-55.
• Початки УВО в Галичині — ІІ. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник ч. 2. Зібрав, упорядкував і зредагував Зиновій Книш. —Торонто: Срібна сурма, 1963. [1]
• Зиновій Книш. Історична бібліотека // Власним руслом. Українська Військова Організація від осени 1922 до літа 1924 року. — Торонто : Срібна сурма, 1966. — 184 с.
• Михайло Ковальчук. Біля витоків УВО: військово-політична діяльність Є.Коновальця у 1920–1921рр. / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України // Науковий збірник: Український визвольний рух. — 2006. — Т. 7. — С. 24-75.
• Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920 —1939 роки. Видання третє, доповнене.  — Київ: Українська видавнича спілка, 2007.
• Богдан Пристай. 300 Великих дрогобичан // Михайло Матчак. — Дрогобич : Коло, 2018. — 388 с. — ISBN 978-966-2744-03-3.
• Роман Пастух. Дрогобич і дрогобичани. — Дрогобич : Посвіт, 2021. — С. 163. — ISBN 978-617-7835-04-1.
• Марія Пірко, Богдан Якимович. Видавничий кооператив «Ізмарагд»: ідеологічні та культурологічні умови творення і діяльності // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. — 2021. — Вип. 13. — № 29. — С. 201–226. — ISSN 2524-0315. — DOI:10.37222/2524-0315-2021-13(29)-12.
• Галина Сварник, Христина Процюк. Український визвольний рух. Збірник // Листи Михайла Матчака до Олени Степанів (1956—1958). — Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху. — Львів, 2014. — Т. 19. — С. 23-88.