Микитка Осип Миколайович

Осип Микитка
Сотник (гауптман),  Генерал-чотар
Сотник і комендант 1-го полку УСС Осип Микитка з усіма нагородами, 8 липня 1918
Загальна інформація
Народження	21 лютого 1871 с. Заланів, Рогатинський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина
Смерть	29 жовтня 1920 Москва, Російська СФРР
Військова служба
Роки служби	1902—1920
Приналежність	ЗУНР
Вид ЗС	Збройні сили Австро-Угорщини  УГА
Війни / битви	Перша світова війна Балканський театр воєнних дій Італійський фронт Східний фронт Операція «Фаустшлаг» Польсько-українська війна (1918-1919) Битва за Львів Грудневий наступ на Львів Вовчухівська операція Битва за Белз Чортківська офензива Радянсько-українська війна Спільний похід Армій УНР і УГА Українсько-білогвардійське збройне протистояння Київська катастрофа Чотирикутник смерті
Командування
1915—1917 Командир роти та батальйону в 33-му Старосамбірському полку ландверу цісарсько-королівського війська 1918 Комендант Легіону УСС 1918 Командир групи «Старе Село» 1919 Командир групи «Північ» (згодом реорганізована в I корпус УГА) 1919 Комендант Київського гарнізону 1919—1920 Начальний вождь УГА
Нагороди та відзнаки
Микитка Осип Миколайович у Вікісховищі

О́сип Миколайович Мики́тка^[1] (нім. Josef Mykitka^[2][3]; 21 лютого 1871^{[прим. 1]}, Заланів — серпень або 29 жовтня 1920, Москва) — український військовий діяч, комендант та сотник УСС (1918), генерал-чотар УГА, командир І корпусу УГА (1919), Начальний вождь УГА (1919—1920). Жертва червоних репресій, розстріляний (1920). Учасник Першої світової війни та Української революції 1917—1921 років.

Походив із родини народного вчителя. Після закінчення Перемиської гімназії здобув військову освіту у Відні, служив у частинах австро-угорського ландверу в Санкт-Пельтені та Стрию. Від початку Першої світової війни перебував на фронті, командував ротою і батальйоном, був відзначений австро-угорськими військовими нагородами. У січні 1918 року очолив 1-й полк УСС, з яким узяв участь у поході на Наддніпрянську Україну та боях проти більшовицьких військ, зокрема під Олександрівськом (нині — Запоріжжя).

У складі УГА Микитка командував групою «Старе Село», опісля групою «Північ», згодом реорганізованою в I корпус УГА, який брав участь у боях польсько-української війни, Чортківській офензиві та поході на Київ. Після призначення командувачем УГА діяв у вкрай складних умовах епідемії тифу, відступу армії та політичної кризи. У лютому 1920 року був заарештований більшовицьким ревкомом УГА, ув'язнений у Кожуховському таборі для військовополонених, а згодом розстріляний у Москві.

Народився в селі Заланові Рогатинського повіту^[1]. Його батько Микола був народним учителем у рідному селі. Після закінчення Перемиської гімназії Осип Микитка обрав військову кар'єру, що серед галицьких українців того часу не належала до найпопулярніших^[9]. У 1902 році завершив навчання у віденській кадетській школі та в чині лейтенанта був скерований на службу до австрійського міста Санкт-Пельтен (21-й ландвер^[10])^[1][9]. За версією історика Олександра Дєдика, саме під час перебування в цьому гарнізоні він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Францискою^[11].

1 травня 1909 року був підвищений до оберлейтенанта^[12]. Через два роки переведений до 33-го полку ландверу, розташованого у Стрию. У 1913 році розпочав навчання в корпусній офіцерській школі в Сараєві, яку закінчив 1 серпня 1914 року, на початку Першої світової війни, отримавши звання гауптмана в австро-угорській армії (ц. к.)^[13][9].

З вибухом Першої світової влітку 1914 року Осип Микитка очолив сотню 33-го Старосамбірського полку (ландвер) 45-ї Перемиської дивізії піхоти. Цей підрозділ брав активну участь у бойових діях проти російської армії на Східному фронті. У 1915 році полк було передислоковано на Балканський театр воєнних дій, де у складі 10-го корпусу 3-ї австро-угорської армії він воював на албанському напрямку. Протягом жовтня — листопада 1915 року Микитка брав участь у масштабній спільній операції австрійських, німецьких та болгарських військ, яка завершилася зайняттям територій Сербії та Албанії. Зокрема, його сотня вела запеклі бої під Белградом та на узбережжі Адріатичного моря в районі міста Цетинє (Чорногорія)^[14]. За виявлену хоробрість, вміле і завзяте командування підрозділом, а згодом і куренем (батальйоном), який більше ніж наполовину складався з українців^[15], Микитка був відзначений Хрестом «За військові заслуги», а також бронзовою і срібною медалями «За військові заслуги»^[9][⇨].

У боях він завжди перебував безпосередньо серед бійців, розмовляв із ними рідною мовою та відзначався надзвичайно чуйним ставленням до підлеглих. Сучасники описували його як людину високої честі, моральної гідності та принциповості, яка ніколи не схилялася перед вищим начальством, через що часом мав непорозуміння з вищим командуванням, зокрема з командиром дивізії генералом Густавом Смекалем. Показовим став епізод 1916 року, коли Микитка відмовився прибути на службову нараду, яку генерал проводив у храмі, відверто заявивши, що церква існує для молитов, а не для розваг та гри в карти. У листопаді 1917 року, під час наступальних боїв на річці П'яве на Італійському фронті, він зазнав поранення і був відправлений у тил, після чого до своєї 45-ї дивізії вже не повернувся^[16].

3 січня 1918 року^{[прим. 2]} Осип Микитка очолив 1-й полк Українських січових стрільців^[16]. Приводом до усунення колишнього коменданта УСС Мирона Тарнавського з командування дали «антиавстрійські прояви», «ігнорування наказів», а також його виступи «в обороні стрілецької честі перед булавою бригади», та «за підтримку святкування Третього Універсалу»^[19][20]. Полк УСС на той час уже мав велику бойову славу, а призначення Микитки підтримали відомі старшини, зокрема Дмитро Вітовський та Сень Горук, які близько знали його. Разом із ним до Легіону прибули 22 стрільці та старшини, які були його земляками з рідного села Заланіва (серед них Василь Бойчук, Іван Мельник, Михайло Чайківський, брати Василь, Гриць і Михайло Коритки та інші)^[16].

Перша зустріч нового командира зі стрільцями взимку 1918 року виявилася прохолодною. Стрілецтво та старшини, які надзвичайно любили й поважали свого попереднього отамана Мирона Тарнавського, не бажали його відпускати. Заміна популярного командира викликала серйозне незадоволення серед особового складу. У листі до Центральної Управи УСС у Відні від 25 грудня 1917 року сотник Дмитро Вітовський та поручник Микола Стронський переконливо просили від імені легіону залишити Тарнавського на посаді. Сумний настрій, що панував у підрозділі в день приїзду Осипа Микитки, відобразився навіть у тогочасній стрілецькій пісні-експромті: «Коби Стронський, кінний сотник, / Так зробити міг, / Щоб віз з новим командиром / Десь застряг у сніг». Проте вже за місяць ситуація докорінно змінилася: завдяки своїй рішучості, дисциплінованості та безкомпромісності у піднятті боєздатності полку, Осип Микитка зумів швидко завоювати авторитет, повернути бойовий дух легіону та перетворити його на один із найдисциплінованіших підрозділів^[16][⇨].

Після укладення Берестейського миру підрозділ під його командуванням вирушив на Наддніпрянщину (УНР), де діяв у складі австро-угорських військ, що наступали проти більшовицьких формувань. Полк під його командуванням звільняв від більшовиків Одесу, Олександрівськ (нині — Запоріжжя) та Херсонщину^[1]. Під час боїв за Херсон підрозділи УСС перебували в резерві й безпосередньої участі в боях за місто не брали, війська Центральних держав змогли упоратися самостійно^[21].

У квітні 1918 року стрільці прибули до району Олександрівська. 13 квітня, під час бою за Олександрівськ Микитка керував підрозділами полку УСС, які в нічний час атакували зайняте більшовиками місто. Попри чисельну перевагу противника, стрільцям вдалося опанувати залізничну станцію. Після прибуття до міста більшовицьких підкріплень та відсутності обіцяної артилерійської підтримки німецьких військ 1-й полк УСС був змушений відступити до Дніпра. Під час відступу Микитка особисто організував оборону, керуючи кулеметним вогнем, що дало змогу стрільцям здійснити посадку на пароплав і залишити поле бою. Бій під Олександрівськом став першим зіткненням полку УСС із більшовицькими військами та останнім боєм формування у складі австро-угорської армії^[22][11]. 16 квітня, німецькі війська відтіснили більшовиків з Олександрівська. Того самого дня УСС увійшли до міста^[23].

Під час битви за Львів Осип Микитка перебував у Пересенківці, де довідався про таємний переворот у стрілецькій команді, здійснений у Старому Селі, а також про недовіру до нього як до австрійського становного старшини. Унаслідок чого утримувався від активної участі в бойових діях^{[прим. 3]}. Тоді замість нього командування стрілецькими частинами обійняв поручник М. Баґан, якому тоді прийшлось виконувати наказ наступу на головний дворець^[26]. 5 листопада 1918 року Микитка з частинами УСС прибув із Персенківки до Старого Села, де розпочалась реорганізація УСС. Так, командою цієї частини обійняв на бажання старшин Микола Луцький, який за дослідженням Олексія Кузьми «одначе під умовою, щоби рестиутувати сот.[ника] Микитку, якому й передав команду над його куренем»^[27][24][25]. Після цього зі Старого Села прибула до Народного Дому група січовиків під командою Микитки^[6]. 10 листопада було відновлено окреме командування над частинами УСС. Його очолив сотник Осип Букшований. Микитка обійняв посаду командира групи Іллі Цьокана, тоді як сам Цьокан виїхав до Золочева^[28][29].

Коли війська УГА залишили Львів, підрозділи січовиків та інші частини, що тоді зайняли південну ділянку підльвівського фронту, сформували групу «Старе Село». Її командиром став Осип Микитка^[30][31]. Уже з 25 листопада підрозділи львівської залоги розпочали випади на південь і схід у пошуках слабких відтинків української оборони. Перші наступи в напрямку Підбірці — Старе Село за оцінкою Миколи Литвина були «легко відбиті» спільним зусиллям Микитки і Зенона Носковського^[32]. Під час Грудневого наступу на Львів частини Микитки, згідно з планом операції, діяли спільно з підрозділами Букшованого та Андрія Долуда наступаючи на місто зі сходу^[33]. Упродовж наступу його група брала участь у боях у Давидові, Сихові, Зубрі, Козельниках і Солонці^[30].

У січні 1919 року очолив групу «Північ» УГА^[1], яка того місяця була реорганізована у I корпус УГА^{[прим. 4][5][7]}. 11 січня 1919 року, під час нового наступу на Львів, частини Микитки були задіяні в боях під Скниловом. Того дня Військо Польське захопило цей населений пункт, відтіснивши частини УСС. Однак частини Микитки здійснили маневр у фланг противника, захопивши околицю міста — Пересенківку, чим змусили противника відступити^[35]. Перед цим його група обороняла Козельники, де він відзначився як командир, що згодом сприяло успішному здобуттю Персенківки^[⇨]. Однак через відсутність своєчасного підкріплення група Микитки не змогла втримати зайняті позиції^[36].

У ході Вовчухівської операцїі 17 лютого корпус Микитки спільно із частинами 1-ї бригади УСС, 2-ї Коломийської та 7-ї Львівської бригад вийшли до залізниці Перемишль — Львів із північного напрямку. Залізниця опинилася під обстрілом УГА, рух поїздів припинився, і як наслідок, Львів було відрізано від Перемишля^[37]. Згодом, частини Микитки увірвалися на околиці Белза, нарощували зусилля у боях за Раву-Руську^[38] і після її зайняття просунулися до Судової Вишні^[39][40]. За лютий 1919 рік бригади цього корпусу за оцінкою Миколи Лазаровича «утримували один з найбільш важливих фронтів», а саме: Белз — Рава-Руська — Немирів (нині — Яворів) — Янів (нині — Івано-Франкове)^[1]. 18 березня, під кінець операції, бригади Микитки з великими труднощами зупинили противника^[41]. Після березневої невдачі УГА перейшла до пасивної оборони^[42]. 24 березня I корпус відступив з Немирова, а 26 числа — з Янова^[43]. Після втрати Янова Осип Микитка зміг зупинити наступ польського війська завдяки перекиданню підкріплень на лінію Забір'я — Липник — Кам'яна Гора — Старичі^[44].

На початку травня Осипу Микитці вдалося стабілізувати фронт по лінії Карів — Забір'я — Гійче — Лавриків — Магерів — Крехів — Майдан — Бірки^[45]. 14 травня 1919 року на правому крилі українсько-польського фронту потужне угруповання під командуванням Юзефа Галлера, у складі якого діяли 27-тисячний корпус генерала Домініка Одри, 5-тисячна група генерала Александра Карницького, перейшло в наступ. Після напруженого тривалого бою Військо Польське прорвало оборону корпусу Микитки в районі Белза та захопило Кристинопіль (нині — Шептицький). Коли група Карницького вийшла до берегів річки Стир, а львівська дивізія полковника Зигмунта Віктора Стшелецького завдала удару зі Львова на Жовкву, полковник Микитка наказав своїм 5-й Сокальській, 10-й Яворівській, 9-й Углівській і 6-й Равській бригадам відступити до Красного. Врешті-решт увечері 14 травня польські війська захопили Куликів, а 16 травня — Жовкву. Попри це, за оцінкою Миколи Литвина та Кіма Науменка «Галлеру не вдалося виконати своє першочергове завдання — розгромити Перший галицький корпус. Частини Осипа Микитки з боями організовано відходили на південь, зберігаючи сили»^[46][47][48].

У ході Чортківської офензиви відзначився як командир корпусу у боях за Броди^[7], Тернопіль, Золочів, Теребовлю^[1], а також станцію Ожидів^[49]. Під час боїв за Тернопіль його корпус штурмував підступи до міста на лінії Йозефівка — Лозівка — Іванівка. З 13 червня Микитка перебував під командуванням Тарнавського, який очолював Греківську армійську групу, до складу якої входили I та II корпуси УГА. Того дня ця група розгорнула наступ на Тернопіль. Одночасно 9-та бригада зайняла місто Скалат, після чого приєдналася до головних сил I корпусу, що просувалися на Тернопіль^[48]. Після визволення Тернополя, армійську групу Тарнавського було розформовано, і корпуси отримали окремі завдання. Так, I корпус мав наступати на напрямку Золочів — Броди та вийти на лінію залізниці Львів — Броди^[50]. Окрім бойових дій, у проміжку операції Микитка став співзасновником Жидівського куреня, який після реорганізації увійшов до складу його корпусу^{[1][прим. 5]}. За участь у цій офензиві його було підвищено до звання полковника^[52]. 28 червня розпочався контрнаступ польського війська широким фронтом від Бродів до Калуша. Уже наступного дня польські частини досягли Бережан, Нижнева, Коропця, де розгорнулися запеклі бої^[53]. Через відсутність транспорту тодішній Начальний вождь УГА Олександр Греків не мав можливості перекинули кілька куренів із корпусу Микитки на допомогу^[54]. Противника вдалося затримати лише на рубежі Чорткова, тоді наступило коротке затишшя. 24—25 червня в Дубно вів переговори з представниками Червоної армії (РСЧА)^{[прим. 6]}. У результаті було досягнуто домовленості про прибуття делегації РСЧА до Чорткова^[56]. 25 червня, під час спроби польського війська просунутися на Золочівському напрямку, де діяв I корпус, частинам Микитки не лише вдалося відбити наступ під Ожидовом, а й захопити панцерний потяг і два вагони з набоями^[57].

Під командуванням Осипа Микитки I корпус УГА брав участь у боях за Бердичів^[58], Вінницю, Козятин і Фастів, а також у здобутті Києва в кінці серпня 1919 року^[1]. 12 серпня було розроблено план операції з визволення Правобережжя і столиці УНР — Києва, від більшовиків. З цією метою були створені три угруповання; до одного з них входив Микитка, який спільно з корпусами Антіна Кравса та Запорізької групи отримав завдання визволити Київ^[58]. Увечері 28 серпня був зачитаний план наступу на Київ. Згідно з ним, I корпус мав, використовуючи лісові масиви на захід і північний захід від міста, завдати удару по обороні противника та, прорвавши її, вийти в район Святошина. 29 серпня корпус Микитки, пройшовши між магістраллю Козятин — Київ та шосе Житомир — Київ, раптово атакував позиції противника, прорвав оборону й вийшов до столиці. Спільно із III корпусом УГА його частини розпочали просування між Глевахою й Ігнатівкою. Уже наступного дня о 6-й годині ранку 6-а Равська бригада вийшла до Петропавлівської Борщагівки, а 5-а Сокальська бригада — до Боярки. За оцінкою часопису «Військово-історичного альманаху» це вирішило долю операції: о 20-й годині вечора Київ зайняли частини УГА^[59]. Осипа Микитку було призначено комендантом столичного гарнізону^[7][1], а його війська зайняли пошту, телеграф та інші об'єкти на Хрещатику^[58]. Однак, вже наступного дня корпус Микитки залишив місто, у зв'язку з його зайняттям військами Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР).

Напередодні, 31 серпня, відбулися переговори між представниками УГА та командуванням Добровольчої армії за участю генералів Максиміліаном Штакельбергом та Миколою Бредовим. Делегацію УГА очолював Антін Кравс, а його заступником був Осип Микитка. У ході переговорів було досягнуто таких домовленостей: 1. «Умови між російською Добармією і УГА є чисто військовими»; 2. «УГА визнається як екстериторіальна армія, яка воює з більшовиками і визнає Добармію»; 3. «УГА виходить з Києва на лінію річка Стугни — Васильковка — Кожухівка — Данилівка — Збор'є — Ігнатівка — річка Ірпінь»; 4. «Переговори між двома арміями будуть продовжені на демаркаційній лінії»; 5. «Для зв'язку з штабом генерала Бредова у Києві залишаються старшини УГА отаман Вімєталь і сотник Тавгер»^[60][59].

Корпус Микитки з 26 вересня брав участь у збройних зіткненнях УГА з білогвардійськими військами на Вінничині. Після того, як українські війська пішли у наступ, його корпус висунувся до Козятина, а невдовзі спільно з Антіном Кравсом був перекинутий під Умань^[61]. Упродовж жовтня бригада Юліана Головінського тричі займала і залишала Романів. Лише за підтримки Белзької бригади вдалося переламати перебіг бою. У ході одного з них, яким особисто керував Микитка, було взято в полон 126 денікінців^[62].

7 листопада 1919 року^{[1][прим. 7]} Осип Микитка указом президента ЗУНР Євгена Петрушевича під тиском Симона Петлюри був призначений командувачем УГА, замість Мирона Тарнавського, якого відсторонили від командування та віддали під суд польового трибуналу за проголошення союзу з денікінцями. Напередодні цього призначення Микитку було підвищено до генерал-чотара^[63][64].

У першій половині листопада було оприлюднено відозву до військ за підписами Симона Петлюри та Ісаака Мазепи, у якій генерал Тарнавський таврувався як зрадник. Денікінській місії надіслали заяву про те, що уряди УНР і ЗУНР не визнають угоди, укладеної усунутим командувачем УГА, однак готові продовжити переговори щодо перемир'я. Втім генерал Яків Слащов відповів, що вже оголосив військам перехід 60-тисячної Галицької армії на бік Добровольчої, а щодо наддніпрянських військ підтвердив позицію Денікіна — вона повинна капітулювати. Тоді сторони дійшли до компромісу: генерал Осип Микитка підписав протокол про 48-годинне перемир'я. Однак 10 листопада денікінці порушили угоду й несподівано увірвалися до Жмеринки, зайнятої частинами бригади УСС. Унаслідок цього УГА було відкинуто до річки Лозової, що фактично відрізало її від військ УНР у Кам'янці-Подільському. Крім того, було втрачено зв'язок Начальної Команди з Петрушевичем^[65]. У цій критичній ситуації Микитка самостійно відрядив генерала Алоїза Ціммермана до Одеси для переговорів із комендантом Новоросійської області Миколою Шиллінгом^[66]. 17 листопада було підписано договір про перемир'я між УГА та Добармією, а 19 листопада Осип Микитка його затвердив^[67][1]. Укладений договір передбачав, що Галицька армія в повному складі — разом з етапними установами, складами та залізничним майном — переходить на бік Добровольчої армії. Водночас командування ЗСПР брало на себе забезпечення поранених і хворих галичан, тисячі яких перебували в їхніх госпіталях^[68]. За умовами угоди УГА зберігала автономію і не мала використовуватися проти військ УНР^[69].

У другій половині листопада під керівництвом генерала Густава Ціріца почалася реорганізація Начальної Команди на німецький зразок. В корпусах і бригадах з'явилися денікінські офіцери. Всупереч договору генерал Шиллінг наказав скерувати корпус Альфреда Шаманека у район Козятина — Бердичева проти наступаючих більшовицьких військ, що викликало невдоволення серед стрілецтва. Попри це, під тиском денікінського командування та за згодою Осипа Микитки I корпус було кинуто в наступ на Бердичів. Через низький моральний стан війська цей наступ виявився невдалим. Після цього денікінський радник, полковник Зеленський, перебрав керівництво корпусом і розпочав новий наступ, унаслідок чого посилилася хвиля дезертирства^{[прим. 8]}. Микитка вжив усіх заходів, щоб зняти корпус Шаманека з фронту, однак відповідний наказ надійшов лише 20 грудня^[70]. З 16 грудня 1919 по 15 січня 1920 роки Микитка перехворів на висипний тиф^[1]. У зв'язку з цим Тарнавський тимчасово виконував обов'язки командувача УГА^[71].

Осип Микитка підтримував союз із більшовиками^[69], однак після одужання від тифу вбачав порятунок у подальшій співпраці з Денікіним^[72] і, таким чином, виступав проти переходу УГА на бік РСЧА^[1]. Коли в січні 1920 року Вінницький ревком надіслав телеграму з результатами переговорів, він не взяв її до уваги. Проте створений у військах комітет старшин армії вислав до Вінниці делегацію у складі Яківа Струхманчука, О. Паліїва, Осипа Станіміра. Разом із представниками ревкому вони зустрілися з комдивом Іваном Дубовим. Загалом запропоновані умови задовольнили галицьке військо^[73]. Ілля Цьокан у своїх спогадах пояснював цю ситуацію не лише тяжким станом армії, а й тим, що значна частина особового складу схилялася до союзу з Радянською владою, сподіваючись на спільний похід проти Польщі з метою звільнення Галичини. За цих обставин, за оцінкою Литвина та Науменка командири корпусів «одностайно вимагали від генерала Микитки негайно розпочати переговори з командуванням Дванадцятої радянської армії з тим, аби врятувати УГА від неминучої загибелі»^[74]. Однак під впливом свого начальника штабу, Густава Ціріца, він намагався вивести УГА до Одеси, а коли це не вдалося — до Румунії. Проте румунська влада відмовилася надати війську притулок^[74].

10 лютого 1920 року група старшин на чолі з Омеляном Лисняком заарештувала генералів Микитку і Ціріца і передала їх до Одеського розділу ВНК, коли ті намагалися переправитися через Дністер до Румунії^[75]. Після арешту їх утримували у штабному вагоні на станції Балта. Начальник конвою К. Мазуренко у спогадах, написаних уже в еміграції, відзначав, що пропонував генералу Микитці втекти, але той відмовився, пояснюючи це тим, що «не міг кинути армію, та й вірив у справедливість»^[76]. Попри рішучий протест Начального Ревкому, Одеський губвоєнком Краєвський наказав перевести заарештованих до нього, де їхню справу мав роглядати трибунал XIV радянської армії^[77]. Однак замість Одеси Микитку і Ціріца відправили до московських Бутирок, де вони перебували близько двох місяців^{[прим. 9]}. З 20 травня перебував у Кожуховському концтаборі^[79].

За спогадами Івана Максимчука, Осип Микитка «витерпів багато у тюрмі, з ним обходились дуже строго, подавали йому поганий і зіпсутий харч, а також вкрали йому останній коц і плащ, так що він лишився тільки в щодешниім знищенім одязі… Протягом місяця червня 1920 року найменше 2—3 рази приїздили до генерала представники Москви ВНК, а може також військових установ, які генералу Микитці пропонували обняти визначну команду над червоним корпусом, спершу навіть на західному фронті, а опісля в запіллю і переконували його, щоб він це становище приймив. Та генерал Микитка з кожним разом заявляв, що цей пропозиції не приймає, бо він волить бути стрільцем в своїй армії, як генералом в червоній». Наприкінці серпня 1920 року за Осипом Микиткою прибули представники Фелікса Дзержинського^[78], які перевели його до Москви^[8]. Там, за наполяганням Володимира Затонського, його було розстріляно на Лубянці того ж місяця^[7]. За іншими даними, Микитка Осип загинув 29 жовтня 1920 року відповідно до наказу ВНК, за яким його було засуджено до найвищої міри покарання^[9].

• Австро-Угорщина:
  • Ювілейний хрест (до січня 1909 р.^[80])^[81]
  • Пам'ятний хрест 1912/13 (до січня 1914 р.^[82])^[81]
  • Хрест «За військові заслуги» III класу з мечами та військовими відзнаками (3 березня^[83] або 3 квітня 1915 р.^[9])^[81]
  • Бронзова медаль «За військові заслуги» з мечами (23 серпня 1916 р.^[84][9])^[81]
  • Срібна медаль «За військові заслуги» з мечами (11^[85][9] або 13^[86] листопада 1916 р.)^[81]
  • Військовий хрест Карла
  • Орден Залізної корони (20 липня 1918 р.)^[9]
• Німецька імперія та Прусське королівство:
  • Залізний Хрест II класу

• 1993 року одна з вулиць житлового масиву Рясне, що у Львові названа на честь генерала Осипа Микитки.^[87]
• 3 листопада 2023 року в селі Заланів Івано-Франківської області урочисто відкрито меморіальну дошку на честь військового діяча УСС і УГА Осипа Микитки. Пам'ятний знак встановлено з ініціативи місцевої громади та меценатів без залучення коштів місцевого бюджету. В урочистостях взяли участь міський голова Рогатинської громади Сергій Насалик, історики Олександр Кривоконь і Мирон Мельник, начальник Івано-Франківської митниці Микола Криворучка, представники духовенства та громадськості. Під час заходу наголошувалося на внеску Осипа Микитки у боротьбу за українську державність та необхідності повернення із забуття імен українських військових діячів XX століття^[88].

За оцінкою Осипа Думіна, призначення Осипа Микитки на посаду коменданта УСС було сприйняте стрілецтвом без особливого ентузіазму: «Старшинський корпус умовився дати йому зрозуміти, що лєгіон не є австрійське, а українське військо». Думін доповнював, що «холодністю супроти нового начальника була, до речі, зовсім оправдана». Він аргументував це тим, що Микитка «будучи українцем, довгий час служив дієвим старшиною в австрійській армії, де набрався чорно-жовтого духу і втратив національну свідомість. Січовим Стрільцям довелося довго попрацювати, щоб розбудити в ньому зацікавлення українськими справами». Підсумовуючи, Думін дійшов висновку, що праця УСС над пробудженням цього зацікавлення не була даремною: «під впливом стрільців сотник О. Микитка зовсім змінився, став українським патріотом, згодом вступив до Галицької армії, щоб у її історії записати своє ім'я незатертими літерами»^[89][90].

Олексій Кузьма оцінював Осипа Микитку як фахового енергійного старшину, який за його оцінкою був серед тих старшин, що міг «певно взяти і втримати головний дворець, особливо тоді, коли польська збройна сила представлялася досить слабо»^[26]. Історичний збірник УСС «За волю України» під редакцією Степана Ріпецького характеризує Микитку як «одного з найкращих старшин УГА»^[91].

Діяльність Осипа Микитки на посаді командира І корпусу УГА отримала високу оцінку з боку його сучасників і учасників українських визвольних змагань. Ветеран визвольної боротьби Степан Шухевич характеризував його як «доброго, відважного воїна», наголошуючи, що за командування Микитки І корпус вирізнявся серед інших частин рухливістю та ініціативністю. На думку Шухевича, ці риси значною мірою були заслугою командира корпусу. Командувач Галицької армії Михайло Омелянович-Павленко у грудні 1918 року оцінював Микитку передусім як доброго стройового командира куреня. Проте вже наприкінці травня 1919 року він настільки високо оцінював його здібності у веденні маневрової війни, що був готовий передати йому командування армією. Генерал Олександр Греков. Колишній старшина Генерального штабу Армії УНР Яків Макогон також уважав Микитку досвідченим і фаховим командиром. Водночас у своїх оцінках він помилково приписав Микитці нагородження орденом Марії-Терезії — найвищою військовою відзнакою монархії Габсбургів. Осип Микитка був нагороджений орденом Залізної Корони, який став найвищою відзнакою, отриманою ним під час служби в австро-угорському війську^[11].

Окрім Макогона, про нагородження орденом Марії-Терезії також вказував професор Микола Лазарович, додатково зауваживши що серед генералітету УГА та Дієвої армії УНР мав найбільшу кількість нагород^[1]. Микола Литвин дійшов до висновку, що завдяки «ініціативі та турботам» командира I корпусу Осипа Микитки 1-й кінний полк, який входив до складу цього корпусу, вважався, за оцінкою дослідника, «взірцевим», оскільки був укомплектований досвідченим особовим складом^[92]. Окрім цього, дослідник також вказував про особисту відвагу в бою Микитки, який зміг у критичну хвилину під час битви за Козельники зупинити штурмовиків, які «панічно відступали», повівши стрільців у атаку. Як наслідок, тоді Микитка зміг повернути цей населений пункт, а також заволодіти на деякий час Пересенківкою^[93].

Сам Микитка критично оцінював власні можливості, вважаючи, що найкраще може командувати полком, а не більшим з'єднанням. Таке ставлення інколи спричиняло недооцінювання його військового хисту. Водночас старшина УГА О. Ключенко відзначав його здатність особисто втручатися у перебіг бою в критичних ситуаціях, називаючи Микитку одним із найкращих фронтових командирів. За його оцінкою, Микитка не любив штабової роботи, проте вирізнявся працьовитістю, рішучістю, вірою у справу армії та готовністю вдосконалювати власні знання^[11].

• Думін О. Історія лєґіону Українських Січових Стрільців. 1914—1918. — Львів, 1936. — 375 с.
• За волю України. Історичний збірник УСС / ред. С. Ріпецький. — Нью-Йорк : Видання Головної Управи Братства Українських Січових Стрільців, 1967. — 608 с.
• Кузьма О. М. Листопадові дні 1918 р. — Львів, 1931. — 443 с.

• Лазарович М. Леґіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба / Лановик, Б. Д. (науковий редактор). — Тернопіль : Джура, 2005. — 592 с.

• Лазарович М. МИКИТКА Осип Миколайович // Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки / Інститут Історії України. — Івано-Франківськ : Манускрипт-Львів, 2019. — Т. 2. — 832 [608] с. — ISBN 978-966-2067-61-3.
• Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів : Каменяр, 1991. — 200 с.
• Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с. — ISBN 5-7707-7867-9.
• Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. — Львів : Інститут українознавства НАНУ; Інститут Центрально-Східної Європи, 1998. — 488 с. — ISBN 956-02-0559-7.
• Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. — Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2004. — 376 с.
• Мельник М. Осип Микитка — генерал, організатор армії, політик / М. Мельник // Світогляд. — 2014. — № 5. — С. 14-19.
• Мельничук Б., Пиндус Б. Микитка Осип // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 509. — ISBN 966-528-199-2.
• Микитка Осип [Архівовано 17 серпня 2011 у Wayback Machine.] // Довідник з історії України (А- Я): Посіб. для серед. загальноосв. навч. / Інститут історичних досліджень ЛНУ імені І. Франка; За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. — 2-ге вид., доопр. і доповн. — Київ: Генеза, 2001. — 1136 с. — ISBN 966-504-179-7.
• Науменко К. Микитка Осип [Архівовано 14 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 636. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Науменко К. Микитка Осип // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2018. — Т. 20 : Медична — Мікоян. — 687 с. — ISBN 978-966-02-8346-6.
• Селезінка В. Жидівський курінь УГА // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. — Т. 9 : Е — Ж. — 711 с. — ISBN 978-966-02-5720-7.
• Шанковський Л. Українські збройні сили в перспективі нації // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Нью-Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 796-814.
• Feldblatt, 4.4.1915 : [нім.]. — 1915. — S. 4.
• Feldblatt, 23.8.1916 : [нім.]. — 1916. — S. 6.
• Feldblatt, 11.11.1916 : [нім.]. — 1916. — S. 4.
• Feldblatt, 14.11.1916 : [нім.]. — 1916. — S. 6.
• Schematismus für das k. u. k. Heer und für die k. u. k. Kriegs-Marine 1905 : [нім.] / AMTLICHE AUSGABE. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI, 1904. — S. 1530.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1909 : [нім.] / AMTLICHE AUSGABE. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI, 1909. — S. 684.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1910 : [нім.] / AMTLICHE AUSGABE. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI, 1910. — S. 688.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1914 : [нім.] / AMTLICHE AUSGABE. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI, 1914. — S. 600.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1916 : [нім.] / AMTLICHE AUSGABE. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI, 1916. — S. 373.
• Schematismus der K. K. Landwehr und der K. K. Gendarmerie 1918 : [нім.] / AMTLICHE AUSGABE. — Wien : DRUCK UND VERLAG DER K. K. HOF- UND STAATSDRUCKEREI, 1918. — S. 788.

• Микитка Осип // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 974. — 1000 екз.
• Кравцевич В. Що сталося в Києві 31 серпня 1919 року [Архівовано 15 серпня 2015 у Wayback Machine.]
• Микитка О. Явился єси. Спомин з-перед 22 років [Архівовано 1 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Збруч

Ця сторінка належить до добрих статей української Вікіпедії.