Марко Цар

Марко Цар
серб. Marko Car
Народився	30 серпня 1859[1]  Херцег-Новий, Херцег-Новий[1]
Помер	1 листопада 1953[1] (94 роки)  Белград, Федеративна Народна Республіка Югославія[1]
Країна	Сербія[1]
Діяльність	художник (живописець, гравер), поет, прозаїк, драматург, громадський діяч
Сфера роботи	література[2], літературна критика[2], есей[2] і переклад[2]
Знання мов	хорватська[3] і сербська
Мова творів	українська (поезія) російська (проза)
Роки активності	1888—1861
Членство	Сербська академія наук і мистецтв[4]
Конфесія	православ'я
Марко Цар у Вікісховищі

Марко Цар (серб. Marko Car; 30 серпня 1859, Херцег-Новий, Чорногорія — 1 грудня 1953, Белград, Югославія) — сербський і чорногірський письменник, політик і активіст.

Марко Цар був поліглотом і есеїстом. Він писав вірші, романи, оповідання, нариси, есей, звіти про поїздки по світу. Протягом свого життя він також написав безліч статей для газет і журналів.

Письменник народився 30 серпня 1859 року в місті Херцег-Новий (тоді частина Далматії в складі Австрійської імперії). Отримавши базову освіту в місцевій італійській школі, він переїхав в Котор і вступив до гімназії, яку з успіхом закінчив.

У 1879 році він переїхав до тодішньої столиці провінції, місто Задар, і приєднався до Сербської Народної Партії, лідером якої тоді був Сава Белановичем (чию біографію Марко Цар пізніше напише і опублікує в газеті в Дубровнику), яка боролася за захист національних інтересів сербського народу.

З 1884 по 1918 рр. він працював в Далматинський Соборі. Його друзями і колегами були Антун Фабріс, Перо Будманн, Луко Зор, Медоєв Пучич, Ніко Пучич, Іван Стоянович та ін. Він був редактором журналу «Vuk», одного з найбільш відомих журналів (1884).

Коли утворилася Югославія, Марко переїхав в нову столицю, Белград. Там він вступив в «Спільнота Сербських Письменників», а пізніше став його лідером. У 1941 році, коли Югославія була окупована Фашистської Німеччиною, він полетів в Італію; після припинення війни, в 1945 році, він повернувся в Белград, де і провів решту свого життя.

Він помер 1 грудня 1953 року в Белграді. Його останки були повернуті в Чорногорію, в місце, де він народився, а пізніше він був похований в монастирі Савіна.

Незважаючи на те, що він народився християнином, він звернувся до смерті до Східного Православ'я, стверджуючи, що це єдиний спосіб врятувати католицько-сербську громаду від вимирання і уникнути асиміляції хорватів, Його рух не мав значного впливу поза його рідною Далмація російською береговою смугою, але в ній значну кількість католиків звернулися до православних Християни вважають це підтвердженням своєї сербської національної ідентичності та приналежності.^{[джерело?]}

• «Венеціја» (серб.), Задар, 1888;
• «У Латініма»(серб.), Задар, 1894;
• «Моје сіпатіје I»(серб.), Задар, 1895;
• «З мору і пріморја» (спільно з Йосипом Берсі) (серб.), Задар, 1896;
• «Од Јадрана до Балкана» (серб.), Задар, 1898;
• «З бојног і љубавног поља» (серб.), Мостар, 1904;
• «Сава Бјелановіћ»(серб.), Дубровник, 1911
• «Моје сіпатіје II» (серб.), Задар, 1913;
• «Естетічка письма», Белград, 1920;
• «Оглед і предавања, Моје сімпатіје, серіја прва і друга» (серб.), Белград, 1932 і 1934;
• «Есејі» (серб.), Белград, 1936;
• «Један заборављені песнік мору (Јосіп Берсі)» (серб.), Белград, 1937.

• Јован Скерліћ: Історіја новіје српске књіжевності Белград 1914. pp. 436–437.
• Б. Ковачевіћ, Про Марку Цару, Гласнік Сан 1953. V, 2.