Марків Іван Євдокимович

Марків Іван Євдокимович
Марков Иван Евдокимович
Іван Марків, 1922 рік
Прізвисько	Чорна Хмара, Іван Хмара, Поручик Марков
Народився	1897 Вознесенка
Помер	невідомо невідомо
Громадянство	Російська імперія  УНР II Польська Республіка
Національність	Росіянин
Діяльність	повстанець
Знання мов	російська, українська
Військове звання	Штабскапітан, поручник, отаман, начальник штабу
Автограф

Марків Іван Євдокимович (псевдоніми: Іван Хмара, Чорна Хмара, Поручик Марков, нар. 1897, Вознесенка — пом. після 1926, ймовірно в Польщі.) — український військовий діяч часів Визвольних змагань, отаман-повстанець, двоюрідний брат Гаврила Гордієнка.

Народився в 1897 році в селі Вознесенка, що поблизу Мелітополя. Закінчив середнє комерційне училище в Катеринославі. Пізніше відправився в Полтаву, де закінчив військову школу. Дослувшись до звання штабс-капітана перебрався до Олександрівська.^[1]

З захопленням більшовиками Олександрівська, Іван Марків став одним з організаторів підпільної організації «Вільного козацтва», де був старшиною. В квітні 1918 року долучився до антибільшовицької акції військової в Олександрівську: з наступом українських військ на Катеринославщину, підпільними вільними козаками була організована боївка. Багатьом її учасникам видали гранати, котрими підпільники мали підірвати тікаючі більшовицькі ешелони, але операція не вдалася, оскільки більшовики розпочали відступ за день до того.^[2][3]

Коли більшовицькі війська вдруге окупували Олександрівськ місцеві українці знову почали організовувати підпілля: вже в березні 1919 року в складі 7-ми старшин був закладений фундамент для створення повстанського підрозділу. Одним з них став ніхто інший як Іван Марків: він став поручником і заступником отамана Олександра Чайківського. Пізніше склад збільшився вже до 50 людей, після почалося готуватися повстання. З цих 50 людей був організований Лисогірський повстанський партизанський курінь.^[4][3]

Бойове хрещення відділ отримав на зелені свята 1919 року з виступом на Лисій Горі (нині село Лисогірка), де Іван Марків очолив невеликий загін в 5 людей: він повів їх в сторону села Біленьке, аби випередити червоний відділ, що просувалася до Лисої Гори для придушення повстання. Проте далеко йти не довелось, бо вже через 500 метрів від Лисої Гори повстанці обмінялися вогнем з більшовиками та взяли останніх у полон, після чого всіх їх розстріляли.^[4][3]

Пізніше курінь доєднався до Троїцького повстання в Нікополі і став там найбільш боєздатною й організованою частиною. До куреня приєдналося 150 добровольців з сусідніх сіл. Було вирішено що повстання в самому лише Нікополі не завершиться, тож отаман Чайківський залишився в місті за для організації нових відділів, а польовим командиром був назначений Іван Марків. Він зі своїм загоном в 200 багнетів вирушив до станції Мирова, де вже йшов бій між місцевими повстанцями й 3-м Інтернаціональним полком червоної армії. Після тривалого бою, не дивлячись на чисельну перевагу українців відділ почав відступати через брак набоїв та зброї. Під час відступу більша частина добровольців з сусідніх сіл дорогою розійшлася «по домам». Курінь з боями відійшов до села Кам'янське, де влаштував разом з місцевими повстанцями засідку. Почався тривалий бій: українці зайняли лівобережну частину річки Кам'янка й підірвали залізничний міст, через що унеможливили прорив більшовицькому бронепоїзду. Тим не менш серед повстанців знайшовся зрадник, котрий уночі 12-13 червня перейшовши річку дав інформацію більшовикам про слабке місце в обороні українців. При цьому в селі Кам'янське (де і проходила оборона) було чимало місцевих більшовиків. Користуючись положенням червона армія паралельно з повстанням кам'янських більшовиків вдарила по слабкій зоні оборони ЛППК. Повстанці були вимушені негайно відступати. 13-14 червня вони евакуювалися з Нікополя на Лівобережну Україну.^[4][5][3]

Після евакуації відділ продовжував вести партизанську боротьбу, хоча і був вже дуже виснаженим. 27 червня курінь зайшов до села Верхній Рогачик, проте відразу ж їх оточив місцевий загін більшовиків. Дивлячись на це лисогорці склали зброю та здалися більшовикам, оскільки їхній загін на той момент налічував всього 27 вже виснажених та голодних людей. Всіх повстанців відвезли до мелітопольської в'язниці, а отамана Чайківського запросили на допит, проте той повісився на власному ремені.^[4][5][3]

Пробувши деякий час в в'язниці Іван Марків разом з декількома іншими козаками куреня зміг влаштувати втечу. Повстанці вже обеззброєні направились до Олександрівська, куди невдовзі дісталися. ^[4][3]

Паралельно з цим, в наслідок серпневого наступу армії Денікіна Олександрівськ перейшов до рук білої армії. Іван Марків знову почав організовувати підпілля, проте на цей раз вже проти білогвардійців. Приблизно восени того ж року Іван Марків згрупував залишки ЛППК в новий загін. Відомостей про те, де саме оперував загін немає, проте імовірно на правобережжі Дніпра - між Нікополем та Олександрівськом. В листопаді більшовики вкотре захопили Олександрівськ. Зимували повстанці на Хортиці. Закінчилася повстанська діяльність «Банди Маркова» в січні-лютому 1920 року.^[1][4]

Після того, як в місті остаточно закріпилася більшовицька влада й стало зрозуміло, що Олександрівськ повернеться під контроль українських військ не скоро в місті почав зростати вже культурний рух. Навесні 1920 року була створена Юнацька громада. Мала вона в собі до 230 людей (для порівняння в комсомолі в цей момент було до 50 осіб), її головою був такий собі Кузьма Діхтяренко - людина, родом з Чигирина. Місцева українська молодь намагалася розвивати місто, як це було після його визволення в 1918: в Олександрівську був розбудований український театр, проводилися екскурсії на Хортицю. Юнацька громада також намагалася "знайти" регулярну армію УНР. І її вдалося знайти: очільник громади одного разу під час поїздки на малу батьківщину (до Чигирина) отримав від місцевих звістку про те, що нещодавно армія тут була. Після цього ще декілька членів громади намагалися пішки йти на Черкащину, аби знайти армію, проте через дуже стрімке партизанське просування війська УНР вони так і не зустрілися.^[4]

В червні 1920 року на основі виходців з Юнацької Громади, ветеранів першої світової війни та добровольців з найближчих сіл був створений Вовнізький повстанський відділ. Ця повстанська формація діяла на території Вовнізького порога та найближчих сіл: Микільське, Федорівка, Вовніги тощо. Відділ був слабо організований, тож відповідно партизанськими методами намагався уникати великих боїв з червоною армією, натомість повстанці активно протидіяли більшовицьким продагентам та невеликим загонам. Загальна кількість козаків ВПВ була до 50 осіб. Відділ активно співпрацював з місцевими повстанцями - братами Бондаренками з села Вовніги. В серпні 1920 року відділ натрапив на великий відділ більшовиків. Було вирішено негайно відступати. Після короткого та нерівного бою українці були змушені розпустити відділ.^[4][3]

Треба зазначити, що ця назва цілком умовна: в ті часи загін не мав єдиної назви, але так його окреслив в своїх мемуарах козак відділу Гордієнко.^[4] При цьому більшовики загін називали просто - Банда Хмари.

Після того, як навесні 1920 року Доктор Гелієв (отаман Катеринославського повстанського комітету) домовився з Петром Врангелем про союз між УНР та Білою Росією почала назрівати думка про реалізацію цих домовленостей на практиці. Невдовзі після цього в складі Російської армії був створений український батальйон, який складався з колишніх старшин УНР, а 15 серпня український отаман-повстанець Антон Гребенник приєднав свій повстанський загін в 1000 багнетів до тіє-ж таки Російської армії. На тлі всього цього 8 серпня біла армія захоплює Олександріськ. Російська армія сприймалася місцевими вже не як окупаційна, а як союзницька. Приблизно 10 вересня 1920 року в будинку Бадовського було оголошено про створення нового українського повстанського відділу, тільки тепер вже в союзі з Білою Росією Петра Врангеля. Відділ де-юре входив до складу загону Антона Гребенника - «Союзу Молода Україна» й до 25 вересня мав назву «1-ша бойова сотня куреня Чорна Хмара». Сотня налічувала в собі 120 багнетів, а очолив її Іван Марків, що отримав посаду отамана.^[4][3]

21 вересня сотня отримала наказ від Врангеля: разом з Мелітопольським куренем отамана Семенко переправитися через Дніпро, висадитися й зайняти село Біленьке, аби уможливити з'єднання з іншим українським повстанським відділом - Катеринославським повстанський кошем «Визволення України» на чолі з отаманом Родіоном Федорченком. В ніч з 23 на 24 вересня сотня підійшла до берега Дніпра в районі села Приморське. Були приготовані пороми, на котромих повстанці мали форсувати Дніпро. На березі наглядали за підготовкою операції отаман Іван Марків, Доктор Гелієв та полковник Російської армії Віктор Тємніков. Українське командування вважало, що в селі ворога немає.^[4][3]

О другій годині ночі 1-ша чота сотні почала перепливати Дніпро. Десь на половині відстані від берега пором помітили більшовики й почали його обстрілювати. Не дивлячись на це 1-ша чота, з якою переправлялись всі офіцери куреня, хоч з втратами, але висадилася на правобережжя. Пором негайно повернувся по 2-гу, а потім 3-тю та 4-ту чоти.^[4]

Українці почали просуватися вперед. Не обійшлося без втрат, які були величезними. Сотник Іван Горобець отримав смертельне поранення під час бою, бунчужний Гаврило Гордієнко отримав поранення в груди. Не дивлячись на тяжкі втрати, спільними силами українські загони змогли здобути Біленьке. Більшовик Борис Козельський в праці "Доктор Гелєв" вказує, що в бою брав участь український батальйон полковника Грудини, проте це малоймовірно.^[4][6]

Тим часом у районі Вовнізького порога Катеринославський кіш на чолі з Родіоном Федорченком натрапив на великий кінний відділ червоних. Спочатку українці представилися більшовикам як червоний кінний загін, але червоні здогадалися, що це "бандити" через складений жовто-блакитний стяг, що лежав в одному з возів українців. Зав'язався жорстокий бій, в результаті якого Катеринославський кіш розбігся хто куди: велика частина людей тікала через Дніпро на лівий берег, а частина була забита більшовиками.^[4][6]

Після бою сотня повернулася в Олександрівськ на поповнення, де після великих втрат отримала цілу кінну сотню, 4 кулемети і поповнення в 30 людей. Загальна кількість людей та тварин на той момент вже складала до 300 осіб і 30 коней. Більшість цих людей були вихоцями з Катеринославського кошу «Визволення України», тож коли до сотні приєдналися всі вони та сотня перейменувалася та почала вважати себе за частину на той момент вже розгромленого Катеринославського кошу. Сотня тепер мала назву «1-й Хортицький курінь», а Іван Марків став «кошовим отаманом».^[4]

Через загрозу артилерійського обстрілу червоної армії курінь було вирішено евакуювати до Кушугума, де він простояв до середини жовтня. Після того курінь, отримавши звістку про загальний відступ Білої Армії почав негайно евакуйовуватися до Феодосії. Вже в листопаді курінь пройшовши через Василівку та Мелітополь дістався Арабської стрілки й продовжив відступ до Феодосії. В середині листопада 1920 року курінь всіма правдами та неправдами евакуювався пароплавом з Криму до Стамбулу.^[4]

Під час перебування в Стамбулі курінь вирішив змінити назву з «1-й Хортицький курінь» на «1-й Хортицький полк». Буцім-то це робить їх більш офіційними. Також під час перебування там курінь змінив і отамана: тепер на посаду кошового отамана за допомогою голосування всього полку став колишній полковник Російської армії Федір Мороз (Морозов). Невідомо яку посаду після того в полку займав Іван Марків. Невдовзі полк французьке командування переправило на острів Лемнос, де він пробув до 15 грудня. Після того він відправився в Румунію.^[4]

Прибувши в Констанцу козаки куреня розселилися куди тільки могли: по готелям, хатам, віллам тощо. В квітні 1921 року 1-шу сотню полка було переведено на працю в Бухарест, де вони працювали на військовому складі. Невдовзі в Бухаресті опинився власною персоною Нестор Іванович Махно. Він неодноразово зустрічався з козаками та старшинами полку, в тому числі з Іваном Марківом. У Махна була ціль вже ледь не на ідеологічному рівні — продовжувати боротьбу з більшовиками за будь яку ціну, в той час як Хортицький полк сидів нічого не роблячи в Румунії. Хоч Нестор Іванович і був ярим анархістом, проте жага до помсти більшовикам була сильніша. Навколо Махна через це почали згуртовуватися українські козаки та старшини: 8 старшин та підстаршин з Хортицького полку доєдналося до його лав. В тому числі і сам Іван Марків, котрий навіть став цілим начальником штаба Нестора Махна.^[4][1]

11 квітня 1922 року разом з 7-ми іншими старшинами нелегально переткнув Румунсько-Польський кордон, після чого був інтернований в відповідному таборі в Стшалково. Влітку 1922 року познайомився з Никофором Авраменко. Як останній замітив в своїх мемуарах - Іван Марків ледь ідеології анархізму не притримувався:^[1]

«"А як же ви пішли до Батька? З переконання?"

"Пішов недавно, коли прийшов кінець дальшої збройної боротьби."

"А властиво, мене цікавить за що Махно бився, чого хотів?"

"От про це спитайте Нестора Івановича, він охоче вам вияснить.»^[1]

Пізніше Марків з табору був відпущений.^[4][1] В жовтні того ж року Іван Марків обмінявся трьома листами з Гаврилом Гордієнком, в яких перший писав що влаштувався працювати на жіночій фабриці взуття в Познані, що йому не подобається буденність та що він хоче знову піти воювати проти більшовиків.^[4]

25 вересня 1921 року Івана Марківа затримали в Варшаві разом з Нестором Махном та Галиною Кузьменко по обвинуваченню в підготовці прорадянського повстання в східній галичині. З 27 жовтня був запроторений до Моташевської в'язниці, де просидів до 1-го листопада того ж року: в результаті суду його визнали невинним.

На фотографії, датованій 1923 роком, зробленій в Бухаресті біля пам'ятника борцям за волю України можна впізнати отамана Івана Марківа.^[4]

Чимало джерел свідчать про те, що Іван Марків був коханцем самої Галини Кузьменко - жінки Нестора Махно. Так наприклад за найбільш якісну в цьому плані роботу можна висвітлити монографію Віктора Савченко, де ця тема детально досліджується. Виходячи з цієї роботи, можемо стверджувати, що в 1921-1922 роках Іван Марків познайомився з Галиною, після чого в них зав'язався роман. Коли Нестор Махно разом зі своєю дружиною переїхали до Парижу, остання через часті сварки з Нестором часто ходила до Івана (ймовірно аж в Польщу, оскільки немає підтверджень про перебування Хмари в Франції).^[7]

Подруга Нестора Махна Іда Метт в своїй книзі стверджувала, що Галина Кузьменко намагалася зарізати Нестора в Парижі під час того, як той спав. Це сталося через "Закоханість у петлюрівського офіцера". Треба зазначити, що лише легенда, яку Іда Метт популяризовувала через свою книгу.^[7]

Також процитуємо уривок з книги Володимира Чопа «Нестор Махно. Останній селянський герой»:

«У 1927 р. (насправді в 1926) відбувся остаточний розрив шлюбу Нестора й "Галини". Вона й раніше зраджувала Н. Махно з полюбовником, петлюрівцем І. Марковим ("Хмарою"). Бувало навіть, що Н. Махно просив своїх хлопців, аби пристрелили гада. Та на дворі вже стояв не 1919 р., і виконувати прохання Батька ніхто не поспішав...»^[8]

На початку 1926 року Нестор Махно надіслав листа до своїх товаришів, в якому присутнє доручення від "Батька" вбити Хмару, бо за агентурними даними Нестора, той продався більшовикам і тепер працює на радянську розвідку. При цьому треба додати, що Галина Кузьменко буцім-то мала якийсь зв'язок з більшовицькою агентурою. Віктор Савченко пише, що цілком можливо, що цей зв'язок міг існувати через Івана Марківа.^[7]

Всю цю інформацію спростувати, або підтвердити на жаль на нинішній момент не є можливо.^[7]

Достименно подальша доля Івана Марківа невідома, проте Гаврило Гордієнко в своїх мемуарах стверджує, що в 1970-х роках він (Гаврило) обмінявся листами зі своєю старшою сестрою Марією і вона написала, що Іван Марків одружився і мав доньку. В 1950-х роках він повернувся до Запоріжжя, а його жінка й донька їхати з ним не захотіли. В 1955 році Іван Марків побував на похоронах своєї матері. Пізніше Іван Марків перебрався до Сибіру (не відомо чи то добровільно, чи то примусово). Там працював на новострої, але скалічив собі руку, через що повернувся до Запоріжжя й там працював котельником в багатоповерхівці. Ще раз наголошую на тому, що це не підтверджена інформація.^[4]

Також треба відзначити, що серед випускників Української Господарської Академії 1928 року присутнє ім'я Івана Марківа, проте це не є той самий отаман-повстанець, хоча багато козаків та старшин полку в 1920х роках вступили до тієї Академії.

• Авраменко Никофор. Спомини Запорожця//Темпора — Київ — 2007 — С. 409-413
• Гордієнко Гаврило. Під щитом Марса том 1//Накладом автора — Філадельфія — 1976 — С. 125-325
• Щур Юрій, Гордієнко Гаврило. Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя. Хто визволив Олександрівськ в 1918 році//Порохівниця — Київ — 2017 — С. 81-87
• Щур Юрій. Українська революція на території Запорізької області (1917-1921 рр.)//Спадщина — Запоріжжя — 2018 — С. 46-53
• К.і.н. Жуковський М.П.,Анцишкін І.В., Зайцев С.І. Троїцьке народне повстання в м. Нікополі у червні 1919 року//Нікопедія — Нікополь — 2020
• Судоплатов Александр. Дневник//Россия в мемуарах — Москва — 2014
• Савченко Віктор. Махно//Фоліо — Харків — 2005 — С. 383-404
• Чоп Володимир. Нестор Махно. Останній селянський герой//Видавничий дім "АртЕк", Видавництво "Мистецтво" — 2019 — С. 124
• Українська Господарська Академія в Ч.С.Р. 1922-1935//Видано Абсольвентами Української Господарської Академії та Українського Технічно-Господарського Інституту — Нью-Йорк — 1959