YaChudo

Мамай (темник)

Переглядів: 0. Оновлено 13.11.2026.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Мамай.
Мамай
початок 1360-х років — 1380
 
Народження:невідома (імовірно, 1320-ті або 1330-ті роки)
невідоме
Смерть:кінець 1380 — початок 1381 (датування дискусійне)
невідоме (за різними версіями, Крим або Нижнє Подніпров'я)
Поховання:Айвазовське Редагувати інформацію у Вікіданих
Рід:Чингізиди Редагувати інформацію у Вікіданих
Шлюб:імовірно, сестра хана Бердібека (за Ібн Хальдуном)
Діти:Мансур Киятd[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Мамай у Вікісховищі

Мама́й (рік і місце народження невідомі — кінець 1380 або початок 1381) — військовий і політичний діяч Улусу Джучі (Золотої Орди), темник, беклярбек, один із найвпливовіших ординських можновладців періоду Великої зам'ятні (1359—1380). Походив із монгольського роду киятів і не належав до чингізидів, тому здійснював верховну владу переважно від імені підконтрольних йому ханів. У 1360—1370-х роках його опорою були степи Північного Причорномор'я, Приазов'я, Нижнє Подніпров'я та частина Криму. Підвладні йому ординські землі відомі в історіографії як Мамаєва Орда.[2][3]

Мамай втручався в боротьбу за столицю Орди, підтримував ханів Абдуллаха та Мухаммеда-Султана, вів переговори й війни з сусідніми державами та ординськими угрупованнями. Його діяльність вплинула на політичні відносини у степовій частині сучасної України, на взаємодію Орди з Великим князівством Литовським, на торгівлю між Причорномор'ям і Центральною Європою. У 1380 році його військо зазнало поразки від сил московського князя Дмитра Івановича в Куликовській битві, а згодом Мамай програв боротьбу за владу хану Тохтамишу й загинув за не до кінця з'ясованих обставин.[2][3][4]

Походження та ранні роки

Про народження й молодість Мамая відомо небагато. Рік 1335 і місто Солхат, які трапляються в популярних життєписах як точні дані про його народження, не засвідчені надійними тогочасними джерелами. Деякі дослідники припускають, що він народився у 1320-х або 1330-х роках. Так само немає достатніх підстав беззастережно вказувати його батьком Алібека (Алаша) або вживати сполуку «Мамай Алаш Кият» як документально встановлене повне ім'я.[3]

Мамай належав до киятів — роду монгольського походження, представники якого входили до еліти Монгольської імперії та Улусу Джучі. За реконструкціями істориків, його родина могла мати впливові позиції в Криму ще за хана Джанібека (1342—1357). Однак перебіг ранньої кар'єри Мамая при ханському дворі встановити складно: у збережених офіційних документах часу правління Бердібека (1357—1359) його ім'я не виявлене.[3]

Ібн Хальдун, арабський історик XIV століття, зобразив Мамая одним із провідних ординських військових діячів і повідомив про його шлюб із сестрою хана Бердібека. Такий шлюб міг надати Мамаєві статус гурегена — зятя чингізидського правлячого дому — і зміцнити його політичні позиції. Водночас це повідомлення не підтверджене незалежними сучасними подіям документами. Ототожнення неназваної жінки з Тулунбек-ханум залишається гіпотезою.[3]

Велика зам'ятня та утворення Мамаєвої Орди

Боротьба за ханську владу

Після загибелі Бердібека 1359 року припинилася усталена спадкоємність ханів із гілки Батия. Різні групи чингізидів і впливових емірів почали боротися за столицю та окремі улуси. Цей двадцятирічний період внутрішніх конфліктів відомий як Велика зам'ятня. Частина претендентів контролювала столичні райони Нижньої Волги, інші спиралися на регіональні військові сили. Мамай зумів об'єднати навколо себе значну частину західної ординської знаті.[3][2]

На початку 1360-х років Мамай підтримав проголошення ханом чингізида Абдуллаха. За нумізматичними даними, його монети карбували в Азаку і деякий час у Сараї ал-Джедід. Мамай намагався закріпитися у Нижньому Поволжі, але його вплив на столицю залишався нестійким: йому доводилося змагатися з ханами Кільдібеком, Мюридом та іншими претендентами. В окремі роки монети Абдуллаха знову з'являлися в Сараї, що свідчить про тимчасові успіхи Мамаєвої партії, а не про безперервне володіння столицею.[3][2]

Від середини 1360-х років сформувалося політичне розмежування між переважно правобережними щодо Волги володіннями Мамая і землями, підконтрольними суперникам у Сараї та на схід від Волги. Літописи називали його військово-політичне угруповання Мамаєвою Ордою. Вона не була окремою державою з новою династією: її володар продовжував претендувати на владу в усьому Улусі Джучі та виступав від імені ханів-чингізидів.[3][2]

Після смерті Абдуллаха близько 1369—1370 років Мамай підтримав нового хана — Гіяс ад-Діна Мухаммеда, відомого з руських літописів як Мамат-Солтан (Мухаммед-Султан). У частині старішої літератури цього володаря називали Мухаммедом-Булаком. Дослідження монет дали підстави відрізняти його від наступного ставленика Мамая — Туляка (Тулака), чий титул та ім'я також засвідчені на монетах. Тому традиційна послідовність і датування правлінь цих ханів у літературі не повністю збігаються.[3]

Додаткову складність становить монетне карбування від імені Тулунбек-ханум у Сараї в 1371—1372 роках. В історіографії його пов'язували зі спробою Мамая використати династичний авторитет імовірної дружини-чингізидки. Проте її походження, спорідненість із Мамаєм та навіть характер її політичного статусу лишаються дискусійними. Твердження, що вона безперечно була регенткою малолітнього Мухаммеда-Булака, джерела не дають змоги прийняти як встановлений факт.[3]

Чи проголошував Мамай себе ханом

Зазвичай Мамай не приймав титулу хана, оскільки не походив від Чингісхана. Однак частина дослідників припускає, що 1361—1362 року він міг ненадовго спробувати проголосити себе ханом. Підставою для такої версії стали рідкісні срібні монети з Азака, напис на яких деякі нумізмати читають як «Мамай-хан». Ідентифікація емітента не є остаточною; також існує пояснення, що це карбування могло бути ініціативою монетарів без санкції Мамая. Історик Ішаягу Ланда розглядає можливу невдалу спробу як свідчення сили чингізидського принципу легітимності, після чого Мамай обрав опору на номінальних ханів.[3]

Володіння, ставка та господарство

Основою політичної могутності Мамая були західні землі Улусу Джучі: степи між Дністром, Дніпром, Доном та Азаком і, у різні періоди, Крим. Ступінь його фактичного контролю над окремими областями змінювався, а вплив у кримських містах був предметом суперництва з місцевими правителями. До найважливіших ресурсів цієї території належали пасовища, міста, переправи та торговельні шляхи між Причорномор'ям, Поволжям і русько-литовськими землями.[3][4]

Важливим осередком Мамаєвої Орди було місто Орду, відоме за написами на монетах. Його часто ототожнюють із золотоординським Кучугурським городищем (Великі Кучугури) на Нижньому Дніпрі, у сучасній Запорізькій області. Під час археологічних досліджень там виявили залишки мечеті, лазні, житлових споруд, ремісничого виробництва та предмети далекої торгівлі. Монети від імені Абдуллаха й Мухаммеда, карбовані в «Орду», поширилися в Нижньому Подніпров'ї та Приазов'ї. Ці знахідки засвідчують, що степове Подніпров'я XIV століття мало розвинені міські й економічні осередки.[5]

Питання про місце особистої резиденції Мамая не вирішене остаточно. Археолог Михайло Єльников припустив, що його ставка могла розташовуватися поблизу стародавньої переправи через Дніпро в районі річки Конки (тюркська назва Йилки-су) та урочища Кременді-Базар. Дослідник розрізняє можливу ставку самого беклярбека й міський центр Орду, де могли перебувати підтримувані ним хани. Ототожнення конкретних пам'яток із резиденцією Мамая залишається науковою реконструкцією.[5]

Монети з іменами ханів-ставлеників і знахідки грошових скарбів дають змогу простежити економічні зв'язки між ординськими центрами. Орда зберігала інститути ханського управління, зокрема карбування монет та видавання ярликів. Від імені одного з Мамаєвих ханів було видано грамоту кандидатові на престол київського митрополита Михаїлу (Митяю), датовану 1379 роком, із підтвердженням традиційних пільг для церковного населення. Обставини видавання документа та особа хана, чиє ім'я передано в різних редакціях, обговорюються в історіографії.[5][6]

Відносини з Великим князівством Литовським та українськими землями

Однією з центральних подій правобережної Наддніпрянщини XIV століття став перехід значної частини Київщини та Поділля під владу Великого князівства Литовського. Ці зміни відбувалися в умовах ослаблення центральної влади Улусу Джучі. Військова кампанія князя Ольгерда 1362 року, яку пов'язують із битвою на Синіх Водах, торкнулася територій, де діяли ординські правителі Кутлубуга, Хаджибей і Дмитро. Їхнє точне становище в ординській ієрархії, перебіг битви та наслідки кампанії залишаються предметом історичних дискусій.[2][4][7]

Український історик Фелікс Шабульдо вважав, що Мамай і Ольгерд координували дії проти суперників у Сараї, а набуття литовським князем контролю над українськими землями могло бути оформлене ханським ярликом від імені Абдуллаха. Дослідниця Оксана Господаренко також припускає існування домовленості про сфери впливу або ненапад, спираючись на збіг інтересів сторін і відсутність достовірних звісток про їхній великий збройний конфлікт у цей час. Водночас вона наводить заперечення інших істориків: самого документа про союз не збережено, а відомості про взаємини Мамая з місцевими ординськими володарями не дозволяють вважати їх усіх його ворогами. Тому військовий союз 1362 року та «ярлик Мамая» слід розглядати як гіпотези, а не безперечні факти.[2][4]

Відносини Орди з литовсько-руськими землями не обмежувалися протистоянням. Політичне співіснування, спільні інтереси щодо інших суперників і торгівля доповнювали взаємну конкуренцію. У дослідженнях цього періоду розглядають також збереження форм ординської данницької залежності на частині земель, що опинилися під литовським управлінням. Отже, зміни політичної підлеглості не завжди означали негайне припинення всіх відносин із ординськими володарями.[4][8]

Напередодні Куликовської битви 1380 року Мамай встановив політичні контакти з великим князем литовським Ягайлом, який також був зацікавлений в обмеженні впливу московського князя Дмитра. Літописна традиція повідомляє про очікувану допомогу литовських сил, проте вони не взяли участі в самій битві. Умови домовленостей та причини неучасті Ягайла достеменно не з'ясовані.[2][9]

Відносини з італійськими колоніями та західною торгівлею

Мамай мусив рахуватися з впливом Генуї та Венеції в Причорномор'ї. Генуезька Кафа, Солдайя (сучасний Судак) і венеційські торговельні осередки біля Азака були важливими пунктами міжнародного обміну. Їхній контроль над морською торгівлею одночасно приносив ординським правителям прибутки та створював суперечки щодо мит, портів і прибережних територій.[4]

У 1360-х роках відносини Мамая з італійськими купецькими громадами неодноразово загострювалися, зокрема довкола Тани й Азака. Після зіткнень сторони домовлялися про відновлення торгівлі та розміри мита. Господаренко, спираючись на дослідження документів, описує переговори з венеційцями щодо зниження торговельного збору, а також конфлікт із генуезцями, які 1365 року поширили контроль на Солдайю та навколишні поселення. У 1370-х роках Мамай намагався стримати їхню територіальну експансію; у джерелах фігурує конфіскація ним 18 поселень Судацької долини, хоча датування відповідних подій у дослідників відрізняється.[4]

Важливим напрямом політики Мамая було розширення торгівлі суходолом через литовсько-руські землі. У 1372 році від імені підконтрольного хана купці Кракова одержали торговельні привілеї, а в 1379—1380 роках подібні права отримали купці Львова. На думку Оксани Господаренко, така політика допомагала врівноважувати вплив італійських колоній та конкурентів із Центральної Європи. Вона також свідчить про те, що Мамаєва Орда підтримувала економічні зв'язки із західними сусідами попри постійні внутрішні війни.[4]

Відносини з руськими князівствами Північного Сходу

Мамай прагнув зберегти ординський вплив на князівства північно-східної Русі, які були джерелом данини й військової підтримки ханської влади. Посилення Московського князівства за Дмитра Івановича, суперництво між Твер'ю, Нижнім Новгородом та Москвою і зміна ординських ханів створювали складну систему союзів. Мамай втручався у міжкнязівські конфлікти, підтримував потрібних йому претендентів і застосовував військовий тиск до правителів, які відмовлялися визнавати його ставлеників.[2][3]

У 1370-х роках відбувалися походи ординських військ на землі Рязанського князівства, Нижнього Новгорода та інших князівств. Однак не всі напади того часу можна беззастережно приписувати саме Мамаєві: окремі загони діяли під проводом інших ординських правителів, які мали власні інтереси. Зокрема, участь хана Араб-шаха у битві на річці П'яні 1377 року та його політичне підпорядкування Мамаєві по-різному пояснюються істориками. Поширене в літературі зарахування цієї перемоги до успіхів Мамаєвої Орди не є безспірним.[2][6]

11 серпня 1378 року військо, послане Мамаєм під проводом Бегича, зазнало поразки від сил Дмитра Івановича на річці Вожа. Ця невдача послабила можливості Мамая впливати на московського князя військовими засобами, проте не припинила боротьбу за зверхність над північно-східними руськими землями. На тлі посилення Москви Мамай готував нову велику кампанію, одночасно намагаючись утримати під своїм впливом інші частини Орди.[2][10]

Куликовська битва, Тохтамиш і загибель Мамая

8 вересня 1380 року, за датуванням руської літописної традиції, військо Мамая зустрілося з військом великого князя Дмитра Івановича в Куликовській битві біля Дону. Битва завершилася поразкою Мамаєвих сил. Мамай особисто керував організацією кампанії, але пізні розповіді про його дії під час бою, чисельність армій та окремі епізоди потребують критичного ставлення, оскільки значна частина розлогих літературних оповідей була створена пізніше за саму подію.[3][2]

Водночас вирішальна загроза становищу Мамая надходила зі сходу. Тохтамиш, чингізид, який здобув підтримку середньоазійського правителя Тимура, підпорядкував собі значну частину Улусу Джучі та опанував його столичні центри. Після Куликовської битви він рушив проти Мамая, прагнучи завершити відновлення єдиної ханської влади. Восени 1380 року їхні сили зустрілися в районі річки Калки (її часто ототожнюють із Кальчиком); за руськими літописами, значна частина війська Мамая перейшла на бік хана-чингізида. Мамай утратив політичну й військову опору та відступив до Криму.[3][2]

Обставини його загибелі залишаються неясними. За одним тлумаченням джерел, Мамаєві вдалося дістатися генуезької Кафи, де його вбили; за іншим, мешканці міста не допустили його всередину. Пізніша ординська історична традиція, пов'язана з Утеміш-хаджі, приписує вбивство прихильникам Тохтамиша. Дослідник Віктор Талах, аналізуючи генуезько-ординські договори 1380 і 1381 років, висунув гіпотезу про загибель Мамая між 28 листопада 1380 та 23 січня 1381 року. Існує також реконструкція Михайла Єльникова, за якою місцем убивства міг бути район річки Конки на Нижньому Дніпрі, але її автор прямо визначає цю версію як гіпотетичну.[3][11][5]

Точне місце поховання Мамая не встановлене. З місцевістю Шейх-Мамай (нині Айвазовське) поблизу Феодосії пов'язували переказ про його могилу, яку нібито виявив художник Іван Айвазовський. Проте археологічного підтвердження належності конкретного поховання Мамаєві немає. Тому називати це місце достовірно встановленою могилою діяча некоректно.[5][12]

Перемога Тохтамиша над Мамаєм поклала край існуванню Мамаєвої Орди як окремого військово-політичного осередку. На певний час Тохтамиш об'єднав основні частини Улусу Джучі, хоча його подальша боротьба з Тимуром та внутрішні суперечності згодом знову послабили державу.[3]

Родові перекази та історична пам'ять

Мамай і князі Глинські

Український і литовсько-руський князівський рід Глинських за власною генеалогічною традицією виводив походження від Мамая. У родоводах його сином названо Мансура-Кията, який після подій 1380 року нібито осів на лівобережжі Дніпра. Наступними поколіннями традиція називає Олексу та Івана Глинського, з яким пов'язує входження роду до складу знаті Великого князівства Литовського. Оскільки ранню частину цього родоводу зафіксовано в пізніших генеалогічних текстах, деталі ланцюга спорідненості слід викладати саме як родовий переказ, а не як документально встановлену біографію кожного покоління.[13]

Питання історичної достовірності традиції досліджується й нині. У праці 2025 року історик Олег Хоруженко порівняв тамгоподібні знаки на монетах Мамаєвої Орди з печатками Глинських XVI—XVII століть і дійшов висновку на користь їхньої генеалогічної спадкоємності. Це аргументована дослідницька позиція, однак вона сама по собі не усуває невизначеності окремих імен і поколінь, відомих лише з пізніх родоводів.[14]

Образ у літописанні та культурі

Образ Мамая значною мірою сформували руські літописи й твори Куликовського циклу, насамперед пізні редакції «Сказання про Мамаєве побоїще». У них він постає головним ворогом князя Дмитра та уособленням іноземної загрози. Фелікс Шабульдо й інші дослідники звертали увагу, що пізніше ідеологічне оформлення цих творів ускладнює відтворення реальних подій XIV століття. Тому повідомлення літературних пам'яток доцільно зіставляти з тогочасними актами, східними історичними творами, археологічними й нумізматичними матеріалами.[2][3]

В українській літературі згадка про Мамая є в «Енеїді» Івана Котляревського (частина IV, строфа 40) у переліку сюжетів картин, які привезли царю Латину. Цей епізод відсилає до традиції оповідей про Куликовську битву.[15]

Ім'я діяча також іноді пов'язують із пізнішим образом козака Мамая в українському народному малярстві. Проте образ козака-кобзаря сформувався за інших історичних обставин, а його пряме походження від особи золотоординського беклярбека не доведене. Спільність імені сама по собі не встановлює їхньої тотожності.[16]

Див. також

Примітки

  1. ↑ Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / за ред. J. Wolff — Warszawa: 1895. — С. 77.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Шабульдо Ф. М. (2009). Мамай. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. с. 483. Процитовано 4 листопада 2026.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Landa, Ishayahu (2025). Between the Chinggisid principle, loyalty, and self-aggrandisement: Jochid elites in the ‘Time of Troubles’ (1359 to circa 1380). Journal of the Royal Asiatic Society (англ.). 35 (1): 23—58. doi:10.1017/S1356186324000269.
  4. ↑ а б в г д е ж и Господаренко О. (2015). Литовсько-ординські стосунки у 50–70-х рр. XIV ст. в контексті італійської політики Мамая (PDF). Ukraina Lithuanica: студії з історії Великого князівства Литовського (укр.). 3: 21—30.
  5. ↑ а б в г д Єльников М. В. (2013). Резиденція беклярбека Мамая і місто Орду (до 60-річчя дослідження Кучугурського городища). Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету (укр.) (36): 28—32.
  6. ↑ а б Почекаєв Р. Ю. (2010). Мамай. История «антигероя» в истории (рос.). Евразия.
  7. ↑ Baronas Darius. The Battle of Blue Waters. Orbis Lituaniae (англ.). Процитовано 4 листопада 2026.
  8. ↑ Baronas Darius. The Battle of Blue Waters. Orbis Lituaniae (англ.). Процитовано 4 листопада 2026.
  9. ↑ Куликовская битва 1380. Большая российская энциклопедия (рос.). Процитовано 4 листопада 2026.
  10. ↑ Куликовская битва 1380. Большая российская энциклопедия (рос.). Процитовано 4 листопада 2026.
  11. ↑ Talakh V. N. (2021). Genoese-Tatar Treaties of 1380 and 1381 in Their Historical Context. Golden Horde Review (англ.). 9 (1): 108—148. doi:10.22378/2313-6197.2021-9-1.108-148.
  12. ↑ Strokes to the portrait: 10 funny and sad stories about Aivazovsky. Arthive (англ.). Процитовано 4 листопада 2026.
  13. ↑ Русина О. В. (2004). Глинські. Енциклопедія історії України (укр.). Інститут історії України НАН України. Процитовано 4 листопада 2026.
  14. ↑ Khoruzhenko O. I. (2025). The tamga of Mamai in the Glinsky princes seals of the 16th and 17th centuries. Golden Horde Review (рос.). 13 (1): 166—182. doi:10.22378/2313-6197.2025-13-1.166-182.
  15. ↑ Котляревський І. П. Енеїда. Частина четверта. Мислене древо (укр.). Процитовано 4 листопада 2026.
  16. ↑ Козак Мамай: феномен одного образу... (PDF). Студії мистецтвознавчі (укр.). 2009. Процитовано 4 листопада 2026.

Джерела та література

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).