YaChudo

Карамзін Микола Михайлович

Переглядів: 3. Оновлено 06.11.2026.

Карамзін Микола Михайлович
рос. Николай Михайлович Карамзин Редагувати інформацію у Вікіданих
ПсевдоА. Б. В. Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився1 (12) грудня 1766
с. Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія
Помер22 травня (3 червня) 1826 (59 років)
Санкт-Петербург, Російська імперія
ПохованняТихвінське кладовищеd Редагувати інформацію у Вікіданих
Громадянство Російська імперія
Національністьросіянин
Діяльністьмовознавець, поет, історик, письменник, перекладач, критик, журналіст, прозаїк, публіцист Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомий завдякиісторик
Alma materІмператорський Московський університетd Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовросійська[1][2] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоПетербурзька академія наук[3], Імператорське товариство історії і старожитностей російськихd[4] і масонство[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки активностіз 1781
НапрямокСентименталізм Редагувати інформацію у Вікіданих
Жанрпоезія Редагувати інформацію у Вікіданих
Magnum opusБідна Лізаd Редагувати інформацію у Вікіданих
РідКарамзіни Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоMikhail Karamzind Редагувати інформацію у Вікіданих
МатиEkaterina Pazukhinad Редагувати інформацію у Вікіданих
РодичіМихайло Єгорович Карамзін
У шлюбі зYekaterina Kolyvanovad і Q136630855? Редагувати інформацію у Вікіданих
ДітиYekaterina Meshcherskayad, Alexander Karamsind, Andrei Karamsind, Карамзіна Софія Миколаївна, Vladimir Karamzind[6] і Elizaveta Nikolaevna Karamzina‎d Редагувати інформацію у Вікіданих
Автограф
Нагороди
орден Святого Володимира III ступеня орден Святої Анни I ступеня
IMDbID 0438880 Редагувати інформацію у Вікіданих

Мико́ла Миха́йлович Карамзі́н (1 (12) грудня 1766, Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія (нині Бузулукський район, Оренбурзька область, РФ) — 22 травня (3 червня) 1826, Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський історик, письменник, поет, реформатор російської мови, почесний член Петербурзької Академії наук (1818), автор багатьох слів російської мови[7].

Написав велику історичну працю «Історія держави Російської» (томи 1-12, 1816—1829 рр.) — одна з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор «Московського журналу» (1791—1792) та «Вісника Європи» (1802—1803).

У жовтні 2025 року Український інститут національної пам'яті вніс М. Карамзіна до переліку осіб, що підлягають усуненню з публічного простору як такого, що возвеличував російську імперську політику[8].

Життєпис

Народився 1 (12) грудня 1766 р. в селі Михайлівка під Симбірськом (нині Бузулукський район Оренбурзької області). Його батько Михайло Єгорович Карамзін (1724—1783) середньопомістний симбірський дворянин з роду Карамзіних, нащадок кримськотатарського мурзи Кара-Мурзи. Отримав домашню освіту, з 14 років навчався в Москві в пансіонаті професора Московського університету Шатена, одночасно відвідував лекції в університеті.

В 1779—1781 роках навчався у московському пансіоні Шатена. В 1782—1783 роках служив у гвардійському Преображенському полку. В 1789—1790 роках подорожував Західною Європою, де познайомився з багатьма відомими представниками Просвітництва: Кантом, Гердером, Віландом, Лафатером тощо.

Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» в 1806 році, однак не встиг її закінчити. Результатом двадцятирічної праці стало видання дванадцяти томів. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане. Проте зміст книжок по історії зазначених трьох авторів викликає сумніви щодо їх об'єктивності[9].

Помер 3 червня 1826 р. у Санкт-Петербурзі.

Суспільно-політичні погляди

Дотримувався консервативних поглядів щодо функціонування тогочасного російського суспільства. Він підтримував абсолютизм, кріпацтво, був противником будь-яких ліберальних чи демократичних реформ державного управління.

У 1811 році написав «Записку про древню й нову Росію» (рос. О древней и новой России в её политическом и гражданском отношениях), в якій відбивалися погляди консервативних верств суспільства, незадоволених ліберальними реформами імператора Олександра I. Своїм завданням він вважав необхідність довести те, що ніяких перетворень в країні проводити не потрібно. «Записка» зіграла також роль начерків до подальшої величезної праці Миколи Карамзіна з російської історії.

Серед іншого, у своїй «Записці» Карамзін стверджував що у кріпацькій Росії, як у жодній «землі Європейській», «блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні»[10]. Ці та інші ідеологічні викладки Карамзіна були в подальшому використані графом Уваровим для створення цілісної теорії офіційної народності, яка також відома як тріада рос. «Православие, Самодержавие, Народность».[11]. Карамзіна як виразника офіційної імперської ідеології з іронією згадує Тарас Шевченко в своїй поемі-містерії «Великий льох» (1845). Водночас захоплену оцінку діяльності Карамзіна як «культурника» (поруч із Пушкіним) дав Пантелеймон Куліш у поемі «Дума про татарина й орапа» (1890).

Денис Зубрицький у своїй праці «Хроніка міста Львова» стверджував, що Карамзін вагався визнати існування Руської (української) православної митрополії з центром у Галичі.[12]

Карамзін про росіян XIV—XV ст.

Не засліплюючись народним самолюбством, скажімо, що росіяни цих століть у порівнянні з іншими європейцями могли по справедливості здаватися невігласами.
Оригінальний текст (рос.)
Не ослепляясь народным самолюбием, скажем, что россияне сих веков в сравнении с другими европейцами могли по справедливости казаться невеждами.[13]

Реформа російської мови

Проза і поезія Карамзіна справила вирішальний вплив на розвиток російської літературної мови. Карамзін цілеспрямовано відмовлявся від використання церковнослов'янської лексики і граматики, приводячи мову своїх творів до повсякденної мови своєї епохи і використовуючи як зразок граматику і синтаксис французької мови.

Карамзін ввів в російську мову багато нових слів — неологізмів («благотворительность», «влюблённость», «вольнодумство», «достопримечательность», «ответственность», «подозрительность», «промышленность», «утончённость», «первоклассный», «человечный»)[14], так і варваризмів («тротуар», «кучер»). Також він одним з перших почав використовувати літеру Ё.

Зміни в мові, пропоновані Карамзіним, викликали бурхливу полеміку в 1810-х роках. Письменник Олександр Шишков за сприяння Державіна заснував у 1811 році товариство «Бесіда аматорів російського слова», метою якого була пропаганда «старої» мови, а також критика Карамзіна, Жуковського та їх послідовників. У відповідь 1815 року утворилося літературне товариство «Арзамас», яке стало іронізувати над авторами «Бесіди» і пародіювати їхні твори. Членами товариства були багато поетів нового покоління, в тому числі Батюшков, Вяземський, Давидов, Жуковський, Пушкін. Літературна перемога «Арзамаса» над «Бесідою» усталила перемогу мовних змін, які ввів Карамзін.

Незважаючи на це, пізніше відбулося зближення Карамзіна з Шишковим, і, завдяки сприянню останнього, Карамзін в 1818 році був обраний членом Російської академії. У тому ж році він став членом Імператорської Академії наук.

Ставлення до природи

Карамзіна можна назвати «російським Торо», бо він першим в російській культурній традиції став оспівувати дику природу — її дикість і священність: «Ні, ні! Я ніколи не буду прикрашати Природу. Село моє повинне бути селом, пустелею. Дикість для мене священна; вона звеличує дух мій. Гаї мої будуть цілі, нехай заростають вони високою травою!»[15] В іншому творі він писав, що в природі, де видно працю і роботу, немає для нього задоволення. Дерево, пересаджене, обрізане подібне до невільника із золотим ланцюгом[16].

У 1789 р., відвідуючи Швейцарські Альпи і милуючись знаменитими рейнськими водоспадами Штаубахх, Тріммербах і Рейхенбах, Карамзін відчув божественність дикої природи: він раптом майже осліп, став на коліна і почав молитися. Пізніше письменник так описував те, що сталося[17][18]:

Марно уява моя шукає порівняння, подібності, образи!.. Рейн і Рейхенбах, чудові явища, величні чудеса природи! У мовчанні дивуватися буде вам кожний, хто має почуття; але хто може зобразити вас пензлем або словами? — Я майже зовсім зомлів, будучи приголомшений гримлячим громом падіння і впав на землю.

Вшанування

На честь Миколи Карамзіна названий астероїд 3719 Карамзін. Як другорядний персонаж він фігурує в романі «Журавлиний крик» українського письменника Романа Іваничука[19]&.

Виноски

  1. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ CONOR.Sl
  3. ↑ Летопись Российской академии наук. Т. VII. 1946—1953 — Москва: Архив Российской академии наук, 2022. — С. 690. — 896 с. — ISBN 978-5-6046932-6-1
  4. ↑ Шевырёв С. П. История императорского Московского университета — Москва: Университетская Типография, 1855. — С. 350.
  5. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118640089 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  6. ↑ Карамзин, Владимир Николаевич // Русский биографический словарь — СПб: 1897. — Т. 8. — С. 499–500.
  7. ↑ Проективный лексикон русского языка. 30 ноября 2009. Архів оригіналу за 15 жовтня 2016. Процитовано 28 липня 2015.
  8. ↑ УІНП оприлюднив списки осіб і подій, яких треба усунути з меморіалізації і яких можна лишити. // Zbruč. — 2025. — 8 жовтня.
  9. ↑ Дмитро Пташка Етногенез русськіх. Частина 1. Вступ. Архів оригіналу за 30 січня 2015. Процитовано 30 січня 2015.
  10. ↑ блаженствует народ, цветет правосудие, сияет благоустройство, сердца довольны, умы спокойны
  11. ↑ Идейная борьба 30—40-х годов: Охранители [Архівовано 5 липня 2015 у Wayback Machine.] // Николай Троицкий
  12. ↑ Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa.— Lwów, 1844. — 492 s. — S. 159. (пол.)
  13. ↑ Н. М. Карамзин. История государства Российского, т. V, рз. 4. // СПб, 1892, т. V, стор. 254. [Архівовано 16 вересня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
  14. ↑ В. В. Одинцов. Лингвистические парадоксы. Москва. «Просвещение», 1982
  15. ↑ Карамзин Н. М. Деревня // Этико-эстет. подход в охране дикой природе и заповедном деле / Изд. 2-е, доп. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 1999. — С. 101—102.
  16. ↑ Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
  17. ↑ Борейко В. Е. Современная идея дикой природы. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 2001. — 124 с.
  18. ↑ Карамзин Н. М. Письма русского путешественника. — М.: Правда, 1980.
  19. ↑ Роман Іваничук Журавлиний крик. — Львів: Каменяр, 1989. — 375 с. — Частина друга. — ISBN 5—7745—0160—4

Джерела та література

Посилання

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).