Йов (Тивонюк)

Йов (Тивонюк)
замісник голови ВЗЦЗ
5 жовтня 1994 — 19 липня 1976
Архієпископ Одинцовський, вікарій Московської єпархії
Попередник:	вікаріатство скасоване
Наступник:	вікаріатство скасоване
Митрополит Челябінський і Златоустівський
— 27 грудня 1996
Альма-матер:	Київська духовна семінарія
Науковий ступінь:	кандидат богослов'я
Діяльність:	православний священник
Ім'я при народженні:	Дмитро Якович Тивонюк
Народження:	6 листопада 1938[1]  Почаїв, Кременецький повіт (II Річ Посполита), Волинське воєводство, Польська Республіка[1]
Смерть:	1 грудня 2020[1] (82 роки)  Москва, Росія[1]
Священство:	1968
Чернецтво:	1968
Єп. хіротонія:	1975
Нагороди:
Йов у Вікісховищі

Митрополит Йов (в миру Тивонюк Дмитро Якович; 6 листопада 1938, Почаїв — 1 грудня 2020, Москва^[2]) — архієрей РПЦ. Мав титули: Зарайський (1975—1988), Костромський і Галицький (1988—1989), Житомирський і Новоград-Волинський (1989—1994), Одинцовський (1994—1996), Челябінський і Златоустівський (1996—2011). Висвячений у єпископа в 1975 році, з 1988 року — архієпископ, з 2000 року — митрополит. З 2011 року перебував на спокої.

Народився в сім'ї селян. В юності став послушником Почаївської лаври, а потім Балтського монастиря. Навчався в Київській, а після служби в армії — Одеській семінаріях, пізніше — в Московській духовній академії.

Прийняв чернецтво в Троїце-Сергієвій лаврі. Кандидатська дисертація ієродиякона Йова (хіротонію здійснював майбутній патріарх Пимен) була присвячена Успенському собору Лаври^[3].

У 1969 митрополит Пимен висвятив Йова в ієромонахи і відправив в Читу. Після повернення Йов поступив в аспірантуру Московської духовної академії і на роботу в ВЗЦЗ МП.

У 1974 возведений у сан ігумена. 26 грудня того ж року возведений у сан архімандрита.

3 січня 1975 хіротонізований на єпископа Зарайського, вікарія Московської єпархії. Хіротонію в Богоявленському патріаршому соборі здійснили патріарх Московський і всієї Русі Пимен, митрополити Київський Філарет Денисенко, Тульський Ювеналій Поярков, архієпископи Волоколамський Питирим Нечаєв, Дмитровський Володимир Сабодан, єпископи Подільський Серапіон Фадєєв, Курський Хризостом Мартішкін.

Тоді ж призначений керуючим патріаршими парафіями в Канаді і тимчасово в США (1975–1976). Через рік повернувся до Радянського Союзу, ставши заступником голови ВЗЦЗ. Брав участь в підготовці святкування тисячоліття хрещення Русі.

12 березня 1979 нагороджений Орденом преподобного Сергія Радонезького III ступеня^[4].

30 листопада 1988 призначений Священним Синодом архієпископом Костромським і Галицьким.

У 1989 переведений в Український екзархат, на Житомирську кафедру, на місце єпископа Іоанна Боднарчука, незабаром позбавленого архієрейського сану і чернецтва за розкольницьку діяльність. Опинившись в Україні, Йов критично оцінив дії митрополита Філарета і намітив кандидатуру митрополита Володимира на його місце. Коли Філарет відмовився від обіцянки скликати собор архієреїв України для звільнення його від обов'язків предстоятеля Української Православної Церкви, даного на архієрейському соборі 1— 4 квітня 1992, Йов запросив на зустріч в Житомир єпископа Онуфрія. Незважаючи на протидію Філарета, зустріч відбулася. Крім Онуфрія і Йова, на ній були присутні митрополит Агафангел, єпископи Василь, Сергій і Аліпій, інші священнослужителі і миряни. Учасники зборів визнали Філарета клятвопорушником і зажадали скликання собору. Проведений за дорученням Священного синоду РПЦ Харківський собор 27 — 28 травня 1992 скинув Філарета, і митрополитом було обрано Володимира^[5][6].

Після двохрічного (1994–1996) перебування на Одинцовській кафедрі Йов був призначений правлячим архієреєм в Челябінськ.

25 лютого 2000 в Богоявленському соборі в Москві Патріархом Алексієм II возведений у сан митрополита^[7].

Відзначається суттєве зростання числа парафій Челябінської єпархії за роки перебування Йова на Уралі. Серед новозбудованих храмів — комплекс Серафима Саровського, храм в ім'я Святого Симеона Верхотурського в Златоусті, Вознесенська церква в Магнітогорську, Богоявленська церква в Єткулі і найбільший в Челябінську храм Георгія Побідоносця. Проте, патріарх Кирило під час візиту до Челябінська зазначив «печать старого життя», що лежить на місті, що пов'язують з неактивністю Йова в боротьбі за храм Олександра Невського на Алому полі, де розташовується органний зал^[8].

Відносини Йова з місцевою владою називають зразковими^[8].

У 2008 митрополит був нагороджений відзнакою «За заслуги перед Челябінської областю»^[9], в 2009 було підписано угоду про співпрацю з Уральським федеральним округом^[10], в 2010 — угоду про соціальне партнерство з округом в Челябінську підписав патріарх Кирило^[11].

Йов збирався особисто відспівувати померлого під слідством віце-губернатора Костянтина Бочкарьова^[12] і клопотав про дострокове звільнення колишнього мера Міасса Володимира Григоріаді, засудженого за хабарництво^[13].

За спогадами ігумена РПАЦ Прокла, Йов був неприязно зустрінутий челябінським духовенством, але зумів завоювати авторитет. Одним з його прихильників спочатку був ігумен Севастіан Жатков^[14]. За даними газети «Коммерсантъ», архієпископ ігнорував звернення, що надходили стосовно пристрасті Севастіана до педофілії^[15].

В кінці 1997 (згідно зі свідченнями Прокла) між Йовом та Севастіаном настало похолодання відносин. У 1999 ігумен був заарештований, в 2000 — визнаний винним і засуджений до тюремного ув'язнення. Після звільнення за амністією приєднався до РПАЦ^[16].

У 2004 стався конфлікт між митрополитом і настоятелем магнітогорського храму Ярославом Марчишаком. Ярослав звинуватив фінансове керівництво храму в розкраданнях і сформував нову парафіяльну раду, але був звинувачений в перелюбі і позбавлений статусу благочинного^[17].

Скандал викликав великий резонанс, місцеві ЗМІ пророкували Йову відставку^[18].

У 2007 єпархія почала боротьбу з культом Чебаркульського підлітка В'ячеслава Крашеніннікова^[19][20], яка завершилася успіхом в 2010, коли Видавнича рада Російської православної церкви визнала життєпис «святого отрока» таким, що суперечить православному віровченню^[21].

22 березня 2011 митрополит Іов відправлений Синодом на спокій за станом здоров'я. Синод висловив йому глибоку вдячність за багаторічну архіпастирську працю. Місцем його проживання була визначена Москва^[22]. Призначений почесним настоятелем до Храму Ризоположення на Донській.

Помер 1 грудня 2020 року.^[2].

Похований 4 грудня 2020 року на братському кладовищі Свято-Успенської Почаївської Лаври м. Почаєва

• орден св. князя Володимира II ступеня (1977)
• орден прп. Сергія Радонезького III ступеня (1979)
• орден прп. Сергія Радонезького I ступеня;
• орден прп. Сергія Радонезького II ступеня (25 лютого 2005) — «до уваги за ревне архієрейське служіння і у зв'язку з 30-річчям архієрейської хіротонії»^[23]
• орден св. кн. Данила Московського II ступеня.

• Від коронавірусу помер єрарх РПЦ МП ще радянського часу, уродженець України /РІСУ, 2.12.2020/

• У Росії помер митрополит Іов — українець, який виступав проти автокефалії української церкви /Радіо Свободв, 2.12.2020/ [Архівовано 6 березня 2022 у Wayback Machine.]
• Иов, митрополит (на покое) (Тывонюк Дмитрий Яковлевич) [Архівовано 27 квітня 2020 у Wayback Machine.]
• ИОВ (Тывонюк) [Архівовано 29 вересня 2020 у Wayback Machine.]