Ерік Фогелін

Ерік Фогелін
нім. Erich Vögelin
Народження	3 січня 1901[1][2][…]  Кельн, Прусське королівство, Німецька імперія[4]
Смерть	19 січня 1985[1][2][…] (84 роки)  Пало-Альто, Санта-Клара, Каліфорнія, США
Громадянство (підданство)	США  Німеччина
Знання мов	англійська[1][5]
Ім'я при народженні	нім. Erich Hermann Wilhelm Vögelin
Діяльність	політолог, викладач університету, історик, соціолог
Викладав	Мюнхенський університет Людвіга-Максиміліана
Alma mater	University of Vienna
Конфесія	католицтво
Нагороди	грант Гуггенгайма (1950) Benjamin E. Lippincott Awardd (1978)

Ерік Фогелін (Еріх Герман Вільгельм Фогелін, нім. Eric Voegelin; 3 січня 1901 — 19 січня 1985) — німецько-американський політичний філософ. Він народився в Кельні та здобув освіту в галузі політології у Віденському університеті, де став доцентом політології на юридичному факультеті. У 1938 році він та його дружина змушені були тікати від нацистських військ, які увійшли до Відня. Вони емігрували до Сполучених Штатів, де отримали громадянство в 1944 році. Його академічна кар'єра пов'язана з Університетом штату Луїзіана, Мюнхенським університеті Людвіга-Максиміліана та Гуверівським інститутом Стенфордського університету.

Фогелін народився в Кельні 3 січня 1901 року. Його батьки переїхали до Відня в 1910 році. Навчався у Віденському університеті. Науковими керівниками його дисертації були Ганс Кельзен та Отмар Шпанн. Після габілітації у Віденському університеті з 1928 році він викладав політичну теорію та соціологію. В Австрії Фегелін зав'язав міцні дружні стосунки з Альфредом Шютцем^[6] та Фрідріхом Гаєком.

В результаті аншлюсу 1938 року Фогелін був звільнений з роботи. Ледве уникнувши арешту гестапо, він після короткого перебування у Швейцарії прибув до Сполучених Штатів. Викладав у різних університетах, а у 1942 році приєднався до кафедри державного управління Університету штату Луїзіана. Фогелін залишався в Батон-Руж до 1958 року, тобто до того часу як він прийняв пропозицію Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана зайняти колишню кафедру політології Макса Вебера. Ця посада була вакантною з моменту смерті Вебера в 1920 році. У Мюнхені він заснував Інститут політичних наук. Фогелін повернувся до Сполучених Штатів у 1969 році, щоб приєднатися до Інституту Гувера з питань війни, революції та миру Стенфордського університету як стипендіат Генрі Сальваторі. Там він продовжував працювати до своєї смерті у 1985 році. Він був членом Філадельфійського товариства.^[6]

Хоча дехто вважав його книги маловідомими, за словами його студентки Елліс Сандоз, він був «надзвичайно проникливим лектором з даром пояснювати з повною зрозумілістю найскладніші теорії, викликаючи у студентів захоплення та розуміння.

У пізнішому віці Фогелін працював над поясненням ендемічного політичного насильства ХХ століття, працюючи над філософією політики, історії чи свідомості. У своїй праці «Світогляд» Фогелін «звинувачував хибне утопічне тлумачення християнства у породженні тоталітарних рухів, таких як нацизм і комунізм».^[7] Фогелін уникав будь-яких ідеологічних ярликів чи категоризацій, які читачі та послідовники намагалися нав'язати його творчості. Тим не менш, його роботи, які були опубліковані під час Холодної війни були прийняті переважно консерваторами.

За своє життя Фогелін опублікував десятки книг, есе та рецензій. Його ранньою роботою була книга «Політичні релігії» (1938) про тоталітарні ідеології як політичні релігії через дослідження їх структурної схожості з релігією. Він написав багатотомну (англійською мовою) працю «Порядок та історія», публікація якої почалася в 1956 році та залишалася незавершеною на момент його смерті. Тобто працював над цим 29 років. Його лекції 1951 року, опубліковані під назвою «Нова наука про політику», іноді розглядаються як вступ до цієї серії та залишаються його найвідомішою роботою. Він залишив багато рукописів неопублікованими, включаючи історію політичних ідей, яку після було опубліковано у восьми томах.

«Порядок та історія» спочатку задумувалося як п'ятитомне дослідження історії порядку. На це Фогеліна надихнув особистий досвід щодо політичного безладу того часу в якому він жив. Перші три томи, «Ізраїль і Одкровення», «Світ поліса» та «Платон і Арістотель», вийшли один за одним у 1956 та 1957 роках та зосереджувалися на уявленнях про порядок на Стародавньому Близькому Сході та Греції.

Потім Фогелін зіткнувся з труднощами, що сповільнили темпи його публікацій. Це, у поєднанні з його адміністративними обов'язками в університеті та роботою, пов'язаною з новим інститутом, означало, що між четвертим і третім томами пройшло сімнадцять років. Його нові роздуми було викладено в німецькій збірці 1966 року «Анамнеза: теорія історії та політики». Четвертий том, «Вселенська епоха», вийшов у 1974 році. Він порушив хронологічну схему попередніх томів, досліджуючи символізацію порядку в часи від шумерського списку царів до Гегеля. Робота над останнім томом, «У пошуках порядку», зайняла останні дні життя Фогеліна, і він був опублікований посмертно в 1987 році.

Одним з головних тезисів Фогеліна у його пізніх роботах є те, що наш досвід трансцендентності передає відчуття порядку. Хоча трансцендентність ніколи не можна повністю визначити чи описати, її можна передати за допомогою символів. Певне відчуття трансцендентного порядку служить основою для певного політичного порядку. Тому філософія свідомості може стати філософією політики. І осяяння можуть закам'яніти як догма.

Фогелін більше цікавився онтологічними проблемами, що виникають на основі досвіду, ніж епістемологічними питаннями про те, чи є бачення порядку істинним чи ні. Для Фогеліна сутність істини — це довіра. Вся філософія починається з досвіду божественного. Оскільки Бог сприймається як благо, можна бути впевненим, що реальність пізнавальна. Враховуючи можливість пізнання, Фогелін вважає, що існують два способи: інтенціональність та світність. Бачення порядку належать до останньої категорії. Істинність будь-якого бачення підтверджується його ортодоксальністю, тим, що Фогелін жартома називає відсутністю оригінальності.

Робота Фогеліна не вписується в жодну стандартну класифікацію, хоча деякі з його читачів знайшли в ньому схожість із сучасними роботами, наприклад, Ганса Йонаса, Ернста Кассірера, Мартіна Гайдеггера та Ганса-Георга Гадамера. Фогелін запропонував нові терміни або використовував старі по-новому. У його творчості є закономірності, з якими читач може досить швидко ознайомитися.

За словами Елліса Сандоза, Фегелін може вважатися провідним філософом Америки, і його справедливо порівнюють з найвидатнішими умами нашого століття, а можливо, і тисячоліть. Томас Альтізер сказав, що «Порядок та історія» «колись може бути сприйнята як найважливіша праця зі старозавітних досліджень, будь-коли написана у Сполучених Штатах», додавши, що варто зазначити, що її написав політолог і філософ.

Серед ознак зростаючого інтересу до творчості Фогеліна можна відзначити 305-сторінкову міжнародну бібліографію, опубліковану в 2000 році мюнхенським видавництвом Wilhelm Fink Verlag; наявність спеціалізованих дослідницьких центрів в університетах Сполучених Штатів, Німеччини, Італії та Великої Британії; поява нещодавніх перекладів різними мовами, від португальської до японської; та публікація 34-томної збірки його основних праць видавництвом Університету Міссурі та різних основних та другорядних праць, запропонованих Архівом Еріка Фогеліна Університету Людвіга-Максиміліана.

У своїх працях «Нова наука про політику, порядок та історію» та «Наука, політика та гностицизм» Фогелін виступив проти того, що він вважав нездоровим гностичним впливом у політиці.

Юджин Вебб стверджував, що Фогелін розумів «гнозис» як

нібито пряме, безпосереднє сприйняття або бачення істини без потреби критичного осмислення; особливий дар духовної та когнітивної еліти^[8]

і «гностицизм» як

Тип мислення, який претендує на абсолютне когнітивне володіння реальністю. Спираючись на претензії на гнозис, гностицизм вважає своє знання непідлягаючим критиці. Гностицизм може приймати трансценденталізуючі (як у випадку гностичного руху пізньої античності) або іманентуючі форми (як у випадку марксизму).^[9]

Відповідно, Фогелін розрізняв античний та сучасний гностицизм: він вважав, що перший шукав спасіння у сфері, що виходить за межі реального світу, «сучасна» форма мала на меті іманентно змінити його (див. нижче).

Окрім класичних християнських авторів, що виступали проти єресі, його джерела щодо гностицизму були другорядними, оскільки тексти бібліотеки Наг-Хаммаді ще не були широко доступними. Наприклад, Фогелін використовував праці Ганса Урса фон Бальтазара, Анрі де Любака та Ганса Йонаса.^[6]

Фогелін бачив подібність між античним гностицизмом та модерністськими політичними теоріями, зокрема комунізмом та нацизмом. Він визначив корінь гностичного імпульсу як відчуження, тобто відчуття відірваності від суспільства та переконання, що ця відсутність є результатом притаманного світу безладу або навіть зла. Це відчуження має два наслідки:

• Перша — це віра в те, що безлад світу можна подолати за допомогою надзвичайного розуміння, навчання чи знання, яку Фогелін назвав гностичною спекуляцією (він стверджував, що самі гностики називали це гнозисом ).
• Друге — це бажання впровадити та/або створити політику для актуалізації спекуляцій, або іманентизації есхатону: створити своєрідний рай на землі в рамках історії.

За словами Фогеліна, гностики насправді відкидають християнський есхатон Царства Божого та замінюють його людською формою спасіння через езотеричний ритуал або практику.

Основною рисою, яка характеризує гностичну тенденцію, на думку Фогеліна, є те, що вона мотивована уявленням про те, що світ і людство можуть бути фундаментально перетворені та вдосконалені завдяки втручанню обраної групи людей (еліти), людини-божої або людей-богів. Надлюдина — це обраний, який має певні особливі знання (наприклад, магію чи науку) про те, як удосконалити людське існування.

Це контрастує з уявленням про викуплення, яке досягається через примирення людства з божественним. Марксизм, таким чином, кваліфікується як «гностичний», оскільки він стверджує, що ідеальне суспільство на землі може бути встановлено після того, як капіталізм буде повалений пролетаріатом. Так само нацизм вважається «гностичним», оскільки він постулює, що утопії можна досягти, досягнувши расової чистоти, як тільки панівна раса звільниться від расово нижчих та дегенеративних.

В обох випадках, спеціально проаналізованих Фогеліном, тоталітарний імпульс походить від відчуження індивідів від решти суспільства. Це призводить до бажання домінувати (libido dominandi), яке корінням сягає в переконання гностика в імперативі його бачення, а також у відсутності у нього згоди з більшою частиною суспільства. Як наслідок, дуже мало уваги приділяється добробуту тих, кому шкодить результуюча політика, яка варіюється від примусової до катастрофічної (як-от англійське прислів'я: «Треба розбити кілька яєць, щоб зробити омлет» або його російський варіант: «Дрова рубають, тріски летять»).

Один з його найбільш цитованих уривків (такими діячами, як Вільям Ф. Баклі-молодший ) такий:

Проблема ейдосу в історії, таким чином, виникає лише тоді, коли християнське трансцендентальне здійснення стає іманентизованим. Однак така іманентистська гіпостаз есхатону є теоретичною помилкою.^[10]

Звідси походить крилатий вислів: «Не іманентізуйте есхатон!», що означає в більщ зрозумілому вигляді: «Не намагайтеся зробити так, щоб те, що належить потойбічному життю, відбувалося тут і зараз» або «Не намагайтеся створити Рай на Землі».

Коли Фогелін використовує термін «гнозис» у негативному сенсі, це означає відображення цього слова в маніхействі та валентиніанстві античності. Пізніше воно іманентизується (або маніфестується) в сучасності після Йоахіма Фьорського та в різних ідеологічних рухах, окреслених у його працях. ^[11] Фогелін також спирається на термін «гностицизм», як його визначив Ганс Йонас у своїй праці «Гностична релігія», посилаючись на гностицизм Гайдеггера, який полягає в розуміння та контролі над реальністю, що робить людство таким же могутнім, як і роль Бога в реальності.

Фогелін стверджував з елліністичної позиції, що добрий гносис походить від pistis (віри), і що язичницька традиція хибно розрізняла віру та ноезис. Крім того, дуалістична перспектива була самою суттю гностицизму через неправильне використання ноеми та спричинила руйнівний розкол між внутрішнім та зовнішнім світом у людській свідомості. Примирення внутрішнього ( суб'єктивного ) та зовнішнього ( об'єктивного ) світу свідомості означало відновлення порядку.^[12]

Робота Фогеліна не викладає програми реформ і не пропонує доктрини одужання від того, що він називав «демоно-маніакальною» в сучасній політиці. Однак його твори пронизує ідея духовного відновлення первинного досвіду божественного порядку. Його цікавило не стільки те, які релігійні догми можуть призвести до особистого спасіння, скільки відновлення людського в класичному сенсі daimonios aner (термін Платона для «духовної людини»). Він не розмірковував про інституційні форми, в яких може відбутися духовне одужання, але висловлював впевненість у тому, що нинішній 500-річний цикл секуляризму закінчиться, оскільки він стверджував, що «не можна заперечувати людське назавжди».

У есе, опублікованому в 1965 році, Фогелін припустив, що Радянський Союз розпадеться зсередини через своє історичне коріння у філософії та християнстві. Пізніше, на неофіційній доповіді в Університетському коледжі Дубліна, Ірландія, в 1972 році,^[12] Фогелін припустив, що Радянський Союз може розпастися до 1980 року через нездатність виконати свої внутрішні зобов'язання та впоратися з зовнішніми політичними викликами.

Юджин Вебб розкритикував концепцію гнозису Фегеліна та його аналіз гностицизму загалом. У статті «Переосмислення гностицизму Фогеліна» Вебб пояснив, що концепція гностицизму Фогеліна була задумана «не в першу чергу для опису давніх явищ, а для того, щоб допомогти нам зрозуміти деякі сучасні, докази яких набагато чіткіші». ^[13]  Вебб продовжує: «категорія (гностицизму) має обмежену корисність для тієї мети, для якої він її поставив… і той факт, що ідея гностицизму як такої стала настільки проблематичною та складною в останні роки, має щонайменше підірвати зусилля Фогеліна простежити історичну лінію походження від давніх джерел до сучасних явищ, які він намагався використати для освітлення». ^[13]

Оскільки Фогелін застосовував концепцію гнозису до широкого кола ідеологій та рухів, таких як марксизм, комунізм, націонал-соціалізм, прогресивізм, лібералізм та гуманізм,^[6] критики припустили, що концепції гнозису Фогеліна бракує теоретичної точності.^[12][6] Тому, на думку критиків, гнозис Фогеліна навряд чи може служити науковою основою для аналізу політичних рухів. Вони стверджують, що термін «гностицизм», який використовує Фогелін, є радше інвективою, як і «коли на найнижчому рівні пропаганди тих, хто не відповідає власній думці, очорнюють як комуністів».^[6]