Ектор Ґімар

Ектор Ґімар
фр. Hector Guimard
Ім'я при народженні	Hector Germain Guimard
Народився	10 березня 1867 Ліон,  Франція
Помер	20 травня 1942 (75 років) Нью-Йорк, США
Поховання	Брама Небес (цвинтар)
Громадянство	Франція
Діяльність	архітектор
Галузь	архітектура і дизайн
Alma mater	Національна вища школа красних мистецтв, École nationale supérieure des arts décoratifsd і lycée Micheletd
Вчителі	Eugène Traind, Charles Genuysd і Gustave Raulind
Знання мов	французька[1]
Членство	Q142052205?
Напрямок	модерн
Жанр	публічне мистецтво[2]
Magnum opus	Château d'Orgevald, Hôtel Guimardd, Castel Bérangerd, Paris Métro entrances by Hector Guimardd, Maison Coilliotd, La Bluetted, Castel Henrietted, Castel Vald, Maison Le Chalet Blancd, Agoudas Hakehilos Synagogued, hôtel Jassedéd, 17 rue Jean-de-La-Fontained, Hôtel Mezzarad, Villa Berthed, Atelier Carpeauxd, École du Sacré-Cœurd і La Sapinièred
У шлюбі з	Adeline Oppenheim Guimardd
Автограф
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Екто́р Ґіма́р або Гектор Ґімар (фр. Hector Guimard; 10 березня 1867, Ліон, Франція — 20 травня 1942, Нью-Йорк, США) — французький архітектор, дизайнер, декоратор і майстер ужиткового мистецтва, провідний представник мистецтва модерн (ар-нуво) у Франції. Вчився, а пізніше викладав у школі декоративних мистецтв і школі прекрасних мистецтв в Парижі. Найбільш яскраво проявив себе в оформленні станцій метро, як автор унікального дизайну вхідних порталів в паризький метрополітен. До найвідоміших творів Ґімара відносяться комплекс Кастель Беранже (1894–1898), що отримав в 1899 році приз за найкращий фасад Парижа, і павільйони-входи паризького метрополітену (1899–1904)^[3].

Ектор Ґімар народився 10 березня 1867 року в Ліоні. З 1882 по 1885 роки навчався в Школі декоративних мистецтв, а з 1885 по 1889 роки — у Школі витончених мистецтв в Парижі^[3]. Ґімар робив успіхи у навчанні й був нагороджений поїздкою до Англії і Бельгії. В 1887 році він отримав своє перше замовлення — будівництво кафе-ресторану в Парижі. Закордонна подорож дуже вплинула на молодого майстра, особливо будівлі за проєктами бельгійського архітектора Віктора Орта. У 1894 році Ектор Ґімар повертається у Францію і чотири роки викладає у Школі декоративних мистецтв у Парижі. У 1894–1899 роках працює над втіленням проєкту особняка Беранже. Ґімар уперше зробив металеву конструкцію одним з елементів архітектурного рішення — вписав в кам'яну арку входу асиметричну композицію кованих воріт і продовжив металевий декор у вестибюлі. Була створена жива композиція з готичного і японського стилів та рококо. В оздобленні фасаду він використовував цеглу, щебінь, частково кольоровий камінь, пісковик і глазуровану керамічну плитку, створивши вражаючу композицію матеріалів «ручної роботи». Фасад Кастель Беранже у 1898 році був удостоєний міської премії Парижа й у тому ж році Ґімар опублікував про цей будинок книгу з 65 ілюстраціями й навіть переніс в нього свою майстерню^[4]. Завдяки цьому проєкту Ґімар став відомим і отримував багато замовлень, в яких потім продовжилися його модерністські дослідження. У 1898 році Ґімар отримав замовлення на зведення станцій паризького метрополітену. Їх будівництвом він займався з 1898 по 1904 роки^[5]. У 1907 році вийшов каталог металевих елементів, що застосовуються до будівель: «Художній метал, стиль Ґімар», в тому числі й картуші для балконів, кнопки дзвінків і таблички з номерами будинків. Його універсальні креслення можна було виконувати в будь-якому матеріалі^[4]. У період між 1900 і 1913 роками він створював у місті оригінальні конструкції: скляні дахи схожі на крила комах і зелені стійки, що нагадували за формою вусики. З часом вони стали сприйматися як складова частина традиційної паризької архітектури, але в той час це був виклик проти пануючого класицизму. Як один з найбільш успішних і популярних архітекторів стилю «ар-нуво» Ґімар оформив ще безліч житлових будинків і вілл. Але на початку XX століття страх війни зробив Ектора Ґімара вигнанцем (його дружина була єврейкою) і у 1938 році він емігрував до США^[3]. Як представник мистецтва модерну він часто стикався з тим, що його не розуміли, тому в останній період його життя його проєкти не фінансувалися й остаточно про Ектора Ґімара забули після його смерті в Нью-Йорку у 1942 році.

Вихованець Школи декоративно-прикладного мистецтва і Школи витончених мистецтв Парижа, починав з неоготичних тенденцій. Використовуючи скло і сталь, він багато експериментував з рослинними орнаментами і віньєтками в дусі рококо. Потім активно працює у стилі модерн^[5]. Саме в ті часи модерн отримав поширення у Європі (1890–1910 роки). Це стиль, витвори якого характеризуються гнучкими, природними лініями. У модерні немає місця прямим лініям і гострим кутам, а також використовуються нові для того часу технології й матеріали — скло і метал. Для модерну характерні як і оригінальні дизайни фасадів, так і ретельно опрацьовані інтер'єри, поєднання естетичної краси та функціональності. Фантазія дизайнерів-модернистів торкнулася усіх конструктивних елементів: сходів, дверей, стовпів, балконів. Саме Ектор Ґімар розвивав ідеї модерну у Франції^[4]. Ґімара можна зарахувати до числа найбільш значних французьких представників флорального модерну, його власний стиль («стиль Ґімар») характеризується особливою лінією і грою контрастів. Він створював незвичайні інтер'єри, був автором проєктів меблів. Деякі створені Ґімаром предмети внутрішнього оздоблення належать до найкращих зразків французького «ар-нуво»^[3]. Ґімар хотів широко поширити нове мистецтво. У 1920 році він спроєктував одну з перших ліній меблів для масового виробництва^[5]. Попри те, що більшість його робіт швидше інженерні, ніж архітектурні він розглядав себе як архітектора мистецтва. Його житловий будинок Кастель Беранже в Парижі був одною з перших будівель «ар-нуво» за межами Бельгії. Його найвідоміші роботи — це створені у 1898–1901 роках кілька входів у паризьке метро. Наприклад, станція «Площа Бастилії» демонструє архітектурне поєднання китайської пагоди з «ар-нуво». Замок Henriette в Севрі, створений у 1903 році, виконано вигадливо і навіть дивно. Ґімар також проєктував синагогу в стилі модерн в Парижі у 1913 році^[6].

• Готель Rosze, Париж, Франція (1891 рік)
• Вілла Jassede, О-де-Сен, Франція (1893 рік)
• Замок Beranger, Париж, Франція (1895—1898 роки)
• Вілла Берта, Івелін, Франція (1896 рік)
• Вілла «La Bluette», Кальвадос, Франція (1899 рік)
• Замок Henriette — Севр, Франція (1899—1903 роки)
• Готель Nozal, Париж, Франція (1902—1906 роки)
• Замок Orgeval, Ессон, Франція (1904 роки)
• Група будівель на вул. Ла Фонтен, Париж, Франція (1909—1911 роки)
• Готель Guimard, Париж, Франція (1909—1912 роки)
• Готель Mezzara, Париж, Франція (1910—1911 роки)
• Вхід у метро Chatelet, Париж, Франція (1912 рік)
• Синагога, Париж, Франція (1913 рік)
• Офісна будівля, Париж, Франція (1914—1919 роки)
• Прибуткові будинки, Париж, Франція (1927—1928 роки)

Паризьке метро (Paris Métro) — один з найстаріших метрополітенів в Європі. Його відкриття відбулося 19 липня 1900 року. Перші станції паризького метрополітену оформляли в стилі модерн^[7]. Це була перша спроба європейської архітектури надати транспортному спорудженню мистецьке обличчя. Завдяки Ґімару з'явився термін «стиль метро» — одне з численних найменувань стилю модерн. Під час будівництва паризького метрополітену був організований конкурс ескізів наземних входів у метро. Головний приз у цьому конкурсі отримав проєкт архітектора Дере. Але паризька мерія відхилила проєкт Дере, і замовлення отримав Ектор Ґімар, знаменитий майстер стилю модерн. Сьогодні, здається, неможливо уявити Париж без цього «метро Ґімара». З усім тим, керівництво паризького метрополітену поступово замінює Ґімаровські решітки біля входів на станції й ліхтарі на прості балюстради. Коли закінчився архітектурний розквіт «ар-нуво», йому на зміну прийшов конструктивізм. Стиль модерн «вийшов із моди», і частина будинків, побудованих Ґімаром, була зруйнована. Виконуючи проєкт для паризького метрополітену, Ґімар надбудував над входами на деякі станції легкі павільйони. Таких станцій було небагато, а до наших днів дійшли взагалі одиниці^[8]. Якщо свого часу творець знаменитої Ейфелевої вежі — Гюстав Ейфель рекламував метал перш за все як будівельний і конструктивний матеріал, то Ґімар показав його пластичні можливості. Павільйони трьох станцій метрополітену (вони не збереглися) архітектор збудував зі стандартних металевих елементів, кольорового скла і вставок з емалі на сталі. Метал був забарвлений в темно-зелений колір, який імітував патину — стару бронзу^[5].

• Про архітектора Ектора Ґімара 1992 року у Франції режисером Паскаль Кані знято документальний фільм «Ектор Ґімар, архітектор і його божевілля» (Hector Guimard, un architecte et ses folies)^[9].
• У Москві біля входу на станцію метро «Київська» є вивіска «Metropolitain» — це подарунок Паризького управління транспорту^[10].
• Багатьох дослідників в галузі архітектури цікавить ім'я Ектора Ґімара. Вони довгий час вивчали й відновлювали його біографію й основні етапи творчості. Однак багато інформації було втрачено, як і більшість споруд Ґімара залишаються недоступними для публіки^[5].