Ебла

Ебла
35°47′53″ пн. ш. 36°47′55″ сх. д. / 35.798056° пн. ш. 36.798611° сх. д.
Дата створення / заснування	3000 до н. е.
Країна	Сирія
Адміністративна одиниця	Ідліб
Мова комунікації	Canaanited
Час/дата припинення існування	2240 до н. е.
Статус спадщини	Об'єкт попереднього списку Світової спадщини ЮНЕСКО
Критерій Світової спадщини (2005)	(iii)d і (vi)d
Ебла у Вікісховищі

Ебла (Ібла) (сучасний Тель-Мардіх) — стародавнє місто на північному заході Сирії, що існувало в ІІІ—І тисячоліттях до нашої ери. Згадується в месопотамських джерелах ХХІІІ-XXI та XVIII—XVII століть до нашої ери, а також в єгипетських XV століття до нашої ери як важливий політичний та економічний центр. Царі Ебли мали широкі економічні, політичні, військові й суспільні зв'язки з Аккадом, Ашшуром, Марі та іншими центрами цивілізації Межиріччя. Місто кілька разів руйнувалося та відновлювалося.

«Ебла» може походити від слова, що означає «біла скеля», ймовірно, стосовно вапнякового виступу, на якому було побудовано місто^[1][2].

В 60-ті — на початку 70-х років XX століття італійські археологи встановили, що Тель-Мардіх, за 90 кілометрів на південь від Халебу це руїни вже відомої зі згадок в стародавніх документах Ебли. Першим відомим царем Ебли (Перше царство) був Сакуме, що панував у XXXII ст. до н. е. Більш відомостей про царя Сагісу. У XXVI ст. до н. е. починаються війни з Марі. З часів царя Кун-Даму Ебла переходить у наступ. У XXIV — першій половині ХХІІІ століть місто було столицею досить великої держави.

Внаслідок розкопок які почалися в 1964 і продовжених наприкінці 90-х років XX століття було знайдено кілька храмів та палаців цього періоду. В одному з них, певно царській резиденції, було знайдено близько двох тисяч добре збережених, понад п'ять тисяч великих фрагментів і понад десять тисяч дрібних уламків глиняних табличок. До зруйнування міста вони складали унікальний за розмірами та давниною добре упорядкований архів, документи в якому лежали на дерев'яних полицях^[3] в кількох кімнатах.

Внаслідок тенденційного та філологічно погано обґрунтованого прочитання низки документів у 70-х — на початку 90-х років XX століття деякі дослідники вважали, що в табличках з Ебли згадуються біблійні герої — Авраам, Ізраїль, Ісав та населені пункти Ханаану — Єрусалим, Хацор, Содом. Однак насправді в текстах згадують лише схожі семітські імена. Нині вважається достовірним лише прочитання імен низки богів відомих із Біблії — Баала, Маліка, Дагана, Сіпіш (певно месопотамський Шамаш), Каміш (Хамос), Аштат.

Артефакти пізньої Убейди та пізнього енеоліту було знайдено в центральному кургані^[4].

Еблу було вперше заселена близько 3500 року до н. е.^[5], її зростання підтримувалося багатьма супутниковими сільськогосподарськими поселеннями^[6]. Місто скористалося своєю роллю як перевалочного пункту зростаючої міжнародної торгівлі, яка, ймовірно, почалася зі збільшення попиту на вовну в Шумері. Археологи називають цей ранній період проживання «Мардіх I»; він закінчився близько 3000 року до н. е.^[7]

За Марді I йде епоха першого царства десь між 3000 і 2300 роками до н. е., що позначаються як «Мардіх II»^[8]. Припускають, що Ебла була частиною Кішської цивілізації, що була культурною спільнотою східносемітськомовного населення, що простягалося від центру Месопотамії до заходу Передньої Азії^[9].

Ранній період між 3000 і 2400 роками до н. е. позначається як «Мардіх IIA»^[10]. Загальні знання про історію міста до появи письмових архівів отримані завдяки розкопкам^[11]. Перші етапи Мардіх IIA ототожнюються з будівлею «CC»^[12], та спорудами, що є частиною будівлі «G2»^[13], яка, вочевидь, була царським палацом, побудованим близько 2700 року до н. е.^[14] На початку XXVI ст. до н. е., наприкінці панування Ісіду або на початку правління Ішрут-Халама, почалася перша війна з містом-державою Марі, ймовірно за владу над торговельними шляхами, але її перебіг й підсумки достеменно невідомі^[15].

У XXV ст. до н. е. розпочалася столітня війна з Марі^[16][17]. Марі здобула перевагу завдяки діям свого царя Са'уму, який завоював багато міст Ебли^[18]. У середині XXV століття до н. е. цар Кун-Даму переміг Марі, але могутність держави зменшилася після його правління^[19].

Архівний період, який позначено як «Мардіх IIB1», тривав десь з 2400 року до н. е. до бл. 2300 року до н. е.^[10] Кінець періоду відомий як «перше руйнування»^[20], головним чином стосується руйнування царського палацу (який називався палацом «G» і був побудований на місці попереднього «G2»)^[21], та значної частини акрополя^[22]. Протягом цього періоду Ебла мала політичне та військове панування над іншими сирійськими містами-державами північної та східної Сирії, які згадуються в архівах^[23]. Більшість табличок, що датуються цим періодом, стосуються економічних питань, але також містять царські листи та дипломатичні документи^[24].

Під час панування царя Іґріш-Халапа було здійснено масштабне вторгнення в еблаїтські міста в регіоні середнього Євфрату й царство зазнало поразки від Марі, визнавши її зверхність^[25][26]. Ебла відновилася за царя Іркаб-Даму десь в 2340 році до н. е.; вона процвітала та розпочала успішний контрнаступ проти Марі^[27][28]. Іркаб-Даму уклав мирний та торговельний договір з містом-державою Абарсалом^[29]. Цей договір між Еблою та Абарсалом є одним із найдавніших зафіксованих договорів в історії^[30].

Під час правління Ішар-Даму Ебла продовжувала війну проти Марі^[31]. Для боротьби з останньою відбулося об'єднання з містами-державами з Нагаром та Кішем. Деякі вчені припускають, що Кіш, про який йде мова, був не месопотамським містом, а радше містом поблизу Нагара в районі Хабура^[32][33]. Кампанію очолював еблаїтський візир Іббі-Сіпіш, який привів об'єднані армії до перемоги в битві біля Терки^[34].

Перше руйнування сталося приблизно у 2300 році до н. е.: палац «G» було спалено, а глиняні таблички з царськими архівами було випалено та збережено^[35]. Було висунуто багато теорій щодо причини та винуватця: знищення аккадським царем Саргоном або його сином Нарам-Суеном^[36], або марійським царем Ішкі-Марі^[37][38], чи внаслідок якогось стихійного лиха бл. 2290 року до н. е, що спричинило пожежу у царському палаці^[39].

Період Другого царства позначено як «Мардіх IIB2» і охоплює період між 2300 і 2000 роками до н. е.^[40] У 2200 році до н. е. держава відроджується. Тут постає Ханаанська династія. Втім Ебла вже не мала такої потуги, оскільки утворився новий політичний і торговельний центр Ямхад зі стлицею у Халапі.

Ебла зберегла свої найдавніші риси, включаючи архітектурний стиль та святість релігійних місць першого царства^[41]. У нижньому місті було збудовано новий царський палац^[42]. Про друге царство мало що відомо, оскільки письмових матеріалів не було виявлено, окрім одного напису, що датується кінцем періоду. В одному з написів Гудеа, лугаля Лагаша, просив привезти кедри з Уршу в горах Ебли, що вказує на те, що територія Ебли включала Уршу на північ від Каркемі=ишу^[43]. Тексти, що датуються сьомим роком правління Амар-Сіна (бл. 2040 р. до н. е.), правителя Третьої династії Уру, згадують посланця енсі («мегума») з Ебли^[44]. Друге царство вважалося васалом уряду Ура III^[45], але характер цих відносин невідомий, і вони включали сплату данини^[46]. Формальне визнання верховної влади Ура, здається, є умовою права торгівлі з цією імперією^[47]. Про царів Ебли часів Другого царство обмаль відомостей.

Друге царство проіснувало до другого руйнування Ебли, яке сталося між 2050 і 1950 роками до н. е., причому датування 2000 роком до н. е. є лише формальною датою. Близько 2000/1950 року до н. е. Еблу було захоплено племенами хурритів на чолі із вождем Ікінкалісом, що повали еблаїтського царя (мекі) Ігріш-Хеба.^[48]. Знищення Ебли згадується у фрагментарному хуррито-хеттському епосі «Пісня про звільнення», знайденому в 1983 році^[49].

У середньобронзовій добі третє царство позначається як «Мардіх III»; воно поділяється на періоди «А» (бл. 2000–1800 рр. до н. е.) та «Б» (бл. 1800–1600 рр. до н. е.)^[40]. У період «А» за панування Іббіт-Ліма Ебла була швидко перебудована як місто за планом. Фундаменти покрили залишки Мардіха II. Було побудовано нові палаци та храми, а також нові укріплення у двох колах – одне для нижнього міста та одне для акрополя^[50]. Місто було розплановано за регулярними лініями, і було побудовано великі громадські будівлі^[51]. Подальше будівництво відбувалося в період «Б»^[52]. Третє відродження царства відбулося до 1800 року до н. е. На той час стає невеликою містом-державо.

Протягом епохи середньої бронзи IIA або Мардіх IIIB1 (у XVIII ст. до н. е.) Ебла стає залежною від Ямхаду^[53]. Письмові записи для цього періоду відсутні, але місто все ще було васалом у сер. XVII ст. до н. е.^[54]. Одним з відомих правителів Ебли в цей період був Іммея, який отримав подарунки від єгипетського фараона Хорнеджеф-Хоріотефа, що свідчить про постійні широкі зв'язки та важливість Ебли^[55].

Близько 1600 року до н. е. як васал Ямхаду місто-державу сплюндровано хетським царем Мурсілі I, малікума Інділіма було страчено. Печатка його спадкоємця Маратеварі була виявлена в західному палаці "Q"^[56]. Як варіант, Маратеварі цілком міг бути останнім царем^[57]

Після занепаду Хетської держави стає васалом Мукіша^[58]. Ебла перетворилося на невелике село у період «Мардіх IV» (1600–1200 рр. до н. е.)^[59].

З VIII ст. до н. е. опинилося під владою Новоассирійської імперії, з VII ст. до н. е. — Нововавилонського царства. «Мардіх V» (1200–535 рр. до н. е.) було сільським поселенням раннього залізного віку, яке зростало в розмірах у пізніші періоди^[60].

Подальший розвиток відбувся під час «Мардіх VI», який тривав десь до 60 року. «Мардіх VII» розпочався у III столітті і тривав до VII століття^[61]. Остаточно залишено людьми у VII ст. н. е. під час вторгнення арабів до Візантійської Сирії^[62].

Перші знахідки через помилкове прочитання створили враження, що Ебла була дуже великою як на свій час державою, яка охоплювала увесь Ханаан, Сирію та частину Межиріччя, але пізніше з'ясувалося, що її розміри були значно менші. Наприклад повідомлення, про те, що цар Марі присилав золото та срібло раніше сприймалися як сплата данини і свідчення його підпорядкування владиці Ебли. Проте зараз відомо, що золото і срібло слав і цар Ебли в Марі — це була не данина. а дипломатичний обмін подарунками. Реальні розміри держави в часи розквіту становили 180-200 км з кінця в кінець. Тобто Ебла була великим місто-державою на зразок тих, що існували в тодішньому Шумері.

Простягалася від Уршу на півночі^[47], до території навколо Дамаскської оази на півдні^[63], та від Середземноморського узбережжя та прибережних гір на заході^[64][65], до Хадду на сході^[66].

Головним місцем була власне Ебла. складалася з нижнього міста та піднятого акрополя в центрі^[67]. За часів першого царства місто мало площу 56 га і було захищене глинобитними укріпленнями^[68]. Ебла була розділена на чотири квартали – кожен з власними брамами у зовнішній стіні — «Даган», «Хаддат», «Уту» і «Решап» (можливо такі самі назви носили й відповідні «квартали»)^[69]. Акрополь включав царський палац «G»^[70], та один із двох храмів у місті, присвячених Курі (який називався «Червоний храм»)^[71]. Нижнє місто включало другий храм Кури на південному сході, який називався «Храм Скелі»^[72].

За часів другого царства в нижньому місті на північний захід від акрополя було збудовано царський палац («P5»)^[73], на додаток до храму «D», побудованого над зруйнованим «Червоним храмом»^[74].

Під час третього царства Ебла була великим містом площею майже 60 га^[75], яке було захищене укріпленим валом з подвійними брамами. Акрополь був укріплений та відокремлений від нижнього міста^[76]. На акрополі було збудовано новий царський палац «E» (під час Мардіх IIIB)^[77], а храм Іштар було збудовано над колишніми храмами «Червоний» та «D» (в області «D»)^[78]. Нижнє місто також було розділене на чотири квартали; палац «P5» використовувався під час правління Мардіх IIIA^[79], і замінений під час правління Мардіх IIIB «Проміжним палацом»^[80].

Серед інших будівель третього царства були палац візира, західний палац (в області "Q")^[81], храм Шамаша (храм "N"), храм Расапа (храм "B1") та північний палац (побудований над "Проміжним палацом"). На півночі нижнього міста було збудовано другий храм Іштар, а колишній «Храм Скелі» був замінено на храм Хадада^[82].

Аналіз стародавньої ДНК людських рештків, що датуються першим і третім царствами, показав, що еблаїти були сумішшю мешканців мідної доби та месопотамійців, і були генетично схожі на сучасних левантійців^[83]. При цьому дослідження довели, що за часів першого царства мешканці переважно відносилися до гаплогруп E1b1b і J1, а третього царства — T (нащадки протодравидських племен — вихідців з Південної Азії^[84][83].

Населення під час другого періоду першого царства (Мардіха IIB1 (2400–2300 рр. до н. е.) оцінювалося в близько 40 тис. осіб у столиці та понад 200 тис. осіб у всьому царстві^[85].

Населення третього царства переважно складалося з амореїв^[86]. Амореї згадуються в табличках першого царства як сусіди та сільські піддані^[87], і вони почали домінувати в Еблі після руйнування другого царства^[88].

Ебла часів першого царства була централізованою державою на чолі якої стояв малікум - цар-жрець. Під час проведення церемонії вступу на трон нового малікуму проводилося кілька релігійних та соціальних свят, які зазвичай тривали кілька тижнів^[89]. Його легітимність ґрунтувалася, зокрема, на культі обожнених династичних предків, яким регулярно приносили жертви. Місто Даріб, ймовірно, відігравало важливу роль у цьому похоронному культі, і царі, можливо, були поховані там.

Він правив не сам, поруч з ним згадуються двоє-троє впливових радників. Царський палац був місцем загальних зборів і торгів. Цариця (маліктум) допомагала цареві в управлінні, бувши у статусі радника чи молодшого співправителя. Був офіційний спадкоємець трону, що відповідав за внутрішні справи, другий за віком син — за внутрішні^[90]. Також значний політичний вплив мала цариця-мати (амаґаль).

Сучасні вчені називають головного урядовця царя «візиром», хоча ймовірніше він звався лугаль саза. Він очолював «раду старійшин» (аббу) та державний апарат^[91]. Першим відомим візирем є Аррукум (за царя Іркаб-Даму). Найвідомішим з візирів був Ібріум, що обіймав цю посаду протягом 18 років^[92]. Абба складалася з 40 вищих аристократів^[93]. Державний апарат складався з 13 вищих сановників, яким підпорядковувалося від 400 до 800 чиновників більш нижчого рангу. Цареві і візиреві підпорядковувалися намісники у підкорених містах. Загалом бюрократія першого царства охоплювала близько 11700 осіб^[94]. Для нагляду за царський інтересами призначалися цензори (машкіми), збирачів податків (ур) та гінці, що водночас були виконавцями волі монарха (кас)^[95]. Група писарів займалися архівною справою, веденням рахунків та діловодства.

Водночас цар повинен був з ключових і найважливіших питань консультуватися зі старійшинами (абба) — представників вищої знаті (нащадків вождів), яких у відповідній раді (дадаму) зазвичай було від 40 до 50.

Під час другого і третього царства монарх носив титул «мекі», про його державний апарат обмаль відомостей^[42]. Втім його владу обмежувала група вищої аристократії, що складала основу абби^[96].

• Сакуме (бл. 3100 до н. е. —?)
• Су-...
• Ладау
• Абугар
• Намнелану
• Думудар
• Ібла
• Кулбану
• Ашшану
• Саміу
• Зіалу (?—2900 до н. е.)
• Енману (бл. 2740—2720 до н. е.)
• Наману (бл. 2720 —2700 до н. е.)
• Да-... (бл. 2700 —2680 до н. е.)
• Сагісу (бл. 2680—2660 до н. е.)
• Дане'ум (бл. 2660—2640 до н. е.)
• Іббі-Лім (бл. 2640—2620 до н. е.)
• Ішрут-Даму (бл. 2620—2600 до н. е.)
• Ісіду (бл. 2600—2580 до н. е.)
• Ішрут-Халам (бл. 2580—2560 до н. е.)
• Іксуд (бл. 2560—2540 до н. е.)
• Талда-Лім (бл. 2540—2520 до н. е.)
• Абур-Лім (бл. 2520—2500 до н. е.)
• Агур-Лім (бл. 2500—2480 до н. е.)
• Іб-Даму I (бл. 2480—2460 до н. е.)
• Бага-Даму (бл. 2460—2440 до н. е.)
• Енар-Даму (бл. 2440—2420 до н. е.)
• Ешар-Малік (бл. 2420—2400 до н. е.)
• Кун-Даму (бл. 2400—2370 до н. е.)
• Адуб-Даму (бл. 2370—2364 до н. е.)
• Іґріш-Халап (бл. 2364—2352 до н. е.)
• Іркаб-Даму (бл. 2352—2340 до н. е.)
• Ішар-Даму (бл. 2340—2320 до н. е.)
• Ір'ак-Даму (бл. 2320—2315 до н. е.)

• невідомі царі
• Ігріш-Хеба (? — бл. 2000 до н. е.)

• Іббіт-Лім (2000 — після 1950 до н. е.)
• невідомі царі
• Іб-Даму II (? — бл.1750 до н. е.)
• Іммея (бл. 1750—1725 до н. е.)
• Хаммурапі (1725 до н. е. —?)
• Сір-Даму
• Інділіма(? — 1600 до н. е.)
• Маратеварі (бл. 1600 до н. е.)

Кожен із чотирьох кварталів нижнього міста столиці керував головний інспектор (угула) з багатьма заступниками^[90]. Верхня частина столиці (адміністративний центр) називалася «СА.ЗА» (включала царські палаци, комори та провідні храми^[99]) керувалася 2 лугалями, що підпорядковувалися царю чи спадкоємцю. Одним з цих лугалів був візир.

Еблаїтський палац був спроєктований навколо внутрішнього двору, який був відкритий до міста, що робило адміністрацію доступною. Це контрастує з месопотамськими палацами, які нагадували цитаделі з вузькими входами та обмеженим доступом до зовнішнього внутрішнього двору^[100].

Значні частини царства перебували під безпосереднім контролем царя (3 тис. км², рівнини на схід від Джабаль-Завії, болото Матх, гори Аль-Хасс та Шабіт^[101]) та управлялися лугалями (намісниками). Посада лугаль поєднувався з суто еблаїтським титулом (чи посадою) баалум. Загалом було 12 «провінцій» на чолі із лугалями^[102]. Села та міста, що перебували під центральною владою, або керувалися безпосередньо зі столиці, або мали призначених посадовців, називалися «уру-бар» (означає «за межами міста»)^[103]. Великими містами керували «царські носії», підпорядковуючись безпосередньо лугалями столиці^[103]. Безпосередньо підпорядковувалися міста Дуб, Дулу, Харран, Ібубу, Ірітум, Каблул, Санапзугум, Урсаум та Утік^[104].

Деякі містами, такі як Дарум, мали більше самостійності, туди призначали або затверджували власного угула. Також більшість кочівих племен, залежні від Ебли, мали подібний статус^[105].

Решта складалася з васальних держав на чолі із власними царями (ен чи енсі)^[95]. Одним з найважливіших з цих васалів був Армі^[106], місто, яке найчастіше згадується на табличках з Ебли^[107]. Загалом Ебла мала понад 60 васальних царств та міст-держав, включаючи Хазуван, Бурман, Емар, Халабіту та Салбату^[66][108]. Міста Нірар, Раак, Бурман, Емар, Гарму, Лумнан, Какміум мали статус «союзників».

Архіви царського палацу в Еблі надають інформацію про міжнародний контекст того періоду завдяки наявності канцелярських документів (дипломатичних листів та мирного договору) та записів про ввезення та вивезення подарунків, зроблених у рамках дипломатичних відносин^[109][110]. Проте ці тексти часто розпливчасті, і важко розмістити їх у внутрішньому хронологічному порядку, не кажучи вже про те, щоб знайти відповідність подіям, засвідченим джерелами з інших сучасних місць. Як наслідок, залишається багато невизначеностей.

Найвідомішими є договори Ебли з Абарсалом бл. 2340 до н. е. та Ашшуром. Перший був переважно політичним, другий — торгівелньим. Договір з Абарсалою вважається одним з найраніших міжнародних договорів у світі. він зберігся майже у повному обсязі (складається з 63 положень основного тексту і 5 — заключного). У ньому закріплено нерівноправне становище сторін на користь Ебли, хоча прямих пасажів про підпорядкованість немає.

Судячи з наявності єгипетських речей у царському палаці, включаючи алебастрову вазу з ім'ям Пепі I, можливо, навіть відбувалися дипломатичні обміни між Еблою та долиною Нілу^[111].

Про окреме законодавства чи кодекса Ебли немає відомостей, втім є свідчення існування правових норм, що представлено в інших офіційних документах, зокрема й міжнародних угодах. Існувала різниця між зазіханням на приватну та державну власність. Так, якщо при пограбуванні вдома мешканець вб'є злодія, то він платить 50 баранів, а крадіжка у фортеці, брамах, оливкових садах карається смертю. До суспільної сфери відносився цар. Його особливий статус підкреслюється тим, що його образа, як богів і держави, каралося смертю. Всеосяжний характер відповідальності царя як втілення та джерела державної влади носить положення про те, що на ньому лежить відповідальність за вбивство будь-ким від його імені. У цьому особистість правителя розуміється окремо від держави.

Були особливості відповідальності залежно статусу особи. Якщо впливова людина ображала правителя одного з васальних міст, то вона передавалася владі, де підлягала смертній карі. Порогом відповідальності, з якого починалося втручання царя, була вартість 10 овець, оскільки саме у разі крадіжки такої кількості тварин передбачалася судочинство царя. Сановники з державного апарату мали вищий статус у порівнянні з сановниками залежних царств, що відбилося у розмірі штрафу за правопорушення^[112].

Складалося з вищих станів (цар і його династія), знатні родини з підвладних міст, жрецтво, «князі» з васальних міст, вожді кочових племен. Втім наскільки жорсткий соціальні ролі окрім царя та його родини є дискусійним. Суспільство було менше зосереджене навколо палацу та храму, ніж у месопотамських державах. Жінки отримували зарплату, рівну чоловікам, і могли обіймати важливі посади та очолювати урядові установи^[113].

Економіка складалася з землеробства, тваринництва, текстильного виробництва, торгівлі. Усе господарство було державним. Всю продукцію начальники окремих «хуторів» здавали на царські (державні склади) — скотарі які присилали з окремих "хуторів" паную худобу, шерсть, шкіру і молочні продукти. «Хутори» об'єднувалися в «квартали». За свою роботу люди отримували пайок^[114]. Окремі володіння чи точніше право отримувати податки з них видавалися на певний термін різним вельможам як винагорода та утримання. Протягом першого періоду царства палац контролював економіку^[115], але заможні родини керували своїми фінансовими справами без втручання уряду^[116].

Економічна система була перерозподільною; палац розподіляв їжу серед своїх постійних (ґурус) та сезонних робітників. Перших було згруповано за сімейними одиницями. Вони були розділені на групи від 500 до 1000 осіб (іранум), яких очолювали наглядачі (угула), та поділялися на групи по 20 робітників (едуру). Загалом персонал, що працював на палац у ширшому сенсі, складав приблизно 5000 осіб^[117]. За оцінками, близько 40 тис. осіб робили внесок у цю систему по країні загалом. Але на відміну від Месопотамії, земля залишалася в руках сільських громад, які сплачували щорічну частку палацу. Найбільші маєтки належали царській родині, насамперед царю, а також візиреві, а потім членам вищої адміністрації. Зазвичай вони складалися з полів, розкиданих по кількох територіях, і тому не були суміжними. Іноді землі села виділялися одній особі. З текстів відомо близько ста таких сіл^[117].

Сільське господарство було землеробським скотарським; великими чередами великої рогатої худоби управляв палац. Вівці були найпоширенішим видом худоби^[118]. Перепис овець, що належали палацу, показує, що їх було величезне число: від 70 000 до 80 000, а потім понад 100 000 у пізніший період записів. Мешканці міста володіли приблизно 140 тис. голів овець та кіз, а також 9 тис. голів великої рогатої худоби^[119]. Протягом сухого сезону вони паслися на сільських територіях королівства, але під час вологого сезону їх відправляли до віддалених степових районів, які тоді були достатньо трав'янистими, щоб прогодувати їх. Пастухи відповідали за нагляд за отарами. Їх зазвичай вирощували заради вовни, але десятки тисяч використовувалися для їжі, зокрема для богів (під час жертвоприношень) та царського почту.

Разом з тим родючі ґрунти північної Сирії (тут досі випадає понад 200 мм середньорічних опадів, а в сприятливі роки — понад 400 або навіть 500 мм^[120]), середземноморський клімат дозволяли вирощувати ячмінь, пшеницю, оливки, фініки, виноград, гранати та інші культури, важлива роль в економіці Ебли відводилася таким продуктам сільського господарства, як оливкова олія, вино, пиво. Зернові поля (GÁNA.KEŠDA) займали найбільшу частину землі. Приблизно дві третини маєтків були призначені виключно для вирощування зернових культур, а решта поєднувала різні культури. Недостовірні дані свідчать про те, що свого часу палац володів понад 31 000 тоннами ячменю. Від чверті до третини сільськогосподарських угідь були вкриті оливковими гаями (GIŠÌ.GIŠ). Також вирощували виноград (GIŠGEŠTIN). У селах та сільських маєтках вичавлювали оливки та виноград, про що свідчать згадки про преси та винні погреби в деяких документах. Існувала оливкова олія різної якості: молода олія, гірка олія, ароматизовані олії (використовувалися для парфумів) тощо. Цей продукт зберігався в глечиках: на момент завершення будівництва палацу його запаси містили приблизно 4 тис. глечиків олії, ще 7 тис. знаходилися на складах у передмістях. Згідно з розрахунками, зробленими дослідниками на основі цих даних, загальні запаси палацу містили 330 тис. л олії, і екстраполюючи цю цифру, він оцінив, що на території Ебли могло бути щонайменше 7600 га оливкових гаїв^[121].

Ремісництво погано задокументовано в текстах порівняно із сільським господарством^[122]. У містах було налагоджено виробництво тканин та різноманітних металевих виробів. Ремісники та торговці, що працювали на палац, проживали переважно в самому місті, в передмістях (урубар), де також розташовувалися їхні майстерні. У палаці Ебли працювали текстильники (які працювали з вовною та льоном), ковалі та ювеліри, а також люди, які спеціалізувалися на переробці сільськогосподарської продукції, включаючи жінок (млинарство, випічка, пивоваріння, виноробство, парфумерія тощо). Деякі з цих продуктів відправлялися до інших королівств: так було з оливковою олією та текстилем, які, очевидно, були найважливішими видами виробничої діяльності, контрольованими королівським палацом. Металургія також була важливою діяльністю, оскільки в палаці працювало майже 500 металургів, найбільша відома група ремісників для цього періоду, навіть враховуючи шумерські записи. Оброблювані метали (мідь, срібло, золото), ймовірно, надходили з Малої Азії^[123].

Ебла часів першого царства процвітала завдяки торгівлі, а її багатство дорівнювало багатству найважливіших шумерських міст, головним комерційним конкурентом був Марі^[124]. Торгівля переважно була державною. Приватна торгівля, можливо, існувала поза комерційними ланцюгами, контрольованими палацом. Втім діяльність, що відбувалася поза палацовою сферою, дуже погано вивчена, оскільки вона рідко документується^[125]. Є деякі міжнародні договори, найважливішим з яких є договір між Еблою й Ашшуром, що стосується умов торгівлі. Займалися торгівлею купівлею та продажем коштовних металів (золота і срібла, насамперед), мідь, олова та лісу. Основними товарами торгівлі Ебли, ймовірно, були деревина з сусідніх гір та текстиль. Продукти ремісничої праці також, ймовірно, були основною статтею експорту, про що свідчить кількість артефактів, знайдених у палацах міста. Ебла мала широку торговельну мережу, що сягала аж до сучасного Афганістану. Вона постачала текстиль на Кіпр, можливо, через порт Угарит, але більша частина її торгівлі, здається, спрямовувалась річковими суднами до Месопотамії – головним чином до Кіша. У головному палаці G були знайдені артефакти, що датуються Стародавнім Єгиптом, з іменами фараонів Хефрена та Пепі I^{[126][127][128]}. З Нагари у великій кількості завозили кунгів (помісь самки одомашненої віслючки та дикого самця сирійського кулана), що використовували для перевезення колісниць царської родини та високопосадовців, а також для дипломатичних подарунків союзним містам^[129].

Ебла продовжувала бути центром торгівлі під час другого царства, про що свідчать навколишні міста, що виникли в його період і були зруйновані разом із містом^[130]. Торгівля продовжувала бути основною економічною діяльністю Ебли під час третього царства; археологічні знахідки свідчать про широкий обмін з Єгиптом та прибережними сирійськими містами, такими як Бібл^[75].

Громади повинні були сплачувати натуральні внески (муду), переважно зерно та олію, що збирали «податківці» (ур). Також ймовірно збиралося мито з караванні, що йшли через володіння Ебли.

У релігійно-міфологічних текстах, знайдених в 1974 - 1975 роках, згадуються близько п'ятисот імен різних божеств, що говорить про синкретизм шумерських, аккадських і західно-семітських божеств.

Загалом пантеон включав близько 40 божеств^[131]. Під час першого царства еблаїти поклонялися своїм померлим царям. Пантеон включав пари божеств, які класифікуються на три типи: пари (найпоширеніший тип), такі як чоловіче божество та його дружина; божественні пари, такі як божества, які співпрацюють для створення космосу в єгипетському та месопотамському пантеонах; та «божественні пари», які насправді були одним божеством з двома іменами^[132]. Перший парний тип включав Хадабала (dNI-da-KUL) та його дружину Белату; Рашефа та його дружину Адамму; богів-покровителів столиці — Куру та його дружину Бараму. Серед божественних пар були бог-ремісник Каміш (Тіт), Котар-ва-Хасіс та планета Венера, представлена близнюками гірських богів; Шахар як ранкова зірка та Шалем як вечірня зірка. Перші еблаїти поклонялися багатьом іншим божествам, таким як сирійська богиня Ішара, яка була богинею царської родини^[133].

Еблаїти першого царства також поклонялися небагатьом месопотамським божествам, віддаючи перевагу північно-західним семітським богам, деякі з яких були унікальними для Ебли^[134]. Серед таких божеств були Даму, Уту, Аштапі; Даган; Хадад та його дружина Хепат, Шапаш, богиня сонця, храм якої був присвячений її культу.

Головними богами Ебли часів третього царства, ймовірно, був Даган, який виступав під іменами «Дагана Туттальського», «Дагана Сивадського» і «Дагана Ханаанського», а також Хадад. Поява слова «Ханаан» ясно підтверджує давнє походження цієї назви, а також підтверджує правильність гіпотези, згідно з якою етнічне позначення «ханааняни» набагато старіше, ніж зазвичай вважалося. Еблаїти третього царства поклонялися багатьом семвітським і месопотамським божествам, що й еблаїти попередніх періодів^[135]. Разом з тим суто еблаїтські божества зникли^[136]. Так, Іштар замінила Ішару^[135].

Еблаїти другого царства були семітомовними, близькими до своїх північно-західних семітських сусідів^[134]. За різними версіями еблаїтська мова, як одна з найдавніших засвідчених семітських мов^[137], була західно-семітською або східно-семітською говіркою аккадської мови^[138] Пропонується консенсус, що вважає еблаїтську мову східно-семітською, яка має як західно-, так і східно-семітські риси^[139][140]

Знайдені в Еблі документи написані клинописом в його шумерському варіанті. Мова цих документів була семітською — одні дослідники вважають її староханаанською, інші спорідненою зі староаккадською чи навіть одним з її діалектів. Внаслідок багатозначності клинопису та недостатньої вивченості мови Ебли багато які з табличок дуже важко прочитати. Часто одну й ту саму табличку різні дослідники інтерпретують зовсім по різному. Близько 80% документів є економічно-адміністративними документами. Помітне місце займають царські укази, послання, дипломатичне листування.

Еблаїтські календарі базувалися на сонячному році, поділеному на 12 місяців^[141]. Відомо про 2 календарі: «старий календар», що використовувався під час правління Ігріш-Халама, та «новий календар», запроваджений візиром Іббі-Сіпішем. Багато місяців було названо на честь божеств; у новому календарі «Іту бе-лі» був першим місяцем року і означав «місяць господаря»^[142]. Кожному року давали назву, а не номер (число)^[143].

Основну становлять лексичні тексти — списки слів, майже виключно іменників, згрупованих за кількома критеріями (топоніми, імена, назви професій, звірів, риб, птахів, найуживаніші терміни), переліки ієрогліфів, таблиці граматичних форм, шумеро-еблаітські словники тощо. Літературних творів дуже мало і серед них переважно закляття і гімни.

Художній стиль Ебли кінця першого царства значно вплинув на сусідів, зокрема Аккадську імперію. Іконографія третього царства перебували під впливом культури держави Ямхад^[144].

Основними буловами були царські палаци (D, Q, P) й палаци сановників (насамперед візирів й лугалів) та знаті, храми (зокрема зіккурати) та укріплення^[145].

Музика відігравала важливу роль у суспільстві, і музиканти були як місцевими мешканцями^[146], так і найнятими з інших міст-держав, таких як Марі^[147]. Ебла також наймала акробатів з Нагара, але пізніше зменшила їхню кількість і залишила деяких для навчання місцевих еблаїтських акробатів^[148].

Царів першого царства ховали за межами міста; останні десять царів (закінчуючи Іркаб-Даму) були поховані в Дарібі, тоді як старших царів ховали в царському мавзолеї, розташованому в Бінасі, і лише одна царська гробниця, що датується першим царством, була виявлена в Еблі ("G4"). Ця гробниця першого царства, ймовірно, була побудована під час правління останнього царя і може свідчити про прийняття еблаїтами месопотамських традицій ховати царів під їхніми царськими палацами^[149].

Гробниця, знайдена в царському палаці «G», позначена як гіпогей «G4»; вона датується періодом, найімовірніше, правлінням Ішар-Даму^[150]. Гробницю було сильно пошкоджено: більшість її каменів було розграбовано, і від даху нічого не збереглося. У ній також відсутні будь-які скелетні залишки чи поховальні речі, що свідчить про те, що вона була або сильно розграбована, або ніколи не використовувалася, або була побудована як кенотаф^[151]. Гробницю було розташовано під західним сектором палацу на глибині майже 6 м. Вона складається з двох кімнат, відкритих одна на одну, з вапняними підлогами. Обидві кімнати мають прямокутну форму; східна кімната (L.6402) завширшки 4 м, завдовжки понад 3,5 м (загальна довжина невідома через значні пошкодження) та орієнтована із заходу на схід^[152]. Західна кімната (L.5762) має 5,20 м завдовжки, 4 м завширшки та орієнтована із заходу на схід^[153]. Для будівництва стін використовувався вапняк, а кілька блоків, що виступають з боків до середини кімнат, свідчать про те, що дах був склепінням з консолями^[154].

Царський некрополь третього царства було виявлено під палацом «Q» (західним палацом); він містить багато гіпогеїв, але розкопано лише три. Ці гробниці були природними печерами в скельній основі фундаменту палацу; всі вони датуються XIX—XVIII століттями до н. е. та мали подібний план, що складався з вхідної шахти, похоронних камер та дромоса, або входу, що з'єднував шахту з камерою^[155][156].

Гробниці, що було знайдено під підлогою будівлі «Q»: «принцеси», «цистерн», «володаря кіз». «Гробниця принцеси»: (бл. 1800 до н. е.) є найстарішою та найменшою з знайдених гробниць третього царства. Розкопана в 1978 році, вона містила рештки молодої жінки. Ця гробниця — єдина, яка не була розграбована; містила коштовності та поховальні речі^[157]. «Гробниця цистерн» є найбільш пошкодженою в некрополі. Вона складається з подвійного поховання. Найдавніша (Q79A) була збудована в той самий період, що й гробниця принцеси, і була сильно пошкоджена, коли гробницю повторно використовували, а наприкінці XVII століття до н. е. на місці Q79A було збудовано дромос (що призвело до відкриття поховання Q79B). Це, ймовірно, було місцем спочинку царя; у Q79A було виявлено палицю (символ царської влади)^[158]. «Гробниця володаря кіз» — найбільша в некрополі, вона включає дві камери для сховищ і до неї можна дістатися через вертикальну шахту. Знайдене тіло не ідентифіковане; археологи називають його «Володарем кіз» на честь одного з поховальних предметів – трону, прикрашеного бронзовими головами кіз. Це міг бути цар Іммея; серед поховальних речей була срібна чаша з вигравіруваним його іменем^[159].

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Біблія і Ебла: прямий зв’язок чи збіг? [Архівовано 10 січня 2011 у Wayback Machine.]