YaChudo

Дика природа

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Південний Буг, Миколаївщина, Куріпчине

Дика природа — це великі ділянки землі, значною мірою не змінені людиною та здатні самостійно відновлюватися. Тут підтримується місцеве біорізноманіття (зокрема хижаки), природні екосистемні процеси та малозмінена нежива природа (скелі, піщані кучугури, гори, водні джерела тощо)[1][2][3][4][5]. Такі землі розвиваються за власними природними законами, зберігаючи самокерованість завдяки внутрішнім зв’язкам[4]. Ділянка дикої природи може також бути певним культурним надбанням, яке корінний народ використовує протягом десятків тисяч років.[1]

Простір дикої природи допускає сучасне невелике і ненастійливе людське втручання, але так, щоб природні процеси на цих землях продовжували відбуватися. Дика природа не буває сталою і може мати кілька ступенів порушеності людиною[1][2][3].

Першими в світі — США, дали юридичне визначення дикої природи, яке закріплено в Законі 1964 р. «Про дику природу».[6]

З 2014 року за рішенням Генеральної Асамблеї ООН, 3 березня щороку відзначається Всесвітній день дикої природи.[7]

Вступ

Вид на гори Жандарми та Близниці з півночі, Карпатський біосферний заповідник

Діяльність людини завдала шкоди багатьом популяціям і призвела до зникнення окремих видів.[8]

Використання природних ресурсів є рисою притаманною людині від часу її виходу з Африки, приблизно від 130 до 70 тисяч років тому. Така діяльність може мати серйозні наслідки для популяцій дикої природи, зокрема призвести до вимирання. Рівень зникнення видів рослин і тварин у багатьох частинах світу був настільки високим упродовж останніх століть, що дослідники вважають: планета вступила у шосте масове вимирання — голоценове.

Втрата дикої природи не завжди означає повне зникнення виду, а часто лише істотне скорочення чисельності популяцій. Проте саме випадки вимирання видів привертають найбільшу увагу дослідників, оскільки становлять непоправні втрати.

Тривожний крик видри в природі. Передмістя Миколаєва, Південний Буг, 12.01.2026. Напевно дорослі вперше привели дитинчат купатися (праворуч з очерету кригою до ополонки підійшли двоє малят 35 см та 25 см). Наприкінці чути гучний шурхіт - це найменше видреня вилізло подивитися - а хто там прийшов (допитливість переважила страх), зиркнуло і булькнуло в крижану воду.

Основними причинами втрат дикої природи є:

Сучасне бачення дикої природи

Сучасне розуміння дикої природи — це система поглядів і підходів, що розглядає її не лише як джерело існування чи складову екологічних систем. Дика природа тлумачиться як самостійне явище, священний простір, Мати-Богиня, інша, стародавніша цивілізація, що існує поза людським втручанням, повноправний партнер людини[1][4][10].

Дика природа має власну цінність, свою гідність, мету і право на існування та свободу[11]. Таке бачення спрямоване на порятунок від знищення всієї дикої природи яка залишилася на Землі[1][5].

Висвітлення дикої природи

Див. також: Природничий фільм

Покровське поле диких орхідей, Кінбурнський півострів

Споглядання дикої природи має заспокійливий вплив на людину, тож знімання фільмів про природу і телепрограм стало важливою частиною культури. У світі піонерами цього жанру були BBC у Великій Британії та Discovery Channel у США, які започаткували численні серіали й документальні цикли про дику природу. В Україні — прикладом є фільм «Тварини чорнобильської зони» (про Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник, заснований 2016 року), що здобув широку знаність і мав станом на літо 2026, близько 800 тисяч переглядів.[12]

У 2020-і роки телебачення й інтернет-платформи пропонують багатомільйонну індустрію природничих програм, а також численні журнали й вебсайти, присвячені дикій природі, зокрема в Україні, Великій Британії, США, Новій Зеландії, Австралії, Німеччині, Японії та Канаді. Серед них — Facebook‑групи (2026) «Тваринний світ України» (близько 90 тис. учасників), «Комахи України» (більше 60 тис.) та «Птахи України» (понад 65 тис. членів), телепрограми: ОТБ «Галичина» та інші місцеві канали, що висвітлюють Карпати й рідкісні види, за кордоном — Facebook-група Nature Lovers (понад 100 тис. учасників) тощо та часописи, вебсайти, друковані/онлайн‑видання: National Wildlife, Birds & Blooms, Birding, wildlife.net та дитячий Ranger Rick.

Етика дикої природи

Кінбурнська коса восени

У 1976 р. американський географ і захисниця дикої природи Лінда Гребер випустила книгу «Дика природа як священний

простір», в якій виклала концепцію етики дикої природи[10]. На її думку етика дикої природи — це радикальний напрямок екологічної етики, спрямованої на повагу свободи, інших прав дикої природи і шанування дикої природи як недоторканого простору. Її мета — якнайменше використання дикої природи, а також заповідання якомога більших площ дикої природи[10].

Цінності дикої природи

Цінностями дикої природи є суб'єктивна оцінка її значення, надихаюча поведінку людини. Цінності дикої природи поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх цінностей відносяться утилітарні — економічна, рекреаційна, а також не утилітарні — релігійна, екологічна, естетична, освітня, патріотична, етична, духовна, історико-культурна, наукова[1][2][4].

Внутрішня цінність дикої природи означає, що вона є важливою сама по собі, незалежно від користі для інших[1][4].

Етико-естетичний підхід у заповідній справі й охороні дикої природи

Ковила, Кальміуський заповідник

Етико-естетичний підхід у заповідній справі й охороні дикої природи — філософський напрямок у створенні охоронюваних природних земель і захисті біорізноманіття, розроблений в Російській імперії наприкінці XIX — на початку XX століть українськими та російськими піонерами охорони природи — І. П. Бородіним, Д. М. Анучиним, Г. А. Кожевніковим, O.П. Семеновим-Тян-Шанським, В. І. Талієвим, В. Є. Тімоновим. Основним його задумом є утвердження етичної та естетичної цінності світу природи, права дикої природи і видів диких живих істот на існування, необхідність формування гуманного ставлення людей до дикої природи і всіх живих істот, незалежно від їхньої практичної користі, високе оцінювання нематеріальних цінностей дикої природи[13][14]. Після 1917 р., в силу відомих політичних причин, даний підхід був відданий в СРСР забуттю. В даний час ідеї етико-естетичного підходу послужили для розробки принципів ідеї абсолютної заповідності[13].

Піонери охорони дикої природи України

До піонерів охорони дикої природи в Україні належить група українських, російських, польських, румунських і чеських вчених-природничників і громадських діячів, які першими на межі XIX-XX століть заговорили про право дикої природи на існування і захист її матеріальних і нематеріальних цінностей. До них слід віднести В. Г. Аверіна, М. П. Акімова, О. О. Браунера, Г. О. Бризгаліна, П. Ф. Бузука, М. І. Гавриленка, В. Я. Гурського, Н. О. Десятову-Шостенко, Й. Пачоського, С. О. Іллічівського, М. І. Котова, Є. М. Лавренка, Б. Лучаківського, В. Ф. Ніколаєва, А. Л. П'ясецького, М. С. Шалита, М. В. Шарлеманя, О. О. Шумера, О. А. Янату, І. І. Пузанова, Ф. Е. Фальц-Фейна (всі Україна), Ш. Вердака, В. Дзєдушицького, П. Контні, С. Мацька, О. Мріца, Я. Павликівського, М. Рациборського (всі Польща), М. Гушуляка (Румунія), А. Златника (Чехія), В. В. Докучаєва, Г. О. Кожевнікова, П. К. Козлова, М. Е. Мартіно, В. В. Станчинського, В. М. Сукачова, В. І. Талієва, Ф. Ф. Шилінгера (Росія)[13]. У 1930-х роках третину піонерів охорони дикої природи, що проживали на території Радянської України, було репресовано[13].

Охорона перших об'єктів дикої природи на теренах України

Дике Побужжя, літо 2025. Ремез годує пташенят - спочатку у нижньому гнізді, потім у верхньому.

Перша ділянка дикої природи — Пам'ятка Пеняцька на теренах сучасної України була заповідана в 1886 р. графом В. Дзєдушицьким (поблизу села Пеняки, під м. Броди в Тернопільському воєводстві, зараз Львівська область)[13]. У 1889 р. багатий землевласник Херсонської губернії Ф. Е. Фальц-Фейн взяв під охорону ділянку цілинного степу в своєму маєтку Асканія-Нова[13]. У 1898 р. він бере під охорону нові цілинні землі в 500 і 120 десятин, де починаються постійні дослідження ботаніка Й. Пачоського[13]. 1910 року Хортицьке товариство охоронців природи викупило скельну ділянку Дніпра під сучасним м. Запоріжжя в кількасот гектарів і взяло під охорону[13]. У 1913 р. Кримське товариство дослідників та любителів природи взяло під охорону степову ділянку під Сімферополем[15]. У 1914–1915 рр. граф Кочубей взяв під охорону 160 десятин свого Карлівського бору біля Диканьки[13][15].

Розгроми заповідників

Значної шкоди охороні дикої природи України було завдано внаслідок проведених у колишньому СРСР в 1951 р. і в 1961 р. масових закриттів заповідників. У 1951 р. за наполяганням Й. Сталіна, Л. Берії та М. Малєнкова в СРСР було закрито 88 заповідників, з них 19 — в Україні[15]. У 1961 р. з ініціативи М. Хрущова в СРСР було закрито додатково 16 заповідників. На цей раз в Україні, завдяки опору керівництва республіки, насамперед Д. Коротченка, жоден з українських заповідників не було закрито, лише був скорочений штат Чорноморського та Українського степового заповідників[15].

Охорона дикої природи в США та інших країнах

Першим у США питання про охорону дикої природи підняв у середині XIX століття відомий американський екофілософ Г. Торо[16]. У 1940–1950-х роках відомі американські захисники дикої природи О. Леопольд, Б. Маршалл, Г. Занісер почали порушувати питання про необхідність законодавчої охорони ділянок дикої природи США[1][17][18]. Г. Занісером був розроблений проєкт Закону «Про дику природу», який в 1964 р. був ухвалений Конгресом США і підписаний Президентом США Л. Джонсоном. Під захист держави було взято 53 території загальною площею 9,1 млн акрів дикої природи у 13 штатах[1]. На виділених територіях дикої природи в основному заборонялася комерційна діяльність, використання доріг та автотранспорту, зведення будівель і споруд. Метою створеної Національної системи територій дикої природи став їх захист від економічного використання. Одночасно в них дозволялася спрощена рекреація[1]. На 2005 р. до Національної системи територій дикої природи входило 106.498.016 акрів, або 677 ділянок дикої природи, розташованих в 44 штатах, що становить 4,7% площі країни, або площу рівну штату Монтана[4].

Слід додати, що подібна законодавча база щодо захисту ділянок дикої природи існує в Канаді, Австралії та Фінляндії[4].

Див. також Європейська дика природа.

Визначення дикої природи

Біосферні заповідники (2013) - чим темніше зелений колір, тим більше заповідників

Інтерпретація (просвітництво) дикої природи (тлумачення, пояснення, виховання в єдності з освітою, переклад «мови» природи на людську) — освітня діяльність, спрямована на розкриття значення природних одиниць та їх взаємин в природі через екскурсійну діяльність, особисте знайомство з природою, непрямий показ цінностей природи, передумова і створення основи для оцінювання, що робить дику природу поцінованою[19][20][21][22][23]. Цей термін був запропонований американським захисником дикої природи Джоном М'юром в перше десятиліття XX ст. Освітня робота з відвідувачами стала застосовуватися в американських і канадських національних парках, а також на територіях дикої природи[19][22][23]. Останнім часом вона набула поширення в Україні та інших європейських країнах[24].

Екологічні ризики

На жаль, у ряді випадків просвітницька діяльність стосовно дикої природи, перетворюється на організацію розваг для людей на лоні дикої природи задля отримання прибутку, що ніяк не в'яжеться із завданнями освітньої роботи з відвідувачами[19][22][24]. У такому разі дикій заповідній природі завдається непоправна екологічна шкода, через що — Законом України «Про природно-заповідний фонд України» будь-який туризм в природних заповідниках, а також у заповідних зонах національних природних парків та біосферних заповідників заборонений[25].

Критика

Американську концепцію дикої природи критикували деякі письменники дикої природи. Наприклад, Вільям Кронон пише, що те, що він називає етикою або культом дикої природи, може «навчити нас бути зневажливими або навіть презирливими до таких місць і переживань», і що «дика природа має тенденцію надавати перевагу деяким частинам природи за рахунок інших» використовуючи в якості прикладу «великий каньйон, більш надихаючий, ніж скромне болото»[26]. Це найбільш ясно видно з того факту, що майже у всіх національних парках США збереглися вражаючі каньйони і гори, але лише в 1940-х роках болото стало національним парком - Еверглейдс. В середині 20-го століття, національні парки почали охороняти біорізноманіття, а не просто привабливі краєвиди.

Кронон також вважає, що пристрасть до порятунку дикої природи «становить серйозну загрозу відповідальному енвайронменталізму» і пише, що він дозволяє людям «дати собі дозвіл ухилитися від відповідальності за життя, яке ми насправді ведемо... до такої міри, що ми мешкаючи в міській-індустріальній цивілізації, водночас удаємо, ніби наш справжній дім перебуває посеред дикої природи»[26].

Див. також

Посилання

Фотогалерея

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж и к л Nash R. Wilderness and American mind. — New-Hawen and London : Jale Univ. Press, 1982. — 430 p.
  2. ↑ а б в Oelshlaeger M. The idea of wilderness. — New Haven and London : Jale Univ. Press, 1991. — P. 243–281.
  3. ↑ а б Voices for the wilderness. — New York : Ballantine Books, 1969.
  4. ↑ а б в г д е ж Борейко В. Е. Современная идея дикой природы. — К.: КЭКЦ, 2003. — 208 с.
  5. ↑ а б Носс Р. Проект «Дикие земли». Стратегия сохранения дикой природы. — Новосибирск, 1996. — 46 с.
  6. ↑ The Wilderness Act of 1964. Архів оригіналу за 2 травня 2019. Процитовано 25 березня 2019.
  7. ↑ Nations, United. World Wildlife Day. United Nations (англ.). United Nations. Процитовано 26 серпня 2026.
  8. ↑ Dirzo, Rodolfo; Young, Hillary S.; Galetti, Mauro; Ceballos, Gerardo; Isaac, Nick J. B.; Collen, Ben (25 липня 2014). Defaunation in the Anthropocene. Science (англ.). 345 (6195): 401—406. doi:10.1126/science.1251817. ISSN 0036-8075.
  9. ↑ Ralls, Katherine (12 січня 1990). The Conservation Scene: Conservation for the Twenty-First Century . David Western and Mary C. Pearl, Eds. Oxford University Press, New York, 1989. xxvi, 365 pp., illus. $36.95. Based on a conference, New York, Oct. 1986. Science. 247 (4939): 224—224. doi:10.1126/science.247.4939.224. ISSN 0036-8075.
  10. ↑ а б в Graber L.Wilderness as sacred spase. — Washington, D.C.: Association of American Geographers, 1976. — 124 p.
  11. ↑ Патон Б. Е. Права природы также незыблемы, как и права человека // Зеркало недели. — 2002. — 5-11 окт., № 38 (413). — С.16.
  12. ↑ BBC News Україна (21 серпня 2020). Тварини Чорнобиля. Рідкісні кадри мешканців зони відчуження. Процитовано 25 серпня 2026 — через YouTube.
  13. ↑ а б в г д е ж и к Борейко В. Е. Словарь деятелей охраны природы. — К.: КЭКЦ, 2001. — 524 с.
  14. ↑ Этико-эстетический подход в охране дикой природы и заповедном деле. Из отечественных классических работ. — К.: КЭКЦ, 1999. — 168 с.
  15. ↑ а б в г Борейко В. Е. История охраны природы Украины. — К.: КЭКЦ, 2001. — 544 с.
  16. ↑ Торо У. Уолден, или жизнь в лесу // Ральф Эмерсон, Эссе. Генри Торо, Уолден, или жизнь в лесу. — М.: Худ. лит-ра, 1986. — С. 385–614.
  17. ↑ Wilderness. America's living heritage. — San Francisco : Sierra Club Books, 1961. — 220 p.
  18. ↑ Леопольд О. Календарь песчаного графства. — М.: Мир, 1980. — 216 с.
  19. ↑ а б в Борейко В. Е. История охраны дикой природы в США. — К.: КЭКЦ, 2008. — 80 с.
  20. ↑ Вест Дж. Философская значимость уединения на лоне дикой природы. Архів оригіналу за 26 вересня 2013. Процитовано 4 вересня 2013.
  21. ↑ Новый курс введения в интепретации наследия и обслуживания клиентов в дикой природе [1][недоступне посилання з липня 2019]
  22. ↑ а б в Runte A. National parks. The American experience. — Lincoln — London : Univ. Nebrasca Press, 1979. — 335 p.
  23. ↑ а б Борейко В. Е. Пути и методы природоохранной пропаганды. — К.: КЭКЦ, 2002. — 280 с.
  24. ↑ а б Троянский конь экотуризма — смерть для заповедной природы. — К.: КЭКЦ, 2010. — 116 с.
  25. ↑ Закон України «Про природно-заповідний фонд України»
  26. ↑ а б The Trouble with Wilderness [Архівовано 27 вересня 2011 у Wayback Machine.] University of Wisconsin-Madison. Retrieved: 28 January 2007.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).