Дем'ян Многогрішний

Дем'ян Многогрішний
Дем'ян Многогрішний. Фрагмент портрету, написаний живописцем XIX ст. Гаврилом Васьком за мініатюрою з літопису Самійла Величка
Гетьман Війська Запорозького Лівобережної України
17 грудня 1668 — 13 березня 1672
Попередник:	Іван Брюховецький (як гетьман Лівобережжя) Петро Дорошенко (як гетьман Обох берегів Дніпра)
Наступник:	Іван Самойлович
Народження:	1621 Короп, Чернігівське воєводство, Річ Посполита
Смерть:	1703 Селенгінськ, Московське царство
Поховання:	Селенгінський Спасо-Преображенський собор
Національність:	русин-українець
Країна:	Річ Посполита → Гетьманщина → Московське царство
Релігія:	православ'я
Рід:	Шумейки
Шлюб:	Анастасія
Діти:	Петро, Іван, Яків, Олена, Марина
Автограф:
Медіафайли у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Дем'я́н Ігна́тович Шуме́йко, більш відомий за прізвиськом «Многогрі́шний»^[1] (1621, Короп, Новгород-Сіверське капітанство, Річ Посполита — 1703, Селенгинськ, Московське царство) — український військовий, політичний та державний діяч, гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1668–1672) під протекторатом Московського царства.

Мав «мужицьке» походження. Попри це, разом із братами пристав до козаків. Брав участь у національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. У 1665 році здобув полковницьку булаву, очоливши Чернігівський полк.

Відмовився визнавати Андрусівську угоду (1667) і взяв участь у антимосковському повстанні (1668), під час якого був призначений Петром Дорошенком наказним гетьманом, завдяки чому став одноосібним правителем Лівобережжя.

Наступ московського війська і наявність сильного промосковського впливу серед козацької старшини та духовенства змусили Дем'яна Многогрішного визнати московський протекторат і підписати Глухівські статті (1669), які хоч і обмежували частину прав та вольностей Війська Запорізького, але скасовували найбільш гострі нерівноправні умови, що були нав'язані козакам раніше.

Під час свого правління на Лівобережжі, намагався не допустити звуження автономних прав Гетьманщини. Усвідомлюючи ризики подальшого впливу Москви, спробував здобути підтримку Османської імперії, однак не встиг і став жертвою змови промосковської старшини (1672).

Після усунення від влади, засланий у Сибір, де був комендантом різних фортець у Бурятії^[2].

Народився у Коропі Чернігівського воєводства (нині Чернігівська область). Модзалевський згадував його як «мужичого сина», себто некозацького походження. Обоє його братів — Василь та Сава згадуються як Шумейки^[3]. Як «Многогрішний» вперше згаданий польськими дипломатами у 1671 році під час п'ятого раунду перемовин щодо реалізації Андрусівського перемир'я. Надалі до поширення подібного негативного прізвиська значних зусиль доклав зокрема Роман Ракушка-Романовський (ймовірний автор Літопису Самовидця) в якого Ігнатович, за час свого правління, конфіскував майно та змусив виїхати до Правобережжя. Сам гетьман підписувався виключно «Дем'ян Ігнатович», «Дем'ян Ігнатенко» «Демко Ігнатович», рідше «Даміан Ігнатов».

Змолоду брав участь у Хмельниччині^[4]. У 1665—1668 роках посідав уряд чернігівського полковника.

У 1668 Ігнатович як противник Андрусівського перемир'я взяв участь в антимосковському повстанні, яке розпочалось під керівництвом Івана Брюховецького. Був одним з перших полковників, котрі перейшли на бік гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, запропонувавши останньому об'єднати під своєю булавою всю Україну.

Того ж року, опісля усунення Брюховецького, Дорошенко призначив його Наказним гетьманом, оскільки сам був змушений повернутися на Правобережжя. До свого титулу наказного гетьмана Многогрішний також додав слово «сіверський», одразу від часу призначення у червні 1668 року.

Наступ московського війська під командуванням князя Григорія Ромодановського на Ніжин і здобуття ним Чернігова, сильні московські залоги у Ніжині, Переяславі і Острі, відсутність військової допомоги від Петра Дорошенка, тиск промосковської налаштованої частини старшини і православного духовенства (особливо Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича) примусили Дем'яна Ігнатовича піти на переговори з царським урядом.

З іншого боку, він мав власні амбіції — титулу «Наказного гетьмана Сіверського» йому було замало, прагнув поширити владу на все Лівобережжя. 17 грудня 1668 зібрано елекційну раду в Новгороді-Сіверському:

Таким чином, за допомогою компанійців, Ігнатович був обраний гетьманом та від імені всієї старшини продовжив перемовини з царем. Москва, втім, з огляду на традиційну царську претензію щодо визначення легітимності виборів українських гетьманів, не визнала його титулу до Глухівської Ради^[6].

Тоді повернулися звідти Максаківський ігумен Ширкович та обозний Петро Забіла, яких посилала торік старшина провести переговори з Московщиною після війни Іоанна Брюховецького. Посли домовилися про обрання нового гетьмана, бо Петро Дорошенко, як гетьман Правобережжя за Андрусівською угодою 1667, яка поділила Україну між Річчю Посполитою й Московією, не міг мати двох сюзеренів.

Дем'ян Ігнатович намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України:

• домігся, щоб Київ з округою, попри умови Андрусівського перемир'я, залишався у складі Лівобережжя;
• спирався на полки компанійців і прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини;
• вів таємні переговори з Петром Дорошенком про можливість переходу Лівобережного Гетьманату під протекторат Османської імперії.

Така політика викликала незадоволення частини старшинської верхівки^[3]. Симеон Адамович написав донос на гетьмана у Москву.

У ніч з 12 на 13 березня 1672 у Батурині козацька старшина — Петро Забіла, Іван Самойлович, Карпо Мокрієвич, Родіон Дмитрашко-Райча, за підтримки начальника московської залоги заарештувала Дем'яна Ігнатовича й видала його представникам Московщини.

Гетьмана з братом Василем привезли до Москви, де в середині квітня 1672 року почали суд. Після допитів та катувань у в'язниці їх звинувачено в зраді й засуджено до смерті, яку в останню мить замінили засланням до Сибіру разом із сім'ями. Разом із родиною і товаришами — ніжинським полковником Матвієм Гвинтовкою і осавулом П. Грибовичем — Гетьмана вивезли до Бурятії й ув'язнили в Іркутському острозі.

Згодом він переведений до Селенгинська, а 1688 року Дем'яна Ігнатовича взагалі звільнили, але в Україну братам Дем'яну та Василю було заборонено вертатися. Сталося це за надзвичайних обставин: протягом одинадцяти (за іншими відомостями — тринадцяти) тижнів Селенгинськ осаджувала бурятська визвольна армія, чиї війська значно перевершували чисельність селенгинського окупаційного гарнізону. Колишній Гетьман, якого утримували в селенгинській острожній в'язниці, став одним із керівників оборони міста, особисто брав участь у вилазках та сутичках, а у вирішальний момент очолив зведений загін стрільців, козаків та засланців. Настала кривава битва, яка закінчилася перемогою оборонців міста. Долина під Селенгинськом, де відбувалася битва, й досі має назву Убиєнної. Цікаво відзначити, що аналогічна історія трапилася з його братом Василем, ув'язненим у північній Хакасії — Красноярську.

У 1689 році Дем'ян Ігнатович брав участь у переговорах посла Московщини Ф. Головіна з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору.

Після від'їзду Головіна, Ігнатович кілька років керував Селенгинськом та його землями у чині «приказної людини». У 1691 році в одній із сутичок з бурятськими військами загинув його син Петро; тоді ж помер другий син, Яків. Донька Олена вийшла заміж за сина козацького голови Панаса Бейтона (керівника окупаційного гарнізону Албазіна в 1685—1687 роках), а онука — за священника Селенгинської Спаської церкви.

1696 року колишній Гетьман постригся в ченці.

Остання прижиттєва згадка про нього датована 1701 роком. Очевидно, того ж року він помер і був похований біля Спаського собору в Селенгинську. Плиту з могили Гетьмана бачив у Старому Селенгинську декабрист Михайло Бестужев; про це він писав у своїх спогадах. Плиту вправлено в підлогу того ж таки Спаського собору. Пізніше, за часів більшовиків, собор пограбовано, а могилу Гетьмана знищено.

Брати:

• Василь Многогрішний — полковник Чернігівський (1671—1672)
• Сава Шумейко — полковник Стародубський (1672)

• Героєм твору «Тигролови» Івана Багряного є Григорій Многогрішний — вигаданий нащадок Дем'яна, подібно до свого славетного пращура засуджений на заслання до Сибіру.

У Батурині встановлено пам'ятник гетьману Дем'яну Многогрішному, який розташований у композиції батуринських гетьманів «Гетьмани. Молитва за Україну» (2008).

У Селенгинському районі Бурятії на перетині доріг Улан-Уде — Кяхта і Улан-Уде — Джида, поблизу Новоселенгинська 20 жовтня 2016 відкрито пам'ятник гетьману Дем'яну Ігнатовичу^[8].

14 грудня 2018 року на території Спасо-Преображенського чоловічого монастиря УПЦ (МП) у місті Новгороді-Сіверському встановлено пам'ятний знак на честь 350-ї річниці з дня обрання гетьманом Лівобережної України Дем'яна Ігнатовича^[9][10].

У селищі Короп, де він народився, існує вулиця Дем'яна Многогрішного.

27 січня 2023 року у місті Новгород-Сіверський вулицю Олега Кошового перейменували на вулицю Дем'яна Ігнатовича.^[11]

У місті Чернігів провулок Ушакова перейменували на вулицю Дем'яна Ігнатовича.^[12]

У місті Глухів вулицю Черняховського перейменували на вулицю Дем'яна Ігнатовича.^[13]

• Борисенко В. Дем'ян Многогрішний// Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К.,1994;
• Гончарук Т. Г. Дем'ян Многогрішний. — Харків: Фоліо, 2012.
• Хижняк З., Горобець В. Многогрішний Дем'ян Ігнатович// Києво-Могилянська академія в іменах XVII—XVIII ст. Енциклопедичний довідник. — К.,2001;
• Горобець В. Український гетьман на чолі бурятів: відоме і невідоме про Демка Многогрішного // Запорозька старовина. — Вип.2. — К.-Запоріжжя,2002;
• Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648—1714 рр. — К.,2005
• В. І. Головченко. Многогрішний Дем'ян Гнатович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812 с. ISBN 966-316-045-4
• Т. Чухліб. Многогрішний Дем'ян (Демко) Гнатович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 460 ISBN 978-966-611-818-2
• Кривошея, Володимир (2008). Козацька еліта Гетьманщини — К.: ІПіЕНД ім. Ф. Ф. Кураса — 452 с. ISBN 978-966-02-4850.

• Многогрішний (Ігнатович) Дем'ян Гнатович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с. 314—315.
• Многогрішний [Архівовано 27 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
• Многогрішний Дем'ян // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 1015—1016. — 1000 екз.
• Антонович В. Б. Демко Многогрішний
• Універсал гетьмана Дем'яна Многогрішного про підтвердження прав стародубського полковника Петра Рославця на збудований млин та осаджену Полковничу Слободу, 19 квітня 1670 р. [Архівовано 1 лютого 2021 у Wayback Machine.] // ЦДЕА України