YaChudo

Гончарук Іван Савич

Переглядів: 0. Оновлено 10.10.2026.

Іван Савич Гончарук
Загальна інформація
Народження22 червня 1925 Редагувати інформацію у Вікіданих
Грудки, Каширський повіт, Поліське воєводство, Польська Республіка Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть12 липня 1989 (64 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
Київ, Українська РСР, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
(розстріл)
Національністьукраїнець
Псевдо«Лісовий»
«Джан»
«Джаник»
«Джанко»[1]
Військова служба
Приналежність Українська держава (1941)
Вид ЗС УПА
 ОУНР
Війни / битвиДруга світова війна
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гончарук.

Іва́н Са́вич Гончару́к (псевдо: «Лісовий»; нар. 22 червня 1925 року, с. Грудки, Каширський повіт, Поліське воєводство, Польська республіка[2] — пом. 12 липня 1989 року, м. Київ, УРСР) — український військовик, вояк УПА, член ОУН, учасник боротьби за відновлення незалежности України. Іван Гончарук став останнім вояком УПА, страченим радянським режимом[3].

Життєпис

Народився в селянській родині, котра мала 4 гектари ріллі, корів, свиней та курей. Батько помер, коли Іванові виповнилось три роки — на руках матері, Марії Федорівни (до шлюбу Прус), залишилось четверо дітей: донька й три сини. Іван був наймолодшим серед братів Ієва, Якова та сестри Домни[4].

Закінчив польську шестирічну школу в Грудках. Після окупації Радянським Союзом, в 1939 році, вступив на курси слюсарів при залізничному депі в Ковелі[4]. Навчання не завершив, бо треба було допомагати матері з господарством, позаяк сестра Домна вступила в шлюб, один з братів — Яків — одружився та мав власне господарство, другого, Ієва, призвали до Червоної армії. Згодом брат Яків воював в УПА, загинув 1945 року, місце поховання — невідоме[5].

Друга світова війна

Після повернення повторної окупації СРСР 1944 року, Іван переховувався від мобілізації до Червоної Армії на хуторі в сестри. В липні 1944 року долучився до повстанців, двотижневий вишкіл УПА проходив на хуторі Вовки, де отримав псевдо «Лісовий». Основна діяльність загону зводилась до розправи над присланим радянсько-партійним активом та їх опорою з місцевих. Гончарук-«Лісовий» виконував, в основному, господарчі справи. Загін діяв в околиці сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище та інших навколишніх сіл Камінь-Каширського та Ратнівського районів. В прямі бої із загонами НКВД намагались не вступати через можливі втрати. Перший бій з військами НКВД Іван зустрів біля села Хабарище Ратнівського району.

Вперше був схоплений співробітниками НКВД, разом з двома побратимами, 21 грудня 1945 року на хуторі біля Грудок; при собі мав гвинтівку та набої. Судили, разом із шістьма іншими вояками УПА, в 1946 році. Звинувачений в ухиленні від служби в Червоній Армії, участі в боївці УПА та збиранні продуктів для неї, бойових діях проти НКВД, вбивстві місцевої жительки. Вирок — смертна кара, однак Воєнна колегія Верховного суду УРСР замінила розстріл на 20 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував в таборах Колими[6].

У 1956 році написав заяву на перегляд справи і 17 серпня 1956 року МВС СРСР вирішило звільнити Гончарука через недоцільність подальшого тримання в ув'язненні. Повернутися додому Іван не мав права, тому оселився в Усть-Омчузі, селищі Тенькінського району Магаданської області, де влаштувався кухарем до військової частини. Там познайомився з дівчиною з Сумщини, що працювала там швачкою, Ганною Проценко, з якою згодом побрались. Родина мала двох дітей — сина та доньку.

Потім працював кухарем торговельної контори, після курсів у Магадані став очільником їдальні на 169-у кілометрі колимської дороги. Рідне село — Грудки — відвідував раз на три роки, згідно з дозволом[7].

У 1969 році, за допомогою батьків дружини, купили на Харківщині хату, куди переїхали 1975 року. Іван був вже пенсіонером. Проживав з родиною в селищі Комсомольське.

У жовтні 1986 року управління КДБ Волинської області розпочало проти Івана Гончарука додаткове розслідування за статтею 399 КПК УРСР. Архівно-кримінальна справа № 13017 з обвинувачення Гончарука розпочата 29 червня і завершена 17 вересня 1987 року.

10 червня 1987 року майор КДБ В. М. Приступа склав постанову про притягнення як обвинуваченого Івана Гончарука.

Головне обвинувачення у цьому документі:

«...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу.»

Звинувачення Гончарукові висунули надумані, адже німців на той час (1945 рік) на Волині вже не було і про жодну співпрацю не могло бути й мови. До Івана Савича застосували статті 56 та 64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності. Окрім цього, була застосована Постанова Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що дозволяла смертну кару до осіб, які «проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей», тобто радянської окупаційної адміністрації та НКВД, хоча пряма участь у вбивствах Гончаруком залишилась недоведеною.

24 червня 1987 року президія Волинського обласного суду скасувала вирок Івану Гончаруку від 28 березня 1946 року і через 5 днів він був заарештований. Допити проводились в Готвальді, Луцьку, по 8 годин на день. Під час слідства було вчинено тиск на родину, зустрітися з членами котрої дозволяли через три дні[7].

Відкритий судовий процес відбувся в місті Камінь-Каширський і тривав від 12 до 16 жовтня 1987 року. Одночасно КДБ організувало сходи сіл, котрі вимагали засудження та розстрілу «бандита». Вирок суду був передбачуваним — смертна кара. Обвинувачений так і не визнав провини щодо катувань та вбивств, касаційні скарги адвоката та обвинуваченого не досягли бажаного результату.

19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій, який у 2021 році через суд домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць[8], та народні засідателі Б. Панчук та Г. Артеменко підписали смертний вирок[9].

Постанову Президії Верховної Ради Української РСР від 19 квітня 1988 року, з текстом «Відхилити клопотання про помилування І. Гончарука», у Києві підписала голова Президії Верховної ради УРСР Валентина Шевченко.

13 червня 1989-го до Луцька прийшов лист, підписаний Олександром Якименком, головою Верховного Суду УРСР (адреса – вулиця Чекістів, 4). Він просив дати вказівку про виконання смертного вироку Івану Гончаруку. 23 червня голова Волинського обласного суду Сергій Кіпень скерував у відповідні інстанції лист з проханням привести вирок у виконання[10]. 29 червня 1989 року арештували майно сім'ї Гончаруків: описано будинок площею 77,7 м², арештовані грошові вклади.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в слідчому ізоляторі КДБ на Печерську в Києві. Наступного дня полковник КДБ Анатолій Гринько повідомив про це Волинський обласний суд[10]. Місце поховання невідоме.

Рішенням Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2021 року був реабілітований[3][11][12].

Родина

Дружина — Ганна (Галя[13]) Кирилівна Гончарук (Проценко), уродженка села Семенівка на Сумщині. Працювала у колгоспі та після отримання паспорту переїхала до Слов'янська. У Колимі познайомилась з Іваном Гончаруком, їхній шлюб був зареєстрований 21 грудня 1958 року[14]. Після переїзду в Усть-Омчузі, Ганна працювала кухарем та касиром-буфетником у їдільню Теньківської торговельної контори[15]. На момент 2025, живе в Харкові[16].

Донька — Наталія Іванівна Горчарук (після шлюбу Вороніна[17]), 1959 року народження[18], працювала у Харкові інженеркою на заводі[19]. Після суду над батьком продовжувала писати листи в різні інстанції, щоб добитися переслідства, однак отримувала відмови[16].

Син — Юрій Іванович Гончарук (1964—2025)[18], працював на Зміївській ГРЕС[19]. Жив останні роки з матір'ю, помер взимку 2025[16].

Вшанування пам'яті

У місті Камінь-Каширський вулицю Степана Мельника перейменували на вулицю Івана Гончарука.[20]

28 листопада 2024 в Луцьку презентували стінопис на честь воїна Української повстанської армії, волинянина Івана Гончарука. Мурал з'явився на стіні Луцького слідчого ізолятора, де Гончарук перебував понад два роки як колишній радянський політв'язень[21].

2025 року у Львівському видавництві «Локальна історія» вийшло науково-популярне видання авторства Лесі Бондарук «„Справа Гончарука“. Останній розстріляний повстанець» (наклад — 2 тис. примірників)[22].

Див. також

Примітки

  1. ↑ Бондарук, 2025, с. 19.
  2. ↑ Бондарук, 2025, с. 26.
  3. ↑ а б Нацкомісія реабілітувала останнього розстріляного бійця УПА в СРСР. Українська правда. 29 квітня 2021. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 29 квітня 2021.
  4. ↑ а б Бондарук, 2025, с. 19.
  5. ↑ Останній розстріляний бандерівець: «упівця» з Волині судили на Покрову і вбили у 1989 році. Архів оригіналу за 27 жовтня 2019. Процитовано 27 жовтня 2019.
  6. ↑ Останнього бандерівця з Волині розстріляли на Покрову у 1989 році. Архів оригіналу за 11 серпня 2020. Процитовано 27 жовтня 2019.
  7. ↑ а б Останній розстріляний бандерівець. www.istpravda.com.ua. Архів оригіналу за 29 квітня 2021. Процитовано 1 травня 2021.
  8. ↑ Суддя, який у 1987 році засудив до розстрілу бійця УПА, домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць. Архів оригіналу за 9 травня 2021. Процитовано 9 травня 2021.
  9. ↑ Останній розстріляний упівець: той, хто засудив його на смерть, досі живе серед нас. Архів оригіналу за 27 жовтня 2019. Процитовано 27 жовтня 2019.
  10. ↑ а б Прощальний лист Івана Гончарука. Історична правда. Архів оригіналу за 18 листопада 2025. Процитовано 20 липня 2026.
  11. ↑ УІНП (11 травня 2021). Реабілітовано останнього розстріляного в СРСР воїна УПА. УІНП (укр.). Процитовано 20 липня 2026.
  12. ↑ В Україні реабілітували останнього розстріляного в СРСР бійця УПА Івана Гончарука. hromadske (укр.). 29 квітня 2021. Процитовано 20 липня 2026.
  13. ↑ Бондарук, 2025, с. 124.
  14. ↑ Бондарук, 2025, с. 46—47.
  15. ↑ Бондарук, 2025, с. 48.
  16. ↑ а б в Бондарук, 2025, с. 134.
  17. ↑ Бондарук, 2025, с. 8.
  18. ↑ а б Бондарук, 2025, с. 49.
  19. ↑ а б Бондарук, 2025, с. 54.
  20. ↑ У Камені-Каширському з'явилася вулиця на честь останнього розстріляного бандерівця Івана Гончарука
  21. ↑ Чернуха, Наталія Воскресенська, Олена (28 листопада 2024). На стіні СІЗО в Луцьку з'явився портрет останнього розстріляного воїна УПА. Суспільне | Новини (укр.). Процитовано 20 липня 2026.
  22. ↑ Історикиня Леся Бондарук з Луцька видала книгу про останнього розстріляного повстанця Івана Гончарука: розпочався передпродаж. Район.Історія. 24 Вересня 2025.

Література

  • Бондарук. Л. Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець = 2025. — Локальна історія, Львів. — С. 167.
  • Зінченко О. Як українці зрунували імперію зла. — Харків : Віват, 2024. — С. 560.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).