Віктор Емануїл III

Віктор Емануїл III італ. Vittorio Emanuele III
Віктор Емануїл III. Портрет роботи Карло Сів'єро, 1933 рік
3-й Король Італії
29 липня 1900 — 9 травня 1946
Попередник:	Умберто I
Наступник:	Умберто II
Імператор Ефіопії (титул, проголошений Італією)
9 травня 1936 — 5 травня 1941 (втрата фактичного контролю)
Попередник:	Хайле Селассіє I
Наступник:	Хайле Селассіє I
Король Албанії
16 квітня 1939 — 8 вересня 1943
Попередник:	Зогу I
Наступник:	припинення італійського панування
Ім'я при народженні:	Віктор Емануїл Фердинандо Марія Дженнаро Савойський (італ. Vittorio Emanuele Ferdinando Maria Gennaro di Savoia)
Народження:	11 листопада 1869 Неаполь, Королівство Італія
Смерть:	28 грудня 1947 Александрія, Єгипетське королівство
Поховання:	Вікофорте, Італія (з 2017 року)
Країна:	Італія  Королівство Італія
Релігія:	апатеїзм[2][3]
Освіта:	Військова академія Нунціателлаd
Рід:	Савойський дім
Батько:	Умберто I
Мати:	Маргарита Савойська
Шлюб:	Єлена Негош-Петрович
Діти:	Іоланда, Мафальда, Умберто, Джованна, Марія Франческа
Військова служба
Звання:	Перший маршал Імперії (1938)
Автограф:
Монограма:
Нагороди:	Ланцюг Імперського ордена червоних стрілd (1937) Medal of the Royal Numismatic Societyd
Віктор Емануїл III у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у Вікіджерелах

Віктор Емануїл III (італ. Vittorio Emanuele III; повне ім'я — Віктор Емануїл Фердинандо Марія Дженнаро Савойський; 11 листопада 1869, Неаполь — 28 грудня 1947, Александрія) — третій король об'єднаної Італії з Савойської династії (1900—1946). Після італійських завоювань також носив титули імператора Ефіопії (з 1936 року) та короля Албанії (1939—1943). Син і наступник короля Умберто I, батько останнього італійського короля Умберто II.^[4]

За його правління Італія брала участь у Першій і Другій світових війнах, пережила утвердження та падіння фашистської диктатури Беніто Муссоліні, а також перехід від монархії до республіки. Король відіграв ключову роль у приході Муссоліні до влади в 1922 році, а згодом санкціонував законодавство фашистського режиму, зокрема антиєврейські расові закони 1938 року. 9 травня 1946 року зрікся престолу на користь сина незадовго до референдуму про форму правління.^[5][6]

Віктор Емануїл народився 11 листопада 1869 року в Неаполі в родині спадкоємця італійського престолу Умберто Савойського, майбутнього короля Умберто I, та Маргарити Савойської. Він був їхньою єдиною дитиною. Отримав суворе військове виховання під керівництвом полковника Еджідіо Осіо (італ. Egidio Osio), вивчав історію, географію і нумізматику. Згодом зробив військову кар'єру; 1897 року очолив армійський корпус у Неаполі.^[4][5]

24 жовтня 1896 року одружився з чорногорською князівною Єленою Негош-Петрович, дочкою майбутнього короля Чорногорії Ніколи I.^[4]

29 липня 1900 року його батька застрелив анархіст Гаетано Бреші в Монці. Після смерті Умберто I Віктор Емануїл успадкував престол. На початку правління він підтримав курс на пом'якшення політичного протистояння та співпрацював із ліберальними урядами Джузеппе Дзанарделлі й Джованні Джолітті. У цей період відбулися соціально-економічні реформи, розвиток промисловості й розширення виборчого права.^[4]

Хоча Італія належала до Троїстого союзу з Німецькою імперією та Австро-Угорщиною, Віктор Емануїл III підтримував дипломатичне зближення з Францією, Великою Британією та Російською імперією. Він схвалив італійську колоніальну експансію, зокрема війну проти Османської імперії 1911—1912 років, наслідком якої стало встановлення італійського панування в Лівії.^[5][4]

На початку Першої світової війни Італія оголосила нейтралітет. Король підтримав прем'єр-міністра Антоніо Саландру й міністра закордонних справ Сіднея Сонніно під час переговорів із державами Антанти, що завершилися укладенням Лондонської угоди 26 квітня 1915 року. У травні 1915 року Італія вступила у війну проти Австро-Угорщини.^[4]

Під час війни Віктор Емануїл регулярно відвідував фронт, військові частини й шпиталі, за що дістав прізвисько король-солдат (італ. re soldato). Після поразки під Капоретто 1917 року підтримав заміну начальника Генерального штабу Луїджі Кадорни на Армандо Діаца. Перемога Італії 1918 року зміцнила престиж монархії та сприяла формуванню образу короля як одного із символів національної перемоги.^[4]

Після Першої світової війни Італія переживала економічну та соціальну кризу, страйки й зростання політичного насильства. На цьому тлі посилився фашистський рух на чолі з Беніто Муссоліні. Віктор Емануїл побоювався революційних потрясінь і дедалі більше сумнівався у спроможності ліберальних урядів стабілізувати ситуацію.^[4]

Під час маршу фашистів на Рим у жовтні 1922 року прем'єр-міністр Луїджі Факта підготував декрет про запровадження стану облоги. 28 жовтня король відмовився його підписати, хоча мав повноваження протидіяти насильницьким діям фашистських загонів. 30 жовтня він доручив Муссоліні сформувати уряд. Історики пояснюють це рішення поєднанням побоювань громадянської війни, недовіри до ліберальних політиків, сумнівів у діях армії та династичних міркувань; єдиного беззаперечного пояснення мотивів короля немає.^[4]

Спочатку Муссоліні очолював коаліційний уряд, але поступово зосередив владу в руках фашистів. Після вбивства депутата-соціаліста Джакомо Маттеотті в 1924 році король не усунув прем'єр-міністра, попри звернення опозиції. У 1925—1926 роках він підписав так звані надзвичайні фашистські закони (італ. leggi fascistissime), які ліквідували основні демократичні свободи й заклали правові засади диктатури.^[4]

Фашистський режим поступово обмежив реальний політичний вплив короля, проте монархія зберігалася як державний інститут. У відносинах між Муссоліні та Віктором Емануїлом виникла своєрідна діархія: дуче керував урядом і фашистським апаратом, тоді як король формально залишався главою держави й носієм конституційних повноважень. Між ними траплялися конфлікти, зокрема щодо повноважень корони та взаємного статусу, але Віктор Емануїл не розірвав зв'язку монархії з диктатурою.^[5][4]

У 1935—1936 роках Італія здійснила вторгнення до Ефіопії. Кампанія супроводжувалася порушеннями законів війни, зокрема використанням італійськими військами хімічної зброї та нападами на цивільне населення. Після захоплення Аддис-Абеби 9 травня 1936 року королівським декретом-законом № 754 Ефіопію проголосили підвладною Італії, а Віктор Емануїл прийняв титул імператора Ефіопії. Імператор Хайле Селассіє I не визнав втрати законного престолу й продовжував відстоювати незалежність країни. У 1941 році італійське панування в Ефіопії було повалене.^[7][8]

У квітні 1939 року, після італійського вторгнення в Албанію та усунення короля Зогу I, Віктор Емануїл III прийняв і албанську корону. Формально Албанія зберігала окремі державні установи, але фактично перебувала під контролем фашистської Італії.^[9]

У 1938 році король і Муссоліні отримали новостворене найвище військове звання першого маршала Імперії. Сам факт прирівняння дуче до монарха в ієрархії збройних сил викликав невдоволення короля й загострив суперечності між двома центрами влади.^[4]

Особливо важливою сторінкою правління стали антиєврейські расові закони 1938 року. Вони обмежили права італійських євреїв, позбавляли їх можливості працювати в багатьох установах, навчатися та викладати у державних закладах і забороняли певні шлюби. Хоча за свідченнями, наведеними біографом Паоло Коломбо, король висловлював приватні застереження щодо цієї політики, він підписав антиєврейські декрети. Ухвалення законів під його підписом стало одним із ключових чинників негативної історичної оцінки монархії.^[6][4]

Віктор Емануїл III скептично ставився до зближення Італії з нацистською Німеччиною й усвідомлював недостатню підготовленість італійських збройних сил до нової великої війни, але не перешкодив вступу країни до Другої світової війни на боці держав Осі 10 червня 1940 року. Упродовж наступних років військові поразки послабили режим Муссоліні та загрожували існуванню самої монархії.^[4][5]

Після висадки союзників на Сицилії в липні 1943 року король підтримав усунення Муссоліні. У ніч проти 25 липня Велика фашистська рада ухвалила резолюцію, що фактично висловлювала недовіру дуче. Того ж дня Віктор Емануїл усунув його з посади та наказав заарештувати. Новим головою уряду став маршал П'єтро Бадольйо.^[4]

Уряд Бадольйо розпочав таємні переговори з антигітлерівською коаліцією. Кассібільське перемир'я було підписано 3 вересня 1943 року, а публічно оголошено 8 вересня. Після цього німецькі війська розпочали захоплення значної частини Італії. У ніч проти 9 вересня король, члени його родини, Бадольйо та частина військово-політичного керівництва залишили Рим і через Пескару вирушили до Бриндізі, куди прибули 10 вересня. Це забезпечило продовження діяльності королівського уряду на півдні, але відсутність чітких вказівок італійській армії спричинила хаос; від'їзд монарха увійшов в історію як втеча короля.^[4][5]

У північній і центральній Італії за підтримки Німеччини Муссоліні створив маріонеткову Італійську соціальну республіку (Республіку Сало). Натомість королівський уряд на півдні співпрацював із союзниками; 13 жовтня 1943 року Італія оголосила війну Німеччині.^[4]

Роль Віктора Емануїла III у встановленні фашистського режиму, підтримці його політики та подіях вересня 1943 року призвела до кризи довіри до корони. Антифашистські партії вимагали його зречення. Після звільнення Рима 4 червня 1944 року король передав здійснення монарших повноважень синові Умберто, який 5 червня став намісником королівства (італ. luogotenente generale del Regno). Сам Віктор Емануїл зберіг титул короля, але фактично відійшов від управління державою.^[4][10]

9 травня 1946 року, у 76-річному віці, він зрікся престолу на користь Умберто II, сподіваючись поліпшити шанси монархії перед референдумом 2 червня. Однак більшість учасників голосування підтримала встановлення республіки, а Умберто II став останнім королем Італії.^[10]

Після зречення Віктор Емануїл виїхав із дружиною до Єгипетського королівства, де жив у Александрії під титулом графа Полленцо. Помер 28 грудня 1947 року. Спочатку його поховали в александрійському соборі Святої Катерини. 17 грудня 2017 року останки колишнього короля перевезли до Італії та перепоховали в санктуарії Вікофорте поблизу Мондові, поряд з останками королеви Єлени.^[4][11]

Дружина — Єлена Негош-Петрович (1873—1952), дочка князя (з 1910 року — короля) Ніколи I Чорногорського. Шлюб укладено 24 жовтня 1896 року. Подружжя мало п'ятьох дітей:^[4]

• Іоланда Маргарита Савойська (1901—1986) — дружина Джорджо Карло Кальві, графа Берголо;
• Мафальда Савойська (1902—1944) — дружина Філіппа Гессенського; загинула внаслідок отриманих поранень у нацистському концтаборі Бухенвальд;^[12]
• Умберто II (1904—1983) — останній король Італії, чоловік Марії-Жозе Бельгійської;
• Джованна Савойська (1907—2000) — дружина болгарського царя Бориса III;
• Марія Франческа Савойська (1914—2001) — дружина принца Луїджі Бурбон-Пармського.

Поза політикою Віктор Емануїл III був відомим колекціонером і дослідником монет. За його участі виходило багатотомне видання Corpus Nummorum Italicorum — каталог середньовічних і новочасних монет, карбованих на території Італії та італійцями за кордоном. У 1910—1943 роках опубліковано 20 томів; праця залишилася незавершеною, проте має важливе значення для історії італійського монетного карбування.^[13]

У день зречення 9 травня 1946 року король повідомив прем'єр-міністра Альчіде де Гаспері про намір передати власне монетне зібрання італійському народові. Колекція налічує понад 110 тисяч монет і нині зберігається в Національному римському музеї (Рим).^[14]

Історична оцінка Віктора Емануїла III пов'язана насамперед із проблемою відповідальності монархії за становлення та збереження фашистської диктатури. Італійський історик Паоло Коломбо, автор біографії короля в Dizionario Biografico degli Italiani (2020), розглядає відмову підписати декрет про стан облоги в жовтні 1922 року в контексті політичної кризи, династичних побоювань та сумнівів монарха щодо дій армії. Водночас він наголошує, що рішення короля та його подальша пасивність дозволили Муссоліні консолідувати владу.^[4]

Показовими є і суперечності між приватними застереженнями короля стосовно політики Муссоліні та його офіційними діями: Віктор Емануїл не запобіг руйнуванню конституційних свобод, схвалив загарбницькі кампанії і підписав расові декрети 1938 року. У матеріалах Президентської установи Італії про референдум 1946 року прямо зазначено, що відповідальність монарха за допущення фашизму була причиною його втрати суспільної підтримки, а зречення відбулося надто пізно, щоб змінити ставлення республіканських політичних сил.^[10][6]

Рішення про перепоховання короля в Італії у 2017 році знову привернуло увагу до його історичної спадщини: представники єврейських громад виступили з критикою цього кроку, нагадуючи про підписані ним антиєврейські закони.^[15]

Серед численних державних нагород Віктора Емануїла III були італійські та іноземні ордени. До найвідоміших належали:

• Вищий орден Святого Благовіщення;
• Орден Святих Маврикія та Лазаря;
• Орден Корони Італії;
• Савойський військовий орден;
• Савойський цивільний орден;
• Колоніальний орден Зірки Італії;
• Хрест за військові заслуги;
• Пам'ятна медаль Італо-австрійської війни 1915—1918;
• Медаль Перемоги;
• Маврикіанська медаль;
• Орден Римського орла.

• Орден Андрія Первозванного (Російська імперія);
• Орден Золотого руна (Іспанія);
• Орден Підв'язки (Велика Британія);
• Орден Чорного орла (Німецька імперія);
• Орден Серафимів (Швеція);
• Орден Слона (Данія);
• Орден Королівського дому Чакрі (Сіам);
• Орден хризантеми (Японська імперія);
• Орден Кароля I (Румунія);
• Орден Білого Орла (Польща);
• Virtuti Militari (великий хрест, Польща);^[16]
• Верховний орден Христа (Ватикан);
• Орден Скандербега (Албанія).

• Colombo, Paolo. Vittorio Emanuele III di Savoia, re d'Italia // Dizionario Biografico degli Italiani. — Vol. 100. — Roma: Istituto della Enciclopedia Italiana, 2020. (італ.)
• Vittorio Emanuele III re d'Italia // Enciclopedia on line. — Treccani. (італ.)
• Mack Smith, Denis. I Savoia re d'Italia. — Milano, 1989. (італ.)
• Colombo, Paolo. La monarchia fascista 1922—1940. — Bologna, 2010. (італ.)
• Bertoldi, Silvio. Vittorio Emanuele III. — Torino, 1970. (італ.)
• Puntoni, Paolo. Parla Vittorio Emanuele III. — Bologna, 1993. (італ.)
• Travaini, Lucia. Il Corpus Nummorum Italicorum, un'opera in venti volumi: aspetti editoriali // Bollettino di Numismatica. — 2012. — № 54 (2010). — С. 339—344. (італ.)

• Колекція монет Віктора Емануїла III на сайті Національного римського музею. (італ.)
• King Victor Emmanuel III of Italy — Національний музей Другої світової війни (США). (англ.)
• Портрет Віктора Емануїла III 1933 року на Вікісховищі.