YaChudo

Веселкові

Переглядів: 0. Оновлено 03.11.2026.

?Phallaceae
Звичайна веселка, Phallus impudicus
Звичайна веселка, Phallus impudicus
Біологічна класифікація
Домен:Еукаріоти (Eukaryota)
Царство:Гриби (Fungi)
Підцарство:Вищі гриби (Dikarya)
Відділ:Базидіомікотові гриби (Basidiomycota)
Клас:Агарикоміцети (Agaricomycetes)
Порядок:Фаляльні (Phallales)
Родина:Phallaceae
Corda (1842)
Синоніми
Clathraceae Chevall. 1826
Lysuraceae Corda 1842
Посилання
Вікісховище:Phallaceae
EOL:5921
ITIS:936563
NCBI:90951
MB:81146
IF:81146

Веселкові[1][2] (Phallaceae) — родина грибів, відомих під загальною назвою «веселкові» чи «смердючкові», у складі порядку Фаляльні (Phallales), описана 1842 року чеським мікологом Августом Карлом Йозефом Кордою. Веселкові поширені по всьому світу, але особливо часто трапляються в тропічних регіонах. Вони відомі своєю смердючою, липкою спороносною масою — глебою, розташованою на кінці ніжки (рецептакулуму). Характерна будова плодового тіла — одна нерозгалужена ніжка з глебою, прикріпленою ззовні у верхній частині — відрізняє Phallaceae від інших родин у складі Фаляльних. Спорова маса зазвичай пахне падлом чи гноєм і приваблює мух, жуків та інших комах, які допомагають поширювати спори. Попри значну різноманітність форми плодового тіла серед різних родів, усі види Phallaceae на початку розвитку мають вигляд овальних чи округлих структур — так званих «яєць». Поява плодового тіла часто раптова: глеба може вирватися з підземного «яйця» й розкритися протягом години[3]. За оцінкою 2008 року, родина налічує 21 рід і 77 видів[4].

Опис

Веселкові мають гастероїдні, тобто утворені всередині плодового тіла, спори. Плодові тіла спочатку мають вигляд драглистої, кулястої чи яйцеподібної структури, яка може бути повністю чи частково занурена в ґрунт. Перидій — зовнішній шар «яйця» — білий, пурпуровий або червоний, складається з двох-трьох шарів: тонкого еластичного зовнішнього та товстішого драглистого внутрішнього. У зрілому плодовому тілі перидій розкривається й залишається у вигляді вольви біля основи ніжки[5].

Цей гриб — один із найшвидше зростаючих у світі: подовжується зі швидкістю до 5 мм за хвилину, настільки швидко, що можна почути тріск[6]. Технічно це не справжній ріст, а форма клітинного орігамі — гриб збільшується в розмірі, поглинаючи воду[7].

Плодоносна частина зазвичай розташована на кінці широкої, м'ясистої чи губчастої ніжки, яка може бути циліндричною, зорепобідною або сітчастою. Забарвлення часто яскраве, іноді з ґратчастою чи вуалеподібною мембраною, що вкриває й захищає спори. Глеба зазвичай драглиста, часто смердюча й розпливається, поглинаючи воду; утворюється на зовнішній поверхні капелюшка чи верхній частині рецептакулуму.

Базидії дрібні, вузько булавоподібні чи веретеноподібні, недовговічні, з чотирма-вісьмома стеригмами. Спори зазвичай еліпсоїдні чи циліндричні, гіалінові чи блідо-бурі, гладенькі, зрізані біля основи[8].

Драглистий шар решіточника червоного (Clathrus ruber) містить високі концентрації калію, кальцію, марганцю та заліза. Високий вміст калію важливий для росту ніжки плодового тіла (карпофора), де калій відіграє ключову роль у регуляції осмотичного тиску, що підтримує форму карпофора. Кальцій драглистого шару надає гелю слизької консистенції та захищає карпофор під час росту; сам шар складається з полісахаридів, утворених унаслідок зв'язування іонів кальцію. Високий вміст марганцю й заліза, за гіпотезою, пов'язаний з утворенням ферментів, що продукують цукри та пахучі сполуки, які приваблюють комах[9].

Веселкові їстівні, але лише на стадії «яйця», коли запах ще слабкий: внутрішній шар можна вирізати ножем і їсти сирим — він хрусткий і на смак нагадує редьку[10]. Ці гриби також містять кілька фармацевтично активних сполук з потенціалом у лікуванні раку[11].

Роди

Родина включає близько 21 роду, зокрема:

  • Aseroë Labill. (1800) — тропічний і субтропічний рід із зірчастим яскраво-червоним диском на верхівці ніжки; Aseroë rubra поширений в Австралії й Океанії, натуралізований у Європі та Північній Америці.
  • Clathrus P. Micheli ex L. (1753) — плодові тіла ґратчасті (клатратні), утворені порожнистими трубчастими дугами; приклади — решіточник червоний (Clathrus ruber) та квітохвісник Арчера (Clathrus archeri).
  • Ileodictyon Tul. ex M. Raoul (1844) — новозеландський рід із ґратчастим кулястим плодовим тілом («кошиковий гриб», Ileodictyon cibarium).
  • Lysurus Fr. (1823) — довга ніжка з 3–4 короткими товстими руками, вкритими буро-оливковою глебою.
  • Mutinus (Huds.) Fr. (1849) — губчаста циліндрична ніжка, що закінчується тонкою звуженою голівкою; прикладом є мутин собачий (Mutinus caninus).
  • Phallus Junius ex L. (1753) — ніжка закінчується капелюшкоподібною структурою з глебою; види включають звичайну веселку (Phallus impudicus), Phallus hadriani, Phallus ravenelii та Phallus indusiatus (китайський «бамбуковий гриб», який споживають у їжу в південно-західному Китаї після видалення смердючого капелюшка).

Летючі сполуки

Кількість і тип летких сполук, що виділяють веселкові гриби, змінюються протягом життєвого циклу. На стадії «яйця» загальна кількість летких речовин відносно низька, сірковмісні пахучі сполуки, що приваблюють комах, відсутні — на цій стадії вкрита слизом спороносна поверхня закрита вуаллю. У зрілому плодовому тілі виявлено понад двадцять дві летких сполуки, зокрема диметильні олігосульфіди та різні алкалоїди й терпеноїди, що діють як атрактанти для комах. У переспілому плодовому тілі присутні сорок одна летка сполука, більшість з яких також приваблюють комах; диметильних олігосульфідів у переспілих плодових тілах менше, оскільки комахи вже рознесли пахучий слиз[12].

Веселкові містять сполуки, характерні для падла (олігосульфіди) та екскрементів (фенол, індол, п-крезол), що свідчить про мімікрію запаху падла й гною та конвергенцію серед грибів із гнильним запахом. Такий запаховий профіль підтверджує гіпотезу, що веселкові імітують місця відкладання яєць і кормової бази мух, приваблюючи їх експлуатацією вродженого потягу до запаху розкладеної органіки[13].

Примітки

  1. ↑ Батечко, Є.; Заципанюк, Л. (2019). Видова різноманітність грибів відділу Basidiomycota в Національному природному парку "Залісся". Суспільство, довкілля і зміна клімату : матеріали 3-ої молодіжної наукової конференції (укр.). Логос.
  2. ↑ Червона книга України. Веселкові Phallaceae. redbook-ua.org. Процитовано 28 жовтня 2026.
  3. ↑ Stinkhorn | fungus order | Britannica. www.britannica.com. Процитовано 21 лютого 2023.
  4. ↑ Kirk PM, Cannon PF, Minter DW, Stalpers JA (2008). Dictionary of the Fungi (вид. 10th). Wallingford: CABI. с. 519. ISBN 978-0-85199-826-8.
  5. ↑ Jülich W. Higher taxa of Basidiomycetes. Bibliotheca Mycologia 85. — Vaduz: Cramer, 1982. — 485 с.
  6. ↑ Barnes-Svarney, Patricia; Svarney, Thomas E. (2014). The Handy Biology Answer Book. Visible Ink Press. ISBN 978-1-57859-525-9.
  7. ↑ Roper, Marcus; Seminara, Agnese (2019). Mycofluidics: The Fluid Mechanics of Fungal Adaptation. Annual Review of Fluid Mechanics. 51: 511—538. doi:10.1146/annurev-fluid-122316-045308.
  8. ↑ Cannon PF, Kirk PM (2007). Fungal families of the world. Wallingford: CABI. с. 270–271. ISBN 978-0-85199-827-5.
  9. ↑ Miller HR, Miller OK. Gasteromycetes: Morphological and Developmental Features, with keys to the Orders, Families, and Genera. — Eureka, CA: Mad River Press, 1988.
  10. ↑ Stinkhorn (Phallus impudicus).
  11. ↑ Habtemariam, Solomon (2019). The Chemistry, Pharmacology and Therapeutic Potential of the Edible Mushroom Dictyophora indusiata (Vent ex. Pers.) Fischer (Synn. Phallus indusiatus). Biomedicines. 7 (4): 98. doi:10.3390/biomedicines7040098. PMC 6966625. PMID 31842442.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  12. ↑ Pudil, Frantisek (2014). Compounds in Stinkhorn (Phallus impudicus L. ex Pers.) at Different Stages of Growth.
  13. ↑ Johnson, S. D.; Jürgens, A. (2010). Convergent evolution of carrion and faecal scent mimicry in fly-pollinated angiosperm flowers and a stinkhorn fungus. South African Journal of Botany. 76 (4): 796—807. doi:10.1016/j.sajb.2010.07.012.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).