YaChudo

Вацлав Гавел

Переглядів: 0. Оновлено 04.11.2026.

Вацлав Гавел
Václav Havel
Вацлав Гавел
Вацлав Гавел
Вацлав Гавел
Прапор
Прапор
Попередник:посада запроваджена
Спадкоємець:Вацлав Клаус
Прапор
Прапор
10-й Президент Чехословаччини
Попередник:Густав Гусак
Маріан Чалфа (в.о.)
Спадкоємець:Ян Страський (в.о.)
 
Народження:5 жовтня 1936
Прага, Чехословацька республіка
Смерть:18 грудня 2011 (75 років)
Градечек, район Трутнов, Краловоградецький край, Чехія
Причина смерті:дихальна недостатність Редагувати інформацію у Вікіданих
Поховання:Цвинтар Виноградиd[1][2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Національність:чех
Країна:Чехія Чехія
Релігія:католик, що не сповідує віру Редагувати інформацію у Вікіданих
Освіта:Чеський технічний університет (1957)[4], Театральний факультет Празької Академії мистецтвd і Akademické gymnázium Štěpánskád (1955)[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Партія:Громадянський форум, безпартійний
Батько:Вацлав Гавел (1897—1979)
Мати:Божена Гавлова (Вавречкова) (1913—1970)
Шлюб:Ольга Гавлова[5] і Dagmar Havlovád[6][7] Редагувати інформацію у Вікіданих
Діти:немає
Автограф:
Нагороди:
Кавалер Великого Хреста ордена Білого лева
Кавалер Великого Хреста ордена Білого лева
Кавалер Великого Хреста ордена Томаша Гарріга Масарика
Кавалер Великого Хреста ордена Томаша Гарріга Масарика
Орден Князя Ярослава Мудрого ІІІ ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого ІІІ ступеня
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Орден Мистецтв та літератури
Орден Мистецтв та літератури
ордена Лазні
Компаньйон ордену Канади
Компаньйон ордену Канади
Президентська медаль Свободи
Президентська медаль Свободи
Кавалер ордена Хреста землі Марії на ланцюгу
Кавалер ордена Хреста землі Марії на ланцюгу
Орден Трьох зірок
Орден Трьох зірок
Орден Вітовта Великого
Орден Вітовта Великого
Орден Білого Орла (Польща)
Орден Білого Орла (Польща)
Орден Заслуг (Угорщина)
Орден Заслуг (Угорщина)
 Великий хрест зі стрічкою Ордена За заслуги перед Італійською Республікою

Помилка: неправильне або відсутнє зображення
Великий хрест ордена Визволителя Сан-Мартіна
Великий хрест ордена Визволителя Сан-Мартіна
Кавалер Великого Хреста особливого ступеня ордена За заслуги перед ФРН
Орден Подвійного білого хреста
Орден Подвійного білого хреста
Орден Ізабелли Католички (Іспанія)
Орден Ізабелли Католички (Іспанія)
Орден Ecce Homo defaultОрден Ecce Homo
Орден Ecce Homo defaultОрден Ecce Homo
|
CMNS: Вацлав Гавел у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
S: Роботи у Вікіджерелах
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гавел.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Вацлав Гавел.

Вáцлав Гавéл (чес. Václav Havel; 5 жовтня 1936, Прага, Чехословацька республіка — 18 грудня 2011, Градечек, район Трутнов, Краловеградецький край, Чехія) — чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст. Був десятим та останнім президентом Чехословаччини (1989—1992), а також першим президентом Чехії (1993—2003). Перший демократично обраний президент в країнах Варшавського пакту після повалення комуністичного режиму.

Вацлав Гавел працював у 1960-х роках в театрі Divadlo Na zábradlí (театр «На поручнях»), де став відомим завдяки п'єсам Святкування у садочку (1963) та «Зауваження» (1965).

У часі Празької весни був залучений до політичних дебатів і закликав введення демократичного суспільства. Ще 1965 року чеська цензура починає забороняти його твори. Після жорстокого придушення реформ військовим вторгненням країнами Варшавського договору 1968 року був покараний забороною на публікацію і став одним із найвідоміших дисидентів, критиків наступного режиму нормалізації.

Він захищав права політичних в'язнів і став співзасновником і одним з перших спікерів громадянської ініціативи із захисту прав людини Хартії 77. Тим він зміцнив свій міжнародний престиж, але це йому принесло також близько п'яти років позбавлення волі. У цей час, серед інших п'єс, була також написані впливові есеї, такі як «Сила безсилих» (чес. Moc bezmocných)(1978).

Після початку Оксамитової революції в листопаді 1989 Вацлав Гавел став одним із засновників антикомуністичного руху Громадянський форум і як його кандидат, був 29 грудня 1989 обраний президентом Чехословаччини. Підтримував спрямовування країни до парламентської демократії і політичних структур західної цивілізації, в 1992, однак, він не зміг запобігти розпаду Чехословаччини. З 1993-го був два терміни президентом Чеської Республіки, яку вивів з членства у Варшавському договорі та привів до НАТО. Наполягав на вступі Чеської Республіки до Європейського Союзу.

Як письменник Вацлав Гавел всесвітньо відомий за його драми в дусі театру абсурду, де крім усього іншого, цікавився такими темами як влада, бюрократія та мова, а також своїми есеями. У нарисах і листах з в'язниці, поряд з політичним аналізом, цікавився філософськими питанням свободи, влади, моралі і трансцендентністю. Вацлав Гавел також присвятив себе експериментальній поезії; Збірник «Anticodes» містить вірші, написані переважно у 60 років.

Біографія

Походження та ранні роки

Гавел в 1965 році

Вацлав Гавел народився 5 жовтня 1936 року у місті Прага в родині підприємців та інтелектуалів. Його дідусь, Вацлав Гавел був відомим підприємцем в області будівництва. Також він побудував Люцерну на Вацлавській площі та заснував кінокомпанію «Люцернафільм». Продовжувачем його справи стали сини Вацлав (1897–1979) (батько майбутнього президента) та Мілош. До початку Другої світової війни у 1939 році у власності сім'ї перебували кіностудія «Barrandov Studio», ресторани фірми «Люцерна», мисливський будиночок, а при ньому 1400 гектарів лісу, який щорічно здавався в оренду, також їм належали будинки на набережній Влтави[8].

Мама Вацлава, Божена Гавлова, до шлюбу Вавречкова (1913—1970), походила з сім'ї Гуго Вавречки, редактора «Народної газети», а також посла довоєнної Чехословаччини. З 1932 року він був директором взуттєвої фабрики Томаша Баті, а також недовгий час був міністром пропаганди.

Батьки Вацлава Гавела побралися влітку 1935 року. Через рік у подружжя народився старший син — Вацлав, а ще через рік народився молодший син — Іван.

2 вересня 1942 року Вацлав пішов до школи. Коли йому було 8 років під натиском Червоної Армії Вермахт покинув Чехословаччину.

У 1947 році Вацлав Гавел закінчив середню школу. У дев'ятирічному віці вступив до елітної школи-інтернату в місті Подєбради. А у 1948 році його виключили зі школи, як «противника комуністичного режиму». Після закінчення школи, в умовах комуністичного режиму, через його «буржуазне» походження мав труднощі в отриманні розміщення в середній школі за своїм вибором. Тому у 1950 році майбутній президент почав працювати лаборантом в хімічній лабораторії, а також одночасно навчався у вечірній гімназії у Празі. 1954 року Гавел закінчив гімназію в Празі. З політичних причин він не був прийнятий до жодної середньої школи з гуманітарною програмою; тому він обрав навчання на економічному факультеті Чеського технічного університету в Празі, проте полишив навчання за два роки[8].

Початок письменницької діяльності

Меморандум Люблянського драматичного театру, 1969

У 1955 Вацлав Гавел вперше виступив як літературний критик. І найближчим часом став доволі відомим в літературних колах.

Як літератор дебютував у 1955 році в журналі «Кветен». Писав у ньому аж до 1969 року, коли комуністична влада заборонила йому публікувати тексти на території Чехословаччини. До цього року свої тексти він також публікував, зокрема, у журналах «Divadelní noviny», «Divadlo», «Host do domu», «Literární noviny», «Sešity pro mladou literaturu», «Tvář» та «Zítřek»[8].

У 1955 році з ідеологічних причин його не прийняли на гуманітарні спеціальності. Тому в 1955–1957 роках він навчався на економічному факультеті Чеського технічного університету в Празі. Він намагався перевестися на факультет кіно та телебачення Академії сценічних мистецтв, але його заявку відхилили. Водночас його не прийняли назад до Технічного університету[9].

Після проходження військової служби (1957–1959, Гавелу довелося узгодити свої інтелектуальні амбіції з такими обставинами, особливо з обмеженнями, накладеними на нього як нащадка буржуазної сім'ї) Вацлав Гавел працював сценічним техніком у театрі ABC, а з 1960 року — у театрі «На Забрадлі» (На Балюстраді). У 1959 році він написав свою першу драму — одноактну п’єсу під назвою «Rodinný večer» («Сімейний вечір»). 3 грудня 1963 року театр «На Забрадлі» поставив його другу п’єсу, «Zahradní slavnost» («Садове свято»). У 60-х роках він одночасно працював асистентом режисера Альфреда Радока в Празькому міському театрі. Заочно навчався на театральному факультеті Академії сценічних мистецтв, який закінчив у 1966 році. Тоді він став драматургом театру «На Забрадлі»[9].

В 1960 році він почав працювати у театрі Na zábradlí. спочатку він був техніком, а вже потім він став драматургом. В цьому театрі в грудні 1963 року була поставлена перша п'єса Гавела — «Святкування у садочку». Через рік цей спектакль був поставлений в Західному Берліні, в театрі Шиллера.

9 липня 1964 року одружився з Ольгою Шпліхаловою[10].

У 1966 році Гавел здобув омріяну гуманітарну освіту на Театральному факультеті в Празькій Академії Мистецтв.

В 1965 році він увійшов у редакційну колегію газети, літературного щомісячника, «Тварж» («Tvář»). У цей період до нього прийшла слава закордоном, але на Батьківщині його твори були заборонені. В той же час на театрі «На Забрадлі» поставив п’єсу «Vyrozumění» («Повідомлення»). У 1966 році він видав свою першу книгу «Протоколи», яка, окрім драм «Садове свято» та «Повідомлення», містила збірку типограм та два есе[10].

У 1968 році «Меморандум» також був поставлений у Громадському театрі Нью-Йорка, що дало йому змогу стати відомим у Сполучених Штатах. Громадський театр продовжував створювати свої п'єси в наступні роки. Після 1968 року п'єси Гавела були заборонені в театральному світі в його власній країні, і він не зміг виїхати з Чехословаччини, щоб побачити будь-які зарубіжні вистави своїх творів.

Празька весна

Під час Празької весни Вацлав Гавел став однією з найвідоміших постатей ліберального та некомуністичного крила реформаторського руху. Він привернув до себе увагу ще напередодні Празької весни, коли в червні 1967 року на IV з’їзді письменників Чехословаччини виступив із критикою тодішньої цензури, після чого за вказівкою Центрального комітету Комуністичної партії Чехословаччини (ЦК КПЧ) був виключений зі списку кандидатів до керівництва Спілки письменників Чехословаччини разом з Іваном Клімою, Павелом Когоутом та Людвіком Вацуліком[10].

У березні 1968 року Вацлав Гавел підписав відкритий лист ста п’ятдесяти письменників і діячів культури, адресований Центральному комітету КПЧ. У квітні того ж року він став головою Клубу незалежних письменників, а в журналі «Literární listy» опублікував текст, у якому вимагав припинення монополії комуністичної партії на владу та запровадження політичного плюралізму[10]. Того ж місяця в театрі «На Забрадлі» була поставлена його п’єса «Ztížená možnost soustředění» («Пузук», або «Уперта неможливість зосередитися»).

Восени 1968 року Гавел став членом Центрального комітету Спілки письменників Чехословаччини, де залишався аж до розпаду Спілки у 1970 році[11]. Спілка, яку очолював Ярослав Сейферт, ще в червні 1969 року на своєму з'їзді протестувала проти політики окупації та цензури, однак незабаром цей протест був придушений, а провідні представники Спілки втратили можливість публікуватися. У лютому 1969 року Вацлав Гавел вступив у пресову полеміку на сторінках журналу «Tvář» щодо статті Мілана Кундери «Český úděl» (Чеська доля) від грудня минулого року. Виступаючи проти Кундери, який посилався на минуле національне героїзм, він представив програму активної, орієнтованої на майбутнє, безперервної боротьби за стійкі людські та культурні цінності[12].

З есе «Český úděl?» (Чеська доля?), Tvář 1969:

Чесно кажучи, зараз — найменш вдалий момент для того, щоб замилювати очі: єдине, що ми можемо, — це винести з того, що сталося, усі розумні висновки, позбутися всіх ілюзій і чітко визначити, чого ми насправді хочемо і що для цього маємо зробити; не давати при цьому зрозуміти, що те, що ми робимо, є чимось більшим, ніж це є насправді, але тим більше намагатися робити це щодня, безперервно і з повною усвідомленістю всіх ризиків; а насамперед не давати себе засліпити лестощами, що сковують нас, про нашу національну мудрість, інтелект, культуру, про красу наших минулих подвигів і про те, що над нами нависає якась фатальна доля.

Дисидентство

Протягом першого тижня вторгнення Варшавського договору в Чехословаччину в серпні 1968 року Гавел сприяв опору, надаючи в ефірі через радіостанцію Радіо Вільна Чехословаччина. Після поразки Празької весни 1968 (в якій брав активну участь) та заборони публікацій став одним з найвідоміших дисидентів і критиків системи. Був одним із засновників ініціативи на захист громадянських прав «Хартія 77». Його звільнили з театру і він став більш політично активним. Він влаштувався на пивоварний завод «Краконош» у Трутнові, про який написав у своїй п'єсі «Аудиторія». Ця п'єса разом з двома іншими п'єсами «Ванек» (так званий через повторюваного персонажа Фердинанда Ванека, стенд в Гавела), став поширюватися в формі самвидаву по всій Чехословаччині, і значно додав Гавелу репутацію провідного дисидента (кілька інших чеських письменників пізніше написали свої власні п'єси за участю Ванека). 1979 року Гавел став співзасновником Комітету захисту несправедливо переслідуваних. Його політична діяльність призвела до численних ув'язнень з боку влади та постійного урядового нагляду та допиту з боку таємної поліції (Státní bezpečnost). Його найдовший період у в'язниці, з травня 1979 по лютий 1983, задокументований у листах до дружини, які пізніше були опубліковані як Листи до Ольги.

Він був відомий своїми есе, особливо «Сила безсилих» (1978), в яких він описав соціальну парадигму, в якій громадяни були змушені «жити в брехні» при комуністичному режимі. Описуючи свою роль дисидента, Гавел писав у 1979: "ми ніколи не вирішили стати дисидентами. Ми були перетворені в них, не знаючи, як, іноді ми опинилися у в'язниці, не знаючи точно, як. Ми просто йшли вперед і робили певні речі, які, на нашу думку, ми повинні були робити, і це здавалося нам гідним робити, нічого більше і менше ".Активний учасник Оксамитової революції 1989.

Після придушення «Празької весни» Вацлав Гавел був змушений покинути театр, а його п’єси перестали ставити в Чехословаччині. На той час він уже був відомим автором, у тому числі за кордоном — у 1968 році отримав Австрійську державну премію в галузі європейської літератури, а в Нью-Йорку двічі — премію Obie Award — за вистави «Повідомлення» (1969) та «Пузук, або наполеглива нездатність зосередитися» (1970)[13]. У наступні двадцять років так званої нормалізації це забезпечило йому певну фінансову незалежність, а також підтримку світової громадськості, коли він перебував у в’язниці комуністичного режиму.

У першу річницю вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини — 21 серпня 1969 року — Гавел надіслав петицію під назвою «Десять пунктів», у якій різко виступив проти окупації та її політичних і культурних наслідків. Разом з іншими підписантами листа його допитувала поліція і звинуватила у «поваленні Республіки» (§ 98 Кримінального кодексу ЧСРС). Проте ще наприкінці 1969 року вдалося видати підготовлений Гавелом збірник творів вісімнадцяти авторів «Подоби 2» (Podoby 2)[14].

У 1972 році Вацлав Гавел підписав чергову петицію, підготовлену письменниками, з вимогою звільнити політичних в’язнів. У 1974 році він дев’ять місяців працював робітником на пивоварні в Трутнові. Наступного року він заснував підпільне видавництво, в якому публікував незалежну літературу — «Edice Expedice» — та опублікував відкритий лист до президента Густава Гусака, в якому критикував стан «нормалізації» суспільства, охопленого страхом, позбавленого свободи та саморефлексії[15]. У листопаді 1975 року відбулася прем’єра його «Опери жебраків», яку без зазначення імені автора поставив аматорський театр Андрея Кроба[16].

«Хартія 77» — це вільна, неформальна та відкрита спільнота, що об’єднує людей різних переконань, віросповідань та професій, які мають у собі волю як спільно, так і самостійно дбати про дотримання прав людини та громадянина у нашій Батьківщині та у світі.

У 1976 році комуністичний режим почав переслідувати незалежних рок-музикантів. Коли чотирьох неконформістських артистів із гурту «The Plastic People of the Universe» заарештували, Вацлав Гавел та Їржі Немец разом із кількома іншими активістами виступили на їхній захист. Підтримка світової громадськості та вітчизняних дисидентів призвела до створення ініціативи «Хартія 77», спрямованої на захист основних прав людини. Перше звернення Хартії було оприлюднено 1 січня 1977 року, її речниками стали Вацлав Гавел, Ян Паточка та Їржі Гаєк. В результаті період з січня по травень 1977 року Гавел провів у слідчих ізоляторах, а в жовтні був засуджений умовно за діяльність за кордоном на шкоду інтересам держави до 14 місяців ув’язнення. З січня по березень 1978 року він перебував під вартою[17].

У квітні 1978 року Вацлав Гавел став співзасновником Комітету захисту несправедливо переслідуваних (Komitetu Obrony Niesprawiedliwie Prześladowanych, VONS), який відстежував випадки репресій щодо політичних в’язнів і виступав за їхнє звільнення. Того ж року він опублікував есе «Сила безсилих» — аналіз функціонування комуністичного режиму разом із програмою мирного опору. У травні 1979 року Гавел разом з іншими членами VONS був заарештований і провів наступні п’ять місяців під вартою. Звідти він почав писати листи до своєї дружини, які стали основою книги «Листи до Ольги», виданої 1983 року. У жовтні 1979 року разом із групою дисидентів його засудили до чотирьох з половиною років ув’язнення з відстрочкою виконання вироку за нібито підбурювання. У в’язниці він перебував до лютого 1983 року, коли виконання покарання було призупинено через стан здоров’я, після чого його помістили під домашній арешт[18]. Внаслідок близько п’яти років перебування в комуністичних в’язницях стан його здоров’я назавжди погіршився, але на хвилі солідарності зріс його авторитет у країні та за кордоном.

У період «нормалізації» Вацлав Гавел продовжував писати п’єси, але більшість із них можна було ставити лише в західних країнах. Серед його сценічних творів були, зокрема, «Гірський готель» (Górski hotel, 1976), «Largo desolato» (1984) та «Спокуса» (Pokoušení, 1985). Він продовжував активно підтримувати підпільні видання; у 1987 році брав участь у створенні підпільної газети «Lidové noviny», ставши її публіцистом і членом редакційної колегії[19].

У 1988 році Гавел став членом Гельсінського комітету в Чехословаччині, який стежив за дотриманням прав людини, а в грудні того ж року взяв участь у першій легальній демонстрації опозиції, організованій з нагоди Міжнародного дня прав людини на празькій площі Шкрупа (Škroupovo náměstí). 16 січня 1989 року його заарештували за участь у демонстрації, що відкривала так званий Тиждень Палаха (серію акцій у річницю самоспалення Яна Палаха, який 16 січня 1969 року протестував проти вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини), а в лютому його засудили до дев'яти місяців ув'язнення. Після апеляції покарання було зменшено до восьми місяців, але Гавела умовно звільнили вже в травні. У червні 1989 року він був одним з авторів петиції «Několik vět» («Кілька слів»). У вересні він від імені «Хартії 77» закликав до звільнення Олександра Вондри. У жовтні його знову заарештували, але незабаром відпустили[20].

Оксамитова революція

Гавел обіймає колишнього комуністичного лідера Александера Дубчека на зустрічі в театрі «Латерна Магіка» в Празі 24 листопада 1989 року

17 листопада 1989 року студентські демонстрації дали початок подіям, що увійшли в історію під назвою «Оксамитової революції», яка поклала край чотиридесятирічному правлінню комуністичного режиму. 19 листопада Вацлав Гавел заснував Громадянський форум (OF), який об’єднав чотири основні антикомуністичні сили. 21 листопада з балкона видавництва «Мелантріх» він виступив перед демонстрантами, які зібралися на Вацлавській площі. Після тижневих демонстрацій комуністична влада поступилася під тиском і дозволила Гавелу виступити на чеському телебаченні.

Коли впав уряд Ладіслава Адамця, а президент Густав Гусак пішов у відставку, потрібно було обрати нового президента. За словами Гавела, розглядалася кандидатура Олександра Дубчека. Однак 8 грудня Громадянський форум остаточно зупинився на кандидатурі Гавела[21], а Дубчеку дісталася кандидатура на посаду голови Федеральних зборів. За Гавела проголосували 37 членів розширеного кризового штабу, шестеро утрималися. Два дні по тому кандидатура Гавела була представлена громадськості, а Форум розпочав інтенсивну кампанію під гаслом «Гавел на Градчани». Поєднуючи тиск вулиць із переговорами, в яких особливу роль відігравав Маріан Чалфа, Форуму вдалося переконати переманити комуністів на бік свого колишнього ворога, у зв’язку з чим 29 грудня 1989 року у Владиславовій залі Замку на Градчанах Гавела одноголосно обрали главою держави Чехословаччини[22]. Таким чином, через 41 рік на Градчанах засів некомуністичний президент. Ця символічна перемога опозиції також поклала кінець епосі великих демонстрацій, було скасовано страйки та страйкову готовність, а суспільство почало повертатися до нормального життя.

Президентство

Президент Чехословаччини

У перший термін, який тривав шість місяців до перших вільних виборів, Вацлав Гавел був на піку своєї влади. Комуністична партія Чехословаччини була в глибокій обороні, і нова демократична політична сцена ще не визначилась. Деякі рішення Гавела від цього періоду є спірними до цього дня, такі як надзвичайна амністія, після чого сталося повстання у в'язниці Леопольдів у Словаччині[23]. Вацлав Гавел ніколи не підтримував ідею радикального придушення комуністичного апарату[24]. Однак він досяг своєї найважливішої мети — підготувати вільні вибори і побудувати основу демократичного суспільства. Це давало громадянам впевненість у собі з безліччю виразів і символічних актів, і при цьому не приховувало того, що ситуація була складною. Його першим новорічним посланням було послання від 1 січня 1990 року.[25]

Новорічна промова Президента, 1 січня 1990 року, Радіо Прага Prezydencka mowa noworoczna z 1 stycznia 1990, Radio Praha, Prezident Havel natočil třináctý a poslední novoroční projev:

Шановні громадяни, протягом сорока років у цей день ви чуєте, як мої попередники всіляко повторюють: як процвітає наша земля, скільки ще мільйонів тонн сталі виплавлено, які ми всі щасливі, як сильно ми довіряємо уряду і які чудові перспективи чекають на нас. Я припускаю, що ви обрали мене на цю посаду не для того, щоб я теж міг вам брехати. Наша земля не процвітає. Великий творчий потенціал нашої нації залишається нерозкритим.

Вацлав Гавел із значком «Солідарності»
Вацлав Гавел, принц Чарльз і Клаус Шваб на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, 1992

Вдруге Гавела було обрано президентом 5 липня 1990 року, вже Федеральними зборами, сформованими в результаті вільних виборів. У них переважали депутати від «Демократичного форуму» та словацького руху «Суспільство проти насильства» (VPN, Verejnost proti násiliu)[26]. На політичній арені з’явилися нові сильні особистості, які конкурували з Гавелом та його прихильниками. Це були насамперед Вацлав Клаус у Чехії та Владімір Мечіар у Словаччині. Вони сприяли формуванню нової партійної системи та здобули масову підтримку. Так звана «війна за дефіс» наочно продемонструвала швидко зростаючу напругу між обома республіками. Вона ще більше посилювалася різною політичною орієнтацією чеських і словацьких депутатів, а також жорсткістю рамок федерації, яка після усунення комуністів від влади не змогла пристосуватися і ефективно функціонувати. Вацлав Гавел однозначно підтримав збереження статусу держави у формі федерації. Парламент, обраний у 1990 році, був задуманий як тимчасовий; на виборах 1992 року в Чехії перемогла права Громадянська демократична партія В. Клауса (Občanská demokratická strana, ODS), а в Словаччині — націоналістична Народна партія — Рух за демократичну Словаччину В. Мечіара (Ľudová strana – Hnutie za demokratické Slovensko, ĽS-HZDS). Таким чином, зникли такі близькі до Гавела партії, як Громадянський рух (Občanské hnutí). 3 липня 1992 року федеральному парламенту не вдалося обрати президента через відсутність словацьких депутатів. 20 липня парламент у Братиславі проголосив незалежність Словаччини, а через п’ять днів його рішення підтримав федеральний парламент. На знак протесту 20 липня 1992 року о 18:00 у замку в Ланах Гавел склав свої повноваження (за три місяці до закінчення терміну повноважень)[26].

Однак, незважаючи на цю внутрішню поразку, Гавлу вдалося вивести Чехословаччину на міжнародну арену та на прозахідний курс. Особливі зв’язки із Заходом також простежуються через призму гостей, які відвідували цю країну: вже у 1990 році сюди приїхали папа Іоан Павло II та президент США Джордж Буш. Ще більш значущим було виходу з зони впливу СРСР, що символізувалося виведенням радянських військ і зникненням політичних структур Східного блоку. Держава під президентством Гавела розпочала зусилля щодо членства в західних організаціях і брала участь у створенні нових регіональних структур, починаючи з Вишеградської групи.

Президент Чехії

Штандарт президента Чеської Республіки. Національний девіз «Правда перемагає» був частиною великого герба Чехословаччини в міжвоєнний період
Вацлав Гавел та голова Міжнародного валютного фонду Горст Келер (майбутній президент Німеччини) у Празькому замку, 2000

Після розпаду Чехословаччини та утворення Чехії Вацлав Гавел став першим президентом нової країни і залишався на цій посаді протягом двох термінів, тобто максимального терміну, передбаченого конституцією. Перший термін він розпочав 26 січня 1993 року, а другий — 20 січня 1998 року. Свою посаду він обіймав до 2 січня 2003 року. Його наступником став Вацлав Клаус.

За час його президентства Чехія у 1999 році стала членом НАТО та завершила процес вступу до Європейського Союзу, членом якого стала 1 травня 2004 року. Таким чином, гасло «Оксамитової революції» «Повернення до Європи» здійснилося: Чехія інтегрувалася в найважливіші західні політичні структури. Завдяки своєму авторитету Вацлав Гавел міг впливати на західну громадську думку та політичні еліти на користь Чехії та інших країн Центральної Європи. Особливу увагу приділяли чесько-німецьким відносинам, які погіршилися після Другої світової війни. Чесько-німецька декларація 1997 року, в якій обидві сторони взаємно вибачилися за завдані кривди та заявили про вірність демократичним цінностям, стала поворотним моментом у зовнішній політиці. Як союзник США Вацлав Гавел підтримував політику Вашингтона та НАТО, зокрема бомбардування Югославії у 1999 році та вторгнення в Афганістан у 2001 році.

У внутрішній політиці Вацлав Гавел спирався на менші центристські партії, що часто відбивалося у напружених відносинах між ним та правими силами (ODS, SPR-RSC). Під час внутрішньої політичної кризи 1997 року, наслідком якої став розкол в ODS, Гавел підтримав антиклаусівське крило, з якого утворилася «Союз свободи — Демократичний союз». Уряд Йозефа Тошовського був сформований без участі Вацлава Клауса. Розбіжності між президентом і головою ODS були помітні аж до кінця терміну повноважень Гавела.

Громадська думка в середині 90-х років також жваво цікавилася приватним життям Гавела: смертю дружини Ольги 27 січня 1996 року; хворобами, які не раз загрожували життю президента; новим шлюбом — з актрисою Дагмар Вешкрновою 4 січня 1997 року; суперечками зі своячкою, що мала те саме ім’я, що й дружина — Дагмар Гавлевою (дружиною брата президента — Івана) щодо Палацу «Люцерна» у Празі[27] та Баррандовських терас[28]. Останні — це відреставрований комплекс будівель за проектом батька В. Гавела, що становить сімейну спадщину, частину якої Вацлав Гавел продав компанії Chemapol Group, яка збанкрутувала за підозрілих обставин[29][30].

Вацлав Гавел разом із Біллом Клінтоном, королем Іспанії Хуаном Карлосом I та Сімоною Вейль, 2000

Про президентський період у житті Вацлава Гавела знято документальний фільм Павла Коутецького «Громадянин Гавел»[31], зйомки якого тривали у 1992–2003 роках.

Вацлав Гавел за підтримки обох своїх дружин присвятив себе благодійній діяльності. Фонд «Vize 97» («Візія 97»), на діяльність якого він виділив 50 мільйонів крон[27], займається переважно соціальними, медичними, освітніми та культурними питаннями. З 1999 року фонд вручає свою премію. Нею нагороджуються люди, які своїми досягненнями виходять за межі наукового пізнання, сприяють розумінню науки як невід’ємної частини сучасної культури, а також нестандартно підходять до основних питань людського існування, пізнання та буття. Премію вручають щороку 5 жовтня, у день народження Вацлава Гавела. Серед її лауреатів є також поляк – Зигмунт Бауман.

У свою чергу, фонд «Форум 2000» з 1997 року щороку організовує в Празі зустрічі відомих особистостей з усього світу.

У 1999 році газета «Gazeta Wyborcza» нагородила Вацлава Гавела званням «Людина року». Похвальну промову на честь лауреата виголосив Броніслав Геремек.

Вацлав Гавел 9 червня 2006 року в кав’ярні «Славія» в Празі під час акції «Café d’Europe»
Вацлав Гавел (2010)

Під час свого офіційного візиту в Україну 2 липня 1997 відвідав село Калинівка Зборівського району Тернопільської області, де поклав вінок до могили чехословацьких легіонерів, полеглих влітку 1917.

Після президентства

Після приходу на посаду президента Гавел зосередився на європейських справах
Вацлав Гавел біля Меморіалу Оксамитової революції (вул. Народні, Прага), листопад 2010

Після залишення посади Вацлав Гавел до самої смерті постійно брав участь у політичному житті, підтримуючи Партію зелених[32]. Після тривалої перерви він знову написав драму: «Odcházení» («Відхід») (прем'єра 2008 року), натхненну власним політичним досвідом. За зразком американських президентів він заснував Бібліотеку Гавела, яка для широкої громадськості та дослідників збирає матеріали, пов'язані з творчістю та політичною діяльністю Гавела.

Оцінки

Вацлав Гавел був удостоєний нагород у багатьох країнах світу, численних премій за художню творчість і громадянську позицію, а також багатьох почесних докторських ступенів[33]. У 2003 р. на спеціальному засіданні Сенату та Палати депутатів він був нагороджений Орденом Т. Г. Масарика та Орденом Білого Лева I класу; Сенат на своєму засіданні також ухвалив закон, який звучав так: Вацлав Гавел заслужився перед державою — за зразком так званого Lex Masaryk 1930 року, тобто подібного закону про заслуги Т. Масарика перед країною[34][35]. У червні 2009 року він був нагороджений премією Яна Новака-Єзьоранського.

Почесний доктор Київського університету (4 квітня 1996).

Суперечки

Під час візиту до Австрії у 1993 році Гавел, висловлюючись про «судецьких австрійців», заявив: «Я вважаю їхню післявоєнну депортацію несправедливою». Ця фраза викликала бурхливу реакцію ЗМІ в Чехії та звинувачення у перевищенні повноважень президента. Після повернення до країни Гавел уточнив свою позицію, заявивши, що «примусове виселення мільйонів людей, засноване на принципі колективної провини, є помилковим, неправильним з моральної точки зору». Проте два роки по тому, під час лекції в Рудольфінумі, він висловився вже обережніше: «Не можна сперечатися, хто випустив із пляшки джина націоналістичної ненависті»[36].

3 вересня 2007 року Гавел відвідав Краків, метою візиту була презентація мемуарної книги «Тільки коротко, будь ласка» (Prosim stručně). Під час прес-конференції на Вавелі він висловився щодо тодішньої ситуації в Польщі: «У мене склалося таке враження, що якомога швидше мають відбутися вільні вибори. Вважаю, що в інтересах усіх громадян Польщі було б запросити на ці вибори міжнародних спостерігачів». Від його висловлювань відмежувалася чеська амбасада у Варшаві[37].

Смерть

За тиждень до смерті він зустрівся в Празі зі своїм давнім другом, XIV Далай-ламою. Гавел з’явився тоді на кріслі колісному[38].

Він помер 18 грудня 2011 року у віці 75 років у своєму будинку в Градечку (Влчіце)[39].

Протягом кількох годин смерть Гавела викликала численні коментарі, зокрема з боку президента США Барака Обами, прем'єр-міністра Великої Британії Девіда Кемерона та канцлера Німеччини Ангели Меркель. Колишній президент Польщі Лех Валенса назвав Гавела «великим європейцем» і сказав, що він мав би отримати Нобелівську премію миру[40]. Словаччина оголосила 23 грудня днем національної жалоби[41].

Походженням з Чехословаччини колишня держсекретар США Мадлен Олбрайт сказала, що він був «однією з великих постатей XX століття»[42], тоді як чеський письменник-емігрант Мілан Кундера сказав: «Найважливішим твором Вацлава Гавела є його власне життя».

Могила Вацлава Гавела

Прем'єр-міністр Петр Нечас оголосив триденну жалобу з 21 по 23 грудня[43]. Про дату її проведення оголосив президент Вацлав Клаус під час похорону. Похоронна меса відбулася в соборі Святого Віта, її відслужили архієпископ Праги Домінік Дука та багаторічний друг Гавела, єпископ Вацлав Малий[44]. На честь колишнього президента пролунала салютна залпа з 21 гармати. Приватна церемонія продовжилася в крематорії у празькому районі Страшніце. Порох Вацлава Гавела був похований у сімейній гробниці на кладовищі у Віноградах у Празі[45]. 23 грудня 2011 року в Палаці «Люцерна» відбувся концерт на честь Вацлава Гавела[46].

Також після смерті Гавела частина політичної сцени критикувала його попередні кроки як президента. Голова Комуністичної партії Чехії та Моравії Войтех Філіп заявив, що Гавел був дуже суперечливою особистістю і що його слова часто суперечили його діям. Він розкритикував Гавела за підтримку операції НАТО проти Югославії, повторивши звинувачення, що Гавел назвав цю подію «гуманітарними бомбардуваннями»[47]. Це сталося попри те, що раніше сам Гавел чітко й рішуче заперечував, що коли-небудь вживав такого виразу.

Вшанування пам'яті

Твори

Літературна творчість Гавела охоплює три жанри. З 60-х років датується його поезія, зокрема каліграми, зібрані у збірці «Антикоди». Але у світову літературу Гавел увійшов головним чином завдяки драмам: першу відому п’єсу («Садове свято», Zahradní slavnost) він створив у 1963 році, останню («Відхід», Odcházení) написав у 2007 році. Протягом усього творчого життя Гавел присвячував себе есеїстиці, часто пов’язаній з політикою. На увагу заслуговує також його епістолярна творчість, театральна та літературна критика, промови та інші жанри.

П'єси

Писав п'єси у стилі театру абсурду, зокрема одноактні Аудієнція, Вернісаж

На п’єси Гавела найбільше вплинула традиція театру абсурду; до речі, саме ув’язненому Гавелу Самуель Беккет, один із засновників цього напряму, присвятив у 1982 році п’єсу «Катастрофа». Однак це не було єдиним джерелом натхнення: наприклад, сам Гавел у п’єсі «Відхід» (2007) звертається до мотиву з «Вишневого саду» Чехова. Вже у першій великій п’єсі Гавела, «Садове свято» (1963), міститься ключовий мотив його творчості — проблема влади, бюрократії та мови. Її герой, Гуго Плоудек, після вступу до абсурдної бюрократичної організації та прийняття її мови втрачає свою власну особистість[51].

У п’єсі «Повідомлення» (1965) головною темою є відчуження мови. Штучні мови птйдепе та хорукор, які мають визначити та полегшити комунікацію між бюрократами, у результаті виявляються непереборною перешкодою. Зарозумілість бюрократів та руйнування природного світу людей критикує, наприклад, п’єса «Асанаце» (Ревалоризація, 1987).

Деякі драми Гавла містять сильний автобіографічний мотив. Три п’єси: «Аудієнція» і «Вернісаж» (обидві 1975 року) та «Протест» (1978), які, мабуть, є найдоступнішими з усього доробку Гавела[52], мають спільного героя — дисидента Фердинанда Ванька, який працює на пивоварні, подібно до того, як у той період працював сам Гавел. При цьому Фердинанд Ванек грає роль «скоріше драматичного принципу, ніж героя»[53]: він сам мало говорить і робить, а дія зосереджується радше навколо того, як на ставлення Ванека до життя реагують інші, які таким чином можуть продемонструвати своє боягузтво, обережність та кар’єризм. «Largo desolato» (1984) — це дослідження страху переслідуваного дисидентського письменника за свою особистість. Головний герой «Відхід» (2007), яку Гавел написав уже після закінчення президентського терміну, важко переживає період після втрати політичної посади, а п’єса стосується проблеми корупції та тиску вулиці.

Есе, критика, листи та промови

Політичні есе, Листи до Ольги.

Вацлав Гавел почав писати критичні та рефлексійні літературні й театральні тексти вже на початку 1960-х років. Його промови та есе стали відомими в період Празької весни. Найвідоміша частина його есеїстичної та епістолярної творчості була написана в період «нормалізації»: «Лист до Густава Гусака» (1975), «Сила безсилих» (1978), Листи до Ольги (1983), Слово про слово (1989) та багато інших. Він не відмовився від написання есе і під час президентства, прикладом чого є Літні роздуми (1991).

І попри те, що Гавел не хотів бути філософом, а його виклад не йшов суворими шляхами, у своїх текстах він торкався основних філософських тем, таких як свобода, влада, мораль чи трансценденція. Він посилався на чеських мислителів — таких як Томаш Масарик, Йозеф Шафарік, а особливо Ян Паточка, від якого перейняв елементи традиції феноменологічної філософії (Едмунд Гуссерль, Мартін Гайдеґер та інші)[54].

Вірші

Каліграми зі збірки «Антикоди» (Antikody) формально нагадують експериментальну поезію 60-х років XX століття — серед чеських авторів можна згадати Їржі Колара, якому й присвячена збірка. Від більшості митців цього напряму Гавел відрізняється тим, що його експеримент є не лише протестом проти поетичних традицій, а й «соціально-критичним протестом і значною мірою спробою виразити абсурдність тогочасних політичних відносин»[55].

Деякі вірші збірки є скоріше образами, складеними з літер, отриманих з друкарської машинки — це саме каліграми. Здебільшого автор працює зі словниковим запасом, який за допомогою графічних і граматичних засобів веде до несподіваних зв’язків. Таким чином йому вдається, зокрема, викривати брехню, що міститься в політичних фразах, наприклад, у вірші «Vzor lid» («Зразок [відміни слова] народ») він викриває зловживання націоналістичною фразеологією[56].

Пам‘ятники

Сквер Вацлава Гавела в Празі

Премія імені Вацлава Гавела за творчий опір

У квітні 2012 року вдова Гавела, Дагмар Гавлова, дала згоду на заснування Премії імені Вацлава Гавела за творчий опір. Премія була заснована нью-йоркською Фундацією з прав людини і вручається під час щорічного Форуму свободи в Осло. Премія «відзначатиме тих, хто займається творчим опором, виявляючи мужність і креативність у боротьбі з несправедливістю та прагненні жити в істині»[57].

Бібліотека Вацлава Гавела

Бібліотека Вацлава Гавела, розташована в Празі, — це благодійна організація, заснована Дагмар Гавловою, Карелом Шварценбергом та Мілославом Петрушеком 26 липня 2004 року. Вона зберігає колекцію ілюстративних, аудіо- та письмових матеріалів та інших артефактів, пов’язаних з Вацлавом Гавелом[58][59]. Ця установа збирає ці матеріали з метою оцифрування, документування та дослідження, а також для поширення його ідей. Вона організовує лекції[60], проводить конференції та соціальні й культурні заходи, що знайомлять громадськість із творчістю Вацлава Гавела, а також клубні дискусійні зустрічі з актуальних соціальних питань.

У травні 2012 року бібліотека відкрила філію в Нью-Йорку під назвою «Фонд бібліотеки Вацлава Гавела». У 2014 році бібліотека Вацлава Гавела переїхала до більших приміщень на вулиці Островні, 13, у центрі Праги[61].

Будівля імені Вацлава Гавела Європейського парламенту

У липні 2017 року Європейський парламент відкрив нову будівлю на своїй офіційній території у Страсбурзі. Будівлю назвали на честь Гавела та прикрасили бюстом колишнього чеського президента[62][63].

Пам'ять про Вацлава Гавела в Загребі

4 жовтня 2016 року, напередодні 80-річчя від дня народження Вацлава Гавела, на фонтані в столиці Хорватії Загребі було встановлено його фотографію. Хорватсько-чеське товариство виступило з ініціативою назвати вулицю в Загребі ім'ям Вацлава Гавела[64].

Фотографія Вацлава Гавела на фонтані в Загребі, Хорватія

Бульвар Вацлава Гавела та меморіальна дошка в Києві

У листопаді 2016 року в Києві, Україна, було відкрито бульвар Вацлава Гавела. Нова назва замінила ту, що була надана за часів радянської епохи, коли бульвар був названий на честь комуністичного політика Яніса Лепсе. У грудні перша заступниця голови Ірина Геращенко разом із міністром культури Чеської Республіки Даніелем Германом та міністром культури України Євгеном Нищуком відкрили меморіальну дошку на честь Вацлава Гавела.

Лавка Вацлава Гавела

Лавка Вацлава Гавела (Місце Гавела) — це художньо-утилітарний міський проект, створений чеським архітектором і дизайнером Бореком Шипеком[65]. Вона складається з двох дерев’яних садових стільців, з’єднаних круглим столом, у якому є отвір. Крізь цей отвір проростає липа — національне дерево Чехії. Такі лавки можна побачити в багатьох чеських містах, а також у деяких закордонних локаціях, таких як Вашингтон, Дублін, Лісабон та Барселона.

Скульптури та бюсти

Бюст Вацлава Гавела на міській раді Праги

19 листопада 2014 року в Конгресі США було відкрито бюст Гавела, створений чесько-американським художником Любоміром Янечкою, на честь 25-ї річниці Оксамитової революції. Гавел став четвертим європейцем, якому було надано честь мати свій бюст у Конгресі США, після Вінстона Черчилля, Рауля Валленберга та Лайоша Кошута[66]. Ще одна скульптура Гавела розміщена в залі засідань Ленстер-Хаусу в Дубліні, історичній резиденції Ойрехтаса, ірландського національного парламенту[67].

22 червня 2017 року в Тбілісі, Грузія, було відкрито статую Вацлава Гавела, створену грузинським скульптором Джумбером Джікією[68].

Фонд бібліотеки Вацлава Гавела подарував бюст Гавела Колумбійському університету в Нью-Йорку. Цей бюст було відкрито 27 вересня 2018 року під час вшанування Гавела колишнім держсекретарем США Мадлен Олбрайт[69].

Нагороди

Примітки

  1. ↑ http://www.radio.cz/en/section/curraffrs/vaclav-havel-to-be-given-state-funeral-and-highest-military-honors
  2. ↑ BillionGraves — 2011.
  3. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ а б http://www.vaclavhavel-library.org/cs/vaclav-havel/zivotopis/1936-1959
  5. ↑ https://archive.vaclavhavel-library.org/Archive/Event?eventYear=1964&page=2
  6. ↑ https://archive.vaclavhavel-library.org/Archive/Event?eventYear=1997&&&&page=10
  7. ↑ IHNed — Economia, 1997. — ISSN 1213-7693
  8. ↑ а б в Vilém Prečan: Chronologický přehled hlavních údajů o životě, literárním díle, kulturní a společenské aktivitě Václava Havla (1936 – srpen 1989), in: Václav Havel: Do různých stran. Praha: Lidové noviny, 1990. ISBN 80-7106-000-3.  Dalej jako: Prečan (1990).
  9. ↑ а б Prečan (1990), s. 491.
  10. ↑ а б в г Prečan (1990), s. 492.
  11. ↑ Prečan (1990), s. 493.
  12. ↑ Václav Havel: Český úděl?
  13. ↑ Prečan (1990), s. 493n.
  14. ↑ Prečan (1990), s. 494.
  15. ↑ Václav Havel: Dopis Gustávu Husákovi.
  16. ↑ Prečan (1990), s. 495.
  17. ↑ Prečan (1990), s. 496.
  18. ↑ Prečan (1990), s. 502.
  19. ↑ Prečan (1990), s. 510.
  20. ↑ Vilém Prečan, Životopis Václava Havla.
  21. ↑ Listopadové události v datech. spolecnost89. Архів оригіналу за 28 листопада 2012. Процитовано 2 лютого 2018.
  22. ↑ Jiří Suk: Labyrintem revoluce – Aktéři, zápletky a křižovatky jedné politické krize (Od listopadu 1989 do června 1990). Český Těšín: Prostor, 2003, s. 22. ISBN 80-7260-099-0. 
  23. ↑ Miloslav Jedlička: Věznice Leopoldov – Slovensko (kriminalistika.eu).
  24. ↑ Ondřej Šťastný: 1977: pusťte mě, stáhnu se 1979: vězněte mě, neuhnu (1977: puśćcie mnie, wycofam się, 1979: więźcie mnie, a i tak się nie ugnę). MF Dnes, 3 października 2009, s. A3.
  25. ↑ (cs) PRECLÍK, Vratislav. Masaryk a legie (Masaryk and legions), váz. kniha book, 219 pages, first issue — vydalo nakladatelství Paris Karviná, Žižkova 2379 (734 01 Karviná-Mizerov, CZ) ve spolupráci s Masarykovým demokratickým hnutím (In association wiith the Masaryk democratic movement, Prague), 2019, ISBN 978-80-87173-47-3, str. 24-25, s. 151, s. 157, s. 169, s. 184, s. 185
  26. ↑ а б Prečan 1990.
  27. ↑ а б Český rozhlas, zprávy Radia Praha 19.7.1998. archiv.radio.cz. Архів оригіналу за 2 грудня 2012.
  28. ↑ Kristýna Čechová, Barrandovské terasy, Reflex 07/2000.
  29. ↑ Paul Berman, „The Poet of Democracy and His Burdens”, The New York Times Magazine 11 May 1997 (original inc. cover photo), as rpt. in English translation at Newyorske listy (New York Herald). Retrieved 29 April 2007.
  30. ↑ Konkursní noviny, „Tahanice o Lucernu pokračují”, vydání č. 3 ze dne 7.2.2007.
  31. ↑ http://www.imdb.com/title/tt0843329/ Občan Havel w imdb.
  32. ↑ „Jinými slovy: volme zelené!” (Innymi słowy, wybieram zielone) (list Václava Havla do Partii Zielonych z 6 września 2009, cytovany na https://web.archive.org/web/20111224221047/http://www.vaclavhavel-knihovna.org/cs/ dostęp 2009-10-03).
  33. ↑ Knihovna Václava Havla.
  34. ↑ Usnesení Senátu č. 80 ze 4. schůze dne 3. dubna 2003.
  35. ↑ Usnesení Poslanecké sněmovny č. 490 ze 16. schůze dne 21. května 2003.
  36. ↑ Aureliusz Pędziwol. Koniec romantyzmu, „Unia&Polska”, 2003-01-31, s. 25.
  37. ↑ „Dziennik Polska-Europa-Świat”, 2007-09-05, s. 7.
  38. ↑ Jack Buehrer (4 грудня 2011). Dalai Lama pays ‘friendly’ visit to Prague (англ.). praguepost.com. Архів оригіналу за 31 жовтня 2013. Процитовано 2 лютого 2018.
  39. ↑ Bilefsky, Dan; Perlez, Jane (19 грудня 2011). Vaclav Havel, Former Czech President, Dies at 75 (англ.). nytimes.com. Процитовано 5 серпня 2013.
  40. ↑ Polochová, Iveta; Jirička, Jan (18 грудня 2011). Byl to hrdina a patřil k největším Evropanům, lituje svět Havlovy smrti (чес.). idnes.cz. Процитовано 14 січня 2014.
  41. ↑ Slovakia declares December 23 as official day of mourning for Václav Havel (англ.). The Slovak Spectator. 20 грудня 2011. Процитовано 4 квітня 2022.
  42. ↑ Reakcje świata na śmierć Vaclava Havla. 18 грудня 2011. Процитовано 12 вересня 2013.
  43. ↑ Po śmierci Havla w Czechach żałoba narodowa. 19 грудня 2011. Процитовано 12 вересня 2013.
  44. ↑ Pogrzeb Vaclava Havla. Pożegnali go rodacy i światowi przywódcy. polskatimes.pl. 23 грудня 2011. Процитовано 12 вересня 2013.
  45. ↑ Havel pochowany w 15. rocznicę ślubu z Dagmar. interia.pl. 4 січня 2012. Процитовано 12 вересня 2013.
  46. ↑ Lidé se rozloučili s Václavem Havlem na multikulturním večeru v Lucerně (чес.). novinky.cz. 23 грудня 2011. Процитовано 14 січня 2014.
  47. ↑ Czech politicians express sorrow over Václav Havel’s death (англ.). praguemonitor.com. 19 грудня 2011. Архів оригіналу за 13 липня 2012. Процитовано 14 січня 2014.
  48. ↑ Премію Вацлава Гавела дали білоруському політв'язню. BBC Україна. 30 вересня 2013. Архів оригіналу за 2 жовтня 2013. Процитовано 3 жовтня 2013.
  49. ↑ Рішення Київської міської ради від 10 листопада 2016 року № 315/1319 «Про перейменування бульвару, вулиць, найменування площі та присвоєння імен скверам в місті Києві» // Хрещатик. — 2016. — № 127 (4897). — 23 листопада. — С. 5.
  50. ↑ Вінниця позбавилась російських назв – перейменували 161 вулицю.
  51. ↑ David Peimer. Havel cizíma očima (Havel oczyma innych). „Reflex”. 23, s. 61, 2008-06-04. 
  52. ↑ Pontuso, 2004, s. 76.
  53. ↑ Pontuso, 2004, s. 77.
  54. ↑ Pontuso, 2004, s. 15–54.
  55. ↑ Josef Hiršal: Antikódy aneb angažovaná artikulace absurdity. In: Václav Havel: Antikódy. Odeon, Praha 1993, ISBN 80-207-0442-6, s. 6.
  56. ↑ Václav Havel (1993). Antikódy. ISBN 80-207-0442-6. OCLC 30110898. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |miejsce= (можливо, |location=?) (довідка); Проігноровано невідомий параметр |s= (довідка); Проігноровано невідомий параметр |wydawca= (можливо, |publisher=?) (довідка)
  57. ↑ The Václav Havel Prize for Creative Dissent. Human Rights Foundation. 11 квітня 2012. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 1 серпня 2014.
  58. ↑ Miloslav Rechcígl (2008). On Behalf of Their Homeland: Fifty Years of SVU : an Eyewitness Account of the History of the Czechoslovak Society of Arts and Sciences (SVU). East European Monographs. ISBN 978-0-88033-630-7.
  59. ↑ Mohammadi, Azadeh; Vaughan, David (11 квітня 2015). Havel's Letter to Husák: still an inspiration 40 years on. Radio Prague International (англ.). Процитовано 17 березня 2023.
  60. ↑ "Taiwanese disappointed at Zeman's view of Taiwan". Prague Daily Monitor 24 March 2015
  61. ↑ Willoughby, Ian (1 жовтня 2014). New venue doubles capacity for Václav Havel Library events. Radio Prague International (англ.). Процитовано 17 березня 2023.
  62. ↑ Václav Havel: Parliament dedicates building to former Czech president. News / European Parliament. 7 червня 2017. Процитовано 19 липня 2017.
  63. ↑ Official opening of the Havel Building. European Parliament / The President. Архів оригіналу за 19 жовтня 2017. Процитовано 19 липня 2017.
  64. ↑ Lik Vaclava Havela na fontanama u povodu 80. godišnjice rođenja. Архів оригіналу за 16 січня 2017. Процитовано 15 січня 2017.
  65. ↑ The Václav Havel Bench.
  66. ↑ Pocta Havlovi. Jako čtvrtý Evropan má v americkém Kongresu bustu | Svět. Lidovky.cz. 19 листопада 2014. Архів оригіналу за 2 жовтня 2016. Процитовано 18 лютого 2017.
  67. ↑ Havel má jako první cizinec bustu v irském parlamentu. Byl výjimečnou osobností, říká politik (чес.). Процитовано 18 лютого 2017.
  68. ↑ Statue of Vaclav Havel Erected in Tbilisi. Georgia Today on the Web. Архів оригіналу за 23 червня 2017. Процитовано 23 червня 2017.
  69. ↑ Madeleine Albright Remembers Vaclav Havel | Columbia SIPA.
  70. ↑ Указ Президента України від 19 серпня 2006 року № 698/2006 «Про відзначення державними нагородами України громадян іноземних держав з нагоди 15-ї річниці незалежності України»
  71. ↑ Вацлав Гавел награжден орденом князя Ярослава Мудрого // Марина Фелтлова, 05-10-2006, Český rozhlas [Архівовано 19 січня 2012 у Wayback Machine.](рос.)

Література

  • Вацлав Гавел. Заповіт Росії [1] [Архівовано 9 вересня 2014 у Wayback Machine.](укр.)
  • Вацлав Гавел. Зустріч із Горбачовим [2] [Архівовано 29 листопада 2019 у Wayback Machine.](укр.)
  • Вацлав Гавел. Політика і сумління [3] [Архівовано 29 листопада 2019 у Wayback Machine.](укр.)
  • Вацлав Гавел. Про ненависть [4] [Архівовано 29 листопада 2019 у Wayback Machine.](укр.)
  • Гансен, К. А. Освіта та культура демократії [Текст]/ Кірстен А. Гансен [та ін]; вступ. сл. В. Гавел; передм. П. Коглін, Л. Лорант. — Львів: Галицька видавнича спілка, 2001. — 152 с.: іл. — ISBN 966-7893-12-2. [На обкл.: Хансен, Кірсен А.]

Про Вацлава Гавела

  • Барна, В. Гавел Вацлав/ В. Барна // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — 696 с. — ISBN 966-528-197-6.Вацлав Гавел / Біографія Вацлав Гавел. Біографія
  • Гавел Вацлав // Політична енциклопедія. — Київ.: Парламентське видавництво, 2011. — С. 123 ISBN 978-966-611-818-2.
  • Велика втрата демократії [Текст]: [перебування чес. президента В. Гавела в нашому краї] / В. Колінець // Вільне життя плюс. — 2011. — № 104 (30 груд.).
  • Залізняк, Ю. Б. Етичний інтелектуалізм публіцистики Івана Дзюби та Вацлава Гавела [Текст]: дис./ Юрій Богданович Залізняк; Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка. — Львів, 2007. — 217 с. — 185—197.
  • Залізняк, Ю. Б. Етичний інтелектуалізм публіцистики Івана Дзюби та Вацлава Гавела [Текст]: автореф. дис./ Юрій Богданович Залізняк; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Ін-т журналістики. — Київ, 2007. — 20 с.
  • Зарицький, О. М. Вацлав Гавел. Політичний портрет. — [Київ]: Сатсанга, 2001. — 127, [3] с. — Авт. на обкл. не зазнач. — Бібліогр.: С. 127—129.
  • Мелещенко, Т. В. Вацлав Гавел і його роль у державотворчих процесах Чехословаччини [Текст]: дис./ Мелещенко Тетяна Володимирівна; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. — Київ, 2010. — 20 с.
  • Мелещенко, Т. В. Вацлав Гавел і його роль у державотворчих процесах Чехословаччини [Текст]: дис./ Мелещенко Тетяна Володимирівна; Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. — Київ, 2010. — 211 с.
  • Тисменяну, В. Поворот у політиці: східна Європа від Сталіна до Гавела/ Владімір Тисменяну; пер. А. Д. Гриценко. — Київ: Мегатайп, 2003. — 320 с. — (Європейська історія). — ISBN 5-85722-102-1

Посилання

  • Гавел (Havel) Вацлав // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.86-87
  • Гавел, Вацлав // Зарубіжні письменники : енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2005. — Т. 1 : А — К. — С. 330. — ISBN 966-692-578-8.

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).