Білики

селище Білики
Герб Біликів Прапор Біликів
На в'їзді до селища зі сторони автошляху М22
Країна	Україна
Область	Полтавська область
Район	Полтавський район
Тер. громада	Білицька селищна громада
Код КАТОТТГ	UA53080010010014619
Основні дані
Засновано	1636 (390 років)
Статус	із 26 січня 2024 року
Площа	17,6 км²
Населення	▼ 4088 (2024)[1]
Густота	232,3 осіб/км²;
Поштовий індекс	39221
Телефонний код	+380 5343
Географічні координати	49°15′3.363340910408″ пн. ш. 34°16′17.235503421602″ сх. д. / 49.25093426136400154° пн. ш. 34.27145430650600133° сх. д.
Висота над рівнем моря	81 м
Водойма	р. Ворскла
Відстань
Найближча залізнична станція:	Ліщинівка
До обл. центру:
- автошляхами:	50,7 км
Селищна влада
Адреса	вул. Кобеляцька, 53-А, с-ще Білики, Полтавський р-н, Полтавська обл., 39220
Голова селищної ради	Скрильник Микола Володимирович
Вебсторінка	Білицька селищна рада.
Карта
Білики
Білики
Білики у Вікісховищі

Бі́лики — селище в Україні, адміністративний центр Білицької селищної громади Полтавського району Полтавської області. Населення — 5786 осіб (2001). До 2020 року орган місцевого самоврядування — Білицька селищна рада.

Селище Білики розташоване за 14 км від міста Кобеляки, на правому березі річки Ворскла, вище за течією на відстані 0,5 км лежить село Жуки, нижче за течією, за 2 км розташоване село Галі-Горбатки, на протилежному березі — села Кустолові Кущі та Жирки. Через селище пролягає залізниця, станція Ліщинівка.

За легендою поселення було засноване пасічником Іваном Біликом з Говтви та гончарем зі Сміли Микитою Страженом. За іншою версією, у місцині осів загін козаків Андрія Білика після поразки під Солоницею (1596) повстанців Северина Наливайка. Буцімто на поч. XX ст. старожили бачили кам'яну плиту з написом «Вічна пам'ять Андрієві Білику — засновнику Біликів. 1628 рік».

На Генеральній мапі України Ґійома де Боплана (1648) фіксується топонім Bielikowy brod.

Енциклопедичні видання початку XX ст. виникнення містечка помилково відносять до 1765 року.

У 1571 на території сучасного населеного пункту знаходилася прикордонна фортеця Речі Посполитої, вали якої збереглися до XX ст. Посеред них маються залишки Георгіївської церкви, що згадувалася яко чинна 10 жовтня 1776 року, але наприкінці XVIII ст. була зруйнована^[2]. Перша письмова згадка про Білики датується 1636 роком: селище згадується у люстрації Переяславського староства.

У березні 1709 у Біликах було розквартировано загін кошового Костя Гордієнка. У червні того ж року тут уже квартирували шведські кавалеристи із загону підполковника Мунка, які мали прикривати відступ армії. Вранці 29 червня повз Білики проходила вже переможена армія Карла ХІІ.

Важливим джерелом з історії Біликів початку XVIII ст. є «Компут усього Полтавського полку від 8січня 1718 року». З нього дізнаємося, що у Біликах проживає 481 мешканець, у приналежних до сотні Комарівці — 137, Федорівці — 28 козаків. Також дізнаємося, що у Біликах створені шевський, різницький та кушнірський цехи, окрім того виділяються колісники, ковалі, бондарі, гончарі.

У 1726 в Біликах нараховувалося 417 козаків та 331 посполитий, у 1732 704 посполиті, 5 підсусідків, окрім того Біликам належні 16 хуторів, 7 шкіл, 2 шпиталі. З іншого джерела довідуємося, що в 1723 у Біликах функціонували 21 шинок, 2 броварні та 3 солодовні, у Комарівці ж працювали чотири тютюнники.

Також цікавим джерелом виступає «Книга полку полтавського о всех маєтностях, местечках, селах…» 1730 року. У ній довідуємося, що сотенне містечко Білики, яке налічувало 705 дворів, не належало на жодні уряди і не перебувало у чиїйсь власності, а належало лише на полковий уряд і відбувало військову повинність. Село Комарівка, належне до сотні, має 96 дворів, а належить здавен на уряд полтавського полкового обозництва.

Федорівка (нині — частина селища Білики) відмічена як слобідка на 17 дворів, на землі полковника Федора Жученка у володінні обозного Лаврентія Нікітіна. У джерелах також зафіксовано тяжбу останнього з полковником Кочубеєм за маєтність, а в універсалі гетьмана Данила Павлович Апостола від 20 серпня 1730 року довідуємося про наявність у Біликах водяного млина.

У 1748 Білики отримали сотенний герб — синю восьмипроменеву зірку на срібному тлі.

У 1750 в Біликах (містечко налічувало на той час 182 двори) відбувається козацько-селянське повстання проти сотенної старшини. Очолили його місцевий житель Литвиненко та військовий товариш Л. Васильєв. Було розгромлено сотенну канцелярію, побито отамана Вараву та збирача податків Піщанського. Адміністрацію було переобрано, атаку першого загону з Полтави було відбито. Другому, більшому, загонові врешті вдалося зламати спротив.

1751 роком датуються згадки про гайдамацький рух, що перекинувся на Поворскля. Кілька козаків напали на маєток білицького сотника Павла Кота й викрали худобу і коней. Їм навздогін було виправлено значний загін із двома гарматами та солдат із Новосанжарської сотні з однією гарматою. Така потужна відсіч наводить на думку про не пересічність крадіжки. Злодіїв урешті було схоплено, однак деякі змогли втекти на Запоріжжя. Генеральний писар та суддя Василь Кочбей мав маєток у Боярці. Далі Білики передані Кирилом Розумовським у вічне володіння графу Роману Воронцову.

У маєтку П. С. Жевахова у 1787 гостювали імператриця Катерина ІІ та полководець Олександр Суворов на шляху до Криму. Місцева легенда пов'язує облаштування підземних комунікацій Білицької фортеці саме з іменем князя Жевахова^{[джерело?]}. Під час французько-російської війни були місцем формування 2-го козацького полку^[3]. У XVIII столітті у Біликах знаходилися 4 дерев'яні церкви:

• Різдва Богородиці (1762, нова 1881);
• Покровська (1751, нова 1889);
• Успенська (1790, нова 1902);
• Миколаївська (1750, нова 1903).

У 1859 село належало до Кобеляцького повіту, було центром волості, мало 571 двір, парафіяльне училище і тут проводилися 4 ярмарки на рік.

Станція Ліщинівка відкрита у 1870-х роках під час прокладання залізничної лінії Полтава — Кременчук. Назва походить від колишнього села Ліщинівка, що нині є частиною селища Білики.

Наприкінці XIX ст. у Біликах перебував Панас Мирний.

На початку 1920-х років село було адміністративним центром Білицького району Полтавської округи.

1900 року інфраструктура села налічувала 4 парафіяльні школи, 1 міністерська, 5 ярмарків на рік, 627 дворів.

1910 року до Біликів додані хутори Бажани, Боярка, Гора, Кустолове, Шапки, 649 дворів.

У 1920—1930 роках перебували Григорій Епік, Пилип Капельгородський, Іван Ле, Юрій Смолич, Юрій Яновський, Андрій Головко.

Під час проведеного радянською владою Голодомору 1932—1933 років помер щонайменше 51 житель селища^[4].

У 1938—1941 роках в Біликах було відкрито Будинок творчості та відпочинку для письменників серед, яких Наталя Забіла, Володимир Сосюра, Юрій Збанацький, Олександр Ковінько, Олександр Корнійчук, Іван Микитенко, П. Панч, Микола Трублаїні, Павло Усенко, Мате Залка.

Під час Другої світової війни з наближенням німецького війська 16 вересня 1941 із села втекли комуністи. Одразу ж було розстріляно 13-х активістів комуністичної партії. На фронтах війни загинуло 154 біличанина, 224 було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Селище знову захопили червоні 24 вересня 1943 року. Під час операції загинуло 40 червоноармійців. У результаті боїв у селі згоріли 4 школи, колгоспні будівлі, садиби біличан. У Біликах зведена братська могила червоноармійцям, оскільки комуністи рідко витрачалися на персональні могили. У часи Брежнєвщини спорудили помпезний меморіальний комплекс із комуністичною символікою.

Після війни комуністи знову мучать голодом селище, особливо 1946—1947.

У 1950 — 1955 роках будується цукровий завод, який був відкритий у 1955 році, тоді ж молочноконсервний завод, що у 1966 став комбінатом.

З 1957 Білики набули статусу селища міського типу та індустріалізується.

Відновлено після війни дві школи доповнюються двома новозбудованими, також відкривається музична школа, 2 дитсадки, 2 бібліотеки, діють 2 лікарні, ревматологічний диспансер та протитуберкульозний санаторій, літературно-меморіальний музей угорського письменника Мате Залки, Білицький музей історії та художньо-ужиткового мистецтва.

Під час незалежної України закрито один дитсадок, припинив діяльність молочноконсервний комбінат, ледь не знищили цукровий завод^[5], але відтворився осередок «козаків» — славних та могутніх захисників України та її незалежності.

Білицьку селищну раду очолювали В. П. Папай, А. І. Науменко, П. О. Гресь, М. С. Лаврик, П. І. Латиш, О. Ф. Калашник, П. П. Шпак, С. С. Пуха; Ю. П. Латиш. З 4 листопада 2010 р. селищну раду очолює О. Г. Киричко.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[19]:

• цукровий завод; (в даний час не працює)
• молочноконсервний комбінат (в даний час не працює)^[20];
• ТОВ «Сільські традиції».

У Біликах розташована залізнична станція Ліщинівка на електрифікованій лінії Полтава-Південна — Кременчук.

• Середня загальноосвітня школа № 1
• школа І—ІІ ступенів;
• бібліотека;
• дитячий ревматологічний санаторій та дитячий оздоровчий табір «Ромашка».

• Будинок культури, в якому діє народний самодіяльний пісенно-танцювальний колектив «Чебреці».
• Білицька дитяча музична школа, в якій діє зразковий танцювальний колектив «Мальви».
• Білицький краєзнавчий музей.

• Залишки палацу і парку XIX ст., де у XX ст. розміщувався санаторій^[21]

З 2001 року в Біликах діє громада УГКЦ^[22].

Уродженці селища:

• Аггей Колосовський — єпископ, преосвященний (1738—1792)
• Жевахов П. С. (1752 — після 1817) — князь, нащадок грузинського переселенця Шіо Джавахішвілі, командувач полтавським ополченням у війні 1812 р.
• Жевахов Іван Семенович (1762—1837) — князь, генерал-майор Російської імператорської армії, командир Охтирського гусарського полку.
• Гапон Георгій Аполлонович (піп Гапон) — священик-революціонер.
• Магда Іван Іванович (1934) — народний депутат України.
• Марченко Федір Іларіонович (1919—1945) — Герой Радянського Союзу.
• Ліщина-Мартиненко Іван Іванович (1883—невідомо) — український архівіст, викладач та громадський діяч.

Перебували:

У 1845 р. у Біликах два етюди олівцем — Стінка та Урочище Білики, змалював Т. Шевченко.

У 1928—1936 роках у Біликах жили й працювали український радянський письменник Юрій Яновський та угорський революціонер і письменник Мате Залка.

У Будинку творчості та відпочинку для письменників перебували відомі українські літератори Іван Ле, Андрій Головко, Юрій Смолич, Наталя Забіла, Савва Голованівський, Микола Трублаїні, Олександр Корнійчук, Юрій Збанацький, Герой Радянського Союзу, командир 203-ї стрілецької Запорізько-Хінганської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії Г. С. Зданович, який, гостюючи у родичів, закінчував книжку фронтових спогадів «Ідемо в наступ».

Похований:

• Василенко Віктор Іванович (1839—1914) — український вчений-народознавець, етнограф, статистик, дослідник народних художніх промислів]Полтавщини.

• А. Т. Лата. Білики: історичне минуле в документах, спогадах і художніх творах: Іст. дослідження. — 2-е вид., доп. і доопрац. — К., 1999. — 91 с. — Бібліогр.: с. 86–88 (52 назви).

• БІ́ЛИКИ [Архівовано 15 жовтня 2018 у Wayback Machine.] //ЕСУ
• Офіційний сайт
• Облікова картка селища Білики^{[недоступне посилання з березня 2019]}
• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Герб Біликів [Архівовано 22 березня 2016 у Wayback Machine.]

Це незавершена стаття з географії Полтавської області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.