Буханець Михайло Самійлович

Буханець Михайло Самійлович
Народився	29 вересня 1897  Райгород
Помер	1975
Діяльність	художник, бандурист
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад	ХНУ ім. В. Н. Каразіна

Михайло Самійлович Бу́ханець (29 вересня 1897, с. Райгород, Київська губернія^[1] — 1975) — український бандурист-баритон, скрипаль, художник-аматор, репортер, дендролог. Близько тридцяти років присвятив популяризації бандури в Криму.

Народився 29 вересня 1897 року селі Райгород Київської губернії у селянській родині. Після закінчення двокласної школи навчався у Велико-Сорочинській учительській семінарії імені М. В. Гоголя (1914—1919)^[2]. У роки навчання зазнав політики жорсткої русифікації, характерної для освітніх закладів Російської імперії до 1917 року. Після проголошення Української Народної Республіки семінарію було реформовано, а українська мова запроваджена як мова навчання й діловодства.

У 1920 році вступив до Харківського університету, однак був мобілізований до лав Червоної армії. Після демобілізації через сімейні обставини до університету не повернувся. Працював учителем, закінчив педагогічні курси в Черкасах (1921), Полтавські кооперативні курси, навчався в медичному інституті (до другого курсу)^[2].

У 1934 році завершив повний курс агробіологічного відділу шкільного факультету Харківського інституту соціального виховання.

Музичні здібності виявилися змалку: з семи років співав у хорі, згодом опанував гру на скрипці, бандурі, гітарі, мандоліні, балалайці, сопілці. До кобзарства прийшов у роки навчання в семінарії, коли випадково виграв кобзу в лотереї. Навчався у відомого кобзаря Михайла Кравченка, від якого перейняв думи «Про Марусю Богуславку» та «Про самарських братів»^[1].

До початку 1930-х років активно концертував, створював власні пісенні тексти й мелодії, використовував у репертуарі українські народні пісні, зокрема зі збірника Дмитра Ревуцького «Золоті ключі». Його репертуар був багатомовним і включав також російські, білоруські пісні, твори французькою мовою та есперанто.

Після голоду 1932—1933 років утратив голос і музичні інструменти, що змусило тимчасово припинити кобзарську діяльність. Згодом повернувся до виступів. Навчав гри на бандурі падчерку Людмилу Лук'янівну Монтандон (1920—1978)^[2].

У роки німецької окупації тяжко хворів. Після тривалого лікування, значною мірою завдяки дружині Валентині Тимофіївні Монтандон (Назаренко, 1902—1961), повернувся до працездатного стану. Працював слюсарем і садівником Одеської залізниці, мешкав переважно в Олександрійську, де виступав із концертами самостійно та разом із донькою.

У 1954 році переїхав до Криму, де працював садівником в алуштинському санаторії «Утьос». Його господарство вважалося зразковим, на його базі проводилися обласні семінари та конференції. Нагороджений знаком «Відмінник курортів Криму» (1959).

Як фахівець-дендролог виступав із доповідями в Нікітському ботанічному саду. Під час будівництва траси Сімферополь — Ялта працював інспектором-дендрологом, зокрема рекомендував насадження іспанського дроку для укріплення схилів.

Унаслідок перевтоми й тяжких судинних захворювань переніс інсульт і помер у 1975 році.

Автор численних публіцистичних статей, відгуків і листів до редакцій, присвячених культурному та суспільному життю. Упродовж багатьох років працював над автобіографічним романом обсягом понад тисячу сторінок, який за життя опублікований не був.

Михайло Самійлович захоплювався живописом. Віддавав перевагу кримським пейзажам. Написав портрети свого вчителя Михайла Кравченка, дружини та падчерці Людмили з бандурою.

• Нирко Олексій (12.12.2003). Кобзар з кримського бескиду. svitlytsia.crimea.ua. Кримська світлиця. Процитовано 20 січня 2026.
• Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. — Львів : Галицька видавнича спілка, 2011. — С. 26. — ISBN 978-966-1633-26-0.
• Л. О. Розсоха. Миргородські кобзарі й бандуристи. — Миргород, 2015. — С. 48.

Це незавершена стаття про бандуриста чи бандуристку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.