YaChudo

Бутугичаг

Переглядів: 0. Оновлено 07.11.2026.

Бутугичаг
61°19′00″ пн. ш. 149°11′20″ сх. д. / 61.31666667° пн. ш. 149.18888889° сх. д.
Зображення
Сфера роботигірнича справа Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Адміністративна одиницяМагаданська область Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце розташуванняУсть-Омчуг Редагувати інформацію у Вікіданих
Батьківська організаціяТеньлаг Редагувати інформацію у Вікіданих
Продукціязолотоносні руди, уранові руди і олов'яні руди Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа
CMNS: Бутугичаг у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Бутугичаг (рос. Бутугычаг) — виправно-трудовий табір, входив як окремий табірний підрозділ до Теньлагу. Табір існував у 1937–1955 роках на території Колимському краю північного сходу Росії (пізніше Магаданської області). Відомий своїми смертельними урановими рудниками[1]. До складу Бутугичагу входило кілька окремих табірних пунктів: ОТП «п/я № 14», «Дизельний», «Центральний», «Коцуган», «Сопка» і «Вакханка».

Частини дерев'яних нар, шахта Бутугичаг (регіон Колима), 1940-і роки. На подібних дерев'яних нарах спало зазвичай чотири, а іноді і більше ув'язнених.
Схема табору Бутугичаг.
Залишки олов'яного рудника в Бутугичазі.

Спочатку табір входив до складу Південного гірничопромислового управління Дальбуду (рос. Дальстрой). Основний вид діяльності — видобуток олова, збагачувальна фабрика уранової руди. 80% робочої сили складали ув'язнені (на 1938 рік їх загальне число мало становити 1146 осіб)[2]. Збагачувальна фабрика імені Чапаєва на 1 лютого 1950 року підпорядковувалася Тенькинському гірничопромисловому управлінню, на 1 жовтня 1950 року — входила до складу комбінату Бутугичаг. Станом на 1 січня 1950 року табірне відділення налічувало 2243 особи[2]. Рудник ліквідовано наказом начальника Дальбуду Івана Митракова від 31 січня 1955 року[2]. Остаточно Бутугичаг був закритий до кінця травня 1955 року.

У місцевому фольклорі територія табору знана як Долина смерті. Така назва була дана Бутугичагу місцевими кочовими племенами, які займалися розведенням оленів у цьому районі. Кочуючи вздовж річки Детрін, вони наткнулися на величезне поле, заповнене людськими черепами й кістками. Невдовзі після цього їх олені захворіли на загадкову хворобу, першим симптомом якої була втрата хутра на ногах, за чим згодом слідувала неспроможність тварин ходити[3].

На початку 1950-х років у ОТП «Коцуган» зустрілися засуджені письменники Яків Якір, Натан Лур'є і поет Анатолій Жигулін[4][3]. У 1988 році була видана автобіографічна повість Жигуліна «Чорні камені», де також описується життя і побут ув'язненого поета у виправно-трудовому таборі Бутугичаг.

Примітки

  1. ↑ Радиоактивная птицеферма [Архівовано 16 грудня 2013 у Wayback Machine.], «Новая газета»(рос.)
  2. ↑ а б в Учреждения ГУЛАГа /Теньлаг /Бутугычаг ОЛП [Архівовано 23 січня 2015 у Wayback Machine.], gulagmuseum.org(рос.)
  3. ↑ а б Поэзия Соловецкого архипелага. Антология поэзии о Соловках и событиях вокруг Соловков, Анатолий Жигулин [Архівовано 8 лютого 2015 у Wayback Machine.](рос.)
  4. ↑ Анатолий Жигулин. Черные камни. — М.: «Знамя», 1988, № 8, сс. 83 — 84

Посилання


Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).